Главная->Регіональна економіка->Содержание->6.2.1. Паливно-енергетичний комплекс

6.2.1. Паливно-енергетичний комплекс

 

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) є базовим, одним з найважливіших і найпотужніших міжгалузевих ком­плексів. До його складу входять галузі паливної промисловості та електроенергетики. Паливна промисловість включає сукуп­ність галузей промисловості, що займаються видобутком різних видів палива (вугільна, нафтова, газова, торф’яна і сланцева) та їх транспортуванням (нафто- і газопроводи). Електроенергетика об’єднує теплову, гідро- й атомну енергетику та лінії електро­передач. ПЕК — це велика міжгалузева територіальна ^система, складова частина єдиної господарської системи країни. Його кін­цева мета — ефективне і надійне забезпечення потреб населення і господарства країни в енергії високої якості за рахунок наро­щування власного видобутку палива, проведення реструктури­зації паливно-енергетичного комплексу, реалізації програм з енергозбереження, диверсифікації джерел паливозабезпечення, особливо щодо природного газу і нафти. Виходячи з цього, при­скорений соціально-економічний розвиток країни нерозрив­но пов’язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енерге­тичного комплексу, вдосконаленням енергетичного балансу, з обов’язковим урахуванням досягнень науково-технічного прог­ресу.

Всебічна інтенсифікація виробництва, інноваційні процеси в економіці України та її регіонів ставлять перед паливно-енер­гетичним комплексом надзвичайно складні завдання, збільшують його роль у прискоренні темпів економічного зростання, у під­вищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню її енерго- й електроозброєності.

Ефективність та інтенсивність суспільного виробництва знач­но залежать від його енергозабезпеченості, оскільки енергетика створює особливі матеріальні ресурси — енергетичні, які зумов­люють функціонування всього виробничого апарату сучасної економіки. Саме тому в нових економічних умовах паливо й елек­троенергія розглядаються як матеріальний ресурс і важливий ма­теріальний фактор розвитку та розміщення суспільного виробни­цтва.

В умовах ринкових відносин і науково-технічної революції роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Саме від рівня його розвитку залежать темпи, динаміка, масштаби й економічні показники зростання економіки країни та подальше поліпшення умов праці і підвищення рівня життя людей.

Розвиток паливно-енергетичного комплексу повинен бути підпорядкований не тільки завданню стійкого забезпечення по­треб України в усіх видах палива та електроенергії, але й плано­мірному проведенню цілеспрямованої енергозберігаючої політи­ки в усіх галузях і сферах економіки країни та її регіонів.

Паливно-енергетичний комплекс впливає на розвиток усіх га­лузей і сфер господарського комплексу країни та її регіонів, а та­кож на розміщення суспільного виробництва. Дешеве паливо й електроенергія сприяють поглибленню спеціалізації регіонів, фор­муванню крупних територіально-виробничих комплексів, проми­слових вузлів і центрів.

Енергетичний баланс та еволюція його структури характери­зують не тільки певний рівень використання тих чи інших енер­гоносіїв, але й науково-технічні, соціальні, організаційні, іннова­ційні та виробничі зрушення в промисловості, сільському госпо­дарстві, на транспорті, в побутовому обслуговуванні населення.

Паливно-енергетичний баланс складається з прибуткової та витратної частин. У перший наводяться показники видобутку природного палива й виробництва електро- і теплоенергії на теп­лових, гідравлічних і атомних електростанціях. Крім того, до прибуткової частини відносять також нетрадиційні природні енер­гетичні ресурси (енергію вітру, сонця та ін.), відбір газу з газо­сховищ, імпорт енергоносіїв та залишок їх на кінець року.

Витратна частина балансу включає споживання енергоресур­сів і складається з таких витратних статей:

•    перетворення в інші види енергії;

•    виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати при збереженні, транспортуванні тощо;

•    закачка природного газу в підземні газосховища;

•    експорт енергоресурсів;

•    залишок у постачальників та споживачів на кінець року.

Протягом значного періоду у видобутку палива в Україні пе­реважає вугілля — основний енергетичний ресурс країни. Нині на його долю в загальному видобутку мінерального палива при­падає 69 % проти 82 % у 1990 р. Оцінка запасів вугілля в Україні показує, що основна роль у забезпеченні потреб її господарського комплексу в паливі у перспективі повинна належати вугіллю.

