РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА (частина 2)
Сутність і завдання регіональної політики
Стратегію регіонального розвитку визначає регіональна політика, яка має управляти економікою, соціальним і політичним життям регіону, координувати взаємовідносини центру та регіону, сприяти ефективному розвитку регіональних відносин.
Ефективна регіональна політика базується на таких принципах:
У упровадження всіма органами влади державної регіональної політики;
У урахування у розв’язання центральних органів влади інтересів і особливостей регіонів;
У підвищення самостійності регіонів у розв’язанні власних проблем, тобто формування ефективного самоуправління на основі самофінансування. Внутрішня політика регіонів - цільові дії органів влади регіонів, спрямовані на ефективніше використання всіх ресурсів регіону для підвищення благоустрою території, вдосконалення структури матеріального виробництва, покращення стану навколишнього середовища, розвитку соціально-економічної інфраструктури.
Регіональна політика - це інструмент, який дозволяє ефективно і з невеликими суспільними витратами проводити децентралізацію соціального регулювання, адаптувати загальні принципи соціальної політики до регіональних умов із урахуванням складної економічної, соціальної, національної, етнічної, релігійної структури країни. Це важлива складова частина економічної політики держави, що охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних і економічних заходів, які проводяться як центральними, так і місцевими органами влади і спрямовані на регулювання процесів розміщення продуктивних сил.
Основними напрямами регіональної політики є:
о визначення співвідношення рушійних сил регіонального розвитку і забезпечення їх взаємодії (державний і приватний сектори економіки внутрішні та зовнішні фактори розвитку регіону); о співвідношення загальнодержавного і регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою; о підйом економіки відсталих регіонів і освоєння нових регіонів та ресурсів; о проблеми урбанізації; о демографічна політика держави;
о аграрна політика країни.
Існують різні класифікації інструментів регіональної економічної політики. У вітчизняній літературі часто застосовується класифікація X. Армстронга і Д. Тойлера, відповідно до якої в регіональній політиці виділяється макро- і мікрополітика. Мікрополітика своєю чергою поділяється на політику впливу на працю і політику впливу на капітал. Ця класифікація не охоплює всіх механізмів регіональної політики, тому, на наш погляд, більш досконалою є класифікація, представлена на рис. 8.1.
|
Рис. 8.1. Класифікація інструментів регіональної політики |
Крім зазначеної класифікації, відповідно до суб’єкта управління, розрізняють регіональну політику на рівні держави та власне на рівні регіону.
Залежно від напряму формування регіональної політики розрізняють такі її види:
о “згори-донизу”, де стратегія регіонального розвитку формується на рівні держави централізовано й “опускається” на регіональний рівень “згори- вниз” для реалізації. Самостійність регіонів різко обмежена. Така модель регіональної політики характерна для командно-адміністративної моделі управління економікою;
о “знизу-вгору”, передбачає становлення регіональної політики на місцях та донесення її на державний рівень, характеризується повною самостійністю (автономністю) розвитку і характерна для країн з розвинутою ринковою економікою. Тут держава виконує функції контролю за її реалізацією і взаємоузгодження;
о комбіновану, яка базується на самореалізації суспільства знизу при формуванні стратегічних планів згори, тобто регіональна політика формується і реалізується на регіональному рівні відповідно до сформульованих державою цільових орієнтирів розвитку.
Відповідно до об’єкта управління регіональна політика поділяється на: галузеву і територіальну.
Галузева політика передбачає, передусім, розвиток галузі, а потім - території. При регіональній політиці територіального спрямування регулюванню підлягає загальна структура областей і економічних регіонів, тобто сукупність галузей економічного виробництва, що зосереджені в регіоні.
