Главная->Гроші та кредит->Содержание->3. ЕКОНОМІЧНІ МЕЖІ КРЕДИТУ

Тема 11. ФОРМИ, ВИДИ І РОЛЬ КРЕДИТУ

3. ЕКОНОМІЧНІ МЕЖІ КРЕДИТУ

В теоретичних дослідженнях кредиту питання про межі кредиту є відносно новим, мало вивченим і досить спірним. Одні автори взагалі не говорять про межі кредиту, а розглядають лише закономірності його руху і принципи кредитування (О.І. Лаврушин). Інші налічують їх таку велику кількість, що істотно ускладнює розуміння економічної суті цього явища, його практичного значення. Нерідко говорять про економічні, часові, просторові, зовнішні і внутрішні, макро- та мікроекономічні, якісні і кількісні, перерозподільчі, емісійні та інші межі кредиту (Г.І. Кравцова).

Необхідно чітко визначити саме поняття меж кредиту. За думкою М.І. Савлука – це такий рівень розитку кредитних відносин у народному господарстві, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості ефективно працюючих позичальників, процентної ставки.

Реальний попит на позичкові кошти кредитоспроможними позичальниками при ефективній ставці банківського процесу є кількісним виразом межі нарощування пропозиції позичок з боку кредиторів, передусім банків. За такого підходу динаміка банківського процента стає основним показником дотримання чи порушення меж кредиту. Простежується недокредитування економіки, недостатнє задоволення реальних потреб позичальників у позичкових коштах при швидкому зростанні чи надмірно високого банківського процента. І навпаки, перекредування економіки через надто низький або тривалий час знижений банківський процент, надмірну пропозицію кредитних коштів порівняно з реальним попитом. Має місце порушення меж кредиту внаслідок їх не заповнення або переповнення.

Зв’язок меж кредиту з ринковим механізмом його руху, зокрема з обсягом реального попиту на кредит, надає цьому явищу більшої об’єктивності в теоретичному плані і більшої значущості – в практичному. Розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб’єктів грошового ринку, а не суб’єктивними оцінками аналітиків чи державних органів.

Регулювання ставки банківського процента, який є важливим інструментом грошово-кредитної політики центрального банку, стає ключовим важелем формування економічної межі кредиту та забезпечення її дотримання з боку банківської системи. Якщо центральний банк проводить політику зниження процента (здешевлення кредиту), то попит на позички зростатиме, а межа кредиту – розширюватиметься. І навпаки, у випадку подорожчання кредиту, попит на позички зменшуватиметься, а межа кредиту – звужується.

У такому розумінні межі кредиту набувають суто економічного змісту, оскільки вони формуються під впливом економічних інтересів (попиту) юридичних і фізичних осіб – суб’єктів грошового ринку. Говорити про неекономічні аспекти цієї проблеми – часові, просторові немає достатніх підстав.

Разом з тим економічна межа може розглядатися в кількох аспектах:

- залежно від певного рівня економічної системи – як макро- та мікроекономічна межі кредиту;

- залежно від призначення можна говорити про кількісну і якісну межі кредиту.

Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників – юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників:

- динаміки ринкової ставки позичкового процента;

- характеру коливання потреби позичальника в основному і оботорному капіталі;

- стану забезпечення позичальника власним капіталом та ефективності його використання;

- ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.

Перший із чинників – динаміка процентної ставки – спільний для всіх мікроекономічних суб’єктів кредитного ринку, однаково впливає на попит кожного з них. Решта чинників у кожного позичальника може істотно різнитись як за їх набором так і за їх потужністю.

Мікроекономічні межі кредиту можуть порушуватись коли обсяг позичок (банківських та комерційних) перевищує реальний попит на кредит у позичальників. Таке порушення цих меж кредиту може спричинюватись :

- надто ліберальними умовами банківського кредитування, коли банки надають позички на перше прохання, не дотримуючись належним чином принципів кредитування;

- довільним залученням економічними суб’єктами в оборот додаткових коштів через механізми внутрішньогосподарського кредитування: через використання незабезпечених векселів (фінансових, товариських), залучення в оборот простроченої кредиторської заборгованості;

- несвоєчасними розрахунками за некомерційними платежами: у бюджет, у позабюджетні фонди, по заробітній платі тощо;

- надмірним залученням коштів на грошовому ринку за допомогою інших інструментів (випуск облігацій, випуск банківських векселів тощо).

