Главная->Гроші та кредит->Содержание->11.3 Операції комерційних банків

11.3 Операції комерційних банків

Банківські операції — це операції, спрямовані на вирішення завдань банків (завдань, що відображають банківську діяльність і, як правило, пов’язані з ру­хом особливого товару — грошей): залучення грошових коштів та вкладення їх у позики, цінні папери і послуги, для розрахунків, фінансування та кредитуван­ня капітальних вкладень та ін.

Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», на під­ставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські опе­рації:

—    приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

—    відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

—    розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

—    операції з валютними цінностями;

—    емісію власних цінних паперів;

—    організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

—    здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи ан- дерайтинг);

—    надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які пе­редбачають їх виконання у грошовій формі;

—    придбання або відчуження права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик ви­конання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

—    послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберіган­ня цінностей та документів;

—    випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

—    випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

—    надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських опера­цій.

Спробуємо їх класифікувати та розділимо їх на три основні групи ( рис. 11.2):

 

Пасивні операції банків Пасивні операції — це операції, за допомогою яких банки утворюють свої ресурси (пасиви). Пасиви банків складаються з їхніх власних капіталів і притягнутих засобів.

Власний капітал індивідуального банку — це капітал, що належить банкіру. Влас­ний капітал акціонерного банку належить акціонерам. Він складається з акціонер­ного, резервного капіталів і нерозподіленого прибутку поточного року. Акціонерний капітал — це капітал, мобілізований шляхом продажу акцій. Його сума дорівнює но­мінальній вартості випущених акцій. Резервний капітал складається з установчого

прибутку, що являє собою різницю між курсовою і номінальними вартостями випу­щених акцій, а також із щорічних відрахувань від поточного прибутку.

Власний капітал комерційного банку становить незначну частку всіх його паси­вів — менш як 10%. В Україні в 2008 р. цей показник дорівнював 12,88% (див. табл.

11.           1). Це пояснюється тим, що комерційний банк виступає в ролі посередника в кре­диті і власному капіталі, є лише основою для залучення чужих засобів. З розвитком капіталізму частка власних засобів скорочується. Так, власний капітал усіх комер­ційних банків США в 1875 р. становив 35%, у 1900 р. — 20, у 1920 р. — близько 12, а в даний час — зразково 7-8% усіх пасивів. В Англії власні капітали комерційних банків у 1900 р. становили 18%, частка зараз — менш як 3% їхніх пасивів. У великих банків частка власних капіталів менша, ніж у дрібних.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий (див. далі структуру банківських ресурсів).

Притягнуті засоби (зобов’язання) комерційних банків складаються в основно­му із внесків юридичних і фізичних осіб. Внески комерційних банків утворюються двома шляхами:

—   за рахунок внеску вкладниками готівки (реальні внески);

—      за рахунок банківських кредитів, зачислюваних на поточний рахунок пози­чальника, наданих у межах установленого ліміту (уявні вклади). Необхідність у створенні уявних вкладів об’єктивно викликається потребами товарообігу, що розширюється, у засобах платежу (рис. 11.3).

Отже, однією з необхідних передумов для ефективного функціонування бан­ків та їх фінансової стійкості є стабільність і достатність РЕСУРСНОЇ БАЗИ банків.

Банківські ресурси — сукупність грошових ресурсів, що перебувають у розпоряд­женні банків і використовуються ними для виконання активних та інших операцій.

Структура ресурсів комерційного банку показана на рис. 11.3.

Акумулюючи грошові накопичення доходи і заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх на позиковий капітал, тобто грошовий капітал, який на­дається в позику власниками на умовах повернення за плату у вигляді відсотка. Тому банківські ресурси називаються банківським капіталом.

Ресурси комерційного банку, як і ресурси будь-якого суб’єкта господарюван­ня, складаються з власних коштів (власного капіталу) та коштів, наданих у тим­часове користування за певну плату. Останні називають залученими коштами, або зобов’язаннями банку.

Власний капітал банку включає основний капітал і додатковий капітал.