Питома вага природного газу збільшилася за цей період з 14,5 % до майже 25, а нафти — з 2,7 до 5,3 % (табл. 6.2).

Таблиця 6.2 СТРУКТУРА ВИДОБУТКУ ПАЛИВА В УКРАЇНІ, % Види палива 1990 р. 2000 р. 2005 р. 2007 р. Вугілля 82,0 78,6 70,0 69,3 Природний газ 14,5 17,4 24,2 24,9 Нафта 2,7 3,5 5,1 5,3 Торф 0,5 0,4 0,6 0,7 Інше паливо (дрова) 0,3 0,1 0,1 од Всього 100,0 100,0 100,0 100,0

 

Починаючи з 1991 р. у зв’язку з відсутністю відповідних інве­стицій та загальної економічної кризи в Україні, стали різко змен­шуватися видобуток вугілля, природного газу і виробництво еле­ктроенергії. Так, видобуток вугілля в Україні за 1991—2007 рр. знизився більше ніж удвічі, а природного газу — з 28,1 млрд м³ до 21,7 млрд м³.

Для розвитку паливно-енергетичного комплексу Україна має значні паливно-енергетичні ресурси: вугілля, нафту, природний газ, торф, горючі сланці, уранові руди, дрова, гідроресурси, віт­рову і сонячну енергію. В структурі паливного балансу, тобто у видобутку власних енергоносіїв, в Україні переважає вугілля, а в структурі споживання провідна роль належить природному га­зу — тут більше половини енергоресурсів, що споживаються.

В таких умовах забезпеченість потреб України у природному газі та нафті за рахунок власного виробництва надто низька і іс­нує за рахунок постачання їх з Росії та Туркменістану. Разом з тим, відсутність валютних коштів на закупку необхідної кількос­ті цих ресурсів і цінова політика значно погіршують стан еконо­міки країни. Тому надійне забезпечення потреб господарського комплексу паливно-енергетичними ресурсами — найважливіша умова економічної безпеки та стійкого функціонування економі­ки України. Концепція формування паливно-енергетичного балан­су України на довгострокову перспективу має ґрунтуватися саме на цій умові. Враховуючи слабку забезпеченість України власни­ми енергоносіями, необхідною є перебудова структури виробни­цтва з метою значного зменшення питомої ваги енергомісткої продукції, впровадження енергозберігаючих технологій та сучас них досягнень науково-технічного прогресу. Це стосується, в пер шу чергу, чорної металургії, машинобудування, хімічної промис ловості.

Найважливішою галуззю паливної промисловості України за­лишається вугільна промисловість. Вугілля в Україні є єдиним паливним ресурсом, запаси якого дозволяють повністю задоволь­нити власні потреби національної економіки.

Загальні запаси вугілля в Україні складають майже 119 млрд т, з них більше 56 млрд т — балансові запаси. Зосереджені запаси вугілля в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському кам’яновугільних Дніпровському буровугільному басейнах. За питомою вагою балансових запасів найбільші перспективи має Донецький басейн — 93 % усіх запасів, Львівсько-Волинський —

2,6  і Дніпровський — 3,9 %.

Вугільна промисловість — найстаріша галузь спеціалізації економіки України. Вона представлена видобутком кам’яного та бурого вугілля. Почала розвиватися ця галузь в кінці XVIII ст. в Донбасі. Нині вона має велике значення у розвитку і розміщенні суспільного виробництва. Вугільна промисловість впливає на формування й розвиток паливомістких галузей великих промис­лових районів, промислових вузлів і центрів. Вона тісно пов’я­зана з чорною металургією, забезпечуючи її основним паливом — коксівним вугіллям, тепловою електроенергетикою, хімічною промисловістю, промисловістю будівельних матеріалів (цемент­ною та скляною) і має великий вплив на їх розвиток.

