НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК ГРОШІ ТА КРЕДИТ теорія і практика (частина 2)
7.3 Кількісна теорія грошей
|
|
Кількісна теорія грошей, яка стверджує, що ціни товарів визначаються об’ємом платіжних засобів, що перебувають в обігу, належить до найстаріших доктрин в історії економічної думки.
Період її зародження датується XVI ст., коли бурхливе зростання товарних цін у Європі наполегливо потребувало пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічних трактатах ідей меркантилізму з його благоговійною вірою в особливі властивості благородних металів як важливого елемента суспільного багатства.
Найбільш розповсюджений у ХVШ-ХІХ ст. варіант кількісної теорії стверджував, що за умови «незмінності інших умов» рівень товарних цін у середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положення спочатку застосовувалося до металевих (золотих та срібних), а після виходу праць Д. Рікардо — і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення:
> постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей);
> постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей).
У період свого зародження кількісна теорія не претендувала на пояснення причин зміни цін. Її головним завданням було обґрунтування погляду, що гроші принципово відрізняються від інших представників товарного світу завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. І лише з часом у кількісній теорії почала домінувати теза про зв’язок стану грошового обігу з динамікою цін.
Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. У своєму трактаті «Відповіді на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма чинниками, проте основним серед них є збільшення кількості золота й срібла. Однак він не висував твердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей та зміною цін.
Інші економісти ХVІ-ХVІІ ст., розробляючи цю ідею, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався трьома постулатами.
Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати:
> причинності (ціни залежать від маси грошей);
> пропорційності (ціни змінюються пропорційно кількості грошей);
> універсальності (зміни кількості грошей чинять однаковий вплив на ціни всіх товарів).
Окремі положення цієї теорії в загальних засадах сформулював Дж. Локк (16321704). У більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (1680-1740), Ш. Монтеск’є (1689-1755) і Д. Юмом (1711-1776). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772-1823).
У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії сформулював англійський економіст Д. Юм. У нарисі «Про гроші» (1752) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм постулатом «однорідності» Д. Юм дав поштовх до формування концепції «нейтральності грошей» у ринковій економіці та екзогенного характеру зміни грошової маси в обігу.
Він висунув ідею про представницький характер цінності грошей, згідно з якою:
> гроші вступають в обіг без власної цінності, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси грошей на певну масу товарів;
> сформована в обігу цінність грошей визначається цінністю товарів, що реалізовані, і є суто умовною, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша маса товарної цінності припадатиме на одну грошову одиницю.
Між тим очевидно, що в міру розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, оскільки включає не тільки готівкові гроші, а й банківські вклади. По-різному реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно.
Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов’язаний з включенням у неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни. Суттєвий внесок до модернізації кількісної теорії вніс І. Фішер (1867-1947) — видатний представник математичної школи в сучасній економічній теорії, один із творців і перший президент Міжнародного економічного товариства (1931-1933). У праці «Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз» (1911) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули
де, М (топеу) — середня кількість грошей, що перебувають в обігу в певному суспільстві протягом року;
V (юеїосііу) — середня кількість оборотів грошей у їхньому обміні на блага;
Р (ргісе) — середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в певному суспільстві;
<2 ^иапіііу) — сукупна кількість товарів.
Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. В цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоч, звичайно, І. Фішер певною мірою ідеалізував ціновий механізм, тому що мав на увазі абсолютну еластичність цін).
Фішер, як і інші «неокласики», відштовхувався від моделі досконалої конкуренції і поширював свої висновки на економіку, в якій існували монополії, і ціни вже значною мірі втратили еластичність. У концепції Фішера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема перебільшення впливу грошей на товарні ціни. З його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни — пасивну. У Фі- шера лише грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як у дійсності має місце відповідний взаємозв’язок. В умовах монополістичного ціноутворення зростання товарних цін нерідко є причиною розширення грошового обороту.
Фішер та його послідовники прагнули пояснити, що швидкість обігу грошей (У) і рівень виробництва (2) не залежать від кількості грошей (М) та рівня цін (Р). Швидкість обігу грошей, з їхньої точки зору, залежить насамперед від демографічних (щільність, густота населення тощо) і техніко-економічних (суспільний поділ праці, наявність природних ресурсів, розвиток транспорту тощо) параметрів.
Отже, І. Фішер повністю залишився на позиціях класичної кількісної теорії і справедливо вважається одним із найортодоксальніших її представників. Він найповніше за допомогою математичного методу виразив сутність цієї теорії. Тим самим він підготував методологічну базу для науково достовірної критики кількісної теорії.
Кембриджський варіант кількісної теорії грошей
Кембриджська версія виникла на початку ХХ ст. Її засновниками і прихильниками стали відомі англійські економісти А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях) та ін. Найповніше ця версія викладена у працях А. Пігу. Він визнав, що гроші виконують не лише функції засобу обігу і платежу, а й засобу нагромадження.
Подібно І. Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від нього, їхній підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний і стосувався насамперед попиту на гроші. На перший план висувається попит на гроші, який розглядається поза обігом у вигляді касових залишків в окремих осіб і підприємств. Акцентується увага на індивідуальних капіталах і поведінці їхніх власників, тобто «мотивації», що змушує окремих суб’єктів утримувати в себе певний запас грошей. До «касовихзалишків» належать готівкові гроші і залишки на поточних рахунках. Цю тенденцію до зберігання грошей прихильники теорії пояснювали двома мотивами: формування фонду засобів обігу та необхідністю утворити резерви на покриття непередбачених потреб. Тому А. Пігу визначає кількість грошей як суму касової готівки населення і підприємств, що представлено формулою
де М — кількість грошей, грошових одиниць, що становлять касовий залишок грошей у суб’єктів економічного життя.
Р — середня ціна одиниці виробленої продукції;
<2 — загальна величина виробництва продукції у фізичному виразі за певний період;
к — коефіцієнт заощадження («кембриджський», «коефіцієнт Маршалла»), який визначає співвідношення між номінальними доходами і тією часткою грошей, що становить касові залишки (частина річного доходу, яку суб’єкти зберігають у ліквідній формі). Він за своєю величиною і значенням дорівнює зворотному значенню показника (У) І.Фішера, а саме
|
|
Теорією грошей економічний ефект касових залишків пов’язується з визначенням їхнього впливу на попит товарів і послу, що формується в економіці. Вважається, що попит на товари залежить не лише від номінальних цін та наявного запасу грошей, а й від реальної вартості касових залишків. На відміну від «рівняння обміну»
І. Фішера (де М — це кількість грошей що практично обслуговує потреби товарного обігу), у формулі «кембриджського рівняння» показник М — це величина всього попиту на гроші як касові залишки.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62