РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 2)
6.2.6. Агропромисловий комплекс
Агропромисловий комплекс (АПК) — один з найскладніших багатогалузевих комплексів в економіці України. Він включає в себе численні підприємства й організації різних галузей господарства, які в тісному інтеграційному взаємозв’язку
здійснюють виробництво і заготівлю сільськогосподарської продукції, її транспортування, переробку, зберігання і реалізацію. Основними функціями цього комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною, формування експортного потенціалу країни та її регіонів. На його частку припадає майже ЗО % національного доходу України та близько 25 % усіх працюючих.
АПК поділяється на п’ять ланок, від гармонійності поєднання яких залежить ефективність функціонування всього комплексу. До них входять:
1) виробництво засобів виробництва для АПК (сільськогосподарське машинобудування, тракторобудування, випуск обладнання для тваринницьких комплексів і переробних підприємств, спеціалізованих транспортних засобів, мінеральних добрив, гербіцидів та пестицидів, комбікормова промисловість тощо);
2) сільське господарство як сировинна база АПК;
3) переробна промисловість, яка включає, перш за все, підприємства харчової промисловості, що переробляють виключно продукцію сільського господарства, та низку підприємств легкої промисловості, здійснюючих первинну переробку вовни, льону, бавовни, шовку і шкіри;
4) виробнича інфраструктура, яка забезпечує підприємства провідних ланок АПК паливом, електроенергією, спеціалізованим транспортом, будівельною індустрією, складськими приміщеннями з холодильним обладнанням, а також охоплює магістральні та розподільчі канали для зрошення;
5) соціальна інфраструктура, яка забезпечує населення, зайняте в галузях АПК, житлом, побутовими послугами, дошкільними та шкільними закладами, підготовкою кадрів у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, медичними закладами, а також включає спеціальні науково-дослідні інститути тощо.
На жаль, останнім часом відбулося значне зменшення рівня розвитку та розбалансування всіх ланок АПК України. Зокрема, скоротилося виробництво вітчизняних сільськогосподарських машин (тракторних плугів, сівалок, комбайнів та ін.), тракторів та незначною мірою мінеральних добрив. Це пов’язано переважно з фінансовою неспроможністю дрібнотоварних сільськогосподарських підприємств, які є основними формами територіальної організації сільського господарства, здійснювати інвестування цих виробництв в Україні. Потреби в сільськогосподарській техніці задовольняються переважно за рахунок її імпорту. Мінеральні добрива через відсутність попиту на вітчизняному ринку поставляються на експорт.
На сьогоднішній день ні кількість тракторів (187 тис. одиниць у 2007 р. проти 495 тис. одиниць у 1990 р.), ні зернозбиральних комбайнів (відповідно 41 тис. проти 107 тис.), ні вантажних автомобілів (122 тис. проти 296 тис.) не відповідають потребам АПК для його ефективного функціонування, незважаючи на те, що Україна має всі можливості значно збільшити виробництво цих машин.
В сільському господарстві країни нині виробляється понад 65 % продукції АПК та зайнята значна частка працівників (до 70 % працюючих). За обсягами виробництва продукції провідною галуззю сільського господарства України є рослинництво, яке дає 56 % загальних обсягів його продукції. А частка тваринництва становить 44 %.
Основним засобом виробництва і предметом праці в сільському господарстві є земля. Земельний фонд України складає
60,3 млн га у тому числі 41,8 млн га (69,3 %) становлять сільськогосподарські угіддя. В їх структурі виділяються рілля (32,55 млн га, або 53,9 % площі земельного фонду), пасовища (9,2 %), сіножаті (4,0 %), решта — багаторічні насадження і перелоги (відповідно 1,5 та 0,6 %). За площею орних земель Україна входить в десятку найбільших країн світу. Завдяки цьому і високій якості чорноземних грунтів, вартість її земельного фонду становить майже 19 % від відповідного сумарного показника країн СНД. Найвища розораність характерна для деяких областей лісостепу (Вінницької, Хмельницької, Черкаської, Кіровоградської та Полтавської), де вона сягає до 90 %, і степу (Одеської, Миколаївської та Херсонської областей) — до 95 %..Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. Останнім часом унаслідок економічної кризи площі під сільськогосподарськими культурами значно зменшилися.
