СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ
1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ І ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ
Утворення незалежної України дало інтенсивний імпульс розробкам з економічного, соціально-економічного районування. З’явилось багато схем членування території держави. В даній праці робиться спроба коротко розглянути теоретичні основи соціально-економічного районування, проаналізувати запропоновані різними дослідниками схеми районування України.
Займаючись проблемами районування, перш за все необхідно чітко розрізняти три питання:
1) районоутворення,
2) районологія,
3) власне районування.
Районоутворення — це об’єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем (економічне районоутворення) або суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районоутворення). В дійсності цей процес проходить незалежно від його пізнання. В районоутворенні відбиваються об’єктивні та суб’єктивні чинники формування і розвитку економічних, соціально- економічних або навіть соціальних районів.
Районологія — один з видів наукового пізнання об’єктивної реальності (процесу районоутворення). Закономірності формування і розвитку районів можна використовувати в практичній діяльності людей за умови, що вони науково пізнані, зрозумілі механізми їхньої дії. В цьому і полягає основне завдання економічної (або соціально- економічної) районології. Районологія, на думку А.М. Колотієвського, мала стати теоретичним ядром економічної і соціальної географії, але це не відбулося повною мірою [13].
Власне районування—це процес членування території на відносно цілісні частини а також результати цього процесу. Від об’єктивного процесу районоутворення воно відрізняється постановкою певної мети і в зв’язку з цим — деякою суб’єктивністю. Районування — це особлива територіальна систематизація. Але район, незалежно від принципів його виділення, відрізняється від класів, типів, таксонів унікальністю свого місцерозташування [6].
Як відомо, до систематизації відносяться методичні прийоми, що пов’язані з поділом об’єктів і явищ, що вивчаються, у відповідності з метою досліджень та вибраними критеріями на такі сукупності (або з об’єднанням у такі сукупності), які, маючи певну спільність, разом з тим відрізняються один від одного стійкими ознаками. До таких прийомів належать класифікація, типологія та інші. Систематизація—це упорядкування предметів, явищ на основі закономірностей, принципів або правил. Районування виступає як територіальне упорядкування, а тому може розглядатись як своєрідна систематизація.
Районування потрібне для територіального управління і регулювання, регіональної політики, адміністративного поділу території тощо. В літературі вживаються поняття «економічне районування», «соціально-економічне районування» і «соціальне районування». Економічне районування було панівним до середини 70-х років. В основі його лежить виробничо-територіальний комплекс. Соціально-економічне районування передбачає виділення інтегрованих територіальних підрозділів — суспільно-територіальних систем. Трапляються також розробки, пов’язані з суто соціальним районуванням, тобто виділенням власне соціальних спільностей. Але останнє в основному подане в постановочному плані, без чітких критеріїв та принципів. У той же час, якщо ми бажаємо районувати соціальні процеси, серед яких є і розселення, це районування обов’язково перетворюється на соціально-економічне. Економічні чинники тут дещо приховані, але вони є, оскільки розселення, особливості трудової діяльності відбивають і виробничий розвиток території. Практичний висновок щодо останньої тези полягає в тому, що не можна відокремлюватись від наявних мереж інтегрального соціально-економічного районування. Треба всебічно розглянути соціальні процеси у виділених районах. Можлива деяка корекція цих мереж за соціальними моментами. Таким чином, вважаємо, що інтегральне соціальне районування є одночасно і соціально-економічним. Проводити межі між ними, на наш погляд, не слід, оскільки це веде до зменшення рівня конструктивності підходів. Інша справа, коли йдеться про часткове (галузеве) районування. Тут цілком доречна постановка суто соціальних видів районування.
Всі різноманітні види районів за способом виділення їх можна поділити на дві великі групи: гомогенні (однорідні) і нодальні (вузлові). Для гомогенних районів властива внутрішня однорідність і максимальна відмінність між різними районами. Нодальні райони виділяються за принципом тяжіння середовища до міста, вузла, агломерації [6]. Якщо районуванню підлягає розселення, то райони обов’язково будуть нодальними. При частковому соціальному районуванні можливе утворення гомогенних районів. Можна припустити, що це буде мати місце при районуванні процесів відтворювальної діяльності населення.
Трактування районування як одного з видів систематизації розкриває додаткові сторони сутності цього прийому. Родовим поняттям Е.Б. Алаєв вважає таксонування. Членування території він називає таксонуванням, а результат цього процесу — таксонами. Розглядаються три види таксонів: зона, ареал, район. Районування — це процес таксонування, при якому таксони повинні відповідати критеріям специфіки даного таксону та єдності й цілісності. Зонування визначається як членування території з різними ділянками за інтенсивністю якогось явища. Ареалювання—це виділення ділянок з наявністю певного явища [2]. Підхід Е.Б. Алаєва часто згадується в літературі, але широкого практичного застосування у соціально-географічних дослідженнях не набув.
При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території.
Змістовність, а не формально-кількісний характер соціально-економічного районування — це один з найбільш суттєвих принципів районування, він визначає, що соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою (дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності. На жаль, чітких критеріїв єдності, цілісності ще не розроблено. Переважають емпіричні трактування.
Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Вже відомо багато випадків, коли цілі підприємства працюють повністю на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином, зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ним, зараз певною мірою треба переглянути.
З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнених кількісних показників, тут обов’язково мають бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.
