Лекції з курсу “Політологія”
2. Особливості російського лібералізму.
Великий інтерес становлять погляди класиків російської політичної думки Н.М.Сперанського (177Е - 1839 рр.) та Карамзіна М. М. (1766-1826 рр.). М.М.Сперанський перший в історії російської думки формулює концепцію правової держави. Правова держава для нього перш за все -гарант безпеки й свободи громадянина. Зміст особистої свободи міститься в слідуючих положеннях: 1) ніхто не може бути покараним без суду; 2) ніхто не зобов'язаний особисто служити інакше, ніж по закону; зміст матеріальної (предметної) свободи полягає в тому, що а) кожний може розпоряджатися своєю власністю як захоче згідно з загальним законом; б) ніхто не зобов'язаний служити ааі сплачуватя повинності інакше як по закону чи згідно з умовами, але не за свавіллям іншого. Сперанський також відстоював принцип розмежування влади і децентралізацію законодавчої влади.
На відміну зід Сперанського, М. М. Карамзін був прихильником абсолютизму. Проте він вважав можливим реалізувати ліберальні принципи і в умовах самодержавства. Значення Карамзіна полягає в тому, що він закликав абсолютну монархію до прийняття програми лібералізму. Він дотримувався тієї думки, що здійснення .принципів лібералізму не порушить російської історичної традиції і не призведе до руйнування існуючих державних порядків.
В розвитку Ідей лібералізму в Росії велика роль належить Олександру Івановичу Герцену (1812 - 1870 рр.), а також Миколі Гавриловичу Чернишевському (1828 - 1883 рр.). Ни дивлячись на Істотну різницю в поглядах на сучасне суспільство І перспективи його розвитку, відношення до приватної власності, різне розуміння суті і ролі революції в суспільному розвитку, цих мислителів об'єднує негативне ставлення до самодержавства і кріпосництва, яке гальмувало розвиток суспільства.
Історія Росії нараховує цілу плеяду діячів, які за своїми політичними поглядами і позиціями відносяться до лібералізму. На жаль стало традицією оцінювати їх тільки негативно, і зокрема за те, що вони бачили свій ідеал в буржуазному парламентаризмі. Відомо, що Ленін відстоював точку зору, згідно з якою в дореволюційній Росії політичні сили розділяють на кріпосників, лібералів і демократів, наперекір твердженаям кадетів, які намагались об'єднати лібералів і демократів в один табір. Ліберали ж прагнули довести, що існує два табори: один - за конституцію,інший - проти.
В історії російського лібералізму особливе місце займає відомий вченій - економіст Михайло Іванович Туган-Барановський (1865 -1919 рр.), один з представників так званого "легального марксизму". Після розриву з народницькими ідеями М. І. Туган-Барановський еволюціонізує у бік лібералізму, розвиваючи оригінальні соціалістичні ідеї. Підсумкова його книга "Соціалізм, як позитивне вчення", яка була надрукована незадовго до його смерті у 1919 році - це свого роду науковий прогноз, який грунтується на багаторічних дослідженнях тенденцій суспільно-економічного розвитку. Держава залишається і при соціалізмі, лише Туган-Барановський, однак державна централізація містить у собі і величезні небезпеки "для свободи окремих осіб". "Централізм завжди несе з собою /' бюрократизм - відірваність від тісного поєднання з справжнім життям, ігнорування всіх індивідуальних відмінностей її. Відповідно з цим зростає і роль примусових засад влади у влаштуванні суспільного життя. Такий непереборний гріх всякого централізму"***.