В останні десятиріччя видобуток вугілля в Україні щорічно скорочується і за 1991—2007 рр. зменшився більш ніж удвоє. На сучасному етапі видобуток вугілля в Україні складає 58,9 млн т на рік. Основним районом видобутку вугілля в Україні залиша­ється Донецький басейн, площа якого становить майже 50 тис. км², а запаси вугілля перевищують 100 млрд т, третину яких складає коксівне вугілля і понад 20 % — високоенергетичні ан­трацити. В Донбасі зосереджено 91,5 % вуглевидобувних підпри­ємств країни. Донецький басейн розміщується в межах Донецької і Луганської областей, східних районів Дніпропетровської облас­ті (Західний Донбас) та південних районів Харківської області. Великий Донбас включає і частину Ростовської області Російсь­кої Федерації.

Донецький басейн був відкритий у 1721 р., а перша вугільна шахта стала до ладу в Лисичанську в 1795 р. До 1913 р. на долю Донбасу припадало майже 90 % видобутку вугілля в Росії. Основ­ ними центрами видобутку вугілля в басейні є Донецьк, Луганськ, Шахтарськ, Торез, Стаханов, Краснодон, Ровеньки, Макіївка, Пав­лодар, Красний Луч та ін.

Собівартість донецького вугілля досить високою через значну глибину залягання (в середньому 500—750 м), малу потужність пластів (0,5—2 м), розміщення вугільних пластів під кутом до поверхні землі. Максимальна глибина шахт у басейні перевищує 1200 м. Все це відбивається не тільки на собівартості, але й на об’ємах видобутку. Майже 20 % вугілля Донбасу надодить на експорт у Молдову і країни Східної Європи.

Другим за значенням районом видобутку вугілля в Україні є Львівсько-Волинській басейн, який був розвіданий у 1940-х р., а інтенсивна розробка його почалася в післявоєнні роки_л Він роз­міщений у межах Львівської і Волинської областей. Його пло­ща— близько 10 тис. км², а запаси вугілля — майже 3 млрд т, потужність пластів від — 0,5 до 1 м (інколи до 2 м). Тут зосере­джено 6 % вуглевидобувних підприємств України. Основні центри видобутку вугілля — Нововолинськ, Червоноград, Соснів- ка, Горняк. Вугілля Львівсько-Волинського басейну використо­вується переважно населенням та на теплових електростанціях західних областей України.

Головні запаси бурого вугілля зосереджені в Придніпровсько­му буровугільному басейні і складають понад — 4 млрд т. Площа басейну майже 150 тис. км², потужність пластів — 3—6 м (інколи до 12 м), а глибина залягання — максимальна понад 90 м, серед­ня — 75 м. Найбільші родовища — Ватутинське та Звенигород­ське в Черкаській області, Олександрійське в Кіровоградській і Коростишівське в Житомирській області. Вугілля басейну вико­ристовується переважно для побутових потреб населення та на теплових електростанціях.

В останнє десятиріччя вугільна промисловість України знахо­диться у кризовому стані: видобуток вугілля скоротився удвічі, різко знизилися всі економічні показники та соціальна захище­ність працівників цієї найбільш небезпечної і трудомісткої галузі промисловості. Виведення вугільної промисловості з кризи — одна з найскладніших проблем розвитку економіки України. Це пов’язано з постійним погіршанням гірничо-геологічних умов розробки родовищ, украй незадовільним станом шахтного фонду, значним скороченням капітальних вкладень у розвиток вуглеви­добувних підприємств, низькими темпами ринкових реформу­вань у галузі та збільшенням витрат на вирішення соціально-еко­номічних проблем шахтарських регіонів. Сьогодні майже 40 % усіх шахт працюють понад 50 років, а деякі — більше 70 років і лише 8 % шахт експлуатуються менше 20 років. За останні 20 ро­ків у Донбасі не було побудовано жодної шахти, у Львівсько- Волинському басейні тільки одна. При цьому виробничі потуж­ності шахт, що вибули з експлуатації, за 1991—2007 рр. склали близько 80 млн т.

Майже всі шахтарські регіони є зонами екологічного лиха. Підприємства вугільної промисловості належать до еколого- небезпечних. їх викиди в атмосферу складають 25 % усіх викидів в Україні. Розробка вугільних родовищ впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхневих та підземних вод, посилює за­бруднення повітряного простору, погіршує родючість земель. Великі площі родючих земель у шахтарських регіонах зайняті відходами вуглевидобутку (породою), значна частина яких го­рить. Нині лише в Донбасі налічується понад 1300 териконів, з яких 300 — горять.

