РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА (частина 1)
Теорії економічного розвитку регіонів
Пріоритетним напрямком соціально-економічного розвитку України є регіональна стратегія розвитку, в основу якої покладені сучасні теорії регіоналізму, що функціонують в умовах постіндустріального суспільства.
Розробкою регіональних теорій займалися як економгеографи, так і економісти. Класиками регіональної науки є: німецькі вчені Іоганн Тюнен, Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські вчені
H. Н.Баранський, Н.Н. Колосовський та інші. Відзначимо, що в різних країнах пріоритет надавався різним напрямкам регіональної теорії. Найсильніші наукові школи склалися в Німеччині, Швеції, Великобританії, США, Франції.
Виділяють такі напрямки і теорії регіональної науки:
^ географічний детермінізм;
^ енвайронменталізм;
^ штандортні теорії розміщення;
^ регіональна наука;
^ теорія ринків збуту;
^ геополітика.
Географічний детермінізм - форма натуралістичних учень, де провідна роль у розвитку суспільства та нації відводиться географічному положенню та природним ресурсам (Монтеск’є, Е.Реклю).
Енвайронменталізм - наукове вчення, що пояснює міжнародний поділ праці різницею у природному середовищі (Сміт, Е.Хентингтон). Е.Хентингтон розробив теорію “кліматичних оптимумів”, згідно з якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані у помірному поясі.
Штандортні теорії розміщення виникли у XIX ст. і зв’язані з іменами
I. Г.фон Тюнена, В.Лаунхардта, А.Вебера. Основними особливостями цих теорій є: розгляд одного, окремо взятого сільськогосподарського чи промислового підприємства; припущення, що дані за всіма факторами розміщення можна зібрати, узагальнити й отримати точну відповідь про оптимальне місце будівництва підприємства (розміщення виробництва).
І. Тюнен вперше обґрунтував наявність об’єктивних закономірностей розміщення товарного виробництва. Перша його праця “Ізольована держава у її ставленні до сільського господарства і національної економіки” з’явилась у 1826 р. Вчений відкрив вплив фактора простору на затрати та прибуток сільськогосподарських підприємств і встановив, що таким чином простір впливає на спеціалізацію підприємств. Тюнен запропонував модель розподілу в просторі спеціалізації та способів ведення сільського господарства залежно від відстані до міста, яке водночас є ринком збуту сільськогосподарської продукції і постачальником промислових товарів. Як основний фактор розміщення в моделі є транспортні витрати.
В. Лаунхардт також вважав транспортний фактор вирішальним для розміщення промислових підприємств. Він обґрунтовував мінімізацію транспортних витрат на сировину, допоміжні матеріали і готові вироби правильним вибором місця для їх розміщення.
А. Вебер у праці “Теорія штандорта промисловості” (1909 р.) визначив і проаналізував основні фактори, які впливають на розміщення окремо взятого промислового підприємства та запропонував основний критерій оптимальності розміщення - мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. Вебер увів поняття “стандартного фактора” або фактора розміщення і визначив його як “...чітко виражену перевагу, що виникає в процесі економічної діяльності, коли така діяльність здійснюється у даній місцевості чи у певному типі місцевості”. На думку Вебера, на місцезнаходження підприємства найбільший вплив чинять такі фактори: транспортні витрати (основний), витрати на робочу силу, агломерації. Останній визначається технічною і просторовою концентрацією виробництва, можливістю використання спеціалізованої ремонтної бази, інфраструктури.
Теорія Вебера була побудована на основі спрощених припущень, зокрема, в ній розглядається абстрактна ізольована територія, з наявністю усіх необхідних ресурсів, але з ігноруванням взаємозв’язків між галузями зовнішньої торгівлі, з диференціацією цін на ресурси тощо. Саме тому класичні штандортні теорії у 20-і роки XX ст. критикувалися багатьма вченими. У подальших регіональних концепціях спостерігається еволюція поглядів на фактори розміщення виробництва:
- перехід від мікроекономічної оцінки розміщення підприємств до макроекономічної;
- поява нових факторів (науково-дослідницька база, державне регулювання економіки), розвиток поглядів на фактор агломерації, введення поняття “інфраструктура”;
- еволюція методичного апарату для дослідження факторів розміщення виробництва.
Регіональна наука - це напрямок зарубіжної теорії розміщення продуктивних сил, що виник у першій половині 50-х років і є синтезом багатьох традиційних наук. Термін “регіональна наука” увів американський економіст Уолтер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука має вивчати простір, регіони (райони), локації (місце розташування) та їх системи. Найвидатнішими представниками регіональної науки є: П. Хаггет (Англія), У. Айзард (США),
В. Леонтьєв (США), які видали низку праць із регіонального планування й економічного прогнозування.
У. Айзард є автором таких наукових праць: “Розміщення і просторова економіка” (1956 р.), “Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони” (1961 р.), “Загальна соціальна і регіональна теорія” (1968 р.). П. Хаггетом у
працях “Просторовий аналіз” (1965 р.), “Моделі в географії” (1971 р.) розроблена теорія просторової організації суспільства, моделювання процесів на основі мінімізації витрат сил і часу під час переміщення на найкоротші відстані. В. Леонтьєв розробив методи вивчення міжгалузевих зв’язків і міжгалузевого балансу за схемою “витрати-випуск” і є автором
“Дослідження структури американської економіки” (1958 р.). Основним
недоліком моделей типу “затрати-випуск” для пояснення регіонального росту є відсутність можливості повною мірою враховувати господарську динаміку.
У. Айзард та В. Леонтьєв на початку 50-х років розробили перші багатогалузеві моделі міжрайонних зв’язків.
Теорія ринків збуту пов’язана з працями таких видатних вчених, як Август Льош та Вільгельм Кристаллер. А. Льош розглядав теоретичні проблеми розміщення господарства в цілому, в масштабі всієї країни, а тому багато уваги приділяв економічним районам. Вирішуючи проблеми
розміщення виробництва, він сконцентровував увагу на ринках збуту готової продукції. Основними факторами розвитку він вважав: ринок збуту товарів; інтереси національного господарства; максимальний прибуток; транспортний; сировинний. В. Кристаллер створив і обґрунтував теорію “центральних міст”, тобто міст, які забезпечують навколишній простір товарами та послугами; визначив роль міст і агломерацій у формуванні ієрархічної територіальної структури країни.
Геополітика - це напрямок, який досліджує політику держави щодо довкілля та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин. Вперше цей термін увів Р. Челлен (наукова праця “Великі
держави” (1910 р.), а розвинув Ф. Ратцель (наукові праці “Антропогеографія” у 2 т., “Політична географія” (1987 р.).
В останні десятиліття розвивалися концепції територіально-виробничого комплексоутворення і “полюсів зростання”. В основу теорії територіально- виробничих комплексів, розроблену в працях Н.Н. Колосовського (1969 р.), покладено технологію енерговиробничих циклів. Н.Н. Колосовський ще в 40-х роках досліджував систему територіальних комплексів районного масштабу, створив фундамент для розробки теорії ТВК (територіально-виробничих комплексів). Вчений розробив метод енерговиробничих циклів, який став основним для економіко-географічної характеристики районів і дозволив чіткіше виявити структуру господарства та виробничі зв’язки всередині районів.
На початку 50-х років минулого століття на Заході набула розвитку ідея створення “полюсів зростання”, що базувалася на теорії інновацій Йозефа Шумпетера. Автор концепції “полюса зростання” французький учений Франсуа Перру виокремлював центр генерації та передавання інноваційних імпульсів від одного сектора економіки до іншого. Ця концепція пізніше стала пріоритетом регіонального планування. Відзначимо, що цей підхід рекомендується західними економістами для пострадянських держав у вигляді вільних економічних зон, підприємницьких зон у депресивних районах. Разом з тим, у західних країнах ця концепція використовується за умов розвинутої економіки та соціально-виробничої інфраструктури, якщо запровадження режиму преференцій здійснюється без збитків для інших територій.
“Точки економічного зростання” здебільшого створюються на обмежених територіях з метою підтримки малого та середнього бізнесу. При цьому підвищення ділової активності та рівня зайнятості призводить водночас до скорочення витрат на соціальні програми для жителів підприємницької зони й до збільшення бюджетних надходжень за рахунок податків з доходів підприємств та громадян. Але для країн перехідної економіки, де слабо розвинута соціально-виробнича інфраструктура, ця концепція має обмежене застосування.
Посилена увага до регіональних аспектів економічного та соціального розвитку призвела в останні роки до розширення теоретичних досліджень у галузі розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку.
Вагомий внесок у розробку теоретичних і прикладних проблем регіональної економіки зробили відомі українські вчені-економісти Б.М.Данилишин М.І. Долішній, С.І. Дорогунцов, І.І. Лукінов, Я.Б. Олійник,
В.І. Павлов, В.М. Трегобчук, М.І. Фащевський, М.А. Хвесик, Л.Г. Чернюк,
Н.Г. Чумаченко та інші, праці яких є основою для обґрунтування регіональної стратегії розвитку.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32