Главная->Психологія->Содержание->Взаємозв’язок соціального й індивідуального в людині

Соціальна психологія (частина 1)

Взаємозв’язок соціального й індивідуального в людині

Соціально-типові риси – це природний атрибут кожної лю-дини. Будучи відносно стійкою якісно визначеною соціальною ре-альністю, соціально-історичний тип особистості не існує до і поза індивідами. Це ставить завдання дослідження проблеми соціаль-но-типового в зв’язку з індивідуально-окремим і висуває дослід-ження проблеми індивідуальності на одне з перших місць. Це пи-тання взаємозв’язку соціального і індивідуального в людині, сутності і існування, соціалізації і індивідуалізації. Суттєвий вне-сок в розробку діалектики соціально-загального і індивідуально-окремого в розвитку особистості внесли представники німецької класичної філософії, особливо Гегель. Розглядаючи ступені руху духу від абстрактного до конкретного, він розкрив діалектику за-гального і одиничного, об’єктивного і суб’єктивного. При з’ясуванні сутності індивідуалізації Гегель не зупиняється на одиничності індивіда, а піднімає його на рівень всезагальності. Смисл індиві-дуалізації він пов’язує з набуттям індивідом “самості”, вбачаючи її сутність у єдності з загальним – абсолютною ідеєю. Таким чином, процес розвитку індивіда у Гегеля є рухом від загального до окре-мого, в якому зливаються одиничне і загальне, індивід і рід.

Ідея Гегеля про те, що процес розвитку людини здійснюєть-ся через залучення окремого індивіда до загального, через його включення в життя роду, завдяки чому і відбувається зняття об-меженості індивідуального буття, знайшла подальший розвиток у філософії і психології. Після Гегеля у трактовці проблеми со-ціального й індивідуального чітко виявилися дві протилежні тен-денції. Одна в образі Маркса і Енгельса пов’язала вирішення пи-тання з суспільними відносинами, абсолютизуючи соціальне. Друга, що бере початок від С.К’єркегора, знайшла своє відобра-ження в екзистенціалізмі, персоналізмі, філософській антропо-логії, психоаналізі, трактує індивідуалізацію як самоздійснення ізольованого індивіда, що відкриває себе у власній самосвідомості і бачить вирішення проблеми індивідуальності людини у рекон-струкції її внутрішнього світу.

В рамках традицій історико-культурного напрямку в психології вихідні позиції в розумінні проблеми соціального і індивідуального полягають в детермінації процесу соціалізації перш за все предмет-ною діяльністю людини. Через діяльність індивідів, що перетворю-ють умови свого життя і створюють для себе нові можливості, роз-вивається і сутність людини, збагачується “людський рід”. Таким чином, суспільне і індивідуальне – це дві сторони людського буття.

Індивідуальність особистості

Людина, як творча істота, постійно створює свій світ і саму себе. Тому людське “Я” – це світ розвитку людських сутнісних сил. В світі людини знаходиться об’єктивний зміст її родової сутності. Цей світ – не середовище і умова існування людини, а сама людина в її об’єк-тивному бутті. Дійсно реальною практичною істотою людина є у своєму світі, який вона сама створює. Саме в діяльності з перетво-рення світу, перш за все, і виявляється індивідуальна неповторність і незамінність конкретної людини.

Індивідуальність – це особлива форма буття людини в суспільстві. Будучи суспільною істотою, людина разом з тим являє собою окрему індивідуальність. Індивідуальне і родове життя лю-дини не є чимось відмінним, хоча через необхідність спосіб існу-вання індивідуального життя буває або більш окремим, або більш загальним виявом родового життя, а родове життя буває або більш окремим, або загальним індивідуальним життям. Індивідуальність – це не щось, що існує поряд з особистістю, а це є конкретна осо-бистість, вираження її суспільної сутності в окремій, індивідуальній формі. Не можна погодитися з тим, що індивідуальність – це лише риса, якість, характеристика особистості (як вважають деякі авто-ри). Поняття індивідуальності виражає спосіб буття конкретної осо-бистості як суб’єкта самостійної діяльності. Як спосіб буття особи-стості, як суб’єктивність, яка формується в результаті власної діяль-ності, індивідуальність – це не риса і не специфічність, а сама осо-бистість, яка є дзеркалом світу. Ще Лейбніц, створивши динамічну картину світу, засновану на індивідуальній активності її складових елементів, які в силу цього виявляються органічно пов’язаними зі

