Главная->Регіональна економіка->Содержание->Поняття та особливості проблемних регіонів

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА (частина 2)

Поняття та особливості проблемних регіонів

Територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів існують майже у всіх країнах, незалежно від розмірів, економічного потенціалу, державного устрою і політичної системи. Вони виявляються на всіх рівнях світового господарства - від локального до глобального - і впливають на економічний, соціальний, екологічний клімат в усьому світі і в окремих державах. У зв’язку з цим пошук шляхів мінімізації негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку, розробка, ефективної регіональної Політики посідає одне з центральних місць у країнах світу, особливо в країнах з високорозвинутою економікою.

Разом з тим існує різниця у підходах та напрямах як формування регіональної політики, так і стратегії у розвинутих країнах та країнах, що розвиваються. Основні напрями регіональної політики розвинутих країн, в основному, спрямовані на розв’язання питань, що стосуються проблемних регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-

індустріальних із екстремальними природними умовами), надмірною концентрацією населення і господарства в межах величезних агломерацій тощо.

Сутність поняття “проблемний регіон” полягає в тому, що ця територія (район, область), самостійно не може розв’язати свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій високий потенціал і потребує активної підтримки зі сторони держави. Отже, проблемний регіон - це категорія державної фінансової підтримки.

Основними якісними показниками проблемних регіонів є:

1) особлива кризова ситуація, що визначає основну проблему держави і створює загрозу соціально-економічному розвитку країни, політичній стабільності, екологічній рівновазі.

До кризових належать території, які постраждали від впливу природних

і техногенних катастроф, регіональних широкомасштабних суспільно- політичних конфліктів, що призводить до вимушеної еміграції). Основними критеріями виділення кризових територій є:

- несприятлива екологічна ситуація;

- високий рівень депопуляції населення;

- швидке зростання безробіття та рівня бідності;

- складна фінансова ситуація;

2) наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного) - особливо важливе для національної економіки.

Ці регіони в країні можуть стати полюсами росту чи регіонами - локомотивами (наприклад, райони Донбасу). Ефективною формою державної підтримки є державні цільові програми регіонального розвитку. Ще одним різновидом можуть бути ВЕЗ (вільні економічні зони) для (приморських або прикордонних районів);

3) геополітичне та геоекономічне розміщення регіону, яке має особливе значення для стратегічних цілей країни;

4) недостатність власних фінансових ресурсів для розв’язання проблем загальнодержавного або міжнародного значення.

З точки зору регіональної економічної політики головними типами проблемних регіонів є:

- відсталі (слаборозвинуті);

- депресивні;

- прикордонні.

До групи відсталих або слаборозвинених належать регіони, які традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою; для них характерна слаборозвинена галузева структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, а також переважають політичні, етнічні, кримінальні, екологічні проблеми. Розмір ВВП на душу населення менший 50 % від середнього по країні, а розмір грошових доходів на душу населення становить менше 50 % від середнього по країні. Слаборозвинуті регіони ніколи не впливали на економіку країни. В більшості випадків такі регіони розмішуються на периферії.

Держава може надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, деяких податкових і кредитних пільг, селективного надання дотацій підприємствам з метою забезпечення мінімальної зайнятості. Внаслідок обмеженості фінансових ресурсів держави основним напрямом є забезпечення саморозвитку регіонів на основі використання власного потенціалу

і конкурентних переваг. Збільшення суми між бюджетних трансфертів на користь відсталих регіонів відбуватиметься по мірі прискорення економічного росту в країні.

Депресивні регіони - це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. Депресивними слід вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг і т.ін. вищі за макрорегіональні, загальнодержавні.

Депресивні регіони мали достатньо високий рівень виробничо- технічного потенціалу, значну частку промислового виробництва в структурі господарства країни, але через різні причини: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінеральних ресурсів, погіршення геологічних умов - ці райони втратили своє економічне значення і відносні переваги.

З погляду тривалості депресивного стану виділяють дві групи регіонів: о дореформені депресивні регіони, регрес яких почався до реформ, а в процесі реформи їх стан ще більше погіршився; о нові депресивні регіони, які до реформ мали відносно високий рівень розвитку.

Тривалість і масштаб (глибина) регіональної депресії визначаються, як правило, структурою галузей виробництва, де криза стала основною причиною розповсюдження депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони поділяються на: о старопромислові; о аграрно-промислові; о добувні.

Здебільшого частина депресивних регіонів старопромислові, які сформували свою структуру з кінця XIX ст. до 1960-70 р. р. XX ст. і

найбільше постраждали від розриву економічних зв’язків.

