Філософія Хрестоматія (частина 2)
Локк Д. - Політичне життя суспільства як філософська проблема
а
Про виникнення політичних суспільств
95. Оскільки люди є., за природою свободними, рівними й незалежними, тому ніхто не може бути виведений із цього стану й підкорений політичній владі іншого без своєї особистої на це згоди. Єдиний спосіб, за допомогою якого будь-хто відмовляється від своєї природної свободи та одягає на себе узи громадянського суспільства, — це угода з іншими людьми про об’єднання в суспільство для того, щоб зручно, благополучно та мирно спільно жити, спокійно користуватися своїм майном і перебувати в більшій безпеці, ніж ті, хто не є членами суспільства. Це може зробити будь-яка кількість людей, оскільки тут нема шкоди для свободи інших людей, які, як раніше, залишаються у природному стані свободи. Коли якась кількість людей таким чином погодилася утворити суспільство або державу, то вони тим самим уже об’єднані та складають єдиний політичний організм, у якому більшість має право діяти й вирішувати за решту.
96. Адже, коли яка-небудь кількість людей утворила за згодою кожної окремої людини суспільство, то вони тим самим зробили це суспільство єдиним організмом, що володіє правом виступати як єдиний організм, що може діяти тільки з волі та рішення більшості. Адже те, що призводить до дії будь-яке суспільство, є лише згода людей, які у нього входять, але оскільки те, що є єдиним цінним, має рухатися в єдиному напрямку, тому необхідно, щоб це ціле рухалося туди, куди його тягне велика сила, яку становить згода більшості: у противному випадку воно не в змозі виступати як єдине ціле або продовжити залишатись єдиним цілим, єдиним суспільством, як на те погодилися всі об’ єднані в нього окремі люди; й, отже, кожний завдяки цій згоді зобов’язаний підкоритися більшості. Ось чому ми бачимо, що в законодавчих зборах, наділених владною силою позитивних законів, у таких випадках, коли у позитивному законі, який наділив їх владою, не вказана кількість, і дія більшості вважається дією цілого й, зрозуміло, визначає силу цілого, яким за законом природи та розумом воно володіє.
І, отже, кожна людина, погодившись разом з іншими скласти єдиний організм, підвладний одному урядові, бере на себе перед кожним членом цього суспільства обов’язок підкоритися рішенню більшості й визнати його кінцевим; в іншому випадку цей початковий договір, за допомогою якого він разом з іншими вступив до одного суспільства, не буде що-небудь значити й зовсім не буде договором, якщо ця людина залишиться свободною і не буде мати ніяких інших уз, крім тих, які вона мала, перебуваючи у природному стані. Адже як тоді буде виглядати будь-який договір? Яке це буде нове зобов’язання, якщо людина буде зв’язана будь-якими постановами суспільства лише настільки, наскільки вона сама це вважає зручним та дає на це свою згоду? Адже тоді вона буде все ще користуватися такою ж свободою, якою вона користувалася до цього договору або якою користується людина, яка перебуває у природному стані.
Про мету політичного суспільства та правління
123. Якщо людина в природному стані така свободна, як про це говорилося, якщо вона — абсолютний господар своєї власної особи та володінь, рівна найвеличнішим людям й нікому не підвладна, то чому вона розходиться зі своєю свободою, чому відмовляється вона від цієї імперії та підкоряє себе владі й керівництву якоїсь іншої сили? На це напрошується найочевидніша відповідь, що хоча у природному стані вона володіє подібним правом, але все ж використання його є дуже ненадійне і йому постійно загрожує посягання інших. Адже, оскільки всі інші мають це право такою ж мірою, як і вона сама; оскільки кожна людина рівна іншим, але більша частина людей не дуже суворо дотримується рівності й справедливості, то вигода, яку вона має у цьому стані від використання своєї свободи, вельми ненадійна. Це спонукає її з готовністю відмовитися від такого стану, в якому хоча вона і є свободною, але сповнена страхів та безперервних побоювань; і небезпідставно вона розшукує й готова приєднатися до тих, хто вже об’єднався або збирається об’єднатися заради взаємного збереження свого життя, волі та володінь, що я називаю загальним ім’ям «власність».
124. Саме тому головною метою об’єднання людей у державу й передання ними себе під владу уряду є збереження їхньої власності. А для цього у природному стані не вистачає багато чого.(...)
129. Але, хоча люди, коли вони входять у суспільство, відмовляються від своїх рівних прав, свобод та від виконавчої влади, що ними вони володіють у природному стані та передають їх до рук суспільства з тим, щоб згодом користувалася ними законодавча влада настільки, наскільки це вимагатиме суспільне благо, все ж це робиться кожним лише для того, щоб якомога краще зберегти себе, свою свободу та власність (адже неможливо припустити, що будь- яка розумна істота свідомо змінювала б своє становище на гірше). Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може сягати далі, аніж це необхідно для суспільного блага, і ця влада зобов’язана охороняти власність кожного, не допускаючи тих трьох незручностей, про які говорилося вище й які робили природний стан небезпечним і ненадійним. Та хто б не володів законодавчою або верховною владою у будь-якій державі, він зобов’язаний правити відповідно до встановлених постійних законів, що виголошені народом та відомі народу, але не через імпровізовані укази; правити мусить він за допомогою неупереджених і справедливих суддів, які мають вирішувати суперечки за допомогою цих законів і застосовувати силу спільноти у країні тільки під час виконання таких законів, а за кордоном — щоб запобігти отриманню збитків або ж для отримання відшкодування за них та для охорони спільноти від іноземного вторгнення й загарбання. І все це повинно здійснюватися не для чого іншого, а тільки в інтересах безпеки та суспільного блага народу.
Про форми держави
132. Оскільки з моменту об’єднання людей у суспільство більшість володіла, як було показано, всією владою спільноти, то вона могла використовувати всю цю владу для створення час від часу законів для спільноти і для запровадження цих законів призначеними нею посадовими особами; у цьому випадку форма управління буде являти собою досконалу демократію; або ж вона може передати законодавчу владу до рук кількох вибраних осіб та їхніх послідовників або спадкоємців, і тоді це буде олігархія; або ж до рук однієї особи, і тоді це буде монархія (якщо до рук її та її спадкоємців, то це спадкоємна монархія; якщо ж влада передана їй тільки довічно, а після смерті правителя право призначати спадкоємця повертається до більшості — то це виборна монархія). І згідно з цим спільнота може установити складні та змішані форми правління залежно від того, що вона вважає кращим. І якщо законодавча влада спочатку була передана більшістю одній або кільком особам довічно чи на якийсь обмежений час, а потім верховна влада знову повинна була повернутися до більшості, то коли це траплялося, спільнота змогла знову передати її у які їй завгодно руки й, отже, створити нову форму правління. Тому форма правління залежить від того, у кого перебуває верховна влада, що є законодавчою (неможливо припустити, щоб нижча влада керувала вищою або щоб хтось інший, окрім верховної влади, видавав закони): згідно з цим форма держави визначається тим, у кого перебуває законодавча влада.
Під державою я весь час розумів не демократію або яку-небудь іншу форму правління, але будь-яку незалежну спільноту, яку латиняни назвали словом «сіуіїаз». Цьому слову у нашій мові краще за все відповідає слово «держава»; воно більш точно виражає поняття, що означає таке суспільство людей, а от англійське слово «община» або «місто» його не виражають, бо державі можуть бути підвладні общини, а слово «місто» в нас має зовсім інше значення, аніж «держава».
Локк Дж. Два трактати про правління.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74