Відповідно до моделі територіального управління розрізняють такі види моделей:
1) модель обмеженої децентралізації, за якої процеси децентралізації
стосуються перерозподілу функцій між державою й органами місцевого самоврядування. За умови реформування управління на регіональному рівні, акцент робиться на звичайну деконцентрацію державного управління і підвищення статусу обласних державних адміністрацій: функції
територіального управління регламентуються центром, і як наслідок, виникає суб’єктивний перерозподіл бюджетних ресурсів, адміністративний вплив на окремі регіони та жорстке регламентування їх діяльності;
2) модель регіональної автономії, відповідно до якої передбачається значне піднесення проміжних регіональних утворень (областей високого ступеня самостійності). Тут регіональні адміністративні одиниці отримують адміністративну автономію і статус юридичних адміністративних утворень, що діють з державою на рівноправних умовах.
На обласному та районному рівнях діють державні виконавчі органи загальної компетенції - місцеві державні адміністрації, що безпосередньо підпорядковані уряду. Регіональні представницькі органи та їх виконавчі структури мають у своєму арсеналі повний набір управлінських функцій. Здебільшого повноваження цих органів влади адміністративного характеру, а не конституційного та законодавчого. Регіональні бюджети автономно виокремлені з державного бюджету. Регіональні та місцеві представницькі органи мають вищий ступінь легітимності, тобто формуються на виборних засадах;
3) модель адміністративного нагляду, яка була запропонована в США для організації нагляду за діяльністю місцевих колективів з боку регіональних органів управління. Відзначимо, що значна увага приділялася контролю за виконаннями місцевими органами влади функцій у сфері охорони здоров’я, фінансування, соціального забезпечення, управління трудовими ресурсами, будівництва та експлуатації швидкісних магістралей державного і регіонального значення тощо.
Залежно від рівня розвитку держави виділяють регіональну політику країн з розвинутою та перехідною економікою; країн, що розвиваються.
Територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів існують майже у всіх країнах, незалежно від розмірів, економічного потенціалу, державного устрою і політичної системи. Вони виявляються на всіх рівнях світового господарства - від локального до глобального - і впливають на економічний, соціальний, екологічний клімат в усьому світі та окремих державах. У зв‘язку з цим пошук шляхів мінімізації негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку, розробка ефективної регіональної політики посідає одне з центральних місць у країнах світу, особливо в країнах із високорозвинутою економікою.
Разом з тим існує різниця у підходах та напрямах як формування регіональної політики, так і стратегії у розвинутих країнах та країнах, що розвиваються. Основні напрями регіональної політики розвинутих країн, в основному, спрямовані на розв’язання питань, що стосуються проблемних регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-
індустріальних із екстремальними природними умовами), надмірною концентрацією населення і господарства в межах величезних агломерацій тощо.
Регіональна політика країн, що розвиваються, розв ’язує такі завдання:
^ співвідношення і взаємодію основних рушійних сил регіонального розвитку, зокрема соціально-економічного устрою і сектора (державного і приватного тощо);
^ баланс внутрішніх і зовнішніх факторів та засобів регіонального розвитку; ^ співвідношення національного (загальнодержавного) і регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою (рівень регіональної автономії, ступінь централізації планування й управління);
^ відношення до завдання оптимізації регіональних пропорцій, підйому економіки відсталих регіонів, освоєнню нових територій і природних ресурсів;
^ інтеграцію всіх регіонів країни в єдиний національний ринок;
^ раціональне розміщення нових промислових проектів.
Відповідно до певної наукової школи розрізняють:
1. Посткейсіанську теорію, яка при формуванні регіональної політики враховує міжрегіональні відмінності. В її основі - стимулювання інвестицій і притоку приватного капіталу в малорозвинуті регіони. Із ринкових інструментів регіональної політики пропонувалося застосовувати субсидії, кредитні та податкові важелі, що доцільно використати при формуванні політики сталого розвитку.
