Філософія Хрестоматія (частина 1)
Ніцше Ф. - Західна філософія кінця ХІХ—ХХ ст.
а
Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що було за лісом, то він побачив там багато людей, які зібралися на базарній площі, оскільки їм пообіцяли видовище — канатохідця. І Заратустра промовив так до народу:
«Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба перевершити. Що ви зробили, аби її перевершити?
Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше повернутись до стану звіра, аніж перевершити людину?
Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпою, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.
Навіть наймудріший із вас — це всього лише розлад і мішанина рослини й химери. Та хіба я пропоную вам стати привидом чи рослиною?
Ось що скажу я вам про надлюдину!
Надлюдина — це сенс землі. І нехай ваша воля говорить: хай надлюдина стане сенсом землі!
Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірними землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники — все рівно, знають вони це чи ні.
Вони зневажають життя, ці вмираючі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони зникнуть!
Колись хула Богові була найбільшою хулою; але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити землю, так само, як і шанувати сутність незбагненного більше, ніж сенс землі!
Колись душа дивилась на тіло зневажливо: і зневага тоді була в найбільшій повазі, — вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі.
О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна; і жорстокість була її насолодою!
Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що говорить ваше тіло про вашу душу? Хіба ваша душа — не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення собою?
Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.
Що є тим найбільшим, що б ви змогли пережити? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність.
Година, коли ви скажете: «В чому моє щастя! Воно — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення собою! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не змусила мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, щоб був я — жаром і вугіллям. А справедливий — це жар і вугілля!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розп’яття».
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання!
Не гріх ваш — самозадоволеність ваша волає до небес; нікчемність ваших гріхів волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство...» Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув: «Ми вже наслухалися про канатохідця, тепер покажіть його!» І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявся до роботи.
Дивився Заратустра на людей і дивувався. А тоді так він сказав:
«Людина — це канат, натягнутий між звіром і надлюдиною, — канат над прірвою.
Небезпечно ступати на канат, небезпечно іти по ньому, небезпечно озиратися, небезпечні страх і зупинка.
Велич людини в тому, що вона — міст, а не мета: любити в людині можна лиш те, що вона — перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель, бо вони ступають по мосту.
Я люблю великих ненависників, бо вони є великими шанувальниками, бо вони — стріли смутку за іншим берегом.
Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, — а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини, — бо так він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність — це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності, — бо так він, як і дух, проходить він по мосту.
Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім’я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона — вагоміша сув’язь, на якій тримається приреченість.
Я люблю того, у кого душа віддає все, хто не сподівається подяки, — бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.
Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє, — бо він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдує людей майбутнього і прощає людей минулого, — бо він хоче загинути від тих, що є.
Я люблю того, хто карає Бога свого, бо його любить, — бо він має загинути від гніву Бога свого.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малого випробування, — так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа переповнена, що він забуває про себе самого й про все, що в ньому є, — так усе те стає його загибеллю.
Я люблю того, хто є вільний духом і вільний серцем, бо голова в нього — тільки лоно серця його, а серце веде його до загибелі.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною, — вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім’ я тої блискавки — надлюдина.
Ніцше Ф. Так казав Заратустра.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95