За 1990—2007 рр. в АПК, зокрема, в сільському господарстві, відбулися кардинальні зміни, пов’язані з реформою всього комплексу. Перехід до ринкової системи господарювання зумовив трансформаційні процеси в АПК, які спричинили суттєві зміни в його розвитку і територіальній організації. Відбулися значні зміни у формах та структурі власності на землю, способах господарювання, створилися умови для приватної ініціативи в сільському господарстві і закладаються основи переходу до агропродо- вольчого ринку. Здійснюється капіталізація сільського господарства, яка проявляється у формуванні численних приватних підприємств. Основними організаційно-правовими формами госпо-
дарювання є сільськогосподарські підприємства, представлені державними, комунальними та приватними господарствами. В 2007 р. кількість цих підприємств становила понад 58 тис. одиниць, серед яких майже 75 % — фермерські господарства; близько 13 % — господарські товариства, понад 7 % — приватні підприємства й менша кількість виробничих кооперативів, державних підприємств, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств. Провідне місце в загальній кількості всіх сільськогосподарських підприємств складають фермерські господарства, але ефективність їх функціонування ще досить низька. В 2007 р. вони виробляли менше 14,0 % продукції рослинництва- та лише 4,0 % тваринництва.
Основна частка сільськогосподарської продукції в 2007 р. вироблялася в численних індивідуальних господарствах населення (60,1 %), у тому числі 58,5 % продукції рослинництва (особливо картоплі, овочів) та 62,1 % — тваринництва (зокрема, молока і м’яса). Висока питома вага у виробництві сільськогосподарської продукції низькорентабельних дрібнотоварних господарств показує низьку ефективність сучасного сільського господарства України і потребує негайних заходів з боку держави щодо реформування його територіальної організації. Такими формами територіальної організації можуть бути сільськогосподарські кооперативи, де можливе виконання законів концентрації, економії часу, вартості, підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва. Не виключаються інші форми, за допомогою яких забезпечуються ефективність і конкурентоспроможність сільськогосподарського виробництва.
Внаслідок агропромислової інтеграції формуються сучасні форми територіальної організації АПК, серед яких виділяються агрохолдінги та агропромислові комбінати, де поєднуються виробництво і переробка сільськогосподарської продукції та доведення її до споживача.
У сільському господарстві України протягом 1991—2007 рр. відбулося значне скорочення обсягів виробництва. В 2007 р. виробництво сільськогосподарської продукції склало лише 61 % до рівня 1990 р., у тому числі продукції рослинництва — близько 75 %, а тваринництва — 49 %. У регіональному відношенні цей процес має суттєві відмінності. Найбільший спад спостерігався в областях з найменш сприятливими агрокліматичними умовами для розвитку сільського господарства (у Волинській, Рівненській, Івано-Франківській, Закарпатській, Чернівецькій, Миколаївській та Луганській областях).
В регіонах із сприятливими та відносно стабільними природно-кліматичними умовами (центральні області й Поділля), а також у регіонах потужного ринку збуту у великих містах (Донбас, Придніпров’я, Київська, Харківська, Одеська та Львівська області) спад виробництва сільськогосподарської продукції був менш значний.
Спеціалізовані агропромислові комплекси. У складі інтегральних (багатогалузевих) агропромислових комплексів формуються спеціалізовані АПК, які включають усі підприємства й організації, інтегровані по вертикалі з метою виробництва, заготівлі, транспортування, переробки, зберігання і реалізації одного виду сільськогосподарської продукції на ринку товарів. Основу формування спеціалізованих АПК становлять агропромислові цикли. Серед спеціалізованих АПК рослинницького напряму виокремлюють: зернопродуктовий, цукробуряковий, олійножиропродук- товий, плодоовочеконсервний, картоплепродуктовий, виногра- дарсько-винопродуктовий, ефіроолійнопродуктовий, тютюново- продуктовий, льонопродуктовий та ін.; серед тваринницьких — м’ясопродуктовий, молокопродуктовий, птахопродуктовий, ри- бопродуктовий (за умови, що рибу виловлюють у ставках, озерах, водосховищах).
Зернопродуктовий (хлібопродуктовий) АПК — один з найважливіших комплексів, який є основою функціонування продовольчого комплексу та базою виробництва кормів для тваринництва і формує національну продовольчу безпеку країни. Агропромисловий цикл комплексу утворює сільське господарство, зокрема, виробництво зерна, елеватори для його зберігання, борошномельні та хлібопекарські підприємства, які здійснюють виробництво кінцевої готової продукції — хлібобулочних і кондитерських виробів.
