Главная->Політологія->Содержание->2. Еволюція політичної думки в епоху середньовіччя і Відродження.

Лекції з курсу “Політологія”

2. Еволюція політичної думки в епоху середньовіччя і Відродження.

2. Олігархія - це державне влаштування, участь в якому грунтується на майновому цензі, в ньому владарюють багаті, а бідні не мають участі в правлінні. Доля такої держави плачевна, вважає Платон, оскільки марнотратники - багатії подібно трутням в бджолиному вулику перетворюються в кінці кінців в бідняків. Олігархія вироджується в ще гіршу форму державного влаштування - демократію.

3. Демократія - згідно з Платоном формально представляє собою владу правління вільних громадян суспільства. Самі умови демократичного суспільства сприяють росту збурення бідних проти багатих, призводять до повстань. Якщо повстання закінчуються перемогою бідняків, то вони частину багатіїв знищують, іншу частину виганяють, а державну владу і функції управління розділяють між всіма членами суспільства. Але найгіршою формою відхилення від досконалого державного ладу Платон оголосив тиранію.

4. Тиранія - це влада одного над всіма. Тиранія виростає з демократії. Надлишок свободи приводить до рабства. За роз'ясненням Платона тиран стверджує себе аа допомогою представництва, або як кажуть сьогодні з допомогою популістських обіцянок. В перший час тиран "посміхається всім, хто б йому не зустрівся, а про себе стверджує, що він зовсім не тиран; він дає багато обіцянок приватним особам і суспільству, звільнює людей від обов'язків і роздає землю народу і своїй свиті"*. Але тирану потрібко безперервно затівати війну, щоб простий -народ відчував потребу у вожд і. Так як постійна війна збуджує проти тирана ненавість, то тиран, щоб утримати владу, вимушений послідовно знищувати своїх хулителів, поки не залишиться у нього "нікого ні з друзів, ні з ворогів, хто б на щось годився"**.

Всім формам влаштування і організації суспільства Платон протиставляє свій проект найкращої держави і правління. Його основні принципи такі. По-перше, ідеальні закони. По-друге, правлять ті, хто справді здатний добре управляти державою. І, нарешті, по-третє, основним принципом є справедливість, яка полягає в тому, що кожному громадянину відводиться яке-небудь особливе заняття і особливе становище- Така держава повинна володіти засобами захисту від ворогів, систематично забезпечувати всіх членів суспільства матеріальними благами І керувати розвитком духовної діяльності. Для свого часу Платон, згідно з оцінкою Енгельса дав геніальне зображення поділу праці, як природної основи міста (яке у греків прирівнювалось до держави). Учень Платона, геніально обдарований мислитель Арістотель (384-422 рр. до н.е.) стверджував, що політика є найголовнішою із усіх наук і мистецтв. В трактаті "Політика" Арістотель узагальнив великий матеріал спостережень і описів конституційного ладу грецьких міст-полісів. Аристотель вважає, що мета політики -досягнення загальної користі, спільного блага, щасливого .життя людей в м'ежах полісів. Що стосуються форм державної влади, то по аналогії з відносинами, можливими між людьми в сім'ї, Арістотель відрізняє три кращі і три погані форми управління державою. Кращими він вважає форми.при яких виключена можливість корисливого використання владні, а сама влада служить усьому суспільству в цілому -такі монархія, аристократія і "політія", тобто влада середнього класу, заснована на суміші олігархії і демократії. Поганими, начебто виродженими формами Арістотель називав тиранію, олігархію і крайню демократію.

В розумінні Арістотеля політика повинна грати перш за есе морально-виховну роль, спрямовану на приборкання сліпих чуттєвих пристрастей і уявлень інливіда. Коріння політики в індивідуальній, егоїстичній, тваринній людині. Чуттєві прагнення стихійні й руйнівні. Звідси прагнення облагородити поведінку людини, яка піддатлива низьким пристрастям, засобами політики і тим самим забезпечити панування розуму над ними. Тим самим політика полегшує досягнення загального блага, справидливості.