До основного капіталу належать:

—   сплачений і зареєстрований статутний капітал;

—   розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок перерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал;

—   загальний фонд покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів.

 

Статутний капітал посідає базове місце в капіталі банку. Він формується при створенні комерційного банку за рахунок мобілізації коштів акціонерів. Інструмен­том мобілізації є випуск акцій. Розмір статутного капіталу визначається засновника­ми банку, але не може бути нижчою, ніж мінімальний рівень, установлений Націо­нальним банком України.

Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути менший:

—  для місцевих кооперативних банків — 1,5 млн євро;

—  для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, — 5 млн євро;

—  для банків, які здійснюють свою діяльність на всій території України, — 8 млн євро.

Національний банк України має право встановити, залежно від спеціалізації ко­мерційних банків, диференційований мінімальний статутний капітал на момент реє­страції банку, але не нижче від розмірів, передбачених у Законі України «Про банки і банківську діяльність». Банк має право збільшувати статутний капітал після того, як усі учасники повністю виконали свої зобов’язання щодо оплати паїв або акцій і попередньо оголошений підписний капітал повністю оплачено.

Банк не має права без згоди НБУ зменшувати розмір регулятивного капіталу (власних коштів) нижче від мінімального встановленого рівня. Капітал банку не може бути меншим від статутного капіталу, необхідного для заснування банку.

Додатковий капітал складається з нерозкритих резервів, результатів переоцін­ки основних засобів та цінних паперів, що відображались у балансі за вартістю при­дбання, гібридних капітальних інструментів та субординованого боргу.

Гібридні капітальні інструменти є незабезпеченими зобов’язаннями, які не мо­жуть бути погашені за ініціативою власника, можуть брати участь у покритті збитків і дають можливість відстрочення відсоткових платежів, якщо рівень прибутковості банку не дає змоги здійснювати такі виплати.

Субординований борг — це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструмен­ти, які за умовами контракту не можуть бути забрані з банку раніше ніж через 5 років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення пре­тензій всіх інших кредиторів. Сума таких коштів, включених до капіталу, не може перевищувати 50% розміру основного капіталу.

Загальна сума капіталу, яка береться в розрахунок при обчисленні нормативів, називається регулятивним капіталом. Вона часто відрізняється від загальної суми банківського капіталу, що показується у фінансовій звітності.

Операції із залучення коштів (зобов’язання) — це сукупність заходів банків щодо мобілізації коштів на поточних, строкових, та інших рахунках клієнтів (юри­дичних і фізичних осіб). Основну суму залучених коштів становлять тимчасово віль­ні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торго­вельного капіталу, грошові накопичення громадських організацій суспільних фондів фінансових посередників та головне місце посідають особисті грошові накопичення населення.

В Україні на початок 2009 р. зобов’язання всіх діючих комерційних банків становлять 806,8 млрд грн, зокрема з них:

-    перед юридичними особами — 143,9 млрд грн (17,8%);

-    перед фізичними особами — 213,2 млрд грн (26,4%) ;

-    інші 449,7 млрд грн.

Залучені кошти банку можна класифікувати за різними ознаками:

а) за терміном залучення вони поділяються на кошти до запитання та залучені на певний термін (коротко-, середньо- та довгострокові);

б) за економічною природою всі залучені кошти банку (зобов’язання) поділяють на дві основні категорії: депозити та недепозитні залучені кошти;

в)  за джерелами походження це можуть бути кошти фізичних і юридичних осіб, підприємств, фінансових інститутів, центрального банку, інших комерційних банків, бюджетні кошти тощо;

г) залежно від умов залучення коштів (вкладнику може сплачуватися фіксований чи плаваючий відсоток і т.д.).

За багатьма видами залучених ресурсів банк має здійснювати резервування ко­штів у вигляді обов’язкових резервів у центральному банку, з тим щоб захистити вкладників від можливих ризиків і втрат.

Розглянемо деякі з них.

