Главная->Регіональна економіка->Содержание->7.1. Стійкий розвиток регіональних соціально-економічних систем

7.1. Стійкий розвиток регіональних соціально-економічних систем

 

Концепція стійкого (сталого) розвитку має досить тривалу історію становлення: починаючи від наукових праць В. І. Вернадського про ноосферу (на початку минулого сторіччя), декларації першої конференції ООН з навколишнього середо­вища (Стокгольм, 1972 р.), де було зазначено зв’язок економічно­го та соціального розвитку з проблемами навколишнього середо­вища, наукових доповідей Римського клубу (1972 р.), у яких фор­мулювалися ідеї переходу цивілізації до стану «глобальної дина­мічної рівноваги», до звіту Всесвітньої комісії ООН з навколиш­нього середовища й розвитку в 1987 р., конференції ООН з про­блем навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), Всесвітнього самміту з питань сталого розвитку в Йо­ганнесбурзі (2002 р.) і до сьогодення.

Виникнення терміна «стійкий розвиток» (англ. — зшіаіпаЬІе сіеуеіортепі) пов’язують з ім’ям прем’єр-міністра

Норвегії Гру Харлем Брундланд, яка сформулювала його в зві­ті «Наше спільне майбутнє», що був підготовлений для ООН і опублікований у 1987 р. Міжнародною комісією з навколиш­нього середовища й розвитку. Стійкий розвиток, за визначен­ням ООН, — це розвиток суспільства, що дозволяє задоволь­няти потреби нинішнього покоління, не завдаючи при цьому шкоди можливостям майбутніх поколінь для задоволення їхніх власних потреб.

Першопричиною виникнення проблеми стійкого розвитку є глобальна екологічна криза, що призвела до порушень у круго­обігу біогенних речовин біосфери та нормальному механізмі її функціонування. Неконтрольоване зростання економіки й спо­живання природних ресурсів не забезпечують комплексного ви­рішення соціальних та економічних питань, у результаті чого екологічна криза ускладнюється соціально-економічними проб­лемами.

Перехід до стійкого розвитку — це глобальний процес, в яко­му кожна країна повинна скоординувати з усім світовим співто­вариством заходи, вжиті в напрямі реалізації цілей і принципів нової цивілізаційної моделі. У довгостроковому плані успішне вирішення задачі стійкого розвитку залежатиме від нових підхо­дів, що призведуть до зміни звичної практики на всіх рівнях як офіційного, так і приватного життя суспільства.

Основу стійкого розвитку на національному рівні складають: продумана екологічна, соціальна й економічна політика, демокра­тичні інститути, що відповідають потребам людей, правопорядок, заходи для боротьби з корупцією, вирішення тендерного питання і створення сприятливих умов для інвестицій.

У грудні 1999 р. Верховною Радою України було прийнято постанову «Про Концепцію сталого розвитку населених пунк­тів», затверджену в якості основи для розробки нормативно- правових актів, програм та проектів щодо регулювання плану­вання і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдос­коналення податкової політики, наповнення і раціонального ви­користання місцевих бюджетів для забезпечення соціально- економічного розвитку населених пунктів. Згідно з Концепцією стійкий розвиток населених пунктів тлумачиться як соціально, економічно й екологічно збалансований розвиток міських і сіль­ських поселень, спрямований на створення їх економічного потен­ціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та на­ступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інтелек­туальних тощо), технологічного переоснащення і реструктуриза­ції підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспор­тної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної ін­фраструктури, поліпшення умов проживання, відпочинку та оздоровлення, збереження й збагачення біологічного різноманіт­тя та культурної спадщини.

Положення даної Концепції відповідають принципам, проголо­шеним у Порядку денному на XXI століття, у заключних докумен­тах Конференції Організації Об’єднаних Націй з населених пунк­тів (ХАБІТАТ-ІІ), яка відбулася в 1996 р. у м. Стамбулі (Туреччи­на), та рекомендаціям Європейської економічної комісії ООН.

В Концепції коротко охарактеризовано сучасний стан розвит­ку населених пунктів і визначено основні напрями державної політики та заходи щодо забезпечення стійкого розвитку насе­лених пунктів. Серед основних причин, що перешкоджають за­безпеченню збалансованого стійкого розвитку населених пунк­тів, визначено, насамперед, такі: нестабільність соціально-еко­номічних умов у державі на перехідному етапі, відсутність нау­ково обґрунтованої, чітко визначеної стратегії її стійкого розвит­ку, ефективного реформування економіки та її державного регу­лювання, недосконалість законодавчого і нормативного забез­печення формування адекватного умовам ринку фінансового, правового, інформаційно-комунікаційного простору, недоско­налість правових, організаційних, економічних засад діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб щодо створення повноцінного жит­тєвого середовища.