Цікаві погляди на політику великого мислителя Древньої Греції, афінянина Сократа (469-399 рр. до н.е.). Цього мислителя необгрунтоване звинуватили у ворожості до демократії і в аристократизмі. Насправді ж Сократ критикував усі форми правління - монархію, тиранію, аристократію, плутократію (гр. плутос - багатство, панування багачів) і демократію, якщо вони основані на несправедливості. Держава необхідна, вона має грунтуватись на справедливості, а всі громадяни повинні підлягати законам. Політику Сократ називав мистецтвом управління людьми. Сократ заперечував систему виборів лише настільки, наскільки вибори самі по собі не забезпечують появи при владі кращих людей. В цілому політичні погляди мислителя характеризують переконання, що влада в державі повинна належати "кращим", тобто високоморальним, справедливим і досвідченим в мистецтві управління громадянам.

2. Початок середньовіччя частіше всього пов'язують з падінням Західної Римської Імперії (476 р.), хоч таке датування цілком умовне. Завоювання Риму не могло ураз і докорінно змінити соціально-економічні відносини і духовне життя. Період становлення середньовічної культури, нового типу релігійної віри і філософського мислення розтягнувся на .декілька століть. Певну роль у цьому процесі відігравали два фактори - поступове формування феодальних відносин і вплив на духовне життя християнства, який постійно посилювався. Християнська думка прагнула асимілювати досягнення античної думки, однак надала їм нове забарвлення: всі основні поняття середньовічного мислення співвіднесенні з богом і визначаються через нього. Християнство на Заході не відразу стало безроздільно панівною релігією. У Візантії і Римі, в еллінізованих центрах Середньої Азії і Північної Африки і країнах Західної Європи, які прийняли нову віру, християнству довелось вести довгу і наполегливу боротьбу, перш ніж воно перемогло своїх противників чи суперників.

Християнство стає державною релігією і тому крізь призму її догматів отримують тлумачення і рішення корінних проблем політики: сутність і призначення влади, її походження, місце держави і правителя в суспільстві і т.д. Християнська догматика запозичила у античності ідею "зіпсованої природи",' "природної гріховності людини" і своєрідно відобразила в політичних вченнях того часу.

Сильний вплив на розвиток західної політичної думки епохи середньовіччя виявив один з найбільш авторитетних "батьків церкви" Августин (354 - 430 рр.). Згідно з його поглядами, божественне визначення стало причиною існування "двох царств", ("двох градів") божого і земного. Земне, тобто людське суспільство, це фактично розбійницький стан, де головний закон - насилля. Спасіння людей - в прилученні "до божого граду", вищим виразом якого є церква.

Інший великий релігійний теоретик - Фома Аквінський (1225 -1274 р.р) стверджував, що державна влада походить від бога. Тому вона має підкорятись духовній владі. Шлях до облагородження політики - в посиленні її відповідності положенням релігії. Релігія вимагала від всіх, включаючи і політиків, щоб вони творили добро і уникали зла. У кожного державного діяча повинен був бути духівник, якому він сповідався і який міг вберегти його від поганих вчинків.

Не дивлячись на те, що державна влада походить від бога, Аквінський допускає різноманітність форм правління, форма правління повинна в кожному конкретному випадку узгоджуватись з обставинами. В той же час аквінський переконаний, що найкращу форма правління - монархія. Влада самодержця має підкорятись вищій духовній владі. На чолі її на небі -Христос, а на землі - римський папа. Земне життя в державі - це лише приготування до майбутнього духовного життя.

Вчення Фоми аквінського, хоч і не відразу, було позитивно сприйняте католицькою церквою, стало ідеологічною опорою і теоретичною зброєю католицизму. Середньовіковий католицизм не був тільки віросповіданням, він був цілою системою, яка охоплює своїми рамками всю культуру і соціальну організьцію середньовічних католицьких народів; його універсалізм заперечував національність, його теоретична Ідея тиснула на міяиву, його клерикалізм, який створив духовенству привілейоване становище в суспільстві, підпорядкував церковній опіці світські верстви, його спірітуалістичний догматизм залишав думці дуже вузьку сферу, та й у тій не давав вільно рухатись. Тому проти середньовікової католицької системи давно боролись і національна самосвідомість, і державна владя, і світське суспільство, і освіта, - боролись не в ім'я чистоти християнського віровчення, не в ім'я відновлення Біблії як головного авторитету у справах релігії, не в ім'я вимог совісті і релігійної думки, а просто тому, що система на все наклала важкий гніт і втискувала все суспільне життя у свої рамки, заважаючи її вільному розвитку.

Таким чином, крім чисто внутрішніх, релігійних, існували складні соціально-ексномічні і політичні причини, як; викликали велику подію всесвітньої історії - Реформацію, що охоплиє XVI і першу половину XVII століття. Реформація поширилась у Західній Європі поступово. Почалась вона в двадцятих роках /.VI ст. у Віттенбурзі і Цюріху, нею керували лютер і Цвінглі, Так зародився протестантизм (загальна назва християнських віровчень, які відкололись від католицизму). Реформація відторгнула від Риму цілу половину західноєвропейських націй.

Протестантизм прийняв різні форми (В Німеччині - лютеранство, цвінгліанство і кальвінізм, не рахуючи сектантства, в Польщі - гугенотство чи "брати чеські", лотеранство, кальвінізм і соцініанство. в Англії -англіканізм, калавінізм і індепедентські секти). Вихідні пункти нових релігійних систем перебували в повному протиріччі з католицизмом. Церковний авторитет зіткнувся з індивідуальною свободою, формальна набокність з внутрішньою релігійністю, традиційна нерухомість - з прогресивним розвитком. Протестантизм в принципі був спробою визволення держави віл церковної опіки. Ця спроба вдалась настільки, що держава сама підкорила собі церкву. Протестантизм породив принцип свободи совісті, сприяв, розвитку вільнодумства. Реформація значно вплинула на постанову і вирішення соціальних і політичних питань в дусі рівності і свободи, особливу важливість для розуміння подальшого політичного розвитку Західної Європи має розвинута у кальвінізмі ідея народовладдя. Своїм індивідуалізмом і визволенням держави від теократичної опіки протестантизм сходиться з гуманізмом епохи Відродження, в якому також сильні були індивідуалістичні і секуляризаційні прагнення. Загальні риси Реформації і Відродження полягають в намаганні особистості створити власний погляд на світ і критично віднестись до традиційних авторитетів, звільнити життя від аскетичних вимог церкви, опіки держави. Ідея політичної свободи, а також норі підходи у розв'язанні кардинальних проблем політики і політичної діяльності знайшли своє відображення в працях видатних мислителей епохи Відродження.

Великий і оригінальний мислитель, політичний письменник епохи Відродження - Ніколло Макіавеллі (1469-1527 рр.). Поряд з поезією і гострою сатирою на сучасні йому звичаї він залишив цілий ряд творів, які ставили його цуже високо в історії політичної думки. Серед них особливо значні "Государ" (1513), "Роздуми на першу декаду ТІта Лівія", "Історія Флоренції".

