Лекції з курсу “Політологія”
Запорізька СІЧ.
Поява та формування козацької верстви - історично об'єктивний процес, зумовлений трьома ключовими факторами: господарським освоєнням та колонізацією нових земель; посиленням феодальної експлуатації, наростанням релігійного та національного гніту; зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар. Постійна загроза з боку татар обумовила не тільки консолідацію козацьких сил, а й появу укріпленого замку-фортеці на острові Мала Хортиця. Поступово у пониззі Дніпра , південніше дніпровських порогів, виникає своєрідна військово-політична організація -Запорізька Січ, яка мала своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій. Характерною рисою запорізької державності, був зокрема, демократизм, а тому Січ називають ще "христянською козацькою республікою'*.
Січ підтримувала дипломатичні зв'язки з урядами багатьох країн - Молдови, Австрії, Трансильванії, росії, Венеції, Швеції. За своїм міжнародно-правовим статусом, за визначенням О.Д.Бойка, національно-територіальною автономією у добровільній унії з Польщею, згодом з - Росією, а в 1709-1734 рр. - з Кримським Ханством.
Втім, існують певні перестороги щодо згаданої добровільності: адже Україна фактично входить на той час до Речі Посполитої, І само виникнення козацтва пояснюється істориками власне польським гнобленням. Та й документально-правова література дає підстави розуміти ці взаємовідносини як постійну, майже відкриту (а подеколи просто озброєну) боротьбу козаків за свою автономію, незалежність, адміністративну та правову самостійність.
Але ,як би там не було, історичний факт лишається незмінним: Запорізька Січ стала специфічним, оригінальним зародком української держави
Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорізька Січ процвітала. Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг прийти до острова-фортеці і приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути Січ.
Відмовляючись визнавати авторитет будь-якого правителя, запоріжці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права, могли брати участь у досить бурхливих радах. На цих стихійних зборах обирали І з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків - гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (згодом це слово стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав відповідну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних походів старшина користувалася абсолютною владою, аж до права застосування смертної кари. Але в мирний час ЇЇ влада була обмеженою.
Вищим законодавчим, адміністративним І судовим органом Січі була Січова Рада. її рішення вважалися думкою всього війська і були обов'язковими до виконання. Як правило, Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судили злчинцІв за найтяжчі злочини, тощо. Важливою функцією Ради було обрання Січі - військової старшини, а також органів місцевої влади - паланкової або полкової старшини.
Крім власних органів державного управління, у СІчі існувало козацьке право,
держава можлива лише на основі компромісу між всіма верствами суспільства, спільної національної культури, спільної оборони, спільного для всієї нації права на самовизначення.
Головним завданням політики В. Липинський вважав побудову та збереження української держави та української нації.
Як бачимо, представниками різних політичних напрямів та ідеологій під впливом реальної дійсності початку 20 ст. дедалі більше сходились на тому, що державна самостійність та політичний суверенітет України є вирішальною і єдиною можливою умовою національного відродження її народу.
Становлення й розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної традиції. З'ясування ідейно-світоглядних і соціально-політичнйх передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на певних стадіях еволюції національної політичної думки, та їхньої ролі для поступу національної духовної культури загалом і процесу становлення державно-політичних інститутів зокрема є передумовою наукового осмислення витоків сучасної української політичної дійсності, глибинного розуміння процесів творення новітньої української державності.
Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були:
• Перехід українського суспільства від варварської (докласової;
доцивІлізованої) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій;
• Чітка диференціація суспільства з наявними механізмами регулювання суспільних суперечностей);
• ІнституціоналІзація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень -племінних княжінь у державно-політичні макрооб'єднання імперського взірця);
• Поширення давньої писемності, освіти, наукових знань;
• Прихід християнства та Його запрвадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі;
Синтез орієнтальних (східновізангійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.
