Соціальна психологія (частина 2)
Глава 18. Інтерактивний параметр спілкування
Інтерактивна сторона спілкування – це та його сторона, яка фіксує не тільки обмін інформацією, але й організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяльність. У дослідженні цієї сторони спілкування використовуються понят-тя “інтеракція”, “взаємодія”, “соціальна взаємодія”.
Визначення поняття взаємодія (інтеракція)
Поняття “інтеракція” (від англ. interaction) означає взаємодію. У вітчизняній соціальній психології поняття “інтеракція” і “взає-модія” здебільшого ототожнюються.
Взаємодія – це універсальна властивість всього існуючого світу речей і явищ в їх взаємній зміні, впливові одного на інші. В суспільстві взаємодія – це система зв’язків і взаємодій між індивідами, соціальними групами, сукупність всіх соціальних відносин. Як уже відмічалось, людина для задоволення своїх потреб повинна вступати у взаємодію з іншими людьми, входи-ти в соціальні групи, приймати участь у сумісній діяльності. Тому, звичайно, неможливо знайти на Землі людину, яка була б зовсім ізольованою від інших людей. Більш того, одне лише ро-зуміння того, що десь існують інші люди, може суттєво змінити поведінку індивіда. У всіх сферах свого життя людина зв’язана з іншими людьми безпосередньо чи опосередковано, пасивно чи активно, постійно чи ситуативно. Соціальні взаємозв’язки ма-ють різні підстави і багато різних відтінків, які залежать від осо-бистісних якостей індивідів, що вступають у взаємозв’язок. Формування цих зв’язків відбувається поступово від простих форм до складних. Соціальні зв’язки індивіда, який знаходить-ся навіть у малочисельній групі, являють собою чисельність взаємодій, які складаються з дій і зворотних реакцій на них. Ут-ворюється складна система взаємодій, в яку включена різна кількість індивідів.
Взаємодія є узагальнюючим і ключовим поняттям цілого ряду теорій та концепцій. В історії психології існує декілька спроб опи-сати структуру взаємодіяльності. Так, наприклад, отримала поши-рення так звана “теорія дії” або “теорія соціальної дії”, в якій пропо-нувалось описання індивідуального акту дії. До цієї ідеї звертались соціологи М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс і соціальні психологи. В цих теоріях фіксувались деякі компоненти взаємодії: люди, їх зв’я-зок, вплив один на одного і, як наслідок, їх зміни.
М. Вебер першим ввів у науковий обіг поняття “соціальної дії”, як найпростішої одиниці соціальної діяльності. Цим понят-тям він визначив таку дію індивіда, яка не тільки спрямована на вирішення його життєвих труднощів та протиріч, але й свідомо орієнтована на відповідну поведінку інших людей, їх реакцію, тоб-то взаємодію. Соціальна взаємодія визначається як система взає-мозумовлених соціальних дій, що пов’язані циклічною причино-вою залежністю, в якій дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком дій інших суб’єктів. Спілкуючись з друзями, колега-ми, родичами, людина постійно здійснює соціальні взаємодії, які є дуже різноманітними за формами вияву.
В розумінні М. Вебера соціальна взаємодія має такі особли-вості: вона повинна бути, по-перше, раціональною, усвідомленою і, по-друге, орієнтованою на поведінку інших людей. Ці інші мо-жуть бути знайомими, співробітниками, окремими особами або не-визначеною множиною. Виходячи з такого розуміння соціальної взаємодії не можна називати соціальною взаємодією вчинки лю-дей, які пов’язані з орієнтацією на несоціальні, матеріальні об’єкти. Наприклад, виготовлення знарядь праці, рибалка, полювання самі по собі не є соціальною взаємодією, якщо вони не співвідносяться з поведінкою інших людей. Самогубство не буде соціальним, якщо його наслідки не вплинуть на поведінку знайомих або родичів са-мовбивці. В цьому відношенні характерним є приклад, який наво-дить М. Вебер. Випадкове зіткнення двох велосипедистів може бути не більше як подією, подібно явищу природи, але спроба уник-нути зіткнення, лайка, що відбулась після зіткнення, бійка або мирне урегулювання конфлікту – це уже соціальне явище. Оче-видно, що провести чітку межу між соціальними і несоціальними,
так би мовити, природними діями дуже непросто. Ще складніше визначити усвідомленість, раціональність поведінки, яка складає невід’ємну рису соціальної дії. Багато вчинків люди скоюють зовсім неусвідомлено, автоматично, в стані афекту. Навіть якщо такі дії спрямовані на інших людей, то у відповідності з теорією М. Вебе-ра, їх не можна вважати соціальними. Інша справа, коли індивід діє обдумано, ставлячи перед собою цілі і домагаючись їх реалізу-вати, змінюючи при цьому поведінку інших людей. Такі дії можна вважати соціальними. Однак, як показують дослідження, людина інколи не діє тільки усвідомлено, в її діяльності в будь-якій сфері є велика доля інтуїції, почуттів, людських реакцій. Тому чиста ра-ціональність існує лише в ідеалі.