У комплексі розвинуті всі ланки: виробництво засобів виробництва (виробництво зернозбиральних комбайнів, обладнання для елеваторів, зерносховища, млини, комбікормові заводи, зерноочисні машини тощо) та сільськогосподарські підприємства.
Провідне місце в структурі комплексу належить зерновому господарству, яке займає 58 % посівних площ. У 2007 р. зернові давали 29,3 % вартості продукції рослинництва. Валове виробництво зерна за період з 1990 по 2007 р. коливалося з 20,2 млн т у 1990 р. до 52 млн т у 2008 р. Найбільші обсяги виробництва зерна (понад 1,5 млн т у кожному) мають регіони, які знаходяться в Степовій і Лісостеповій зонах: Полтавська, Харківська, Черкаська, Київська, Чернігівська, Дніпропетровська та Вінницька області. Значні обсяги зерна (понад 1 млн т) виробляють також Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Одеська, Сумська, Тернопільська та Хмельницька області. Основними продовольчими зерновими культурами в Україні є: озима пшениця, жито, гречка, горох, просо і рис. Близько 40 % валової продукції зернових складають фуражні культури: ячмінь, кукурудза, овес, просо та ін.
Борошномельна та круп’яна промисловість орієнтується як на споживчий ринок, так і на місця зберігання зерна. Борошномельну промисловість представляють 150 підприємств. Ринковий попит на хліб та інші продукти переробки зерна є стабільним у містах і селах. Тому борошномельні підприємства орієнтуються на ринки збуту готової продукції, що виправдано умовами транспортування зерна (порівняно з борошном). Хлібопекарські заводи, макаронні фабрики та кондитерські підприємства розташовані безпосередньо біля ринків збуту, тобто в містах і районних центрах.
Підприємства з очистки та сортування круп’яних культур (гречки, рису, проса) орієнтуються на райони їх виробництва та формують тут товарні партії, які відправляють на спеціалізовані переробні підприємства. Відходи переробки гречки (35 % обсягу переробки зерна), пшона (35 %), перлової крупи (60 %) використовуються у виробництві кормів.
У цілому на виробництво кормів витрачається понад половини всього зерна, яке виробляється в Україні. Останнім часом випуск комбікормів стабільно скорочується та погіршується їхня якість, а отже, знижується ефективність їх використання.
До технічних культур відносять цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець, коноплі, хміль, тютюн, мак, ефірно-олійні та лікарські рослини. Ці культури дають майже 18 % вартості продукції рослинництва і займають близько 23 % посівних площ країни та сприяють формуванню спеціалізованих АПК.
Цукробуряковий комплекс. До 1990 р. центральне місце серед технічних культур займали цукрові буряки, на базі виробництва і переробки яких сформувався цукробуряковий комплекс. Цукробуряковий комплекс — це виробничо-економічна система, що здійснює виробництво, транспортування та зберігання цукрових буряків, їх переробку на цукрових заводах для одержання цукру. Він низку виробляє для галузей харчової промисловості цукор та низку супутніх і побічних продуктів (патоку, харчові кислоти), для сільськогосподарських підприємств — корми (жом, мелясу) і добрива (дефекат).
Починаючи з 1992 р. з початком реформ у сільському господарстві, посівні площі під цукровими буряками починають катастрофічно скорочуватися (з 1607 тис. га у 1990 р. до 610 тис. га у 2007 р.). Висока трудомісткість вирощування цукрових буряків призвела до зменшення їх посівів у фермерських та індивідуальних господарствах в усіх областях України. Внаслідок цього та зниження середньої врожайності виробництво цієї культури скоротилося з 44,2 млн туї 990 р. до 17,0 млн т у 2007 р. В 2007 р. її основні посіви й валові збори були зосереджені в 16 областях Лісостепової зони. В 2007 р. найбільшими виробниками цукрових буряків були Вінницька (17,1 % валових зборів цукрових буряків в Україні), Полтавська (12,0 %), Тернопільська (12,0 %), Київська (9,5 %), Хмельницька (7,9 %) та Черкаська (6,6 %) області. До 1990 р. в Україні діяло 192 цукрових заводи. Внаслідок різкого скорочення обсягів сировини майже половину заводів було закрито. В 2008 р. діяли лише 65 цукрових заводів. Таким чином були розбалансовані зони діючих переробних підприємств, збільшилася середня дальність перевезення цукрових буряків на заводи, зросли транспортні витрати, зменшилася якість, а тому знизилися рентабельність та ефективність їх вирощування. До 1990 р. виробництво цукру в Україні коливалося близько 6 млн т і більше, власні потреби — 2 млн т. цукру, решта цього продукту вивозилася за межі країни. Цукор, особливо з цукрових буряків, є високоліквідним товаром на світовому ринку. Нині виробництво цукру зменшилося до 2 млн т (у 2007 р. було вироблено 1,86 млн т), і Україна стала імпортером цієї продукції.
