Філософія Хрестоматія (частина 1)
Енгельс Ф. - Діалектика як вчення про розвиток
а
...Метафізичний спосіб розуміння, хоч і є правомірним і навіть необхідним у певних галузях, більш чи менш широких, залежно від характеру предмета, рано чи пізно досягає кожного разу тих меж, за якими він стає одностороннім, обмеженим, абстрактним і заплутується в нерозв’ язних суперечностях, тому що за окремими речами він не бачить їх взаємного зв’язку, за їх буттям — їх виникнення і зникнення, через їх спокій забуває їх рух, за деревами не бачить лісу.
Ось чому кожна органічна істота завжди є та сама і, однак, не та сама. При точнішому дослідженні ми знаходимо також, що обидва полюси якої-небудь протилежності — наприклад, позитивне і негативне — такі ж невіддільні одне від одного, як і протилежні, і що вони, незважаючи на всю протилежність між ними, взаємно проймають одне одного. Ми бачимо далі, що причина і наслідок є уявлення, які мають значення як такі тільки в застосуванні до даного окремого випадку; але як тільки ми будемо розглядати цей окремий випадок в його загальному зв’язку з усім світовим цілим, ці уявлення сходяться і переплітаються в уявленні універсального взаємодіяння, в якому причини і наслідки весь час міняються місцями; те, що тут або тепер є причиною, стає там або тоді наслідком і навпаки. Всі ці процеси і всі ці методи мислення не вкладаються в рамки метафізичного мислення. А для діалектики, для якої є істотним те, що вона бере речі та їх розумові відображення в їх взаємному зв’язку, в їх зчепленні, в їх русі, в їх виникненні і зникненні, — такі процеси, як наведені вище, навпаки, тільки підтверджують її власний метод дослідження. Природа є пробний камінь для діалектики, і треба сказати, що сучасне природознавство дало для такої проби надзвичайно багатий матеріал, який з кожним днем збільшується, і цим матеріалом довело, що в природі все відбувається кінець кінцем діалектично, а не метафізично.
* * *
Коли ми візьмемо як приклад останній із цих рядів і припустимо послідовно п = 1, п =2, п = 3 і т. д., то матимемо такі результати (від- кидаючи ізомери) :
С Н2 О2 — мурашина кислота — точка кип. 100°, точка плавл. 1 °
|
С2 Н4 О2 |
— оцтова |
» |
» |
» |
118° |
» |
» |
|
Сз Нб О2 |
— пропіонова |
» |
» |
» |
140° |
» |
» |
|
С4 Н8 О2 |
— масляна |
» |
» |
» |
162° |
» |
» |
|
С5 Н10 О2 |
— валеріанова |
» |
» |
» |
175° |
» |
» |
і т. д. до С30 Н60 О2 — мелісинової кислоти, яка плавиться тільки при 80° і не має зовсім точки кипіння, бо вона взагалі не може випаровуватись не розкладаючись.
Отже, тут ми бачимо цілий ряд якісно різних тіл, які утворюються простим кількісним додаванням елементів, притому завжди в одній і тій самій пропорції. У найчистішому вигляді це явище виступає там, де в однаковій пропорції змінюють свою кількість усі елементи сполуки, як, наприклад, у нормальних парафінів СмН2м+2: найнижчий з них, метан СН4, — газ; а найвищий з відомих, гексаде- кан Сі6Н34, — тверде тіло, що утворює безколірні кристали, плавиться при 21° і кипить тільки при 278°. В обох рядах кожний новий член утворюється додаванням СН2, тобто одного атома карбону і двох атомів гідрогену, до молекулярної формули попереднього члена, і ця кількісна зміна молекулярної формули спричиняє кожного разу утворення якісно іншого тіла.
Але ці ряди становлять тільки особливо наочний приклад; майже всюди в хімії, наприклад уже на різних окисах азоту, на різних кислотах фосфору або сірки, можна бачити, як «кількість переходить у якість», і це ніби плутане і туманне уявлення Гегеля може бути виявлене, так би мовити, у тілесній формі в речах і процесах, причому, однак, ніхто не плутає і не залишається в тумані, крім пана Дюрінга. І якщо Маркс перший звернув увагу на цей факт, а пан Дюрінг, читаючи цю вказівку, не розуміє навіть, про що йде мова (бо інакше він, звичайно, не пропустив би безкарно такого нечува- ного злочину), то цього досить, щоб, навіть не оглядаючись назад в сторону знаменитої дюрінгівської натурфілософії, встановити з цілковитою ясністю, кому бракує «у високій мірі сучасних освітніх елементів природничо-наукового способу мислення» — Марксові чи панові Дюрінгу, і хто з них достатньо не обізнаний з «головними положеннями... хімії».