Перспективний характер районування — цей принцип визначає часову властивість мереж районування. Він підкреслює націленість кожної з них на майбутнє: за допомогою районування треба вирішувати і прогнозні соціально-економічні завдання. Теоретично районування може реконструювати минуле, відбивати стан регіоналізації соціально- економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції. Всі три постановки правомірні. Однак при соціально-економічному районуванні треба орієнтуватись на останній, третій, варіант. Це зумовлено конструктивною спрямованістю цього виду районування на вирішення соціально-економічних проблем в регіонах України, прогноз стану життєдіяльності в них.
Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси. Визначена мережа районування повинна зберегти значення у майбутньому.
Проблемність районування — націленість його на виділення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Цей принцип визначає цільову спрямованість розробок щодо соціально-економічного районування. Суть його полягає у тому, що разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми. Іншими словами, соціально-економічне районування виступає засобом територіального впорядкування і типології, а отже, і систематизації відповідних проблем.
Об'єктивною ознакою соціально-економічного районування є диференціація соціально-економічних умов життєдіяльності населення на території — цей принцип подано в дещо новій редакції, але суть його відома ще з початку 60-х років [3]. Тут треба зауважити наступне. Існують два протилежні погляди на природу соціально-економічного району. Перший, матеріалістичний, підхід грунтується на положенні, що район існує цілком об’єктивно, незалежно від свідомості, повністю визначений у своїх межах. Завдання дослідника полягає у відкритті цього вже існуючого району. Такі погляди висловлювали П.М. Алампієв, Ю.Г. Саушкін. Серед українських географів цю позицію займав В.А. Поповкін [23].
Протилежний підхід полягає у тому, що район вважається чисто розумовою, інтелектуальною конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію у територіальному відношенні. Кількість варіантів районування теоретично обмежена лише кількістю дослідників. Кожен із варіантів має сенс тільки у контексті питань, які ставить конкретний дослідник. Безумовно, така позиція не може бути прийнята, оскільки вона вступає у протиріччя з діалектико-матеріалістичним способом пізнання. Але й протилежна позиція далеко не однозначна. Так, Д.Л. Арманд висловив думку: якщо щось і є об’єктивне у районуванні, то це—визнання його суб’єктивності. З.Є. Дзеніс відмітив можливість меж бути детермінованими і стохастичними, варіювати від різних ліній до розмитих перехідних смуг [6].
Об’єктивно чітко виражене ядро як основний згусток, фокус району, менше — периферійні його частини. Включення останніх до складу того чи іншого району залежить часто від способу районування. Тут існує неоднозначність. Характер розвитку такої території визначає район, до складу якого вона була включена. Якби райони були повністю чітко визначеними, то не існувало б багатьох варіантів районування. На території країни немає однозначного поділу на комірки—райони, є тільки певні фокуси, ядра з територією, що тяжіє до них. Таким чином, треба визнати, що межі соціально-економічних районів часто можуть бути розпливчастими, а при проведенні їх важливе використання суб’єктивних чинників. Певна суб’єктивність має місце і як наслідок наявності мети районування, що зазначалося вище.
Принцип відповідності соціально-економічного районування і адміністративно- територіального устрою України. Дослідники вже давно звернули увагу на недосконалість сучасного адміністративно-територіального устрою держави. У майбутньому одиницями такого устрою можуть стати такі соціально-економічні райони, як краї або землі. Багато пропозицій висувається про федеративний устрій України. Але більшість науковців визнає, що зараз цей принцип не буде працювати на користь держави. Він веде до внутрішнього соціально-економічного розбалансування. Так, підтримана ще попереднім Президентом економічна консолідація промислових областей (Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської) може викликати соціальне протистояння решті території країни. В політичному плані виділення таких великих територій з особливим статусом сприяє утворенню сепаратистських тенденцій. У світі тільки 10% держав мають федеративний устрій. Унітарна країна—більш стійкий організм. Тому провідні економісти, географи, політологи сходяться на тому, що в найближчі 15-20 років наша держава повинна бути унітарною. Існуючий спосіб територіального устрою ще довго повинен залишатись. Ліквідація сучасних областей означає створення в державі ще й територіального хаосу. Нове соціально-економічне районування не може відмінити поділ на області. Треба багато
часу для його стабілізації і можливої зміни у майбутньому існуючого адміністративно- територіального устрою. Соціально-економічне районування зараз має пізнавальні, інформаційні цілі, воно дасть деякі додаткові можливості для вдосконалення процесів виробничого і суспільного комплексоутворення та управління державою.
Одиницею інтегрального соціально-економічного районування має бути область. Зовсім не потрібно перекроювати кордони існуючих областей, що іноді пропонується. Область тривалий час виступає як одиниця територіального управління. Вона вже давно не є довільною територією, навпаки її характеризує внутрішня організованість і спільність. Для прикладу можна взяти хоча б мережу транспортних комунікацій і маршрутів, єдине управління. Така організованість існує і з інших аспектів життєдіяльності. Тому межі соціально-економічних районів повинні зараз співпадати з межами областей. Більшість підходів щодо соціально-економічного районування України спирається на цей принцип.
Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави і вдосконалення її територіальної організації; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного економічного і соціального розвитку територій; 4) збереження єдності локальних систем розселення; 5) вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів [1, с. 56].
Професор О.І. Шаблій виділяє наступні ознаки районів, які певною мірою можна визнати принципами районування:
1. Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв’язок території району з головним ядром — її найбільшим за кількістю населення містом.
2. Формування у великому регіоні територіальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в якому на основі їх взаємозв’язаності, збалансованості і взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.
3. Спеціалізація району в загальноукраїнському (загальнодержавному) поділі та інтеграції праці.
4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському рівні [30].
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19