Цукрові буряки в 2007 р. перероблялися на цукрових заводах лише 14 областей. Найбільшими виробниками цукру-піску були Вінницька (16,2 % загального виробництва цукру в Україні), Полтавська (14,0 %), Хмельницька (9,7 %), Тернопільська (9,4 %), Київська (8,8 %), Волинська (8,8 %) та Черкаська (5,3 %) області. Випуск цукру-рафінаду зосереджений в Одесі, Черкасах, Бердичеві, Ходорові й Вінниці.
Олійно-жировий комплекс — система взаємопов’язаних галузей і виробництв, зайнятих вирощуванням олійних культур, їх заготівлею, транспортуванням, переробкою, виробництвом готової продукції та її реалізацією. Сировинною базою і провідною ланкою формування цього комплексу є соняшник, який з 1990 р. зайняв провідне місце в структурі посівних площ технічних культур (1636 тис. га проти 1607 га під цукровими буряками). В 2007 р. це співвідношення мало значно більшу різницю — відповідно 3604 тис. га і 610 тис. га, або 61 та 10 % посівних площ, зайнятих під технічними культурами. Валове виробництво соняшнику в 2007 р. становило 4,2 млн т.
Основні посіви й валові збори соняшнику зосереджені в регіонах Степової зони і на півдні Лісостепу — в Дніпропетровській (14,8 % виробництва соняшнику України), Запорізькій (12,3 %), Донецькій (11,8 %), Харківській (11,7 %), а також Кіровоградській (9,5 %), Луганській (9,6 %), Полтавській (8,3 %), Миколаївській (6,2 %) областях, які дають нині майже 84,2 % валового виробництва соняшнику в країні. Переважна частина соняшнику переробляється на підприємствах України. Виробництво олії в 2007 р. становило 2,2 млн т. Провідні виробники її — це Донецька (18,3% загальнодержавного виробництва олії), Запорізька (13,0 %), Харківська (10,9 %), Дніпропетровська (8,5 %), Одеська (8,3 %), Полтавська (8,3 %) та Херсонська (7,9 %) області. Частина насіння соняшнику експортується. У 2007 році олія і насіння соняшнику складали близько 3,0 % у структурі експорту України.
Олійно-жирова промисловість має широкі виробничо-територіальні зв’язки з іншими галузями господарства. Відходи виробництва, особливо макуха, використовуються у тваринництві. Олія застосовується як допоміжний матеріал у металургійній, лакофарбовій, шкіряній та інших галузях промисловості. До складу цього комплексу входять також маргаринові, миловарні заводи та жирові комбінати. На виробництво маргарину і мила надходить більше третини соняшникової олії. Жирові комбінати і миловарні заводи розташовані в Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Вінниці, Львові. Маргаринові заводи є в Києві, Донецьку та Ужгороді.
У центральних та південних областях різко зросли посіви ріпаку (891 тис. га) і сої (671 тис. га). Олія ріпаку використовується у виробництві пального для транспорту. Олія сої находить широке використання в галузі харчової промисловості.
З ефіроолійних культур, які вирощують переважно в південних областях та в Криму, слід виділити м’яту, коріандр, троянду, лаванду, а з лікарських рослин — ромашку, валеріану, шавлію, звіробій тощо. Серед інших волокнистих культур в Україні вирощують коноплі, канатник, кенаф.
Льонопромисловий комплекс — це система взаємопов’язаних галузей, підприємства яких здійснюють виробництво льону- довгунця, його первинну переробку на льонопереробних підприємствах, доставку на льонокомбінати та виробництво тканин. Основа його формування — головна волокниста культура України льон-довгунець. Ця культура вимоглива до вологих грунтів, унаслідок чого її посіви зосереджені в найбільш зволожених ре- понах — на Поліссі і в передгір’ях Карпат. За останні роки посіви льону-довгунця різко скоротилися (зі 172 тис. га у 1990 р. до 13 тис. га в 2007 р.), а валові збори — відповідно зі 108 тис. т до
4 тис. т. Якщо раніше Житомирський та Рівненський льонокомбінати не встигали переробляти вітчизняне льоноволокно, то нині вони працюють на давальницькій сировині із зарубіжних країн.