світовим цілим, підкреслював, що кожна індивідуальність тут – це не тільки частина всесвіту, але і її дзеркало, яке відображає в собі весь існуючий світ. Особистості поза індивідуальністю не існує. Якщо індивід, щоб стати особистістю, повинен набути соціальної сутності, то, не набувши своєї індивідуальності, особистість не на-буде самостійного буття. Індивідуальні особливості особистості ви-даються не як випадкові, неповторні, одиничні її властивості, а як сутнісні, закономірні характеристики соціального буття людини, як реалізація її соціальної сутності, як відображення соціального в інди-відуумі. Індивідуальність не означає незалежності індивіда від сус-пільства, а спосіб його буття в ньому.

Таким чином, особистість є соціальною за своєю сутністю, але індивідуальною за способом свого існування. Вона являє собою єдність соціального і індивідуального, сутності і існування. Осо-бистість визначається не “індивідуальним світом” а тим, якою мірою цей її індивідуальний, особистий світ вміщує в себе “світ людини”.

Характер зв’язку соціального і індивідуального є суперечливим. Це виражається у протилежності родової сутності людини і її реалізації в окремих індивідах. Це знаходить виявлення, наприклад, у тому, що за гальна прогресивна тенденція розвитку людини як роду може здійсню-ватися за рахунок відчуження і пригноблення людини як індивіда.

Зв’язок індивідуального і соціального опосередковується сус-пільними відносинами, що визначають соціальне положення індивідів в суспільстві, їх спосіб зв’язку з людським світом, який визначає міру реалізації соціального в індивіді. Зв’язок індивідуального і соціаль-ного визначається соціальним положенням індивідів як їх об’єктив-но детермінованою належністю до тієї чи іншої соціальної групи, відношенням індивідів до культури, так і їх взаємними відносинами.

Дослідження діалектики соціально-загального і індивідуально-окремого показують, що родова сутність людини виявляється як зв’язок індивідів, які існують перш за все як предметно-діяльнісні відношення. Зміст життєдіяльності індивідів як представників роду є загальним. У той же час життєдіяльність кожного окремого інди-віда не співпадає з життєдіяльністю роду. Індивід не є тотожним своєму роду, він унікальний. Цей парадокс, що полягає в уявній не-сумісності визначень людини як родової істоти і як самобутності,

унікальності, неможливо вирішити з позицій метафізики, яка ста-вить бар’єр між змістом соціальної сутності людини і її вираженням в унікальній, індивідуальній формі. Але у тому й справа, що людина як рід здійснює себе через багатоманітність індивідуальних відмінно-стей людей. Тому індивід є не тільки одиницею роду, але й його най-суттєвішою характеристикою. У людському індивідуумі інтегрують-ся соціально значущі риси. З одного боку, “світ людини” – це сус-пільне існування індивідів (адже він існує десь поза чи над індиві-дами), з іншого боку, “світ людини” є автономним, він є об’єктив-ною цілісністю, що підпорядкована об’єктивним законам.

Суперечливість системи “людина-світ” є джерелом самого роз-витку як людини, так і її світу.