2. Неокласичний регіональний підхід базується на постулаті: вільний нерегульований ринок, як правило, призводить до ліквідації різниці між регіонами, а тому не потрібно обмежувати стихійну дію ринкових сил. Така модель за умов перехідної економіки малоефективна, оскільки відсутність будь-якого регулювання у період трансформації призводить до консервації старих структур і зростання хаотичних процесів. Як правило, у всіх розвинутих країнах основними елементами механізму координації системи господарства є ринок і держава, раціональне співвідношення яких залежить від багатьох умов, зокрема рівня економічного розвитку, специфіки виробництва, менталітету нації тощо.
Щодо формування екологічної політики регіонів, то значну увагу неокласична теорія приділяє методиці грошової оцінки благ природи, оцінці впливу екологічної політики на різні аспекти економічного розвитку, застосуванні плати за забруднення і використання природних ресурсів, застосуванні системних і балансових методів та моделей екологічного регулювання.
3. Теорію незбалансованого розвитку, за якою ринок без державного регулювання об’єктивно збільшує регіональні відмінності через циклічність і самоорганізацію ринкового механізму, що призводить до посилення відмінностей між розвитком регіонів - розвинутості одних і слабкості інших.
4. Суспільні теорії регіоналізму, які значну увагу приділяють зіткненню політичних та екологічних загальнонаціональних і регіональних інтересів. У межах цих теорій розглядаються механізми розподілу ресурсів і політичної влади між регіонами і центром, соціальні відмінності і конфлікти.
5. Теорію життєвого циклу товару, регіональний аспект якої полягає у поєднанні стадій розвитку товару від його народження до спаду і розміщення товарів різної зрілості в регіонах.
6. Технологічну теорію, яка відповідно до методів проведення регіональної політики є двох видів: “упорскування” в економіку; формування “полюсів росту”.
Регіональна політика першого виду спрямована на рівномірне розміщення продуктивних сил по території країни та пошуком виробництвом трудових ресурсів. Позитивним моментом реалізації моделі є призупинення міграційних процесів. Порівняно з першим видом, більшого визнання одержала концепція полюсів і центрів зросту, яку вперше реалізував уряд Франції, зосередивши зусилля на розвитку регіональних столиць, так званих, полюсів (центрів росту), поблизу яких концентрувалися їхні територіальні угрупування.
Залежно від напряму реалізації регіональної політики виділяють такі види: зовнішню регіоначьну політику та внутрішню регіональну політику.
В умовах сталого розвитку зовнішня регіональна політика повинна орієнтуватися на налагодження інтеграційних зв’язків між іншими регіонами (зокрема налагодження взаємозв’язків між прикордонними регіонами); сприяння виходу окремих підприємств на інші зовнішньорегіональні ринки; вивчення кон’юнктури ринку, його перспективних напрямів; розвитку міжнародного туризму та створення для цього відповідної інфраструктури; охорону навколишнього середовища; налагодження транспортних торгових потоків; створення вільних економічних зон та спільних підприємств тощо.
Внутрішня регіональна політика передбачає створення умов збалансованого еколого-економічного та соціального розвитку регіону, розв’язання його внутрішніх проблем розвитку, ефективного господарювання відповідно до поставлених загальнодержавних цільових орієнтирів.
За сферою суспільного життя розрізняють такі види регіональної політики: економічна; екологічна; соціальна; науково-технічна; культурна; військова.
Отже, регіональна політика - це державне втручання у розвиток регіонів для згладжування соціально-економічних диспропорцій між ними.
Значну увагу сучасна регіональна політика надає стимулюванню розробок та застосуванню високих технологій, підтримці малих високотехнологічних фірм, створенню інноваційних комплексів, центрів поширення передових технологій, науково-дослідницьких парків при університетах тощо.
Як сказав Н.В. Гоффе, сучасна регіональна політика - один із важливих інструментів досягнення оптимального співвідношення між господарською ефективністю і соціальною справедливістю, економічною доцільністю і соціальним вирівнюванням, інтенсивними й екстенсивними факторами економічного росту. Вона дозволяє враховувати інтереси населення різних регіонів, не виходячи за межі єдиної державної стратегії і базових законів.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38