Картоплепродуктовий комплекс — це система спеціалізованих взаємопов’язаних виробництв, що здійснюють вирощування
і заготівлю картоплі та переробку її переважно на крохмаль, спирт, чіпси та ін. Основою його формування є картопля — універсальна, тобто одночасно продовольча, кормова й технічна, а також високорентабельна культура, посіви і валові збори якої за останні два десятиліття були стабільними і становили в 2007 р. 1453 тис. га. Валовий збір цієї культури в 2007 р. склав 19,1 млн т (одне з провідних місць у світі), а середня врожайність сягала майже 131 ц з га. Картоплю вирощують в усіх регіонах України, але найсприятливіші передумови мають регіони Полісся та Лісостепу. Виділяють три зони картоплепродуктивного комплексу. До основної зони належать: Чернігівська, Львівська, Хмельницька, Київська, Вінницька, Харківська, Житомирська та Рівненська області, в кожній з яких виробляється від 1 до 1,6 млн т картоплі. Картопля — одна з базових продовольчих і кормових культур для розвитку свинарства, а також сировина для виробництва спирту і крохмалю.
У регіонах вирощування картоплі концентруються підприємства крохмале-патокової та спиртової промисловості. Розміщуються такі заводи і цехи переважно в невеликих містах і навіть селах. Найбільше цих підприємств зосереджено в Житомирській та Чернігівській областях. Саме тут виробляється основна частка крохмалю з картоплі.
Плодоовочеконсервний комплекс — це система взаємопов’язаних спеціалізованих галузей і виробництв, які здійснюють виробництво^ овочів і фруктів, їх транспортування, переробку та реалізацію. Його провідна галузь — овочівництво, яке здійснює вирощування овочевих культур і разом із садівництвом формує плодоовочеконсервний комплекс. Під посівами овочевих культур відкритого типу нині зайнято 451 тис. га, а виробництво овочів становило в 2007 р. 6,8 млн т при середній урожайності 152 ц з га. Вирощування овочів у відкритому ґрунті досить поширене, однак найбільші посіви зосереджені в областях Лісостепової і Степової зон та довкола великих міст. Серед областей найбільші площі під овочами мають Херсонська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Київська, Львівська, Полтавська, Волинська, Одеська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим, де реалізується майже три чверті загальнодержавного виробництва овочів. В деяких великих містах і, в першу чергу, обласних центрах названих та інших регіонів діють плодоовочеконсервні комбінати.
Садівництво представлене виробництвом плодів і ягід, яке зменшилося порівняно з 1990 р. майже в 2 рази і становило в 2007 р. 1,5 млн т. Найбільші валові збори плодів та ягід зосереджені на Поділлі (25,4 % загальнодержавного виробництва), в Придніпров’ї (16,1 %), а також у Донецькій (6,3 %), Харківській (5,0 %), Закарпатській (4,4 %), Полтавській (4,0 %) областях та в Криму (3,7 %).
Виноградарсько-виноробний комплекс як система включає всі підприємства й організації, які здійснюють виробництво винограду, його транспортування та виготовлення соків, вин, коньяків. Основою його формування є виноградарство, яке здійснює вирощування десертних, винних та коньячних сортів винограду.
Виноград — це теплолюбива культура, що, крім тепла, потребує багато сонячної радіації для нагромаджування цукру. Внаслідок цього переважні посадки винограду зосереджені в Причорноморському регіоні та в Закарпатті. В 2007 р. виробництво винограду становило 359,7 тис. т. Найбільшими виробниками винограду були Одеська область (39,6 % загальнодержавного виробництва), АР Крим (33,0 %), Миколаївська (7,5 %), Закарпатська (5,9 %) та Херсонська (5,5 %) області. Невеликі валові збори винограду мають також Дніпропетровська, Донецька та Кіровоградська області. При цьому винний і деякі десертні сорти винограду можна вирощувати фактично в усіх областях України. Кінцева продукція комплексу — виноград, виноградний сік, вина, шампанське і коньяк. Первинна переробка винограду, виробництво соків, вин, коньячного спирту, а з нього коньяку зосереджені в регіонах вирощування винограду. Останнім часом обсяги виробництва даної продукції зростали й досягли в 2007 р.: вина виноградні — 19,5 млн дкл, вино «Шампанське» — 5,4 млн дкл та коньяк — 3,6 млн дкл. Ринок визначає пропозицію, тобто зростання обсягів виробництва кінцевої продукції комплексу. Тому у великих містах України, з орієнтацією на споживачів, розміщуються заводи шампанських вин (Київ, Одеса, Донецьк, Артемівськ).
