Главная->Філософія->Содержание->Ясперс К. - Філософія історії

Ясперс К. - Філософія історії

а

Історичний погляд створює конструкцію, яка визначає рушійні початки нашого розуміння людського існування. Картина історії стає чинником наших прагнень. Те, як ми мислимо історію, визначає межі наших можливостей, допомагає нам розкрити сенс речей або породжує спокусу, що відвертає нас від дійсності. В історичній сві­домості, за всієї її достовірної об’єктивності, аж ніяк не байдужим є її зміст, вона є моментом нашого життя. Коли її використовують з метою пропаганди, вона справляє враження сущої брехні про істо­рію. Це вимагає від нас максимальної відповідальності у вирішенні завдання осмислення історії як цілісності.

Ми можемо по-різному ставитися до нашого історичного ґрунту: можна вбачати в ньому велич, таку втішну для наших сердець. У тому, що відбулося, що визначало наше становлення, що є для нас взірцем, ми черпаємо сили. Для нас не так важливо, коли саме жила велика людина. Все перебуває нібито в одній, позачасовій площині існуючого. За такого бачення історичну минувшину ми сприймаємо як щось нині наявне в нашому житті.

Проте минуле в його величі можна також розуміти як часову по­слідовність історичних явищ. Тоді ми запитуємо, коли і де відбулися ці явища. Цілісність крок за кроком сповнює безодню часу. Час роз­членований. Не все було завжди, кожній добі притаманна своя ве­лич. У значимому минулому траплялися злети й падіння. Бувають спокійні епохи, які породжують те, що, здається, існуватиме завжди, й несуть на собі відбиток одвічного. Бувають також поворотні епо­хи, які у своїй завершеності начебто зачіпають самісінькі глибини людського існування. [...]

[...] Насамперед, завдяки чому ж існує історія? Завдяки тому, що людина є конечною, недовершеною й незавершеною істотою, оскіль­ки перетворювана з часом людина мусить пізнавати вічне і може сягати цього тільки так. Незавершеність людини та її історичність — одне й те саме. Межами людини зумовлені її можливості: на Землі не може бути ідеального стану. Немає правильної світобудови. Не існує довершеної людини. Остаточно усталені стани можливі ли­шень як повернення до природного плину подій. Усе мусить безпе­рервно змінюватися, оскільки в історії постійно наявна незаверше­ність. Сама по собі історія неспроможна бути завершеною. Вона може наблизитися до кінця тільки через внутрішню недосконалість або космічну катастрофу.

Проте питання, чим же має бути в історії історичне як таке в його спрямованості до Вічного, змушує нас повернутися до нього, хоча неможливо остаточно з’ясувати, що таке історичне явище. Адже ми не божественні вершителі, ми лише люди, які, вдаючись до власного розуму, прагнуть доторкнутися до історичного, яке шукаємо тим наполегливіше, чим краще його розуміємо. Історія — це водночас і нині суще, і його самоусвідомлення; історія збігається зі знанням історії.

...Історичний процес може перерватися через забуття, через втра­ту історичного надбання. Навіть майже неусвідомлювана устале­ність способу життя й мислення, породжувана безсумнівною вірою, яка повсякденно формується усією сукупністю суспільних умов і нібито закорінена в глибинах нашого існування, — навіть ця ста­лість втрачає свою непохитність, коли даються взнаки зміни су­спільного стану. Внаслідок цього переривається зв’язок повсякден­ності з традицією, руйнується історично явлений етос, усталені фор­ми життя зазнають розпаду й утверджується суцільна невпевненість. Атомізована людина перетворюється на випадковий згусток життя, позаісторичний за своєю появою, утворюючи життєву масу, яка, бу­дучи все ж таки людським життям, відверто чи приховано підвладна вітальній силі власного існування і потерпає, сповнена тривоги й страху.

Словом, ми є людьми не завдяки спадковості, а через традицію. Успадковане людиною є практично непорушним, проте традицію можна втратити абсолютно.

Своїм корінням традиція сягає доісторичних глибин. Вона охоп­лює все, що не є біологічно успадкованим, і становить історичну субстанцію людського існування.

Довга передісторія й коротка історія — в чому сенс цього розріз­нення?

На початку історії знаходимо капітал людського існування, ніби­то почерпнутий з доісторичної епохи, не успадкований біологічно, але такий, що становить субстанцію, яку можна і примножити, й роз­тринькати. Це є чимось дійсно існуючим раніше від усякого мис­лення, чимось таким, чого не можна свідомо створити.

Ця субстанція вперше постає й виявляє себе через духовний рух, здійснюваний в історії. Завдяки йому відбуваються історичні зміни. В історії можуть утворюватися нові витоки, які, набуваючи реаль­ності, — найяскравішим прикладом цього є осьовий час, — свого часу мають виявитися передумовами інших перетворень. Проте цей рух охоплює не все людство загалом, він здійснюється на вершинах окремих особистостей, там розквітає, там зазнає забуття, там і ли­шається незрозумілим і зрештою зникає. [...]

Ясперс К. Сенс і призначення історії.

 

12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74

Схожі підручники

• МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ до виконання розрахункової роботи з навчальної дисципліни “Економіко-математичні методи та моделі оптимізаційні методи та моделі”
• ТЕМА 10. СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ КРЕДИТУ
• Загальні питання з курсу Соціологія (частина 1)
• Поймай меня, если сможешь (онлайн)
• Методичні вказівки до виконання практичного заняття на тему «Теорія ігор.»
• ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