Кошти (депозити) до запитання — розміщуються у банку на поточному рахун­ку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахун­ків з їх господарським партнерами. На вимогу клієнта кошти з його поточного рахун­ка у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.

Кошти, залучені на певний термін (строкові депозити), — це кошти, які роз­міщені в банку на певний строк не менше ніж на один місяць і які можуть бути зня­ті після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Ви­лучення строкових вкладів відбувається переказуванням грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку.

Строкові вклади підприємств — це тимчасово вільні грошові капітали, що пере­вищують необхідний мінімум платіжних засобів на поточному рахунку. Оскільки за внесками на поточні рахунки банки відсотків не платять, то їхньому власникові ви­гідніше надлишок засобів перевести на строковий вклад.

Строкові вклади більш стійкі порівняно із безстроковою частиною позикових засобів банку. Тому вони можуть бути джерелом не тільки короткострокових, а й середньо-, і довгострокових позичок, а також джерелом інвестицій у цінні папери. Відсоток, виплачуваний за строковими вкладами, залежить від терміну, на який по­міщений внесок. Чим більший термін, тим вищий відсоток.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках.

Важливу роль у формуванні ресурсів банків відіграють їхні позички в централь­ному банку як кредитора останньої інстанції і як регулятора грошового ринку. Таке позичання коштів може здійснюватись через участь в операціях НБУ на відкритому ринку та одержання стабілізаційного кредиту.

Операції на відкритому ринку НБУ проводить, здійснюючи короткострокове та середньострокове рефінансування банків через організацію тендерів, а також через постійно діючу лінію рефінансування (кредит «овернайт»).

НБУ здійснює рефінансування комерційних банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення державних цінних паперів, векселів суб’єктів госпо­дарської діяльності і веселів Державного казначейства України.

Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовують для виконання активних операцій банків.

Активні операції банків

Активні операції банків пов’язані з розміщенням коштів і проводяться переваж­но з метою отримання доходу та для підтримки ліквідності. До активних операцій належать надання кредитів та позичок, купівля-продаж цінних паперів, вкладення коштів у комерційні проекти, лізингові і факторингові операції, інвестиції в основні засоби тощо.

Розглянемо деякі з них.

Система банківського кредитування — це модель, що відповідає характеру економічних відносин господарюючих суб’єктів. Вона охоплює принципи, мето­ди кредитування, механізми надання та погашення позик, а також контроль у процесі кредитування (рис. 11.4).

Кредити видаються в межах наявних ресурсів, які має банк. Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов’язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з дотриманням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов’язкових, страхових і резервних фондів.

Позички класифікують за багатьма ознаками: умовами повернення і термінами, на які вони надаються, характером забезпечення, методами надання і цільовому при­значенню (див. рис. 11.4). За умовами повернення позички поділяються на термінові і безстрокові.

Термінові позички надаються на певний строк, до витікання якого банк не має пра­ва вимагати їхнього повернення. Вони, у свою чергу, поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного до п’яти років), довгострокові (понад п’ять років). Середньо- і довгострокові позички звичайно погашаються не однора­зовим платежем, а різними частинами через визначені проміжки часу — місяць чи квартал.

Безстрокові позички — це позички, що надаються без установлення визначеного терміну погашення. Банк може зажадати їхнього повернення в будь-який час без по­передження чи з попереднім повідомленням. Якщо банк не вимагає повернення по­зичок, позичальник погашає їх за своїм бажанням. Такі позички надаються в межах установленого для позичальника банком ліміту кредитування і біржових спекулян­тів під забезпечення цінними паперами.

Залежно від забезпечення позички поділяються на забезпечені і незабезпече- ні. Надання банками позичок зв’язано з визначеним ризиком непогашення їх у випадку банкрутства позичальника чи ж його нечесності. Тому якщо банк недо­статньо упевнений у платоспроможності чи чесності позичальника, він вимагає забезпечення позички визначеними цінностями. Характер забезпечення позички залежить від терміну, на який береться позичка. Так, короткострокові позички за­безпечуються векселями, товарними документами і цінними паперами, а середньо- і довгострокові — цінними паперами і заставними на нерухоме майно. Позички під забезпечення векселями поділяються на два види: облік векселів і позички під їхню заставу.