Макіавеллі як мислитель був повністю вільний від релігійних ілюзій середньовіччя, ворожо настроєний по відношенню до папської курії. Його мрією було об'днання Італії в сдину державу, чому протидіяв Ватікан. Погляди Макіавеллі на державу, політичну владу і політику у значній мірі витікають й його концепції людини. Спостерігаючи народ, під яким він розуміє перш за все найбільш заможні і активні верстви міських жителів -купців, ремісників і інших, Макіавеллі висловив глибоке переконання в тому, що наймогутніший стимул людських дій становить інтерес. Більше всього він визначається прагненням до придбання нової власності, В "Государі" він пише: "Люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна"*. Лише за власницькими інтересами іде людська турбота про честь і почесті. Слід відмітити, що розробляючи універсальну концепцію людини Макіавеллі нерідко впадає в песиміам, стверджуючи, що "про людей в цілому можна сказати, що вони невдячні і непостійні і схильні до лицемірства і обману, що їх відлякує небезпека, приваблює нажива"**. Закоренілий егоїзм людської природи з необхідністю вимагає установлення державної організації як вищої сили, здатної поставити йому більш чи менш жорсткі межі, довести його до належної норми. Макіавеллі по суті показав, що держава справа рук людських, і бог жодної участі у її установленні не бере. Звідси зрозуміло, чому Маркс називає ім'я Макіавеллі першим в ряду тих філософів нового часу, які "... стали розглядати державу людськими очима і виводити її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології"****. У своїй концепції людини Макіавеллі рішуче виступає проти релігії, яка поважає людей смиренних, які мріють попасти в рай не в результаті максимальної

активності, а на шляху пасивного споглядання і примиренства. Флорентійський політик розвиває концепцію фортуни, яка у нього е не просто синонімом долі, але соціальною необхідністю, яка перебуває у певному співвідношенні з людською волею. Баланс цей полягає в тому, що фортуна розпоряджається половиною наших вчинків, але управляти Іншою половиною чи близько того вона надає нам самим. Вільна воля людини як невід'ємний компонент фортуни означає для нього максимальну можливість активних дій, бо людина - коваль самого себе. Автор "Государя" підкреслив, що краще бути сміливим, ніж обережним, бо "фортуна - жінка" і хто хоче з нею ладити, повинен "бити її і штовхати" - тому як "вона як жінка, подруга молодих, бо вони не так обережні, більш відважні і з більшою нахабністю її приборкують"*. У своїй політичній концепції Макіавеллі розглядає державу тільки з точки зору її процвітання і благополуччя, зовсім не ставлячи метою описати ідеальну форму державного ладу. Він Зображає государя подібного Цезарю Борджія (римський князь, син папи Олександра VI. честолюбивий політик, ім'я якого стало синонімом віроломства і кровожерливої жорстокості), який розтоптую на кожному кроці правила моралі, стверджує в пригнобленій ним державі свою одноосібну владу.

Все що служить цілям політики, визнається хорошим, все що протидіє їм - поганим. Для досягнення політичних цілей уряд може сміливо використовувати брехню, обман, віроломство, жорстокість, зраду. Релігія розглядається тільки як зброя, церква має бути безумовно підпорядкована державі. Турбуватись про те, щоб забезпечити собі любов, відданість і вірність підданих, зовсім зайве для правителя. Населення зобов'язано лише боятись свого правителя, сліпо підкорятись йому, вести себе тихо, поставляти потрібні кошти, солдатів. Щасливий при цьому народ чи ні - не має значення. Государ повинен звертати переважну увагу на розвиток воєнної сили своєї держави і на дипломатичне мистецтво, як охорону проти зовнішніх І внутрішніх небезпек.