Незадовільний екологічний стан у вуглевидобувних районах, особливо у Донбасі, посилюється також високим рівнем концен­трації підприємств металургійної і хімічної промисловості.

Важливою галуззю паливної промисловості є нафтова, яка представлена нафтовидобувною та нафтопереробною промисло­вістю. Використання нафти на Україні почалося ще на початку XVII ст., а як галузь промислового виробництва вона почала роз­виватися в Прикарпатті з другої половини XIX ст. на базі Борис - лавського нафтового родовища. До 1965 р. Україна за розвідани­ми запасами нафти займала одне з перших місць у Радянському Союзі. Нині запаси нафти в Україні оцінюються в 1,2 млрд т.

Нафта в паливному балансі України займає значне місце і має важливе значення. Загальний видобуток її в країні склав у

2007  році 4,5 млн т проти 5,3 млн т у 1990 р. і 13,9 млн т у 1970 р. Згідно з енергетичною стратегією розвитку України видобуток нафти повинен збільшитися у 2030 р. до 5,4 млн т, а обсяг пере­робки — до 45 млн т при підвищенні глибини її переробки до 90 %.

Видобуток нафти в Україні зосереджений у трьох нафтогазо­носних районах: Східному (Дніпровсько-Донецький район), За­хідному (Передкарпаття та Закарпаття, Карпати і Волино-По- дільська область) та Південному (Причорноморський і Азовський райони). Найбільш перспективним є Східний нафтогазоносний район, на долю якого припадає майже 60 % запасів і більше 80 % видобутку нафти в Україні. Основний видобуток нафти тут ве­деться в Чернігівській (Леляківське, Прилуцьке, Гнідинцівське

родовища), Полтавській (Глинсько-Розбишівське, Новогригорів- ське, Сагайдацьке, Радченківське) та Сумській (Охтирське, Буг- руватівське, Рибальське, Качанівське й інші родовища) областях.

Західний нафтогазоносний район до 1960-х рр. був основним з видобутку нафти в Україні. Найбільшими родовищами в цьому районі є Бориславське, Долинське, Північно-Долинське, Битків- Бабчинське, Надвірнянське. Нині на цей район припадає менше

20  % загального видобутку нафти в Україні. У Південному наф­тогазоносному районі балансові запаси нафти зовсім незначні (до З % від запасів України). Тому видобуток нафти тут практично відсутній.

Нафтопереробна промисловість України має значні потужнос­ті (понад 52 млн т сирої нафти на рік). Нині в Україні функціо­нують шість основних нафтопереробних заводів, найкрупніші з яких — Кременчуцький (його потужність — 18,6 млн т на рік), Лисичанський (16,0 млн т) і Херсонський (7,1 млн т на рік), а та­кож менш потужні: Одеський, Дрогобицький та Надвірнянський заводи.

Глибина переробки нафти на нафтопереробних заводах Украї­ни низька — до 66 % (проти 80 % у Західній Європі і 90 % у США). В умовах дефіциту нафти в Україні, необхідна її глибша переробка, що дало б значну економію нафти та розширило б ви­робництво найбільш масових і цінних нафтопродуктів.

Для сучасної економіки України велике значення має природ­ний газ. Ного питома вага в паливному балансі країни досить ви­сока. Загальні запаси природного газу в Україні розміщені, як і нафти, в трьох нафтогазоносних районах: Східному, Західному й Південному.

Газова промисловість в Україні — одна з наймолодших галу­зей, яка має величезне значення і розвивається прискореними тем­пами. Розвиток газової промисловості в Україні розпочався на початку XX ст., і був тісно пов’язаний з промисловою розробкою та експлуатацією Дашавського родовища природного газу у Львівській області. Для газової промисловості України в першій половині XX ст. характерними були незначні обсяги видобутку газу та його висока собівартість.

Слабкий розвиток газової промисловості в довоєнний період був зумовлений як обмеженою кількістю розвіданих родовищ, так і відсутністю спеціального оснащення для газових промислів. Разом з тим, у 1940-х рр. були створені передумови для виокрем­лення газової промисловості в самостійну галузь паливно- енергетичного комплексу України.