На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, -часів Київської Русі (Х-ХПІст.) українська політична думка розвивалася у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історичних творах, публіцистиці, релігійних проповідях, правових документах І текстах тощо. Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сформульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш відомими серед цих творів були "Слово про закон і благодать" (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; "Руська правда" (XI ст.), що складається з трьох частин:
-"Правди Ярослава"
Політичні уявлення українських просвітників розвивалися у контексті європейського Просвітництва. Українські просвітники Я. Козельський, С.Десницький, В. Каразін, П. ЛодІй, Г. Винський критикували існуючі феодально-кріпосницькі порядки як такі, що не відповідають принципам "природнього права". Державу просвітники розглядали як суспільний договір, заснований на природних правах. Визначальними факторами державного життя вважали право та мораль, а першопричиною всіх бід та несправедливостей, які є в суспільстві — неосвіченість та нерозуміння основ людських відносин. Освіта та громадський осуд деспотизму - ось головні засоби боротьби за суспільний договір.
Разом з тим в політичних поглядах українських просвітників була певна специфіка: вони дещо вужче ніж їхні західноєвропейські однодумці розглядали зміст природних прав, виділяючи лише свободу, рівність та власність. Вирішальну роль в суспільстві українські просвітники відводили законам, в той час як західноєвропейські - 4юрми правління.
Вітчизняні просвітники підняли питання про оптимальне співвідношення особистих та суспільних інтересів та сформулювали принцип "розумного егоїзму". Він полягає у тому, що на першому місці в питанні людини стоять особисті Інтереси, але в критичні моменти суспільного розвитку (війна, стихійне лихо та ін.) особисті Інтереси повинні безумовно підпорядковуватися інтересам всього суспільства.
яке фактично фіксувало ті відносини, що склалися в Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію, обумовлювало правило військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарання. У Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між всіма козаками була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Характерно, що для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму усталених звичаїв та традицій. Лідер, що не відповідав козацьким нормам, міг бути не лише усунутим з посади, а навіть скараним на смерть. Сам обряд обрання старшими свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади.
Національно-визвольна революція середини XVII ст. і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина ХУП-ХУШ ст.). Цей період ЇЇ еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів.
Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595-1657) у "Березневих статтях" 1654 року та І. Виговським і Ю. Немиричем (1612-1659) у "Тадяцькому трактаті" 1658 року. У першому випадку мова йдеться про встановлення міждержавного союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази.
Богдан Хмельницький був першим, і на жаль останнім в історії України XIII-XX ст. політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства, пом'якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти Їх переростанню в громадянську війну. Цим були створені сприятливі умови для завершення в основних рисах процесу формування Української держави. Важко переоцінити роль гетьмана у створенні державного апарату та налагодженні його функціонування. Незважаючи на своє шляхетське походження, Богдан Хмельницький, дбаючи про Інтереси козацтва, пішов шляхом розвитку тих зародків національної державності, які почали 4)ОРМУВатися на Запорожжі та півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. Так на політичній карті Європи заявилася Українська козацька держава з демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин.
Незважаючи на деяку непослідовність і суперечливість у діях, певні тактичні прорахунку Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно українські землі ай зробив усе можливе для його розв'язання. І лише вкрай несприятливий для
України стан міжнародних відносин середини XVII ст. гетьман, пішовши на Переясловсько-Московську Угоду, обрав найоптимальніший варіант з усіх можливих: вона передбачала створення воєнно-політичного союзу з Росію на конфедеративних заставах і таким чином дозволяла зберегти основні політичні та соціально-економічні завоювання українського народу в період найвищого розвитку Визвольне) війни, а також відкривала шлях включенню до складу західноукраїнських земель. Як показали події 1654-1657 рр., Хмельницький самостійно проводив не лише внутрішню, а й зовнішню політику, діючи часто всупереч російському уряду.
На жаль нащадки не зуміли належним чином оцінити результати соціально-економічної політики гетьмана. Однак є всі підстави стверджувати, що він зумів піднестися над становими прагненнями й діяти в загальнонаціональних інтересах. Велич Його, як політика й державного діяча полягає в тому, що на відміну від своїх наступників він ураховував особливості політичного устрою України, що склалися внаслідок Селянської війни, зокрема пішов на визнання основних соціально-економічних завоювань селянства. На подібний крок була здатна людина справді реформаторської вдачі, спроможна відмовитися від усталених в епоху середньовіччя понять і поглядів.