 

Позички без забезпечення (бланкові) представляються під зобов’язання самого позичальника — під соло-векселі (італ. звів, лат. зоїиз — один). Вони більш обтяжливі для позичальника порівнянно з позичками під забезпечення. По них банки стягують більший відсоток. Крім того, при наданні середньо- і довгострокових позичок без за­безпечення банк накладає певні обмеження на дії позичальника. Він вимагає, щоб позичальник не знижував розміру оборотного капіталу нижче від визначеного рів­ня протягом усього періоду заборгованості, обмежує цілі, на які використовується

позичка, і суму загальної заборгованості позичальника. Позичальник зобов’язаний періодично представляти банку звіти, що характеризують результати його господар­ської діяльності, для контролю за дотриманням прийнятих їм зобов’язань і оцінюван­ня його фінансового положення. Банки одержують право на оцінку задовільного чи незадовільного керівництва підприємством-позичальником.

Комерційні банки застосовують два методи надання позичок. Перший полягає в тому, що можливість надання позички щоразу зважується в індивідуальному по­рядку на підставі заяви позичальника. Цей метод застосовується завжди при наданні термінових позичок і є одним з методів надання безстрокових позичок.

При другому методі позички надаються в межах заздалегідь установленого банком для позичальника ліміту кредитування, що використовується позичальником у міру потреби випискою чеків на банк. Сума ліміту кредитування встановлюється банком з урахуванням розміру капіталу і фінансового положення позичальника, обумовленого на основі наданої їм фінансової звітності. Вона також залежить від кредитних можли­востей банку і загального економічного становища країни в даний період. Установле­ний ліміт кредитування банк періодично (мінімум один раз на рік) переглядає.

Другий метод має ряд переваг перед першим. Для банку він вигідніший тим, що скорочується обсяг кредитної документації, а для позичальника — виключає необхід­ність щораз вирішувати питання з банком про одержання позички, а також тим, що при ньому позичальник платить відсотки тільки за дійсно використаними сумами кредиту, а у випадку індивідуальних позичок він повинен оплачувати усю суму з дня його одержання, незалежно від того, використана вона чи ні.

Згідно з чинним законодавством, в Україні банки можуть використовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гарантія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс).

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного дого­вору, цільовим використання кредиту, своєчасним і повним його погашенням і спла­тою відсотків за ним. Якщо буде порушено умови кредитної угоди з боку позичаль­ника, то банк має право застосувати економічні і правові санкції.

Лізингові операції. Лізинг (від англ. ївазв — оренда) — це складна торгово- фінансова угода, за якої лізингова фірма, тобто орендодавець, відповідно до по­бажань і спеціалізації орендаря, купує у виробника певне майно і здає його в оренду. Лізингові фірми часто виступають філіями чи дочірніми підприєм­ствами великих компаній і банків. Кількість їхніх операцій останнім часом швидко збільшується.

Наприклад, у США лізинг устаткування за 90-ті роки подвоївся і перетворився на бізнес із обсягом угод близько 120 млрд дол. Лізинг одержав значне поширення й у Західній Європі. Величина його операцій досягла: у Франції — 14 млрд дол., у Німеч­чині — понад 7, в Італії — близько 6, у Швеції — більше ніж 3, у Японії вони виросли до 50, а в Австралії — до 12 млрд дол.

Лізингові фірми, які є власниками устаткування, що здається в оренду, мають значний власний основний капітал. Домогтися цього, почавши з нуля і пройшовши всі стадії нагромадження в сучасному суспільстві, вдається небагатьом. Тому біль­шість фірм починають свою діяльність при безпосередній чи непрямій підтримці бан­ків. Найчастіше лізингові фірми виникають як філії банків.