Важливою галуззю сільського господарства України є тваринництво, основне завдання якого полягає у розведенні сільськогосподарських тварин з метою виробництва тваринницької продукції для забезпечення населення продуктами харчування, а харчової та легкої промисловості — сировиною. Основними галузями продуктивного тваринництва в Україні є скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство, конярство і козівництво.
Визначальну роль у розвитку тваринництва та його спеціалізації відіграє кормова база. Потенційно Україна може мати досить потужну кормову базу, використовуючи кормове зерно та комбікорми, кукурудзу на силос, сіно й сінаж, жом і гичку цукрових буряків, кормові культури, картоплю та природні пасовища, відходи харчової промисловості й громадського харчування. В останні роки виробництво кормів через різні причини значно скоротилося — від 103,6 млн т у 1990 р. до 36 млн т у 2007 р. Однак витрати кормів у розрахунку на одну умовну голову майже не змінилися (відповідно 32,5 і 31,9 ц), що пов’язано з різким зменшенням поголів’я великої рогатої худоби (ВРХ), свиней, овець, птиці та ін.
В 1990 р. в Україні налічувалося 24,6 млн голів великої рогатої худоби, в тому числі 8,4 млн. голів корів, 19,4 млн голів свиней, 7,9 млн голів овець, 2461 млн голів птиці. Основна частка сільськогосподарських тварин у цей період була сконцентрована в сільськогосподарських підприємствах, зокрема птиці — більше половини, свиней і овець — близько трьох четвертих, а ВРХ — 86 %. Решта сільськогосподарських тварин була зосереджена в господарствах населення. Виробництво м’яса в цей період становило майже 4 млн т, молока — 24,5 млн т, яєць — 16 млрд шт., вовни — 29,8 млн т.
Перерозподіл тварин між різними формами власності та роз- балансованість кормової бази, особливо скорочення виробництва жому, комбікормів та кукурудзи на силос призвели до зниження поголів’я сільськогосподарських тварин і різкого зменшення виробництва тваринницької продукції.
В 2007 р. в Україні вже налічувалося ВРХ 5,5 млн голів, у тому числі: корів — 3 млн, свиней — 7 млн, овець — 1 млн, птиці— 1,6 млн голів. Тобто, поголів’я сільськогосподарських тварин у цей період від загальної кількості у 1990 р. становило: ВРХ — 22,3 %, у тому числі корів — 37, свиней — 36,1, овець — 13,1, птиці — 68,8 %. Різко скоротилися обсяги виробництва тваринницької продукції. Так, виробництво м’яса дорівнювало лише
1,9 млн т, молока — 12,3 млн т, яєць — 14 млрд шт., вовни —
3,4 тис. т, що значно менше, ніж у 1990 р. Пропозиція вітчизняної продукції тваринництва (м’яса, молочних продуктів, яєць, як і продовольчих товарів рослинницького походження) на внутрішньому ринку значно знизилася, що спричинило неконтрольоване зростання цін на продовольчі товари.
В 2007 р. внаслідок реформ відбувся перерозподіл сільськогосподарських тварин між різними формами власності, що вплинуло на ефективність виробництва в тваринництві. Провідне місце в зосередженні сільськогосподарських тварин зайняли дрібнотоварні господарства населення, де у 2007 р. було сконцентровано: ВРХ — 65 %, у тому числі корів — 78, свиней — 59, овець — 7,1 та птиці — 53 %. Питома вага фермерських господарств у концентрації поголів’я сільськогосподарських тварин була незначною: ВРХ — 2,0 %, корів — 1,2; свиней — 3,5, овець — 5,2, птиці — 0,9 %. Решта сільськогосподарських тварин (від 22 % корів до 47 % птиці) знаходилася в сільськогосподарських підприємствах.