В 50-х роках отримала поширення теорія Т. Парсонса, в якій була зроблена спроба намітити загальний категоріальний апарат для описання структури соціальної дії. На думку Т. Парсонса, елемен-тарна взаємодія утворює зміст первинного рівня соціальної струк-тури. Одинична дія – це елементарний акт; з цих актів потім утво-рюються системи дій. Елементами соціальної дії є: діяч, “інший” (об’єкт, на який спрямована взаємодія), норми (за якими органі-зується взаємодія), цінності (які приймає кожен учасник), ситуація (в якій відбувається дія). Діяч мотивований тим, що його дії спря-мовано на реалізацію його потреб. У відношенні до “іншого” діяч розвиває систему орієнтацій і очікувань, які визначені як прагнен-ням до досягнення цілі, так і врахуванням реакцій іншого. Т. Пар-сонс виділяє п’ять пар таких орієнтацій, які дають класифікацію можливих видів взаємодій. За допомогою цих п’яти пар можливо описати всі види людської діяльності.
Теорія Т. Парсонса, як і теорія М. Вебера, була спробою на основі описання структури соціальної дії і виділення елемен-тарної її одиниці, створити концепцію, яку можна було б засто-сувати в емпіричному аналізі а також пояснити емпіричні фак-ти, які було накопичено емпіричною соціологією. Проте ця тео-рія виявилась неспроможною для експериментальної практики через свою громіздкість.
В структурному аспекті також розглядає соціальну взаємо-дію П. Сорокін. Він виділяє такі її складові: наявність двох або
більшої кількості індивідів, що детермінують поведінку та пе-реживання один одного; виконання ними певних дій, що впли-вають на взаємні переживання та вчинки; наявність провідників, що передають ці взаємовпливи індивідів; наявність спільної ос-нови для контактів, зіткнення.
Отже, в соціології і соціальній психології здійснювались по-шуки такої одиниці взаємодії, яку можна було б використати в експерименті. Пошуки таких одиниць, які б можна було спосте-рігати, продовжуються і до цього часу. Широке розповсюджен-ня отримала схема, що запропонована американським психоло-гом Р. Бейлзом, яка дозволяє за єдиним планом реєструвати різні види взаємодії в групі. За допомогою метода спостережень Бейлз фіксував ті реальні вияви взаємодії, які можна було по-бачити в групі дітей, що виконують сумісну діяльність. Спочат-ку список таких видів взаємодії нараховував 82 назви і тому був незручним для застосування в експерименті. Бейлз об’єднав спостережувані зразки взаємодій в категорії, виділивши чотири категорії, в яких зафіксовано виявлення взаємодії, область по-зитивних емоцій, область негативних емоцій, область вирішен-ня проблем і область постановки цих проблем.
Усі різновиди взаємодій, або можливих форм поведінки, були поділені на 12 груп, які, в свою чергу, об’єднувались у дві головні категорії: зону постановки і розв’язання проблеми (це власне дії) і зону емоцій (позитивних і негативних), тобто характеристику став-лення індивіда до самої діяльності.
Діяльність групи під час розв’язання певного спільного завдан-ня є послідовним переходом від однієї фази до іншої, а саме: 1) орі-єнтуванні членів групи щодо спільного завдання; 2) оцінка ходу розв’язання завдання членами групи; 3) контроль; 4) прийняття рішення. Супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи позитивні та негативні емоції. Схема Р. Бейлза досить часто вико-ристовується в експериментальних дослідженнях.
Відомі зарубіжні концепції взаємодіяльності, не дивлячись на їх відмінності, схожі у пошуках елементарної одиниці цього процесу, яку можна було б спостерігати, вимірювати. Існуючі теорії доповнюють одна одну, маючи в предметі дослідження
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63