Незважаючи на те, що при здачі устаткування в оренду вимагаються великі ка­пітальні вкладення для закупівлі устаткування, банк, що займається лізингови­ми операціями, може одержати ряд переваг, насамперед розширити коло операцій, збільшити кількість клієнтів за рахунок підвищення якості обслуговування, знизити ризик втрат у зв’язку з неплатоспроможністю орендаря, одержати стабільний доход у вигляді комісії з лізингу, заощадити якусь частину засобів за рахунок спрощення організації обліку платежів за лізингом порівняно з бухгалтерським обліком при дов­гостроковому кредитуванні.

Лізингові відносини виникають так. На прохання клієнта банк за свій рахунок закуповує майно (устаткування, транспортні засоби, сільськогосподарську техніку тощо) і бере на себе практично всі зобов’язання власника, включаючи відповідаль­ність за збереження майна, оплату майнових податків тощо. Клієнт, на прохання яко­го було куплено майно, укладає з банком строковий договір оренди, в якому визна­чаються обов’язки орендаря, розмір орендної плати тощо. Плата за лізингову послугу нижча від позичкового відсотка, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати грошову позику для придбання дорогого обладнання.

Інвестиційні операції. Комерційні банки проводять активну інвестиційну по­літику, здійснюючи інвестиційну діяльність за принципомреінвестицій — про­ведення реальних або фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій. Прямі фінансові інвестиції передбачають внесення коштів або майна для збільшення статутного капіталу юридичної особи і при­дбання таким чином корпоративних прав. Фінансові інвестиції банк здійснює через інвестиції в цінні папери, шляхом вкладення коштів у цінні папери під­приємств різних форм власності. Крім цього, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових, до них належать:

—    емісія власних цінних паперів;

—    операції РЕПО (продаж цінних паперів із можливістю наступного викупу їх);

—    операції з надання кредиту під заставу цінних паперів;

—    операції на ринку цінних паперів від свого імені.

Основними об’єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних ком­паній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, вкладе­них у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути оптимізована (диверсифікована) таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних витрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов’язано з невиконанням емітентом узятих на себе зобов’язань.

Комісійно-посередницькі операції банків (банківські послуги)

До послуг, які можуть надавати банки, відносять розрахункові операції, пе- реказні, факторингові, послуги з управління активами інших суб’єктів ринку, консал­тингові, гарантійні, посередницькі, довірчі (трастові) та інші послуги (див. рис. 11.2). Проаналізуємо деякі з них.

Розрахункові операції. Розрахункові операції пов’язані з функцією банку як по­середника в розрахунках. Існує декілька форм розрахунків і видів операцій, які можна об’єднати в дві групи — інкасові й акредитивні.

Найбільш масові — інкасові (від італ. іпсаззо — виторг) операції, за допомо­гою яких банк за зданими йому клієнтами розрахунковими документами, че­ками, векселями та іншими платіжними вимогами) одержує гроші і зараховує їх на поточні рахунки. Якщо кредитор (одержувач грошей) і боржник (плат­ник) виступають у ролі клієнтів того самого банку, то техніка розрахунків зво­диться до того, що банк на основі зданих йому розрахункових документів спи­сує гроші з поточного рахунка боржника і зараховує їх на поточний рахунок кредитора.

Якщо ж кредитор і боржник є клієнтами різних банків, то, перш ніж зарахувати гроші на поточний рахунок кредитора, банк кредитора повинен одержати їх у бан­ку боржника Однак клієнти кожного банку видають зобов’язання клієнтам інших банків і самі одержують від них зобов’язання, тобто мають платіжні вимоги до них Отже, банк не тільки одержує гроші від інших банків, а й повинен платити їм за зобов’язаннями своїх клієнтів.

Тому практика розрахунків між банками зводиться до обміну зустрічними ви­могами через розрахункові палати — організації, створені комерційними банками для обміну зустрічними вимогами своїх клієнтів.