Наприкінці ми хочемо послатися ще на одного свідка на користь перетворення кількості в якість, а саме Наполеона. Останній так описує бій маловправної у верховій їзді, але дисциплінованої французької кавалерії з мамлюками, які в той час безумовно були кращою в єдиноборстві, але не дисциплінованою кіннотою:
«Два мамлюки безумовно перевершували трьох французів; 100 французів дорівнювали силою 100 мамлюкам; 300 французів здебільшого брали гору над 300 мамлюків, а 1000 французів завжди побивали 1500 мамлюків».
Подібно до того як у Маркса певна, хоч і мінлива, мінімальна сума мінової вартості необхідна для того, щоб зробити можливим її перетворення в капітал, так само у Наполеона певна мінімальна величина кінного загону необхідна, щоб дати проявитися силі дисципліни, яка закладена в зімкнутому строю та планомірності дії, і щоб ця сила дисципліни виросла до переваги навіть над більш значними масами іррегулярної кавалерії, яка має кращих коней, більш вправна у верховій їзді та фехтуванні і, щонайменше, така ж хоробра. Але хіба це аргумент проти пана Дюрінга? Хіба Наполеон не був розбитий вщент у боротьбі з Європою? Хіба він не зазнавав поразок одної за одною? А через що? Тільки через те, що запровадив в тактику кавалерії плутане й туманне уявлення Гегеля!
Енгельс Ф. Анти-Дюрінг.
....Діалектика як наука про всезагальний зв’язок. Головні закони: перетворення кількості в якість — взаємопроникнення полярних протилежностей і перетворення їх одне в одне, коли вони доведені до межі — розвиток шляхом протиріччя, чи заперечення заперечення, — спіральна форма розвитку
Історія природи і людського суспільства — ось звідки абстрагуються закони діалектики. Вони якраз не що інше, як найбільш загальні закони обох цих фаз історичного розвитку, а також самого мислення. По суті вони зводяться до таких трьох законів:
Закон переходу кількості в якість і навпаки.
Закон взаємного проникання протилежностей.
Закон заперечення заперечення.
Усі ці три закони були розвинуті Гегелем на його ідеалістичний манер лише як закони мислення: перший — у першій частині «Логіки» — у вченні про буття; другий займає нею другу і найбільш значну частину його «Логіки» — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи. Помилка полягає в тому, що закони ці він не виводить з природи і історії, а нав’язує останнім згори як закони мислення.
* * *
Перша — це грецька філософія. Тут діалектичне мислення виступає ще в первісній простоті, яка не порушується тими малими перешкодами, що їх сама собі створила метафізика XVII і XVIII століть — Бекон і Локк в Англії, Вольф у Німеччині — і якими вона загородила собі шлях від розуміння окремого до розуміння цілого, до осягнення загального зв’язку речей. У греків — саме тому, що вони ще не дійшли до розчленування, до аналізу природи, — природа ще розглядається загалом, як одне ціле. Загальний зв’язок явищ природи не доводиться в подробицях: він є для греків результатом безпосереднього споглядання. У цьому хиба грецької філософії, через яку вона повинна була згодом поступитися місцем перед іншими поглядами. Але в цьому ж полягає і її перевага над усіма її пізнішими метафізичними противниками. Якщо метафізика права щодо греків у подробицях, то в цілому греки мають рацію щодо метафізики. Це одна з причин, які примушують нас знов і знов повертатись у філософії, як і в багатьох інших галузях, до досягнень того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечили йому в історії розвитку людства місце, на яке не може претендувати жоден інший народ. Другою ж причиною є те, що в різноманітних формах грецької філософії вже є в зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші типи світоглядів. Через це і теоретичне природознавство, якщо воно хоче простежити історію виникнення і розвитку своїх теперішніх загальних положень, змушене повертатись до греків. І розуміння цього все більше й більше прокладає собі шлях. Щораз рідше трапляються ті природодослідники, які, самі оперуючи уривками грецької філософії, наприклад атомістики, як вічними істинами, дивляться на греків по-беконівськи звисока на тій підставі це розуміння поглибилось і привело до справжнього ознайомлення з грецькою філософією.
Другою формою діалектики, особливо близькою саме німецьким природодослідникам, є класична німецька філософія від Канта до Гегеля. Тут уже деякий початок покладено, бо також і крім згаданого вже неокантіанства стає знову модою повертатись до Канта. З того часу як відкрили, що Кант є творцем двох геніальних гіпотез, без яких нинішнє теоретичне природознавство не може ступити і кроку, — а саме приписуваної раніше Лапласу теорії виникнення сонячної системи і теорії сповільнення обертання Землі завдяки припливам, — з того часу Кант знову здобув належну шану в природодослідників. Але вчитися діалектики у Канта було б без потреби втомливою і невдячною роботою, відколи в творах Гегеля ми маємо обширний компендій діалектики, хоч і розвинутий з цілком хибного вихідного пункту.
Енгельс Ф. Діалектика природи.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95