Deprecated: mysql_connect(): The mysql extension is deprecated and will be removed in the future: use mysqli or PDO instead in /home/studb20/public_html/index.php on line 4
 Господарство України в умовах сталінщини (1929–1941 рр.) - М.М. Теліщук - Історія економіки та економічної думки - Studbook
ГоловнаЗворотній зв'язок

Категорії

загрузка...
Главная->Історія економіки та економічної думки->Содержание->Господарство України в умовах сталінщини (1929–1941 рр.)

М.М. Теліщук - Історія економіки та економічної думки

Господарство України в умовах сталінщини (1929–1941 рр.)

 

У зв’язку з формуванням 30 грудня 1922 року СРСР поступово запроваджуються необмежена система економічної централізації в управлінні господарством, всесоюзне функціонування транспортної системи, органів обліку матеріальних ресурсів, введення централізованого фінансування. У 1924–1927 рр. до загальносоюзного бюджету українського капіталу відраховувалося на 20 % більше, ніж за часів царизму.

Хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. стала приводом до “зламу непу”. З січня 1928 р. тих селян, які відмовлялися продавати “лишки” зерна державі, оголошували куркулями. Проти них застосовували репресивні заходи: притягували до суду, звинувачували у спекуляції, конфісковували збіжжя. Це нагадувало прод­розверстку.

Розроблялися надзвичайні заходи, які переростали в політику комуністичного штурму.

5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю”, за якою підприємства, а не трести, оголошувалися основною ланкою управління. Розпочалося здійснення галузевого принципу управління промисловістю. Трести з госпрозрахункових об’єднань перетворилися в органи технічного управління. Промислові підприємства поступово перетворюються у виконавчий орган центрального керівництва. Практично вся велика промисловість України перейшла в підпоряд­кування загальносоюзних наркоматів. У 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) вперше з 1921 р. проголосив пріоритет плану над ринком. По су­ті, формувалася командна економіка з найвищим ступенем цент­ралізації управління, що повинна була стати фундаментом тоталі­тарного режиму. Розпочався перехід від річного планування у формі контрольних цифр до перспективного.

Реалізовуючи рішення XІV з’їзду партії (1925 р.), Радою Праці й Оборони було прийнято рішення розробити перспективні плани окремих галузей на п’ятирічний період, а в 1927 році економісти почали розробку першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства (1928–1932 рр.). Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв’язку зі взятим курсом на форсовану індустріалізацію, – це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи можливості отримати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромаджен­ня, Сталін та його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок ”перекачування” в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисло­вості, торгівлі та інших галузях.

Перший п’ятирічний план був найсприятливіший для Украї­ни. Вона отримувала понад 20 % загальних капіталовкладень. 400 із 1 500 промислових підприємств планувалося побудувати в Ук­раїні. Гордістю вітчизняного енергетичного будівництва став Дніп­рогес у Запоріжжі, найбільша на той час гідроелектростанція в Європі, що була збудована у 1932 році зусиллями 10 тис. робітників. Виробництво електроенергії в Україні зросло з 1 244 млн кВт у 1928 р. до 3 158 млн кВт у 1932 році. У Донбасі було побудовано 53 нові шахти, 12 доменних та 24 мартенівських печі. Споруджувалися три нові гіганти світового значення – “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. Перший чавун ці новобудови дали у 1933–1934 рр. З 1932 р. в Україні формується електрометалургійне виробництво. Високоякісну інструментальну сталь випускає “Дніпроспецсталь”. Швидкими темпами створювалося трубопрокатне виробництво та кольорова металургія. Значна частина капіталовкладень направлялася на розширення та реконструкцію діючих підприємств. У цілому обсяги продукції машинобудування та металообробки за першу п’ятирічку зросли у 4,5 раза. 1 жовтня 1931 року став до ладу ХТЗ, який до кінця 1932 р. дав країні 16,8 тис. тракторів. Реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Одесі, Миколаєві, Херсоні. В Одесі стали до ладу: завод газогенераторів, верстатів, холодильних машин. Розпочалося будівництво КРАЗу. У харчовій промисловості виникли нові галузі – молочна, маргаринова, маслооброб­на, комбікормова, хлібопекарська. У 1932 р. почали випускати продукцію Херсонський консервний завод та трикотажні фабрики Києва, Харкова, Одеси. Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

У другій п’ятирічці в Україні будується лише 1 000 заводів із 4 500 запланованих по країні, у третій – 600 із 3 000.