Сутність розрахунків через розрахункову палату полягає в такому. Кожен банк — член розрахункової палати — щодня складає відомості чеків і векселів, зданих йому на інкасо клієнтами, окремо за кожним банком — членом розрахункової палати. Ці відомості разом з чеками і векселями направляються в розрахункову палату. Служ­бовці розрахункової палати на підставі отриманих відомостей складають загальну розрахункову відомість, у якій визначається кінцевий результат обміну платіжними документами: хто з банків боржник і хто — кредитор.

Ця відомість направляється до центрального банку, а чеки і векселі — до банків, клієнтам яких вони видані. Згідно з даними розрахункової відомості, центральний банк списує гроші з поточних рахунків комерційних банків-боржників і зараховує їх на поточні рахунки банків-кредиторів. У зв’язку з установленням кореспондентських зв’язків між комерційними банками в нас також виникає потреба в створенні розра­хункових палат (розрахункових центрів).

Акредитиви поділяються на туристські (грошові) і комерційні. Туристський акредитив — це грошовий документ, виданий банком клієнту з проханням до зазначеного в ньому відділенням банку чи банками-кореспондентами у своїй країні або за кордоном оплачувати в межах визначеної суми протягом визна­ченого часу чек, виписаний власниками акредитива. Туристам, що виїжджа­ють за кордон, акредитив може бути виписаний у національній чи іноземній валюті, залежно від бажання туриста.

Комерційний акредитив — це форма розрахунків між покупцем і постачаль­ником, застосовувана тоді, коли постачальник недостатньо впевнений у плато­спроможності покупця. Застосовується вона, головним чином, у розрахунках по зовнішній торгівлі. Сутність її зводиться до того, що банк покупця гарантує постачальнику оплату товарів покупцем. Техніка розрахунків полягає в такому.

Банк імпортера на прохання останнього видає гарантійний лист-акредитив, яким підтверджує, що виставлені експортером відповідно до акредитива векселі бу­дуть оплачені чи акцептовані за пред’явленням. Такі векселі експортер легко може врахувати у своєму банку, одержавши платіж одразу ж після відправлення товарів. Комерційний акредитив може також бути у вигляді форму письмового доручення банку-імпортера банку-кореспонденту в країні експортера, де буде зазначено, опла­тити чи акцептувати в межах зазначеної суми протягом визначеного терміну векселі, виставлені експортером.

Переказні операції — це операції по переказу банком грошей, внесених наявни­ми грошима чи списаних з поточного рахунка клієнта у своє відділення чи у від­ділення банка-кореспондента (усередині країни чи за кордоном), де їх може одержати сам клієнт чи особа, якій адресовано переказ. У разі переказу грошей клієнту видається чек чи грошовий акредитив. При телеграфному переказі банк видає клієнту квитанцію на суму прийнятих до переказу грошей і спові­щає телеграфом своє відділення чи банку-кореспондента, яка сума повинна бути виплачена.

Факторингові операції. Факторинг — це різновид розрахункових операцій, що сполучається з кредитуванням оборотного капіталу клієнта шляхом переу- ступки клієнтом-постачальником банку неоплачених платіжних вимог, рахун- ків-фактур (від лат. /асіига — обробка) за поставлені товари, виконані роботи і зроблені послуги і відповідно — права одержання платежу за ними, тобто шляхом інкасування дебіторської заборгованості клієнта (одержання засобів за платіжними документами).

У цьому випадку банк стає власником неоплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їхньої несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо пере­віряється. Відповідно до договору, він зобов’язується оплатити суму переуступлених йому платіжних вимог незалежно від того, чи оплатили свої борги контрагенти по­стачальника. Внаслідок цього постачальник знає точну дату оплати своїх платіжних вимог і може планувати здійснення своїх платежів. Завдяки факторингу досягається прискорення оборотності засобів у розрахунках.

Довірчі (трастові) операції — це операції, при виконанні яких банк є довіре­ною особою. Довірителями виступають окремі фізичні особи і корпорації, а та­кож навчальні, релігійні, благодійні й інші заклади. Для окремих осіб банки керують на довірчих засадах нерухомим майном, цінними паперами і грошо­вим капіталом. Прийняті для керування цінні папери банк може продати, щоб придбати більш прибуткові папери.

