конспект з курсу Філософія
2. Фіхте. «Діяти! Діяти!Діяти! — ось для чого ми існуємо»
У своєму філософському вченні Фіхте висунув на перший план питання "практичної" філософії - дослідження моралі, а також державного устрою. Як і Кант, