Главная->Гроші та кредит->Содержание->6.4 Валютна система та її розвиток

6.4 Валютна система та її розвиток

Економічні, політичні, культурні та інші зв’язки між країнами породжують грошові відносини між ними, пов’язані з оплатою отриманих товарів та послуг. Державно-правова форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин країн представляє собою валютну систему. Таким чином, валютна система яв­ляє собою сукупність двох елементів: валютного механізму та валютних відно­син.

Під валютним механізмом мають на увазі правові норми та інститути, які діють на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини мають повсякденні зв’язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових рин­ках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій. В умовах поглиблення інтеграції економік різних країн валютна система відіграє все більш важливу та самостійну роль у світогосподарських зв’язках. Вона здійснює без­посередній вплив на економічне становище країни: на темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, ціни, заробітну плату тощо.

Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнарод­них валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та золотих ринків багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стра­тегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи змушує промислово розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного регулювання валютної сфери на національному та наднаціональному рівнях.

Розрізняють світові та національні валютні системи. Світові валютні системи розвиваються на регіональному та глобальному (світовому) рівнях.

Національна валютна система — це державно-правова форма організації валют­них відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн.

Функціонування національної валютної системи регулюється з урахуванням норм міжнародного права та національного законодавства країни.

Складовими елементами валютної системи є національна валюта, умови її кон- вертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю, правила використання іноземної валю­ти і міжнародних платіжних та кредитних засобів обігу тощо.

До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки: банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютно­го контролю, а також інші державні та приватно-комерційні інститути, що беруть участь у валютних відносинах.

Цілісна структура міжнародних валютних відносин являє собою активну взаємо­дію регіональних валютних систем. Регіональна валютна система — це правова фор­ма організації валютних відносин між групою країн.

Найважливіші елементи такої системи:

>      регіональна міжнародна розрахункова одиниця;

>      спеціальний режим регулювання валютних курсів;

>      спільні валютні фонди;

>      регіональні кредитно-розрахункові установи.

Прикладом регіональної валютної системи може бути Європейська валютна сис­тема, яка була заснована у 1979 р., і одночасно виступає як елемент сучасної світової валютної системи.

Світова валютна система включає міжнародні кредитно-фінансові інститути та комплекс міжнародних договірних та державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів.

Елементами світової валютної системи є певний набір міжнародних платіжних засобів, валютні курси та валютні паритети, умови конвертованості, форми міжна­родних розрахунків, режим міжнародних ринків валюти та золота, міжнародні та на­ціональні банківські установи тощо.

Розвиток світових валютних систем регулюється відповідними міждержавни­ми валютними угодами, втілення яких забезпечується створенням на колектив­них засадах міждержавних валютно-фінансових та банківських установ і організа­цій. У своєму розвитку світова валютна система пройшла чотири основні етапи (табл. 6.1).

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спирала­ся на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою сис­тема золотого стандарту. Юридично вона була оформлена на Міжнарод­ній конференції в Парижі в 1867 р.

 

Для неї були характерні такі риси:

—   сформувалася стихійно в кінці ХІХ — початку ХХ ст.;

—   не було ніяких міжнародних норм, які регулювали б валютні відносини;

—   платіжний оборот обслуговувався переважно золотом;

—   основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет;

—   обмін національної валюти на іноземну не обмежувався;

—   існувало вільне вивезення та ввезення золота із країни в країну, що стабілізу­вало валютний курс.

 

Друга світова валютна система зародилася після Першої світової війни, а юридично була оформлена в 1922 р. в м. Генуя.

Її особливостями були:

—   золотомонетний стандарт замінили золотодевізним, тобто національна валю­та спочатку обмінювалась на іноземну валюту, розмінну на золото (девізу), а за девізу здійснювалася купівля товарів та послуг.

—   банкноти і білонні монети розмінюються на золоті зливки;

—   відмінено вільне карбування золотих монет.

У 1929-1933 рр. світова економічна криза призвела до краху золотодевізного стандарту і єдина валютна система розпалася на валютні блоки:

1931 рік — утворився стерлінговий блок (країни Британської імперії);

1933 рік — було скасовано золотий стандарт США і створено доларовий блок. Належність країни до того чи іншого блоку визначалася:

—   підтриманням твердого курсу національної валюти до основної;

—   необхідністю зберігання золотовалютних резервів у банках, що очолює блок;

—   здійснення через ці банки всіх міжнародних розрахунків.

У липні 1944 р. міжнародна фінансово-валютна конференція країн антигітле­рівської коаліції в м. Бреттон-Вудсі (США) згодили і затвердили міжнародні принципи третьої світової валютної системи. Угоду підписали 35 країн.

 

Характерні риси Бреттон-Вудської валютної системи:

•       поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти використовували­ся дві національні валюти — долар США і в значно меншому розмірі — англій­ський фунт стерлінгів;

•       обов’язковість обмін у резервних валют на золото іноземними урядовими установами і центральним банкам за офіційним курсом 35$ за 1 тройську ун­цію (31,103 г);

•       установлення всіма країнами-членами системи твердих паритетів їхніх валют до долара та підтримання шляхом валютної інтервенції курсів валют на рівні цих паритетів, не допускаючи ринкових відхилень більше, ніж на один відсо­ток у той чи інший бік;

•       створення міжнародного валютного фонду (надає його членам кредитну допо­могу для здійснення валютної інтервенції) і Міжнародного банку реконструк­ції та розвитку (МБРР або Всесвітнього банку).

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фактично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєв­ропейськими країнами та Японією — з другого.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи стало ство­рення міжнародних платіжних засобів СДР—                         спеціальних

прав запозичення, а поворотним моментом стала відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до пла­ваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах «доларовий стандарт» перестав відповідати існуючому спів­відношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій еко­номіці країн «Спільного ринку» та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, змен­шення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала осно­вою четвертої світової валютної системи — Кінгстонської (Ямайської),

яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридично оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

—   кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу влас­ної валюти, тобто фактично узаконювався режим «плаваючих» курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим «плаваючих» курсів для своїх валют усупереч вимогам Статуту МВФ;

—   золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і від­повідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цен­тральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;

—   відбувається процес повної демонетизації золота — виведення цього благо­родного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золотомонетного стандарту, і перетворення його на звичай­ний, хоча й стратегічний товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов’язань країн — учасниць Кінгстонської системи використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повноважень Фонду на прийняття від цих країн золота;

—   юридичне надання права кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської сис­теми виконувати роль резервної валюти. Однак у перспективі перевага нада­валася СДР (з перетворенням останньої в головний резервний актив міжна­родної валютної системи);

—   взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконав­чому органу МВФ — Директорату — широких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов’язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених валютних курсів.

Створення Кінгстонської валютної системи поки що не завершено.

Однак уже зараз очевидний є той факт, що під прикриттям СДР продовжує збері­гати своє провідне становище в системі міжнародних валютних відносин долар США як міжнародний платіжний засіб, нерозмінний на золото. Прийняття поправок до Статуту МВФ, які спрямовані на повну демонетизацію золота і витіснення його з міжнародних розрахунків, також відповідає перспективним економічним інтересам США, які намагаються усунути з арени міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента долара. Формально виступаючи за підвищення ролі СДР у міжнародних розрахунках, США фактично мало чим ризикують. Адже досвід майже тридцятирічного використання СДР продемонстрував їх слабку конкурентоспро­можність порівняно з національними валютами провідних країн світу, насамперед — доларом США. Слід зазначити, що частка останнього становить понад 60% офіцій­них світових валютних резервів, а частка СДР — лише 2,4%.

Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує повністю валютну стабі­лізацію у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними між­народними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної біль­шості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валютним механізмом Кінгстону, який дає змогу США продовжувати доларову експлуатацію інших країн, об’єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової валютної системи. Насамперед йдеться про пошук шляхів стабілі­зації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як про­відних країн між собою, так і з іншими країнами світу.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сформувалась Європей­ська валютна система.

Визначимо декілька етапів її становлення.

На першому етапі (1947-1950) валютні угоди між країнами Західної Європи укладались на двосторонній основі, на підставі яких здійснювалось взаємне регулю­вання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, пільгове кредитування тощо.

На другому етапі (1950-1958) почав функціонувати Європейський платіжний союз (ЄПС), який розвивався на багатосторонніх клірингових засадах і об’єднав 17 країн Західної Європи. Розрахунки між членами цього союзу здійснювалися за допо­могою розрахункової грошової одиниці — епуніт (1 епуніт = 1 дол. США).

На третьому етапі (1959-1989) після підписання в 1957 р. Римської угоди (ство­рення Європейської економічної спільноти — ЄЕС) почав функціонувати Європей­ський валютний союз (ЄВС), у якому продовжили співпрацю 17 країн, що входили до колишнього ЄПС. Програма створення цього союзу, розроблена спеціальною комісі­єю, яку очолював колишній прем’єр міністр Люксембургу П. Вернер, отримала назву «план Вернера» (1971).

Європейська валютна система (ЄВС) була створена за рішенням Євро­пейської ради в 1978 р. і почала діяти з 13 березня 1979 р. Одна з основних причин організації цієї системи стало те, що країни Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) не були задоволені функціонуванням системи СПЗ і її тісним зв’язком з доларом США. Спочатку учасниками цієї системи були лише 8 країн — членів ЄЕС (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксем­бург, Італія, Ірландія і Данія).

Механізм ЄВС складався з трьох основних елементів:

—   європейської валютної одиниці, яка отримала назву ЄКЮ (див. 6.1);

—   режиму спільного коливання валютного курсу — «суперзмія»;

—   європейського фонду валютної співпраці.

На четвертому етапі (1989-1992) передбачається здійснення не лише глибокої валютної інтеграції, а й утворення спільного для країн членів ЄС Європейського цен­трального банку та зміну в перспективі національних грошових одиниць — єдиною валютою ЄС («план Делора», 1989).

На п’ятому етапі (1992-1999) важливою подією на шляху реалізації «плану Де- лора» стало підписання в лютому 1992 р. в м. Маастрихті (Нідерланди) Маастрихт­ської угоди, яка визначила інституційні та правові засади фундації ЄВС, зокрема:

—   повна і необмежена конвертованість національних валют;

—   повна лібералізація руху капіталів;

—   інтеграція банківських та інших фінансових ринків;

—   жорстка фіксація валютних курсів.

На цьому етапі була створена система європейських центральних банків, що озна­чало координацію та регулювання курсів національних валют і посилення інтеграції країн — учасниць в усій валютно-кредитній діяльності.

У 1994 р. у Франкфурті-на-Майні було установлено Європейський валютний ін­ститут, до завдання якого входило керівництво проектом створення єдиної валюти

і спостереження за економічними процесами в країнах-членах ЄС (пізніше — Єв­ропейський центральний банк ЄЦБ, 1997), а вже 1997 р. після наради в Амстердамі країн-учасниць Європейського Союзу країни підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (євро) (див. 6.1).

 

кої валютної системи (ЄВС) вирішує низку проблем, зокрема:

—   розширення фінансових ринків та зростання їхньої ліквідності;

—   зменшення валютних ризиків;

—   спрощення міжнародних фінансових операцій;

—   розширення можливості економічного співробітництва завдяки вирівню­вання умов торгівлі;

—   запровадження єдиного масштабу цін;

—   ліквідація курсових втрат і ризиків під час здійснення економічних опера-

 

цій тощо.

Отже, аналіз інтеграційних процесів у сфері валютних відносин країн вказує на комплексну загальноекономічну інтеграцію країн ЄС.

 

12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65

Схожі підручники

• Філософія (частина 1)
• Філософія (частина 2)
• Методичка з Філософії (частина 2)
• М.М. Теліщук - Історія економіки та економічної думки
• Світовий ринок послуг онлайн (частина 2)
• ОБЪЕКТНО-ОРИЕНТИРОВАННОЕ ПРОГРАММИРОВАНИЕ В C++ (4-Е ИЗДАНИЕ) (часть 1) онлайн