За гетьманування Богдана Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, панщинна система господарства, кріпосницькі відносини, що зумовило грандіозний соціально-економічний переворот. Переважна більшість селян отримала особисту волю, право спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Таким чином, було зроблено важливий крок на шляху утвердження в Україні селянської власності на землю. Не випадково Богдан Хмельницький постав як визволитель не лише з "леляцькоЇ неволі, а й кріпацтва та панщини.
Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XII ст. був І. Гізель (1600-1683), основну працю якого "Мир з Богом людині" заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського православ'я. Його концепція базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Позиція Гізеля стосовно Москви відзначалася непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього, вийшов "Синопсис" (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну орієнтацію.
Продовжувачами ідей Могили та Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф. Прокопович і С. Яворський. Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Прокопович виступив на захист повного підпорядкування Української церкви російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть Із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував існування церковної влади та
На початку 19 ст. феодальний устрій переживає кризу і починає розкладатися. Активізується визвольна боротьба українського і російського народів, розвивається прогресивна політична думка. Поштовхом для нього стане Вітчизняна війна 1812 року, загострення соціально-економічних суперечностей, активізація суспільно-політичних рухів. Рух декабристів у Росії, діяльність їх на Україні сколихнули суспільство. Та сувора розправа з декабристами молодого імператора Миколи 1 на деякий час приглушила опозиційні настрої в усій імперії. Лише в середині 40-х років в Києві виникає таємна політична антикріпосницька організація - Кирило-Мефодіївське товариство (або братство). Політичну програму товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" і "Записці" В. Білозерського. Члена товариства були в основному представники середніх верств, освічені люди, які згодом складають верству, названу інтелігенцією. В товаристві існувало два напрямки: ліберальний (Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш та ін.), та революційно-демократичний (Т.Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький та ін.).
Прихильники першого напряму виступали за соціальні реформи, мирну пропаганду ідей товариства, християнську смиренність.
Прихильники революційно-демократичного напрямку вважали своїм завданням ліквідацію самодержавства і кріпацького права.
Члени товариства ставили за мету домагатися створення Слов'янського союзу християнських вільних незалежних демократичних республік.
В кожній з цих республік всенародне вибираються президент і сейм, існує повна суспільна і політична рівність всіх громадян; громадські свободи.
На думку М. Костомарова, Слов'янські республіки повинні встановити однакові основні закони, однакову грошову систему, мати спільну невелику армію і народну міліцію в кожній країні. Цей союз мав би створити спільні керівні органи, зокрема, мати президента і конгрес і спільно вести зносини з іншими державами. Крім цих, полІтико-правових зв'язків, між слов'янськими республіками мали активно розвиватись ідейно-культурні, релігійні зв'язки, засновані на принципах християнської моралі.
Як уже говорилося вище, основним засобом досягнення мети кирило-мефодіївцІ вважали мирну програму своїх Ідей. Крім того, вони ставили завдання виховання молоді в дусі християнських суспільних ідей; зближення з народом, вивчення його життя і потреб, турбота про його просвіту і добробут; виховання почуття любові до всіх слов'янських народів.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало дуже недовго (його видав властям провокатор). Члени товариства були заарештовані і після суду покарані тюрмою і засланням.
Найбільш суворої кари зазнав Т. Шевченко. Скориставшись членством Шевченка у товаристві, царизм розрахувався з ним за всі прикрощі, які завдав йому "мужицький поет" — на 10 років у солдати, без права вислуги, з суворою забороною писати і малювати. Шевченко виступав як народний поет, що виражав інтереси і надії народних мас. В творах Шевченка годі шукати струнної цілісної системи політично-державницьких поглядів, але в них є прогресивні роздуми про право і закон, про сутність і форми держави. В історії експлуататорських держав він бачив тиранів, що правили спираючись на релігію, яка освячувала свавіль. Для нього нема
ні "добрих" і "злих царів" - всі вони "короніроносні ідоли". Івана Грозного він називав "мучителем", розвінчує тиранію Петра 1, саркастично висміюз антинародну політику Катерини 2. Панство для нього це ті, хто з народу "шкуру дере", "кров, як воду точить". Російська і українська революційна демократія широко використовувала твори Т. Шевченка для антикріпосницької агітації. Шевченко виступає як прихильник республіки, але не ідеалізує буржуазний республіканський лад, розуміючи, що він не буде захищати інтереси трудящих. Ідеалом Шевченка була демократична республіка з народним самоуправлінням, заснованим на суспільній власності.