Незважаючи на успіхи індустріалізації та перетворення Ук­раїни з аграрної в індустріальну державу (виробничі потужності майже як у Франції, друге місце після Німеччини у Європі по виплавці чавуну, третє місце після Німеччини та Англії за виробництвом сталі, четверте місце у світі за видобутком вугілля), рівень розвитку командної економіки залишався невисоким порівняно з передовими країнами світу. Перші три п’ятирічки виконано не було.

Збігаючись із загальносоюзними тенденціями, індустріалі­зація України мала власні особливості:

– вкладення значних коштів на початковому етапі;

– виконання планів із будівництва нових промислових об’є­ктів;

– нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу;

– виникнення у промисловості нових енергомістких галузей виробництва;

– активне витіснення приватного сектору економіки;

– зростання питомої ваги важкої промисловості (68,7 % у 1926 р. та 92,5 % у 1938 р.);

– нерівномірне формування промислового потенціалу країни;

– централізація виробництва;

– група галузей промисловості А (виробництво засобів виробництва) переважає групу Б (виробництво предметів споживання); добробут людей не зростає.

XV з’їзд партії вже у 1927 р. ухвалив курс на колективізацію сільського господарства. Спочатку цей процес здійснювався на доб­ровільній основі і йшов повільно із-за пасивності селян (3,4 млн подвір’їв до к. 1929 р.). Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальних змін у сільському господарстві. У центрально-чорноземних районах сте­пової України колективізація повинна була завершитися до осені 1931 р, на Лівобережній Україні – до весни 1932 р., а в інших районах – до 1933 року. Основними формами об’єднання стали – сільськогосподарські артілі (пізніше колгоспи) та державні радгоспи. 1930 рік був проголошений Сталіним роком “великого перелому” і “ліквідації куркульства як класу”. Норма розкуркулювання становила 5–7 % від загальної кількості селянських под­вір’їв. До середини 1930 року було розкуркулено понад 320 тис. господарств, а їхнє майно (на суму 115 млн крб) передано у фонди колгоспів. Селянство чинило опір проведенню цієї політики. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1 500 терактів проти представників радянської влади. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 100 тис. селянських родин. За роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. селянських господарств і, по суті, знищено селян-власників. За 1929–1934 рр. загинуло майже 150 млн голів худоби, вартість якої набагато перевищувала цінність побудованих фабрик і заводів.

У 1931 році темпи колективізації в Україні були подвоєні і в основних сільськогосподарських районах вона була завершена. Для українських селян у грудні 1932 року було введено так званий “внутрішній паспорт”, що позбавляв їх можливості без дозволу місцевої влади переселятися до міста. Насправді паспортів вони не отримували, а перетворювалися на державних кріпаків, отримуючи мізерну плату в трудоднях.

Наслідком насильницької політики радянського уряду став жахливий голод 1932–1933 рр., який супроводжувався геноцидом проти українського народу. Це була одна з найбільших трагедій в історії України, за даними вчених, від 3,5 до 8 млн осіб загинуло.

По суті, в 30-х рр. у СРСР була створена табірна економіка східного деспотичного зразка..

Ця система мала такі характерні риси:

– опора на природні виробничі сили, екстенсивна експлуатація живої праці та природних ресурсів;

– домінування колективних видів “загальнонародної, державної” власності;

– застосування терору та репресій як елемента позаекономічного примусу до праці;

– напівнатуральне військово-автократичне господарство;

– повне одержавлення виробництва та ліквідація приватної власності.

 

 

126