Якісно новий період у розвитку газової промисловості настав після другої світової війни, коли розпочалася інтенсивна експлу­атація відкритих родовищ природного газу в західних областях та активізувалися пошуки газу по всій території республіки. Завдя­ки зростанню обсягів геологічної розвідки та бурінню свердло­вин у 1946—1950 рр. були відкриті Шебелинське (Харківська об­ласть), Радченківське (Полтавська область), Більче-Волицьке (Львівська область) родовища і нові горизонти на Опарському і Дашавському родовищах.

Велике значення для розвитку газової промисловості України мало введення в експлуатацію в 1956 р. одного з найбільших у Європі — Шебелинського газового родовища в Харківській об­ласті. Пізніше в східних областях країни були відкриті досить ве­ликі газові родовища: Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-Роз- бишівське, Машівське, Рибальське та низка родовищ на заході країни. Це зумовило зміни в розміщенні газової промисловості України. Значну роль у видобутку природного газу став відігра­вати Східний нафтогазоносний район. У загальному видобутку природного газу його питома вага за 1951—1970 рр. збільшилася від 0 до 76 %, а частка Західного району зменшилася від 100 до 23 %. Водночас розпочався видобуток природного газу і на півдні республіки.

Сумарні запаси природного газу в Україні оцінюються майже в 6,5 трлн, перспективні — в 1 трлн м³ і прогнозні — у 2,4 трлн м³. Загальний видобуток природного газу зріс з 1,5 млрд м у 1950 р. до 60,9 млрд м³ — у 1970 р. (в 40 разів). Але найбільший видобу­ток газу був досягнутий в 1975 р. — 68,7 млрд м³. У наступний період він в Україні поступово знижувався і нині становить

21,1  млрд м³.

Обсяги власного видобутку природного газу покривають по­треби в ньому лише на 30 %, а решта покривається за рахунок російського і туркменського газу. Україна — одна з найбільших у світі країн — споживачів природного газу. В 2007 р. тут було спожито 68,0 млрд м³. Понад 66 % його споживає промисловість, у тому числі до ЗО % — електроенергетика та понад 20 % — ко­мунально-побутовий сектор.

Завдяки відкриттю великих газових родовищ на сході Украї­ни, в Оренбурзькій і Тюменській областях, на Північному Кавказі Росії та в Середній Азії широкого розвитку набув магістральний трубопровідний транспорт. Нині Україна має потужну і розгалу­жену газотранспортну систему. Загальна довжина газопроводів перевищує 35 тис. км, у тому числі 23 тис. км складають магіст­ральні газопроводи. В Україні експлуатується 13 підземних газо­сховищ потужністю ЗО млрд м³ газу на рік.

Українською газотранспортною системою здійснюється тран­зит російського газу (до 120 млрд м³ щорічно) до країн Централь­ної та Західної Європи. Тому важливою проблемою тут є необ­хідність забезпечити високоефективне функціонування газотран­спортної системи, надійну подачу газу на внутрішній ринок і рин­ки Європи, нарощування потоків та інтеграцію в загальноєвро­пейські й міжконтинентальні газопровідні мережі.

Розвідані запаси вуглеводнів в Україні обсягом близько

5  млрд т умовного палива, в тому числі на невеликих глибинах Азово-Чорноморського шельфу, є перспективною основою для подальшого розвитку як нафтовидобувної, так і газовидобувної промисловості.

В структурі паливного балансу України відповідне місце за­ймає торф. Видобуток його в Україні відомий із XVII ст., але як галузь господарства торф ’яна промисловість почала розвивати­ся на початку XX ст. Найбільш розвинута ця галузь в областях Полісся: Київській, Житомирській, Чернігівській, Волинській, Рівненській і Львівській. Усього в Україні відомі майже 25 ро­довищ торфу із загальними запасами до 2,5 млрд т. У 2007 р. в Україні було видобуто 4 млн т торфу. Основним споживачем торфу є промисловість (понад 96 % усього споживання) та насе­лення, яке використовує його для побутових потреб (як паливо). Частково торф використовується в промисловості і як хімічна сировина.