Провідною галуззю тваринництва в Україні є скотарство, яке розвинуто в усіх природно-економічних зонах України і включає вирощування корів для виробництва молока й бичків — для виробництва м’яса. У Поліссі і Лісостепу переважає молочно- м’ясна та м’ясо-молочна спеціалізація, в Степовій зоні — м’ясний і м’ясо-молочний напрями. У приміських АПК, що сформувалися навколо великих міст (Києва, Донецька, Дніпропетровська та інших великих обласних центрів), а також у рекреаційних регіонах для задоволення потреб міського населення в цільномолочній продукції поширена молочна спеціалізація скотарства, де в структурі ВРХ переважають корови (до 65 % усього поголів’я).
Найбільше поголів’я ВРХ сконцентровано у Вінницькій (7,0 % від загальнодержавного поголів’я), Хмельницькій (5,9 %), Львівській (5,8 %), Полтавській (5,4 %), Чернігівській (5,4 %), Житомирській (5,2 %). В цих же областях зосереджено й основне поголів’я корів.
За останні роки значно зросли середні річні надої молока від однієї корови, які досягай 3665 (у 1990 р. — 2863), що дозволило, незважаючи на значне скорочення поголів’я корів, довести виробництво молока до 12,2 млн т у 2007 р. При цьому в деяких областях — Київській, Луганській, Черкаській, Полтавській, Донецькій та Кіровоградській даний показник перевищує 4 тис. л від однієї корови.
Найбільші обсяги виробництва молока (понад 800 тис. т за рік) мають Вінницька та Львівська області, а також Полтавська, Житомирська, Хмельницька (більше 640 тис. т у кожній), Волинська, Чернігівська і Черкаська (більше 550 тис. т у кожній). Молоко як продукт, що швидко псується, потребує негайної переробки. Молокозаводи є фактично повсюди. При цьому на околицях великих міст, як наприклад, у м. Вишневому біля Києва, вони спеціалізуються на виробництві пастеризованого і пряженого молока, сметани, сиру, кефіру, мороженого, тобто продукції, яка не є досить транспортабельною і споживається на місцевому ринку, в даному випадку в Києві. Молокозаводи, розміщені в регіонах, де є сировина та відсутній достатньо потужний споживач, спеціалізуються на виробництві тваринного масла і твердого сиру, консервованого і порошкового молока — продукції, що потребує багато молока та успішно транспортується на далеку відстань.
Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва. В своєму розміщенні воно орієнтується, перш за все, на кормову базу, яка є в усіх природно- економічних зонах: картоплю, цукрові буряки і комбікорми, відходи харчової промисловості й громадського харчування. Найбільша концентрація поголів’я свиней спостерігається у Поліссі і Лісостепу, особливо в Київській, Черкаській, Дніпропетровській, Вінницькій, Рівненській та Хмельницькій областях. У Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степовій — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям.
Серед галузей продуктивного тваринництва вирізняється птахівництво. Визначальним чинником його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК. Тут зосереджуються великі птахофабрики для прискореного виробництва м’яса та яєць. Висока концентрація птахівництва спостерігається також у Лісостепу і Степу, де воно орієнтується на виробництво зерна (концентрованих кормів). В Україні налічується близько 170 млн голів птиці, майже 90 % з яких становлять кури. Найвища концентрація птиці — в Київській, Дніпропетровський, Черкаській, Донецькій, Львівській та Вінницькій областях і в АР Крим.
Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях Карпат. Поголів’я овець та кіз за останні роки скорочувалося найвищими темпами і становило в 2007 р. 1,68 млн голів. Найбільша концентрація поголів’я овець та кіз — у степових та передгірських районах, зокрема в АР Крим, а також в Одеській, Херсонській, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій і Закарпатській областях. У Степу вівчарство має вовняний напрям, у Лісостепу та Поліссі — м’ясо-вовняний, Карпатах — смушковий.
Конярство. За останні роки у зв’язку зі зростанням попиту в дрібнотоварних селянських господарствах використання коней як тягової сили починає відроджуватися. На спеціальних конеза- водах розводять племінних коней. Частина коней вирощується для виробництва м’яса, обсяги якого не перевищують 14 тис. т.
Товарною галуззю тваринництва в багатьох регіонах України є кролівництво, яке розвинуто переважно в підсобних господарствах і дає щорічно близько 13 тис. т цінного дієтичного м’яса.
В Україні сформувався м’ясо-продуктовий комплекс, який включає виробництво м’яса та його промислову переробку на м’ясокомбінатах. До 2005 р. провідне місце в Україні за виробництвом м’яса займала яловичина і телятина. Останнім часом провідними позиції за виробництвом м’яса стали птахівництво та свинарство. Зокрема, в 2007 р. було вироблено 689 тис. т м’яса птиці, 635 тис. т свинини та 546 тис. т яловичини і телятини.