Туган-Барановський робить висновок: "Необхідний певний компроміс між різними соціалістичними системами. Нейтралістська система не може бути відкинута, але вона повиннна бути доповнена і обмежена системами федералістськими, які дають більше свободи людській особистості"****. Такими "коригуючими" факторами Туган-Барановський вважав розвиток органів місцевого самоврядування (муніципалітетів - публічних самокерованих корпорацій), введення елементів синдикалізму у виробництво, організація кооперативного господарства і ін. Таким чином: "На початку суспільного примусу буде збудована система державного господарства; на засадах індивідуальної свободи буде побудовона трудова кооперація, а також кустарне виробництво за допомогою суспільних засобів виробництва, ., . "
Великий інтерес становлять погляди видатного сина України, політика, мислителя і вченого Михайла Петровича Драгоманова (1641 -1895рр,). Свої погляди він називав то українським народнолюбством, то українським соціалізмом, то федеральням соціалігмом, то інтернаціональним соціалізмом. Основною одиницею суспільства Драгоманов вважає людську особу. Головна форма скупчення осіб - громади і товариства. Вільна спілка громадян, об'єднаних мовою, для нього є основною формою організації соціалістичного суспільства. Союз національних вільних спілок становить людство. Громада і держава для Драгоманова є явишз якісно однакові, а відрізняються лише вільністю. Людство має організуватися по націях, а тому Драгоманов бореться проти сучасного поділу людства на держави, що сполучують в собі різні нації, причому одна з них обов'язково-пануюча, а а цього панування випливає безліч нещасть для поневоленої нації.
Основна формула людської мети за Драгомановки - "жити по своїй волі на своїй землі" ("Переднє слово до "Громади", 1878). Що це означає? Віз у рівності і спільному господарстві над усім, що потрібно людям, /е корінь волі лидей, маючих свої держави і не маючих їх. Цього досягти можна у формі організації громади:
"Громада мусить бути спілкою вільних людей", метою політики є організація таких громад. Драгоманов розглядає історію України і знаходить в ній виразну тенденцію простого люду до таких громадських порядків, Запорізьку Січ вважай за комуністичний витвір українського трудового люду (господарсько-вояцька комуна), але московська неволя обірвала нитку громадівської творчості трудових мас. Драгоманов вимагає безшовних політичних свобод, рівних прав для чоловіків та жінок, безперешкодної самоуправи для вільної •спілки (федерації) громад на всій Україні. Економічна система базується на власній праці (без наймитства) і праві безперешкодно розпоряджатися її результатами.
Мабуть найбільш яскравою фігурою, що уособлює новий поворот в еволюції російського лібералізм був Микола Олександрович Бердяєв (1874 -1948 рр.). На початку свого творчого шляху НО.Бердяєв перебував під певним впливом марксизм, однак скоро еволюціонізує, розходячись з ним в принципових позиціях (які
стосуються особистості, влади, революції, держави і ін.). Бердяєв прагне аналізувати суспільний процес з позакласових загальнолюдських позицій. Марксизм, з його точки зору, повністю може бути прийнятий як соціологічна теорія. Однак він неспроможний як філософія історії, бо, на думку Бердяєва, для нього характерне грубе змішування "вселюдини", духовної істоти з зовнішньою груповов (класовою) людиною і її вузькими прагматичними і повсякденними цілями і інтересами. Виходячи з цього, Бердяєв не тільки заперечує революцію, а й політику. Потрібно "вбити звіря політики" "і перейти до інших неполітичних форм удосконалення людського співжиття. "Нема краси в обличчях, спотворених злобою політичнию. - -Несправедливо політику визнавати центром життя, ... їй підпорядковувати все багатство буття. Несправедливий шлях боротьби політичних партій, відірваних від центру життя, - від смислу її... Політичне визволення є визволення від політики. Неможна вбити звіря політики, зло старої державності ... новою державністю. Слід державності, насиллю влади протипоставити нове начало, позадержавну, іншу ненасильницьку спільність, не нове політичне насилля, а свободу інших шляхів"*. Червоний колір революції є лише відображення синього кольору старих поліцейських мундирів. Бердяєв називав марксизм "соціалістичною лжерелігією", яка у відміну від релігії Христа є релігією пюртви, а не любові. Але кривава жертва, навіть якщо вона здійснюється в ім'я "загального блага", не може привести до спокутування І до спасіння. Тому, виконавши свою історичну місію критики несправедливості / гніту, соціалізм повинен буде уступити своє місце відроджуваній заново релігії - "новій релігійній свідомості", центральною ідеєю якої е ідея боголюдсіва.