Погляди Макіавеллі піддавались неоднозначним оцінкам. Одні зображали його творцем і типовим представником огидної аморальної політичної школи, яка грунтується на вбивстві, зраді, терорі і прагне до поневолення народів і утвердження могутності государів. Ці письменники запевняли, що Макіавеллі справді вірив у те, що говорив і написав, інші, навпаки, бачили в ньому прихованного прибічника свободи, який під виглядом порад деспоту, виявляє його беззаконня, відкриває його таємниці, робить його ненависним і безсилим. Макіавеллі за словами Дідро, "як начебто говорить у своєму творі: читайте гарненько мою книгу: якщо він буде таким, яким я його описую): бережіться"*. За ствердженням руссо "роб лячи вигляд, що він дає уроки государям, Макіаьеллі насправді дає великі уроки народам"**. Прудон виходив з того, що теорія Макіавеллі відображає звичаї і погляди XVI століття, коли право сильного панувало неподільно. Макіавеллі викладає тільки панівну політику, але зовсім не е її винахідником: він виражає в холодних і жорстоких аксіомах державну мудрість свого століття, ставлячись з глибокою байдужістю до справедливості і несправедливості і турбуючись про одне -досягнення наміченої мети, про успіх. Поділяючи, як і Аристотель, всі форми правління на три групи - монархію, аристократію і демократію - він однаково індеферентно ставиться до всіх трьох, тому що мета кожної держави, на його думку, полягає в підтриманні беззаконня, пов'язаного з збереженням існуючого суспільного ладу. Тому всім урядам Макіавеллі подає аналогічні поради: государ повинен безпощадно винищувати всіх ворогів, аристократія повинна бити всіх представників монархії, а демократія - всіх аристократів. Талкого роду насильницькі дії можуть викликати реакцію населення, але для Макіавеллі це байдуже, тому що все нове, яке має замінити старе, буде таким же поганим.

Слід підкреслити, що досить поширене переконання в тому, шо макіавеллізм уособлює в собі політику, яка відзначається повною відсутністю чесності і справедливості, політику аморальну, однобічне і поверхове. В зарубіжній історіографії останніх десятиріч закріпилось переконання в величезній ролі Макіавеллі у виникненні філософії нового часу. Багато праць, присвячених Макіавеллі, підкреслюють перш за все його роль як основоположника сучасної науки. Такий інтерес зрозумілий у наших умовах, коли політика стала явищем повсякденного життя мільонів людей. Політична доктрина Макіавеллі реалістична, вона виявила справжні пружини політики і політичної діяльності, показала аморальність влади панівних класів.

Суворий і часом відштовхуючий реалізм макіавеллізму перебуває в певному контрасті з ранніми утопічними теоріями, зокрема з поглядами на державу і політику Томаса Мора і Томмазо Кампанелли. Малюючи гуманістичний ідеал справедливого безкласового суспільства у своєму творі "Досить корисна, як і цікава справді книжка про найкраще влаштування держави і новий острів Утопія..." (1616 р,) Томас" Мор, на перший погляд, повертається до платонівської ідеї ідеальної держави, у якій панує справедливість. Частково це так. Тим більше, що сам Мор перекладає назву місця де розташована ця ідеальна держава, як "Нідея" (в перекладі з грецького -утопія, місця, якого немає). Слово це стало загальним / ладно означає все те, про що можна помріяти / поговорити, але що при вільні глибоких роздумах виявляється теоретично неспроможним і практично нездійсненним. Сам же Мор був переконаний у тому, що хоч такої країни з притаманним їй ідеальним і соціальним, і політичним ладом І відповідною моральністю її жителів насправді не існує, але у принципі вона можлива-

Томас Мор (1478 - 1535 рр. ) у своїй книзі дає не тільки критичний опис сучасної йому Англії, яку добре знав як державний діяч, і політик. Центральна її ідея - антиіндивідуалістичне трактування суспільного життя. Він вимагає зживання приватної власності, максимальної рівності у власності і споживанні. Мор був переконаний, як і Платон, що "від правителя, як з якого-небудь невичерпного джерела, поширюється на весь народ все добре і зле"*. В утопічній державі практично відсутня приратна власність, що підкреслюється відсутністю грошей. Золото як і срібло не використовується навіть для прикрас. З них виготовляються нічні горіщіки та інші посудини для нечистот, а якщо з них роблять обручки і ланцюги, то лише важкі і нестерпні для тих, хто оганьбив себе яким-небудь злочином і став у результаті його рабом. В наслідок відсутності дармоїдства при загальній зацікавленості у праці, утопічна республіка - не що інше, як "одна велика сім'я", бо в ній нема ніякого протиріччя між приватним і спільним. Істотний момент - наявність рабів, на яких перетворюються злочинці. Наявність цієї соціальної категорії вносить поправку в безкласовість утопічного суспільства. Політичне життя побудоване на принципах республіканської демократії, таємного голосування, виборності всього начальства.