Найбільші обсяги виробництва м’яса мали Київська (222 тис. т), Дніпропетровська (159 тис. т), Черкаська (157 тис. т), Львівська (99 тис. т) області та АР Крим (136 тис. т). В інших областях виробництво м’яса складає менше 100 тис. т.
Основними переробними підприємствами є м’ясокомбінати, які розміщуються як на околицях великих міст, де вони спеціалізуються на виробництві сирого м’яса та варених ковбас, тобто продукції, що потребує негайної реалізації, так і в регіонах розвинутого тваринництва м’ясного напряму зі спеціалізацією на виробництві копченостей та м’ясних консервів, продукції, яка може зберігатись і транспортуватися на значну відстань. М’ясокомбінати розміщуються в усіх регіонах країни, переважно в обласних центрах та в інших великих і навіть деяких середніх містах.
Провідні позиції за виробництвом м’яса займають Київська, Дніпропетровська, Черкаська, Донецька, Львівська, Волинська, Вінницька області та АР Крим. За виробництвом ковбасних виробів, як правило, виділяються регіони з високою часткою міського населення (Дніпропетровська, Донецька, Київська, Харківська і Полтавська області).
Одним з важливих аспектів управління АПК є його територіальна структура. Залежно від масштабу зайнятої території та складності її структури виділяється декілька елементів територіальної структури АПК України: пункт, центральний вузол, район, зона. Залежно від складу взаємозв’язаних підприємств ці вузли, райони та зони можуть бути або спеціалізованими або інтегральними. У першому випадку виділяються лише сільськогосподарські, промислові й інфраструктурні підприємства одного профілю, одного спеціалізованого АПК: цукробурякового, зерно-промис- лового, молоко-промислового, м’ясо-промислового, олійно-жирового тощо. У другому випадку в інтегральний агропромисловий вузол, район, зону об’єднують усі підприємства території, пов’язані з вирощуванням, зберіганням, транспортуванням, переробкою та збутом сільськогосподарської продукції. Внаслідок цього виділяють регіональні АПК областей, адміністративних і економічних районів або в межах основних природних зон (Поліська, Лісостепова і Степова агропромислова зони).
Незважаючи на суттєві конкурентні переваги України в системі територіального поділу праці, зумовлені потужним природно-ресурсним потенціалом та особливо наявністю найбільш родючих чорноземних ґрунтів, вигідним економіко-географічним розташуванням щодо ринків збуту, багатовіковими землеробськими традиціями населення, АПК України не досяг поки що рівня, який мають розвинуті країни світу. Сільське господарство залишається малоефективним, з відсталими технологіями, переважанням ґрунтовиснажуючої системи землеробства й екстенсивним використанням земельних угідь.
Не вирішена проблема кількості та якості продуктів харчування, доступності їх переважній більшості громадян, не сформовані міжрегіональні продовольчі ринки, ускладнено забезпечення населення регіонів України продовольством. Недостатньо реалізується експортний потенціал АПК через те, що значна частина продовольчої продукції має низький рівень конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.
Вказані проблеми АПК потребують уже сьогодні рішучих дій від держави, спрямованих на створення високоефективних форм територіальної організації аграрного сектора, поліпшення системи технологій землеробства та меліорації земель, вирішення проблем удосконалення виробничих відносин, розвитку різних форм власності, а також здійснення програм розміщення переробних підприємств АПК, збалансування всіх його ланок, у тому числі потужності переробних підприємств і їх сировинних зон.
Не менш важливим завданням є створення загальнодержавної програми розвитку сільськогосподарського машинобудування, тракторобудування та розвиток науково-дослідної бази АПК, впровадження її розробок у виробничий процес, а також розвиток виробничої і соціальної інфраструктури АПК, особливо в депресивних регіонах.
Необхідно здійснити ефективні заходи щодо охорони земель, впровадження ґрунтозахисних систем землеробства.
Радикальне вирішення проблем забезпечення населення України основними видами продовольства, зменшення їхніх цін потребують значного збільшення обсягів їх виробництва на основі фінансової і матеріальної підтримки вітчизняного товаровиробника.
Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства фактично вичерпався. Необхідним є широкомасштабне використання сучасних ресурсо- й енергозберігаючих технологій, докорінної модернізації засобів механізації та автоматизації всіх процесів у АПК — від виробництва до переробки і реалізації сільськогосподарської продукції.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60