Однією із специфічних рис перехідного періоду є суперечність між науково-технічною прогресивністю галузевої структури та її ринковою ефективністю. Внаслідок цього старопромислові регіони, де концентрувалися підприємства ВПК, технологічного обладнання, сільськогосподарського машинобудування, приладобудування, легкої промисловості, опинилися у гіршому стані, ніж ті регіони, що мали велику частку добувних галузей і галузей першого ряду переробки.

Основною ознакою депресивності аграрних територій є зменшення чисельності населення, яке відбувається практично у всіх поселеннях України (скорочення природного приросту, тобто депопуляція). До таких територій відносяться населені пункти з високою часткою зайнятих у сільському господарстві, низьким рівнем доходів населення, негативною динамікою його чисельності.

Скорочення природного приросту спричиняє обезлюднення сіл і разом зі старінням мешканців призводить до того, що на певному етапі частина поселень втрачає можливість самовідтворюватися на власній демографічній базі. Подальша доля таких сільських поселень - деградація і повне вимирання. Із зростанням кількості деградуючих сіл на певній території, погіршується використання її природних і матеріальних ресурсів, господарське обслуговування, зростає безробіття, втрачаються джерела відтворення, знижується рівень життя населення і місцевість занепадає. До деградуючих запропоновано відносити населені пункти з часткою жителів пенсійного віку понад 50 %, в малих поселеннях (з чисельністю населення до 200 чол.) - понад 40 %.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку впроваджують на національному і регіональному рівнях.

Більшість проблем має розв’язуватися на рівні регіону та підприємства шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реорганізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого клімату, пошуку нових ринків збуту.

Прикордонні регіони відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки і міжнародного співробітництва. Прикордонні регіони мають потенціал для активного залучення до інтеграційних процесів, які охоплюють на сьогоднішній день увесь континент. Поняття “прикордонний регіон” означає, що територія, яка до нього відноситься, перебуває під впливом державного кордону. Основними функціями такого регіону є бар’єрна, фільтруюча, контактна.

Виділяють три рівні прикордонних регіонів:

> макрорівень (вся країна);

^ мезорівень (адміністративний регіон);

> мікрорівень (прикордонна смуга та населені пункти, які до неї входять).

Проблемність або перспективність прикордонних регіонів визначається в основному характером сусідства: якщо немає можливостей для

масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку.

Прикордонні території мають специфічні фундаментальні риси в інтеграційному процесі - бар’єрність та контактність, завдяки яким вони (разом з функцією переходу від одного народногосподарського комплексу до іншого) забезпечують їх взаємну адаптацію. Під впливом інтеграційних процесів бар’єрні функції кордонів переносяться на зовнішні кордони інтеграційних утворень. Внутрішні кордони в межах ЄС стають прозорими, що дає можливість вільного спілкування як прикордонних, так і загальнодержавних спільнот. У відносинах ЄС скасовуються прикордонні бар’єри для руху товарів, капіталу, робочої сили, уніфіковується нормативно- правова база господарської діяльності. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів на світовій арені збільшуються повноваження місцевих влад, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу розв’язати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Вищою формою прикордонного співробітництвау країнах ЄС стали єврорегіони. Єврорегіони - це міждержавні транскордонні регіональні асоціації, які охоплюють прикордонні області та розвиваються за погодженими планами та проектами. Співробітництво тут відбувається у вигляді розробки спільних комплексних програм економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, конкретних транскордонних економічних проектів, розв’язання проблем зайнятості, інфраструктури, екології. В Україні існує можливість створення та ефективного функціонування ще однієї форми регіонального співробітництва - вільних економічних зон на прикордонних територіях.

Тенденції світогосподарського розвитку тією чи іншою мірою відбиваються у специфіці господарювання прикордонних територій, а саме:

^ забезпечення транскордонного руху товарів в умовах лібералізації світової торгівлі;

> виконання контактних та бар’єрних функцій під натиском динамічно зростаючого транскордонного руху населення у формах міжнародної міграції трудових ресурсів, туризму, ділових та освітніх поїздок, які є проявом глобалізації світогосподарських відносин;

^ утворення регіональних інтеграційних угруповань загострило проблему відсталості, а іноді депресивного стану прикордонних територій як відбитка минулих етапів господарювання;

^ правове насичення повноважень місцевих органів влади, зокрема в галузі співробітництва з органами влади відповідних територій зарубіжних країн, що безпосередньо виявляються саме у прикордонних регіонах.

Майбутнє прикордонних регіонів залежить від того, як швидко Україна вийде із затяжної економічної, політичної, соціальної кризи, від ефективності регіонального управління та впровадження нових форм прикордонного і міжрегіонального співробітництва, вступить в дію закону України “Про транскордонне співробітництво”, що значно розширило б діяльність цих регіонів.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Категорії

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА (частина 2)

Схожі підручники