Другою важливою галуззю паливно-енергетичного комплексу України є електроенергетика. Роль її в господарському комплек­сі країни визначається тим, що будь-який виробничий процес та будь-який вид обслуговування населення пов’язані з використан­ням енергії. Її можна передавати на значні відстані і перетворю­вати в теплову, механічну та світлову енергію. Разом з тим, елек­троенергію не можна накопичувати для подальшого викорис­тання. Електроенергетика спільно з машинобудуванням і хіміч­ною промисловістю визначають науково-технічний прогрес, рі­вень соціально-економічного розвитку країни, забезпечують її економічну незалежність та збільшують експортний потенціал. Електроенергетика є необхідною передумовою розвитку госпо­дарства і спеціалізації окремих регіонів країни. Особливо вели­кий вплив вона має на енергомісткі галузі та виробництва — ви­плавку алюмінію, титану, магнію, електросталі й на деякі галузі хімічної промисловості.

Великий економічний ефект дає електрифікація транспорту і сільського господарства. Електроенергетика сприяє поліпшенню побутових умов та підвищенню життєвого рівня населення.

Україна має потужну електроенергетику. Розвиток електро­енергетики в Україні розпочався в кінці XIX ст. В 1888 р. було вперше встановлено електричне освітлення в саду Шато-де-Флер (нині стадіон «Динамо») в Києві, а в 1890 р. почала працювати перша електростанція, яка освітлювала міський театр і вулицю Хрещатик. Основи розвитку електроенергетики України було за­кладено у 20-ті роки XX ст. у плані ГОЕЛРО, де були сформовані основні напрями: концентрація виробництва електроенергії і централізація її розподілу.

Сучасна потужність електростанцій України складає

53,9   млн кВт, у тому числі теплових електростанцій — 35,0 млн, гідроелектростанцій — 5,0 млн і атомних — 13,8 млн кВт.

Електростанціями України було вироблено в 2007 р.

196,3     млрд кВт/год., зокрема на теплових електростанціях —

93,4   млрд, гідроелектростанціях — 10,3 млрд та на атомних елек­тростанціях — 92,5 млрд кВт/год. (табл. 6.3).

Таблиця 6.3 ПОТУЖНІСТЬ ЕЛЕКТРОСТАНЦІЙ І ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ В УКРАЇНІ Роки Електростанції У тому числі гідроелектро­ станції теплові електростанції атомні електростанції потужність, і млн кВт виробництво елек­троенергії, млрд кВт/год. 1 1 потужність, млн кВт виробництво елек­троенергії, млрд кВт/год. потужність, млн кВт виробництво елек­троенергії, млрд кВт/год. потужність, 1 млн кВт 1 виробництво елек- | троенергії, млрд кВт/год. 1990 55,6 298,5 4,7 10,7 37,1 211,6 13,8 76,2 1995 53,9 194,0 4,7 10,2 36,6 113,3 12,6 70,5 2000 52,8 171,4 4,7 11,5 36,3 82,6 11,8 77,3 2005 52,5 186,1 4,7 12,5 34,9 84,7 12,8 88,8 2007 53,9 196,3 4,7 10,3 35,0 93,4 13,8 92,5

 

Використовується продукція електроенергетики переважно у промисловості — 52,1 %, на транспорті — 5,2, у сільському гос­подарстві — 1,6, на підприємствах інших видів діяльності — 8,0, населенням — 8,0 %. Значну частину електроенергії Україна екс­портує — 12,6 млрд кВт/год., або 6,2 % її виробництва. Імпорт складає лише 1,7 % її виробництва.

Основу електроенергетики України становить теплова електро­енергетика. В 2007 р. на неї припадало 65 % потужності всіх елек­тростанцій і 47,6 % виробництва електроенергії в Україні. Основну частину електроенергії в тепловій електроенергетиці дають великі теплові електростанції — державні районні електростанції (ДРЕС). їх розміщення тісно пов’язано з наявністю великих запасів палива і крупного споживача електроенергії. Тому найбільші теплові еле­ктростанції побудовані у Донбасі — Вуглегірська (3,6 млн кВт), Луганська, Старобешівська, Слов’янська, Зуївська, Курахівська; у Придніпров’ї — Придніпровська, Запорізька (3,6 млн кВт), Криво­різька; у Харківській області — Зміївська; у Київській — Трипіль­ська; у Вінницькій — Ладижинська; в Івано-Франківській — Бурш- тинська; у Львівській області — Добротвірська.

