ГРОШІ І КРЕДИТ (частина 1)
Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей
Наприкінці XIX ст. — початку XX ст. відновилася дискусія навколо кількісної теорії грошей. Останнє було зумовлено низкою причин.
По-перше, високий рівень розвитку державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму спричинили активне втручання апарату управління держави в економічне життя країни. Це вимагало від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання. І вони були спрямовані у сферу грошових відносин.
По-друге, розвиток капіталістичної економіки набув переважно грошово-кредитного характеру. Гроші з простого посередника обміну (нейтральних грошей) перетворилися в капітал і інші фінансові інструменти, а банки стали активним фактором забезпечення суспільного виробництва фінансовими ресурсами у формі кредиту.
В умовах інтенсивного розвитку капіталістичної економіки старе грошове господарство, що базувалося на золотій основі, прийшло у невідповідність з новими потребами економічних відносин Виникла потреба у перегляді класичних постулатів кількісної теорії. Першим, хто усвідомив таку необхідність, був український економіст Михайло Іванович Туган- Барановський (1865-1919) — професор Університету святого Володимира (тепер Національний університет імені Тараса Шевченка), міністр фінансів України в уряді Центральної Ради. У своїй видатній праці “Паперові гроші та метал”, опублікованій в 1916 р., він найповніше і найбільш аргументовано піддав критиці кількісну теорію грошей і її класичний варіант, що був викладений у праці І. Фішера. Туган-Барановський визнав правильність “рівняння обміну”. Водночас він показав, що І. Фішер нічого нового у кількісну теорію не вніс, а лише виклав стислий вираз кількісної теорії у математичній формулі.
До початку XX ст. представники кількісної теорії не виявляли належної цікавості до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а через них — на розвиток економіки загалом. Вони просто констатували рівнопропорційну зміну цін у разі кількісної зміни грошей в обігу. їх погляди залишалися на позиції прямого пропорційного зв'язку цін на товари і грошової маси, та особливий вплив грошей на економічні процеси обмежувався сферою обміну через зміну рівня цін.
Отже, до початку XX ст. економічна думка представників кількісної теорії грошей не відійшла від своїх кількісних постулатів:
— постулату причинності, за яким зміна цін визначається зміною грошей;
— постулату пропорційності, згідно з яким ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей в обігу;
— постулату однорідності, відповідно до якого ціни у разі зміни кількості грошей у такій же пропорції змінюються на всі товари, співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.
Негативно оцінюючи класичний варіант кількісної теорії грошей, Ту- ган-Барановський показав:
1) що її прибічники, включаючи І. Фішера, ставлять залежні зміни рівня цін лише від одного фактора — кількості грошей в обігу, а рештою факторів, зокрема тих, що визначені за “рівнянням обміну” (швидкість обігу грошей і фізичний обсяг виробництва продукції) ігнорують, а саме ці фактори такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей в обігу;
2) нехтування “некількісних” факторів впливу на ціни зумовлює помилковий висновок про пропорційну залежність рівня цін на товари лише від кількості грошей в обігу. Він показав, що пропорційна залежність не підтверджується ні теоретично, ні практично.
Критичний аналіз класичної кількісної теорії не означав відкидання цієї теорії, а лише підштовхував Туган-Барановського до її вдосконалення:
1. На рівень цін впливає не лише один фактор, а всі фактори, зазначені в рівнянні обміну І. Фішера. Оскільки всі вони високо динамічні і різновекторного спрямування, то залежність зміни рівня цін від кількості грошей в обігу не може бути пропорційною. Цей висновок розширював межі дослідження таких явищ, як інфляція, монетарна політика, економічні інструменти впливу кількості грошей на рівень цін тощо.
2. Вплив кількості грошей на ціну не є одіозним. Він здійснюється трьома факторами, різними за напрямами спрямування та інтенсивності впливу:
— зміною попиту на товари;
— зміною дисконтного відсотка;
— зміною суспільної уяви про вартість (цінність) грошей, який пізніше отримав назву інфляційних очікувань.
Наведені фактори можуть діяти одночасно з різною інтенсивністю впливу на рівень цін. Тому залежність зміни цін від кількості грошей не може бути цілком пропорційною. Завдяки такому висновку Туган-Барановський не просто констатував, а розкрив складний механізм вказаної залежності.
3. Вплив кількості грошей в обігу на рівень цін відбувається диференційовано, залежно від тривалості та величини зміни маси грошей в обігу. Зокрема, короткочасні і відносно невеликі зміни їх кількості в обігу можуть зовсім не впливати на зміну рівня цін та вартість (цінність) грошей. Але значні зміни кількості грошової маси в обігу реалізують свій вплив на ціну протягом тривалого часу. Тому такі зміни цін відбуваються не рівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Завдяки цьому висновку Туган- Барановський спростував постулат однорідності Д. Юма, за яким зміни цін на всі товари відбуваються у такій же пропорції, як зміни кількості грошей в обігу. Цим він підготував базу для спростування концепції кількісної теорії нейтральних грошей, показавши, що гроші не є простим посередником обміну. Вони виступають важливим засобом впливу на розвиток економіки суспільства.
4. Розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей в обігу, кількістю грошей, що перебувають поза обігом у формі заощаджень та швидкістю обігу грошей. Він показав, що швидкість обігу грошей може впливати на рівень цін у напрямку, зворотному відносно дії фактора впливу кількості грошей в обігу.
Ідеї Туган-Барановського підготовили основу до дослідження шляхів впливу грошей на розвиток економіки і механізму свідомого регулювання цього впливу. Його ідеї стали основою для так званої теорії регулювання грошей. Це підготувало суспільну думку до заміни повноцінних грошей у формі дорогоцінних металів неповноцінними.
Своїми поглядами Туган-Барановський розвинув класичну кількісну теорію грошей стосовно нових економічних умов. Але щоб відмежуватися від спрощеного варіанта кількісної теорії грошей він назвав її кон'юнктурною теорією грошей.
Суть висунутої Туган-Барановським теорії грошей полягає в тому, що загальний рівень цін, а, відповідно, і вартість грошей пов'язані з загальною кон'юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає, а вартість грошей знижується. А у фазі економічного спаду, навпаки, ціни знижуються і вартість грошей зростає. Такі коливання цін і вартості грошей в економічних циклах, на його думку, відбуваються незалежно від кількості грошей в обігу.
Після критичного аналізу Туган-Барановським класичний варіант кількісної теорії ніхто з економістів більше не захищав. “Кон'юнктурна теорія” започаткувала новий етап у розвитку кількісної теорії грошей — неокласичний варіант. Адже присутність кількості грошей за теорією Туган- Барановського, зумовлена не як звичайного, рівного багатьом іншим факторам, а як провідного, оскільки зміни кількості грошей впливають так чи інакше на всі інші фактори: швидкість обігу грошей, відсоткову ставку, інвестиції, обсяги виробництва тощо. Тому за своєю сутністю кон'юнктурна теорія грошей була кількісною, але на вищому рівні і принципово іншого характеру функціонування. Лише через 50 років американські економісти М. Фрідмен і А. Шварц довели наявність залежності коливань фаз економічного циклу від циклічних змін у кількості грошей в обігу. Цим була підтверджена сутність кон'юнктурної теорії грошей.
Значний вплив на майбутній розвиток теорії грошей мало уточнене розуміння дієвості кількісного фактора, наведене в межах кон'юнктурної теорії: “Товарні ціни визначаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кількістю їх в обігу”. Такий погляд надавав поштовх для поглибленого аналізу дієвості кількісного фактора щодо об'єктивних процесів, які формують попит на гроші та структуру активів.
Неокласичний варіант кількісної теорії грошей знайшов своє відображення і у працях представників кембриджської версії, професорів Кембріджського університету А. Маршалла, А. Пігу, Д. Робертсона,
Дж. М. Кейнса (у його ранніх працях).
Погляди представників кембріджської версії близькі до поглядів
І. Фішера. їх думка щодо механізму нагромадження грошей та їх впливу на рівень цін отримали назву “теорія касових залишків”, або кембріджської версії. Водночас підходи до попиту на гроші представників кембріджської версії розглядалися з мікроекономічних, а підходи І. Фішера — з макроеко- номічних позицій. Важлива особливість позицій економістів кембріджської версії полягає у зосередженні основної уваги на мотивах нагромадження грошей економічними суб'єктами. Причому розміри нагромаджень, на їхню думку, не нав'язувалися структурами і факторами, які “вливали” гроші в обіг, а визначалися їх рішеннями та мотивами власної поведінки. Основними мотивами нагромадження грошей вважалися такі:
1) потреба в запасі обігу і платежу для здійснення поточних платежів, або трансакційний мотив;
2) потреба в резерві грошей з метою покриття непередбачуваних витрат, або мотив завбачливості (хвороба, ламання предметів вжитку, аварії на виробництві тощо).
За кембріджською версією, гроші виконували функції не лише засобів обігу і платежу, але і засобу нагромадження. У поняття грошей вони стали включати всі наявні гроші (ті, що обслуговують потреби обігу і ті, що нагромаджуються). У зв'язку з цим для кожної такої частини наявних грошей була запропонована об'єктивна основа їх створення за відповідними мотивами економічних суб'єктів щодо формування запасу грошей. Тому об'єктивна потреба грошей вийшла за межі потреб обігу і була поширена на їх нагромадження. Це, в свою чергу, зумовило розширення погляду на поняття швидкості обігу грошей, включаючи ту їх частину, яка перебуває у нагромадженні.
Нові підходи щодо проблеми теорії грошей дали можливість сформулювати новий монетарний показник, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб'єкти бажають тримати у найбільш ліквідній формі.
За кембріджською версією, нагромадження грошей в економічних суб'єктів (попит на гроші) залежно від обсягу виготовленого продукту та рівня розвитку їх мотивів до утворення касових залишків виражалося формулою, яка отримала назву кембріджського рівняння:
Мгі = к ■ Р ■ V, (2.1)
де Мгі — попит на гроші (касові залишки);
к — коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб'єкти зберігають у найбільш ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла);
Р — середній рівень цін;
V — обсяг виробництва у натуральному вираженні.
За зовнішніми ознаками рівняння І. Фішера (V ■ М = ХР ■ 0), подібне до формули (2.1) кембріджського рівняння. Але у них істотно відрізняються величини М і Мгі. У рівнянні І. Фішера М— це кількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а у кембріджського рівняння — це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно відрізняються також показники к у кембріджського рівняння і показник 1 за
формулою І. Фішера. Показник к визначається по всьому запасу грошей, а показник 1 — по запасу грошей, який обслуговує лише потреби обігу.
Теорія касових залишків намітила нові підходи до вивчення грошей, концентрувала увагу на психологічних реакціях господарських суб'єктів. Але ці ідеї не отримали послідовного розвитку у працях кембриджських теоретиків. Прийняття неокласичної моделі відтворення спільно з розглядом швидкості обігу грошей як числової константи усували застосування мотиваційного аналізу у сфері грошових процесів і зводили складний механізм взаємодії між попитом на гроші і сумою товарообмінних операцій.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44