Томас Мор вважає, що справедливість - головна опора держави. Таким Інном, ми бачимо, що великий гуманіст повертає ідею єдності моралі і політики. Очевидно, не випадково римська курія оголосила в 1975 році

Нора святим католицької церкви.

Видатним мислителем епохи Відродження був Томмазо Кампанелла (ІР68 - 1639 рр.) мислитель і борець за визволення Калабарії від гніту іспанської монархії. В тяжких умовах ув'язнення, яке тривало понад ЗО років, створив багато чудових творів. Серед них - знамените "Місто Сонця". На відміну від Т.Мора Кампанелла активно прагнув до зміни соціальних порядків, їдо зневажають людину, перекручують їх суть. Він не тільки мріяв про досконалий суспільно-політичний лад, але й боровся за його втілення в життя. На сторінках своєї книги він розповідає про острів Тапобану (здогадне Цейлон), де панують незвичайні звичаї. Мова йде про такий державний лад, який виходить не від бога, а є прямим результатом діяльності людського розуму. Общинне життя грунтується на відсутності приватної власності і добре організованій праці, якій всі віддаються з радістю. Італійський філософ і революціонер - непримиренний ворог індивідуалізму. Він бореться з макіавеллізмом, чумою свого часу. бо на його думку мабуть чи не всі політики не вірять ні в Біблію, ні в Коран, в сутності не рахуються ні з папою, ні з Кальвіном, тому що підпорядковують свою діяльність власній вигоді.

Кампанелла звертається до доктрини звичайного права з притаманним їй натуралізмом, в силу якого "все е спільним, а люди зобов'язані наслідувати природу". У житті бджіл, наприклад, існує принципова рівність, хоча у них є і "начальниці" яких вибирає сама природа. Принцип органіцизму стосовно до суспільства означає, що в "першу чергу треба турбуватись про життя цілого, а потім уже його частин"*.

Але вжа Платон у своїй "Державі" показав, яким чином з природженої нерівності людей (ця нерівність обумовлена існуванням душ, у різній мірі увібравших інтелектуальне світло ідей - "ейдосів") утворюється держава. Кампанелла пояснює нерівність тим, що люди народжуються при різному поєднанні світил зірок. Принципово важливо, однак, те, що згідно з Кампанеллою, доля людини в державі не фатально визначена. Вона залежить не тільки від зірок, але й від його волі. В державі Кампанелли існує поділ праці. Керують державою не філософи Платона, а аристократія спеціалістів, яким особливо поталанило при народженні. Глава держави -універсальний спеціаліст, який не требує і заняттям ремеслами. Він спирається на трьох головних помічників, реалізуючих три основні принципи буття - могутність (військова справа), мудрість (науки), любов (харчування, народження дітей і виховання). Двічі на місяць збирається Велика Рада - народні збори, які можуть змінити правлячих осіб включаючи і найголовніших, якщо з'явились люди переважаючі їх своїми здібностями.

Законодавство і моральність соляріїв досить прості, короткі і зрозумілі, Всі вони викарбувані на міцній пластині при вході до храму. Фактично вони зводяться до євангельського правила: чого не хочете самі собі, не робіть цього людям, і що ви хочете, щоб люди робили вам, робіть .і ви їм. Кампанелла був переконаний, що "весь світ прийде до того, що буде жити згідно за їх звичаями"**.

В історії політичної моралі викладенного періоду, не дивлячись на істотну різницю в підходах до визначення політики і аналізу сутності політичного життя, чітко простежуються дві течії.

Першу з них виразив в значній мірі Платон з його теорією ідеальної держави, яка стоїть на принципах справедливості, невіддільності моралі від політики.

Другу течію уособлює Макіавеллі, який вперше спробував поставити політику на реалістичну основу, позбавити ЇЇ ілюзій моралізуючого християнства.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Категорії

Лекції з курсу “Політологія”

Схожі підручники