Важливе місце в забезпеченні господарства і населення Украї­ни електроенергією займає гідроенергетика. Вона відіграє незнач­ну роль у виробництві електроенергії в Україні (до 5 % загально­го виробництва). Потужність гідроелектростанцій також невели­ка— 5,0 млн кВт (9,3 % загальних потужностей країни).

Основну частину електроенергії дає каскад ГЕС на Дніпрі: Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніп­ровська та Каховська ГЕС, а також Дністровська ГЕС і ГАЕС на Дністрі, Теребле-Ріцька в Закарпатті та кілька десятків невеликих ГЕС на Південному Бузі, Росі та інших малих річках.

Все більшого значення в Україні набуває атомна електроенер­гетика. На території країни знаходиться п’ять АЕС. На чотирьох діючих АЕС (Запорізькій, Хмельницькій, Рівненській і Південно­українській) експлуатуються 15 енергоблоків, загальна потужність яких складає 13,8 млн кВт, або 25,7 % загальної потужності елект­ростанцій країни. В 2007 р. ними було вироблено 92,5 млрд кВт/год. електроенергії, або 47,1 % її загального виробництва в Україні.

Україна відноситься до країн з високим рівнем розвитку атом­ної енергетики. За цим показником її випереджають лише Фран­ція (близько 80 % у загальному виробництві електроенергії краї­ни), Швеція, Бельгія, Південна Корея.

Аварії на Чорнобильській АЕС та інших АЕС світу показали, яку загрозу для населення і навколишнього середовища несе атом, якщо він виходить з-під контролю людини. Все більшої гостроти набуває проблема захоронення радіоактивних відходів атомної енергетики. Але в більшості країн світу визнано, що альтернати­ви розвитку атомної енергетики в сучасних умовах немає. Тому в найрозвинутіших країнах активно ведуться наукові дослідження і приділяється особлива увага розвитку ядерної енергетики.

Енергетична криза вимагає раціонального та ширшого вико­ристання альтернативних джерел енергії: енергії сонця, вітру й ін. За 1990—2007 рр. помітно скоротився коефіцієнт використання генеруючих потужностей України (потужностей ТЕС, ГЕС і АЕС) — з майже 61 до 38 %, у тому числі на теплових електро­станціях — з 64 до 28 %. На ГЕС цей показник стабілізувався на рівні 26—28 % і лише на АЕС зріс із 63 до 75 %. Основними чинниками зменшення використання встановленої потужності електростанцій України є спад виробництва (відповідно і попи­ту), зношеність обладнання електростанцій, обмеженість палива для теплових електростанцій та порушення відтворювальних процесів основного капіталу. В результаті зниження виробництва електроенергії в Україні (майже на 35 % за 1991—2007 рр.) збіль­шуються резерви потужностей у цій галузі.

Перспективний розвиток електроенергетики передбачає такі пріоритети:

•    модернізацію потужностей діючих ТЕС на основі їх техніч­ного переозброєння і впровадження нових технологій спалюван­ня низькосортного твердого палива;

•    введення в дію нових енергоблоків на діючих АЕС;

•    модернізацію потужностей діючих ГЕС та ГАЕС і будівницт­во нових у басейнах гірських річок Карпат.

Для визначення оптимальних рівнів споживання електроене­ргії враховуються наступні структурні зрушення в економіці України:

•    розвиток промисловості з метою збільшення виробництва продовольчих і промислових товарів;

•    прискорений розвиток агропромислового, паливно-енерге­тичного комплексів, переорієнтація машинобудування на вироб­ництво складної наукомісткої і конкурентоспроможної продукції;

•    зростання обсягів експортної та імпортозамінної продукції.

Основним напрямом розвитку теплової електроенергетики є

реконструкція і модернізація ТЕС, упровадження нових техноло­гій, орієнтація на використання низькосортного вугілля.

Перспективний розвиток гідроенергетики відбуватиметься за рахунок будівництва гідроакумулюючих електростанцій (ГАЕС) та інтенсивного використання гідроресурсів малих і середніх рі­чок, особливо гірських річок у зоні Карпат.

В атомній енергетиці основним завданням на перспективу є реконструкція діючих АЕС з метою посилення їх надійності та безпеки, введення в експлуатацію нових енергоблоків. Велике значення для подальшого розвитку атомної енергетики в Україні має створення в країні ядерно-паливного циклу, що забезпечить гарантовану незалежність її АЕС від імпорту ядерного палива.