А. Костомаров, як говорилося раніше очолював ліберальне крило Кирило-Мефодіївського товариства. Багато дослідників до сьогодні вважають його першим українським політологом. Він був не лише вченим, дослідником проблем історії і теорії державного життя, але й політиком-практиком. Його політичні знайшли відображення в документах Кирило-МефодІЇвського братства (концепція слов'яноорільського народництва, думи про республіканський устрій, громадянські свободи, про федерацію). Народно-месіанська ідеологія і демократизм складають основу суспільно-політичної концепції М. Костомарова. До речі, демократизм він вважав найціннішим і найвищим надбанням українського народу (тут безперечно мала місце деяка ідеалізація проявів демократизму українській історії).
Особливе місце в розвитку політичної думки належить видатному вченому, політичному І громадському діячеві М. Драгоманову (1841 - 1895), котрого разом з М. Костомаровим вважають основоположником української політології. Це визначний громадсько-політичний діяч, публіцист, вчений. Він в основному стояв на позиціях буржуазно-демократичного напрямку. В деяких випадках його ідейна позиція наближається до революційно-демократичної, в середині 80-х років в його поглядах з'являються буржуазно-ліберальні ідеї. Драгоманов не мав сталого гармонійного світогляду, часто змінював свої погляди, але те, що він постійно шукав істину, постійно сумнівався, все це служило прикладом творчого підходу в науці і в аналізі політичного життя. Творчість М. Драгоманова справила великий вплив на нові покоління вчених, які здійснили перелом в українському державознавстві, основну увагу приділили створенню концепцій державності України. Політичні погляди М. Драгоманова відображали суспільні відносини пореформеного періоду, коли складаються найманістичні відносини, у всіх сферах життя ще зберігаються в тій чи іншій мірі феодально-кріпосницькі погляди. От ця складність суспільних відносин І впливала на часу зміну політичних поглядів Драгоманова. Основні програмні політичні ідеї Драгоманова:
- визнання за державою з її політичною системою і Конституцією можливості координації громадсько-політичного життя;
- використання існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ;
- обгрунтування ідеї про те, що визвольну боротьбу потрібно вести просвітницькими засобами;
- культура повинна стати грунтом для функціонування майбутньої республіки;
- ЄвропеЇзм. М. Драгоманов обґрунтовує думку про зв'язок України з Західною Європою, як джерелом прогресу України. Він вважав, що
історичний процес в Росії повинен пройти той же шлях, що і країни Західної Європи (вчений називає його парламентсько-земським варіантом), котрий замінить абсолютну монархію;
- Ідея федерації і "общинного соціалізму", як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономних основах.
Він доводив, що українці в цілому під російським правлінням більше втратили, ніж набули, але не виступав за відокремлення України від Росії. Він говорить про загрозу обмеження прав особи з боку сильної централізованої держави. Вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних республік.
Серед послідовників М. Драгоманова чинне місце посідає М. Грушевський. Для післявоєнних поколінь Грушевський відомий лише в контексті негативних характеристик (буржуазний націоналіст, ідеолог контрреволюції). І лише останнім часом це ім'я повертається в наше життя в об'єктивному висловлені. Тепер ми знаємо, М. Грушевський - вчений історик з світовим ім'ям, автор більш як 2000 наукових праць, автор унікальної багатотомної книги "Історія України - Русі". Він -один з вождів української революції, соціаліст-революціонер за політичними поглядами, український патріот і інтернаціоналіст за переконаннями.
Грушевський - це й видатний політичний діяч, Голова Центральної Ради, Президент Української Народної Республіки. Політична діяльність М. Грушевського ~ це відображення його наукових здобутків і політичних переконань, а в їх основі -"українська ідея". Головне в ній визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук найбільш прийнятних його форм.
Витоки цієї ідеї — ще у визвольній боротьбі українського народу 17 ст., а з часів Переяславської Ради формою самовизначення стала вимога автономії України.