Потенційно людина як особистість – це безкінечна, універсаль-на, загальна істота, актуально вона завжди обмежена. Це протиріччя вирішується у процесі того, як індивід, розвиваючись в особистість, розширює своє буття у часі, включаючи себе у час роду (історію). Істо-рія є процес послідовного вирішення протиріччя між потенційною безкінечністю людини і її актуальною обмеженістю та породженням цього протиріччя у нових соціально-культурних умовах. Засобом вирішення цього протиріччя є діяльність індивіда по створенню куль-тури суспільства. Соціальна функція культури у кожний конкретний відрізок історичного часу полягає у тому, щоб привести індивідуаль-не буття людини у відповідність із суспільним буттям, узгодити, по-єднати між собою особисте і суспільне, індивідуальне і загальне. Тоб-то головна соціальна функція культури полягає в такому розвитку людської індивідуальності, яка відповідає масштабам і результатам досягнутого в даний момент суспільного розвитку. Чим ширшими й багатшими є зв’язки людини з оточуючим світом, іншими людьми, тим більшими можливостями вона користується у розвитку своєї особистості, тим більш універсальною постає форма її культурного життя. Адже культура є головним показником не якогось особливо-го, а саме суспільного розвитку людини.

Таким чином, особистість є завжди своєрідним зв’язком унікаль-ності і універсальності. У ній передбачають одне одного і протибор-ствують різні “Я”, що рухаються в сторону унікальності, неповтор-ності, самостійності окремого “Я” і в сторону його універсальності,

зверненості до безкінечного світу. Щоб безкінечний універсальний світ став доступним індивіду чер ез вуз ьк и й к а на л йог о ж иттє вої пра к-тики, для цього людський світ набуває різних форм культури як сис-теми загальнозначущих способів життєдіяльності. А світ особистості набуває форм духовного життя, яке будується на діяльнісній основі і включає в себе усі суб’єктивні потенції і здібності особистості.

Освоюючи свою родову сутність у формах культури, індивід стає культурно-історичним суб’єктом, що робить історичне минуле його власним минулим, а майбутнє, як його майбутнє, за яке він відпові-дає. І цією подвійною залежністю визначається його діяльність у те-перішньому, а також його свобода і відповідальність. У цьому випад-ку він перестає бути функціонером, він стає особистістю.

Зв’язок індивідуального і соціального не можна підміняти ди-хотомією “соціальне середовище – індивід”, де соціальне постає “се-редовищем”, що ззовні впливає на індивіда. При такому роз’єднанні соціального і індивідуального обидва вони спустошуються, бо пер-ше низводиться до анонімно-безособової соціальності, а друге – до пустого вмістилища цієї соціальності.

У нашій літературі з проблем формування особистості має місце стереотип людини як результату соціального середовища, в якому вбачається примат суспільного над індивідуальним. Цей стереотип привів у теорії до недооцінки індивідуально-особистісного в людині, а на практиці – під прапором боротьби з індивідуалізмом – до прини-ження людської індивідуальності. У зв’язку з цим стає важливим ак-цент на цінності індивідуально-особистісних начал нашого суспіль-ства, який орієнтував би розуміння такого зв’язку соціально-загаль-ного і індивідуально-окремого, в якому необхідною умовою реальної сили соціально-загального є повнота розкриття індивідуально-окре-мого. На цій методології повинні засновуватись спеціальні методи-ки, що реалізують принцип індивідуального підходу в системі навчан-ня і виховання. В зв’язку з чим постають такі питання: як співвіднес-ти заздалегідь сплановану програму з індивідуальними даними, якщо формування і розвиток особистості, з одного боку, передбачає обо-в’язкове засвоєння певного навчального матеріалу, а з другого – по-винно спиратися на індивідуальну самостійність і індивідуальну вик-лючність кожного, хто навчається. У вирішенні цих питань необхід-180

но спиратися на принцип єдності соціально-загального і індивідуаль-но-окремого, який орієнтує на те, що розкриття індивідуальних мож-ливостей людини можливе тільки через реалізацію соціально-загаль-ного, а реалізація соціально-загального досягається тільки через здійснення індивідуально-окремого. Цей принцип націлює на подо-лання будь-якої однобічності: як абсолютизацію і поклоніння індив-ідуально-природним даним людини, так і на їх ігнорування.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60

Категорії

Соціальна психологія (частина 1)

Схожі підручники