Важливим шляхом вирішення проблем виходу з енергетичної кризи є широке залучення до паливно-енергетичного балансу Украї­ни нетрадиційних джерел енергії (енергії сонця, вітру тощо).

Подальший розвиток електроенергетики вимагає вирішення екологічних проблем. Серед забруднювачів природного середо­вища є газопилові викиди теплової енергетики, які забруднюють не тільки атмосферу, але й земну поверхню в результаті випадан­ня на неї пилу, забрудненого дощу та снігу, а також поверхневих вод, за рахунок осідання на них шкідливих речовин та змиву останніх у річки і водойми дощовими струмками.

Шкідливий вплив на природне середовище здійснюють хіміч­но чисті ГЕС і ГАЕС, водойми яких спричиняють затоплення й виведення з господарського використання значних площ високо­продуктивних земель та суттєві зміни гідрологічного і гідрохіміч­ного режимів річок, що регулюються цими водоймами.

З точки зору хімічного забруднення природного середовища, найчистішими є атомні електростанції. Разом з тим, вони потен­ційно небезпечні з позиції радіоактивного забруднення.

Через нестачу в Україні традиційних енергоносіїв (вугілля, нафти й особливо природного газу) єдиним надійним джерелом енергозабезпечення господарського комплексу і населення в пер­спективі може бути лише атомна енергетика. Однак для її успіш­ного використання необхідно:

•    будівництво нових високонадійних реакторів та блоків на діючих АЕС;

•    створення на території України на базі наявних багатих по­кладів уранової руди власного ядерного енергетичного циклу;

•    вирішення проблем консервації і демонтажу АЕС, що від­працювали свій потенціал;

•    забезпечення довгострокового зберігання радіоактивних від­ходів шляхом побудови надійних і безпечних сховищ.

Для підвищення надійності паливо- та енергозабезпеченості господарського комплексу України, зважаючи при цьому на знач­ні поставки нафти і природного газу до країни, необхідно розши­рити кількість джерел постачання енергоносіїв з тим, щоб залеж­ність від постачання по кожному паливному ресурсу з одного джерела не перевищувала ЗО % загальних обсягів їх постачання. Адже на такому рівні ця проблема стає не тільки економічною, але й політичною. Якщо даний показник перевищує 40 %, то це вже проблема державної безпеки. Саме тому в Україні гостро стоїть питання диверсифікації джерел імпорту нафти і природно­го газу. Можливими шляхами вирішення його може стати імпорт нафти з Азербайджану, Казахстану та країн Близького Сходу, а природного газу — з Ірану, Туркменистану, Алжиру.

Проблеми з енергопостачанням, які нині склалися в країні, зу­мовлюють необхідність, по-перше, зупинити поглиблення енер­гетичної кризи і, по-друге, забезпечити енергетичну безпеку України в умовах переходу до стійкого розвитку.

Одним з найважливіших завдань щодо вдосконалення струк­тури енергетичного балансу є підвищення ефективності викорис­тання енергоресурсів та їх всіляка економія. Подальше зростання ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів ви­магає широкого впровадження енергозберігаючої техніки і тех­нології в усіх галузях господарства, вдосконалення нормативів, використання моральних та матеріальних стимулів у досягненні економії, посилення відповідальності за перевитрати, переви­щення норм і лімітів. Нині в економіці України залишаються ще значні втрати енергоресурсів на всіх стадіях виробництва — від видобутку й переробки до кінцевого споживання продукції. Ці втрати складають велику частину видобутого палива і виробленої електроенергії. Оскільки найбільшим споживачем паливно- енергетичних ресурсів і електроенергії є промисловість (до 60 % усіх ресурсів), то на цю галузь припадає до 80 % можливої еко­номії даних ресурсів.

 

12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Схожі підручники

• Думай как миллионер (онлайн)
• Продажи и управление продажами Учеб. пособие для вузов (часть 5) (онлайн)
• Теорія Ймовірності основні теми
• Продажи и управление продажами Учеб. пособие для вузов (часть 4) (онлайн)
• Лекції з курсу “Політологія”
• Реферат на тему « Особливості та недоліки оподаткування операцій з недержавного пенсійного забезпечення в Україні »