Грушевський вважав, що України повинна стати демократичною республікою, в ній повинні бути конституційне закріплені свободи слова. Інформації, зборів і спілок, совісті, а також загальне, рівне, пряме й таємне виборче право. Влада повинна належати "всьому трудящому люду", землю - викупити у поміщиків і передавати в руки тим, хто ЇЇ обробляє. М. Грушевський утопічно, як довела історія, вважав, що "українська ідея" об'єднає все рІзнонаціональне населення України.
Говорячи про роль держави, Грушевський зауважував, що її оцінка залежить від того, відповідає, чи не відповідає вона інтересам народу.
Сподвижником і послідовником М. Грушевського був В. Винниченко. Він був стійким прихильником незалежності України, вважав, що боротьбу за політичне визволення необхідно поєднувати з боротьбою за визволення національне. Майбутню Україну Винниченко бачив демократичною державою в якій влада належить трудящим, забезпечені права всіх національностей, відсутня велика приватна власність та експлуатація.
На рубежі 19-20 ст. формується політична ідеологія українського націоналізму. Одним із перших ЇЇ представників став М. Михноський.
У 1902 році він разом з групою однодумців створив у м. Харків Революційну Українську Партію (РУП). РУП стала першою національною політичною партією в Україні. Метою своєї діяльності партія проголосила утвердження незалежності
української державності. Програмним документом партії стала праця М.МІхновського "Самостійна Україна".
Найбільш видатним представником українського націоналізму є Д. Донцов. Він створив цілісну концепцію національного державотворення. Першим кроком до створення української держави Донцов вважав формування національної свідомості. Основою національної свідомості має бути ідея українського націоналізму. Другим кроком є виховання національної волі. Життя народів Донцов розглядає як постійну боротьбу, в якій виживає найсильніший. Тому головною рисою національного характеру українців має бути воля до боротьби, воля до перемоги. Провідну роль у створенні держави Донцов відводив "творчому насильству Ініціативної меншості". ПІД "ініціативною меншістю" він розумів саму свідому і саму активну в політичному відношенні частину суспільства, яка очолить процес державотворення і поведе за собою пасивну більшість. Гуманізм і демократія, на думку Донцова, не сумісні з національною волею та національною ідеєю, оскільки вони не є самодостатніми суспільними цінностями на відмін від власновладства і могутності нації. Ідеалом Донцова була Україна, яка б повністю розірвала зв'язки з Росією. В такому політичному сепаратизмі Донцов вбачав необхідну умову виживання української нації.
В Винниченко в "Заповіті борцям за визволення" однозначно висловив негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеї як фашистські і ворожі українському народові. При цьому феномен такого націоналізму Винниченко пояснював досить своєрідно - як особливий різновид тоталітаризму.
Власну концепцію держави запропонував В'ячеслав Липинський. В.Липинський стверджував, що лише власна українська держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від загибелі. Ідеологія розглядалась В. Липинським як рушійна сила національного відродження. Українську ідеологію Липинський будував на народних традиціях, державному досвіді козацьких часів та високій етнічній культурі українського селянства. Держава бачилась йому у вигляді спадкоємної монархії, очолюваної гетьманом. Обґрунтовуючи такий державний устрій В. Липинський виходив з того, що буржуазний парламентаризм для хліборобської країни не підходить. Жодна нація не може розпочати своє існування з демократії, демократичні нації можуть існувати лише там, де були чи є власні національні держави та правлячі еліти. Держава покликана консолідувати деморалізовану націю, тому на чолі держави повинна стояти сильна особа з великими повноваженнями. Ця особа очолюватиме оборону та через Кабінет Міністрів — державну адміністрацію. Її влада була б обмежена двохпалатним парламентом, який би представляв інтереси трудящих (Трудова рада держави) та інтереси земель (з'їзд Рад поодиноких земель).
Обстоюючи суверенність України В. Липинський разом з тим зазначав, що необхідно підтримувати дружні відносини з Росією та Білорусією, укладати з ними військовий та економічний союз та спільно шукати союзників в Європі.
В. Липинський закликав всі політичні сили до об'єднання в боротьбі за незалежну Україну. Саме держава має об'єднати всіх мешканців українських територій в органічну цілісність - націю. Провідну роль у процесі державотворення Липинський відводив політичні аристократії, під якою розумів саму свідому та саму активну частину суспільства, яка поведе за собою пасивну меншість. Власна
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37