Світова практика кредитного регулювання виробила інструменти, за допомогою яких можна забезпечити мІкроекономічні межі кредиту. Це:

- загально визнані принципи кредитування та оцінка кредитоспроможності позичальника;

- регулювання ставки банківського процента з тим, щоб забезпечити доступ до позичкового фонду всім кредитоспроможних позичальників;

- механізм регулювання банківської ліквідності (рефінансування комерційних банків центральним банком, ринок міжбанківського кредиту, зміна норм обов’язкового резервування);

- механізм вексельного обігу, який сприяє розвитку комерційному кредиту.

За допомогою цих інструментів банківська система може оперативно збільшити або зменшити кредитування відповідно до зміни кредитних мікромеж.

Всю сукупність індивідуальних мікромеж кредиту можна розглядати як одну макроекономічну межу кредиту, яка визначає об’єктивний обсяг кредитних вкладень у народне господарство в цілому. Проте макроекономічна межа кредиту є не простою механічною сумою багатьох мікромеж, а має відносну самодостатність і формується під впливом додаткових загальноекономічних чинників, таких як:

- обсяги і темпи зростання ВВП;

- структура і рівень розвитку фінансової системи і стан державних фінансів;

- цілі і методи державної грошово-кредитної політики;

- розвиток ринкових відносин тощо.

Обсяги і темпи зростання ВВП прямо пропорційно впливають на макроекономічну межу кредиту, оскільки відповідно до цього зростання збільшуються запаси і затрати, інвестиції, інші потреби в капіталі. Для задоволення цих потреб необхідне нарощування кредиту.

Така залежність може бути істотно деформована під дією інших чинників. Так, якщо в структурі фінансової системи важливе місце займає власний капітал підприємств і його роль зростає, а стан державних фінансів дає змогу скорочувати рівень оподаткування підприємств, то додаткова потреба в капіталі може бути задоволена за рахунок використання власних коштів, без залучення позичкового капіталу і макромежа кредиту не розшириться чи розшириться меншою мірою ніж зросте ВВП. І навпаки, недокредитування економіки в базовому періоді (до зростання ВВП) вплине не тільки на зростання макромежі кредиту в міру зростання обсягу ВВП. Таке зростання макромежі можливе також через обсяг «невикористаної» межі кредиту у попередньому періоді.

Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об’єктивної потреби в ньому відіграє грошово-кредитна політика. Вона активно впливає на динаміку процентної ставки, під тиском якої перебуває реальний попит на кредит. Грошово-кредитна політика центрального банку визначає динаміку маси грошей в обороті, на базі якої формуються кредитні ресурси банківської системи, її здатність задовольнити зростаючий попит на позичковий капітал.

Оптимальне задоволення цього попиту сприяє економічному зростанню, а отже – розширенню об’єктивної макроекономічної межі кредиту в подальших відтворювальних циклах.

У зв’язку з цим постає питанні про роль мобілізованих банками ресурсів як макроекономічної межі кредиту. Деякі дослідники вважають, що обсяги цих ресурсів визначають макромежу кредиту, оскільки не можна видати в кредит коштів більше, ніж є в наявності. Проте в даному разі, коли мова йде про макромежу кредиту і банківську систему в цілому, цей досить логічний аргумент є недостатнім. Адже:

- В обороті може бути зайва маса грошей, спроможна спричинити надмірний запас кредитних ресурсів у банках і поза ними. Якщо весь цей запас вважати об’єктивною межею кредиту і спрямувати в нові позички, це неминуче спровокує знецінення грошей, інфляцію.

- Банківська система виконує емісійну функцію і постійно спроможна в будь-який час збільшити масу грошей в обороті та приростити запас кредитних грошей банків.

- Свої вільні резерви (кредитні ресурси) банки не завжди можуть надійно і вигідно розмістити в позички через низьку кредитоспроможність позичальників, низький рівень позичкового процента змушені розміщувати їх у не кредитні активи чинавіть на міжнародних ринках. Цеє підтвердженням того, що реальні потреби в кредиті є меншими від кредитних ресурсів.

Поняття макроекономічної межі кредиту – суто абстрактне. Кількісно визначити її обсяг як обмежувальний чинник практично неможливо. З використанням опосередкованих показників, які розглядаються як критерії дотримання макромежі, на практиці можна проаналізувати стан кредитування економіки. Це – динаміка і рівень ставки позичкового процента; рівень і динаміка інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягу ВВП та до обсягу всього капіталу, що є у розпорядженні економічних суб’єктів; співвідношення між темпами зростання банківського кредитування суб’єктів господарювання і ВВП та ін.

Найбільш сприятливою для розвитку економіки країни є ситуація, коли межа кредиту є добре розвиненою, достатньо широкою, а кредитна практика оптимально дотримується цієї межі, уникаючи перекредитування та недокредитування економіки.

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Категорії

Тема 11. ФОРМИ, ВИДИ І РОЛЬ КРЕДИТУ

Схожі підручники