При передачі банку грошових капіталів довіритель може наказати сферу їхнього використання. Якщо таких вказівок немає, банк за своїм розсудом пускає їх в оборот. Часто банки на основі заповіту померлого чи, якщо немає заповіту, то за рішенням суду здійснюють операції по розділу майна між його спадкоємцями відповідно до іс­нуючого закону. Якщо при цьому в числі спадкоємців є неповнолітні, він може зали­шитися опікуном таких спадкоємців.

Банки виконують різні трастові операції і для корпорацій. Нерідко корпорації пе­редають банкам для керування пенсійні фонди, що створені за рахунок засобів робіт­ників і частково за рахунок самих корпорацій. Банки виступають як довірені особи при випуску корпораціями облігаційних позик.

Якщо облігації випускаються під забезпечення акцій дочірніх підприємств, то вони передаються банку як довіреній особі на весь період до погашення облігацій. При випуску облігацій під забезпечення нерухомим майном банк є «власником» власності на таке майно. У даному випадку він захищає інтереси власників облігацій. Тому в разі необхідності йому надається право за своїм розсудом вирішувати питан­ня із закладеним майном.

Банки виступають агентами по реєстрації випущених корпораціями акцій з ме­тою недопущення їхнього випуску понад дозволену кількість, а також агентами по переказу акцій від однієї особи до іншої при їхньому продажі.

Торгово-комісійні операції — це операції, пов’язані з купівлею і продажем цін­них паперів і дорогоцінних металів для клієнтів. Банки беруть активну участь у розміщенні облігацій державних позик. Здобуваючи облігації в держави, вони потім розміщують їх на фондовому ринку між фінансово-кредитними устано­вами і приватними особами. Крім того, вони здійснюють великі обороти з ак­ціями й облігаціями акціонерних підприємств, продаючи їх за дорученням од­них клієнтів і купуючи для інших.

Акцептні операції. У тісному зв’язку з кредитними операціями комерційних банків знаходяться акцептні, пов’язані з акцептом комерційних векселів. Ак­цепт означає згоду боржника платити по виставленому на нього кредитором векселю. Ця згода оформляється у виді напису на лицьовій стороні векселя слова «акцептована», дати і підпису акцепту.

Виконання банками акцептних операцій викликане тим, що постачальники то­варів не завжди упевнені в платоспроможності свого покупця, який бере товари в кредит. Якщо постачальник не впевнений у платоспроможності свого покупця, він вимагає, щоб виставлений ним вексель був акцептований не самим покупцем, а бан­ком покупця чи яким-небудь іншим банком, у якого висока репутація. У цьому ви­падку покупець домовляється з відповідним банком про акцепт. Свою згоду на ак­цепт банк підтверджує в письмовій формі видачею покупцю акредитивного (від лат. ассгвйіітиз — довірчий) листа, що висилається постачальникові.

Акцептом векселя банк гарантує його плату і тим самим додає йому велику мо­більність як засобу звертання і платежу. Крім того, такі векселі більш охоче прийма­ються до обліку іншими банками. Банк оплачує вексель за рахунок боржника, який до настання терміну платежу вносить у банк необхідну суму грошей. У випадку бан­крутства боржника банк оплачує вексель за свій рахунок.

Акцептні операції носять характер пасивно-активних: з наданням акцепту в бан­ку одночасно виникає зобов’язання стосовно кредитора (власника векселя) і вимога стосовно боржника, за якого він поручився. Вони, не будучи зв’язані з вкладенням у них капіталу, за винятком випадків банкрутства боржників, є важливим джерелом прибутку банку у вигляді комісійних.

 

12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62

Схожі підручники

• Історія педагогіки (частина 3)
• ГРОШІ І КРЕДИТ (частина 1)
• Індивідуальна робота з курсу «Інвестування»
• ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
• Думай как миллионер (онлайн)
• Історія економіки та економічної думки