Певний час Бердяєв вважав, що на грунті такої свідомості сформується новий тип людської соціальності. Це буде соборна єдність людей. Бердяєв вважає, що майбутня асоціація вільних особистостей не потребує державності. Місце політичної організації на думку Бердяєва займе "органічна спільність", "теоретична спілка" людей, які поклоняються загальним ставленням, і перестали боротися один з одним за владу. Разом з тим, це буде трудова община, яка ставить своїм завданням визволення людини від експлуатації і соціальної несправедливості.
Революційні події 1917 року повернули Бердяєва від абстрактних схем до питань конкретної політики. Він активно виступає як-публіцист ліберального напрямку. В своїх статтях він висловлюється за зміцнення "об'єктивних основ" громадськості, за непорушність особистих свобод, захищає принципи правової держави. Бердяєв виступає проти влади, яка протистоїть народу, разом з тим обмежує і народний суверенітет, вважаючи, що його абсолютизація веде до боготворіння людської волі. За своєю політичною орієнтацією Бердяєв близький до кадетів. В принципі він хотів утворення нової партії, яка була 6 лівіше кадетів і передбачалось, що вона повинна включати елементи реформаторського соціалізму), разом з тим, була б носієм і прихильником національного духу Росії.
Перебуваючи в еміграції Бердяєв створює свої найбільш значні твори, в їх числі - "Джерела і зміст російського комунізму", написані в трагічні роки сталінських репресій. Окрім глибоких роздумів про специфічні особливості російської душі, Бердяєв розглядав особливості політичної системи, яка існувала в СРСР. Вона викликає його обурення і гнів. Вона скомпроментувала себе крайнім ступенем жорстокості, вона вся в крові, тримає народ у жорстоких утисках. - вказує мислитель. Однак висловити це філософ вважає недостатнім. Йому валииво також зрозуміти, як і чому так могло статись? І відповідаючи на це питання він приходить до висновку, що виникнути така система могла тільки тому, що виражала, хоч, і в край перекрученій формі, деякі обьєктивні потреби суспільства. Перш за все це потреба в "збиранні" держави, яка перебувала під загрозою розпаду. При всьому своєму негативному ставленні до переродженої в репресивний режим радянської влади, Бердяєв визнає її єдиною реальною силою, яка забезпечує захист Росії від аивнішніх ньбезпек. Тому раптове падіння цієї влади було б з його точки зору, неменшою трагедією, ніж її існування. Друге важливе завдання, вирішуване деспотичною сталінською державою, це необхідна для дальшого розвитку Росії прискорена індустріалізація. На Заході індустріалізація проводилась на основі капіталістичної форми господарювання і основою для неї була ініціатива підприємця, що .дбав за свою вигоду. В Росії ж індустріалізація відбувається при комуністичному режимі, її рухає, з одного боку, енгуоіазм мас, викликаний до життя перетворенням цієї вза-галі-то прозаїчної справи в поезію і міф, а з іншого боку - безпощадний примус.
Таким чином, сталінізм у Бердяєва постає не як породження "злих духів" історії, які раптово вилились в Її течію, а як складний і суперечливий феномен, який підлягає поясненню на грунті історичної необхідності. На такий рівень розуміння діалектики становлення нашого суспільства, мабуть, і сьогодні, ще не вийшла наша історична публіцистика, яка сконцентрувала свою увагу в основному на особистих якостях Сталіна і на політичних інтригах у вищому ешелоні партійного керівництва.
Головну слабкість комунізму Бердяєв бачить в тому, шо він не в силі перемогти ненависть. Людина же охоплена ненавістю, не може бути повернена до майбутнього. Таким чином, його критика комунізму не має нічого спільного з вульгарною апологетикою буржуазного ладу.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37