У квітні 2003 р. постановою Кабінету Міністрів України було прийнято також «Комплексну програму реалізації на національ­ному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку на 2003—2015 рр.», якою визначаються стратегія та шляхи розв’язання глобальних і загальносуспільних проблем в Україні з метою забезпечення стійкого розвитку. Серед основних завдань Програми визначено ліквідацію бідності, впровадження моделей стійкого виробництва та споживання, спрямованих на забезпечення життєдіяльності людства, охорону і раціональне використання природних ресурсів, оптимізацію ресурсної бази економічного та соціального розвитку.

Однак, незважаючи на вищезазначене, в Україні досі не завер­шена підготовка надзвичайно важливого документа — Стратегії стійкого розвитку України, хоч вітчизняними вченими фундамен­тально досліджено широке коло теоретичних, концептуальних,

методологічних і практичних аспектів стійкого розвитку та фор­мування економіки на засадах екологічної безпеки.

Соціально-економічний розвиток регіонів має ґрунтувати­ся на принципах урахування можливостей природних комплек­сів витримувати антропотехногенні навантаження і забезпечу­вати нормальне функціонування біосфери й локальних екосис­тем. Від цього вирішальною мірою залежать їх корисна проду­ктивність, якість і комфортність життєвого середовища, еколо­гічне та економічне благополуччя населення того чи іншого регіону.

Внаслідок погіршення демографічних показників, що значно зумовлено несприятливою екологічною ситуацією, насамперед, зменшення приросту та підвищення рівня захворюваності насе­лення відбувається його постаріння і тимчасово втрачається пра­цездатність, зростають витрати на медичне обслуговування. А це значною мірою послаблює трудовий потенціал держави й нега­тивно позначається на відтворювальних процесах як в економіці, так і в суспільстві.

У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що екологічна проб­лема є не стільки природоохоронною, скільки соціально-еконо­мічною. Адже йдеться про нормальні умови життя та здоров’я людини. Тому потрібно вживати рішучих і невідкладних заходів на всіх рівнях управління — загальнодержавному, регіональному та локальному. Глобальна за своєю суттю ресурсно-екологічна проблема має розв’язуватися кожною державою, насамперед, на локальному та регіональному рівні, залежно від її природно- екологічних і соціально-економічних особливостей.

Перехід до стійкого розвитку регіонів має відбуватися у тіс­ному взаємозв’язку з радикальною структурною і техніко-техно- логічною перебудовою суспільного виробництва на основі при­скорення темпів НТП, зокрема у напрямі всебічної екологізації не тільки базових галузей економіки, але й усіх сфер людської ді­яльності. Все це має бути враховано в розроблюваній Національ­ній стратегії стійкого розвитку. В основу розробки нової стратегії розвитку економіки регіонів на принципах стійкого функціону­вання слід покласти:

•    пріоритет ресурсно-екологічних критеріїв, показників і ви­мог над економічними;

•    раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання ресурс­но-екологічних відносин, тобто взаємин між суспільством і при­родою;

•      оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галу­зевого і територіального управління природокористуванням й охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв’язання ресурсно-еколо­гічних проблем на місцеві й регіональні органи влади;

•      інтеграцію ресурсно-екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний еколого- економічний підхід шляхом розробки та застосування у госпо­дарській діяльності еколого-економічних нормативів, показників, стандартів і вимог.

У найближчій перспективі стратегічною метою стійкого роз­витку України повинно бути забезпечення економічної та соці­альної стабільності, розбудова соціально орієнтованої ринкової економіки та демократичного громадського суспільства. З метою переходу України на модель стійкого розвитку необхідно забез­печити досягнення:

1)  екологічної безпеки: збереження й відновлення природних екосистем, стабілізація та поліпшення якості навколишнього се­редовища, зниження викидів шкідливих речовин і т. д.;

2)  економічної стабільності: створення соціально й екологічно ефективної економіки, що забезпечує гідний рівень життя грома­дян та конкурентоспроможність продукції на світовому ринку;

3)  соціального благополуччя: його основною метою є зрос­тання народжуваності та збільшення середньої тривалості життя населення, раціоналізація особистого споживання, поліпшення середовища існування людини, розвиток його соціальної актив­ності, забезпечення рівних можливостей в одержанні медичної допомоги, соціальний захист уразливих груп населення.

 

12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Схожі підручники

• Конспект лекцiй регiональна економiка
• Управлінський облік (частина 1)
• ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
• РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА (частина 2)
• Методичні рекомендації з курсу Релігієзнавство
• Посмотри на меня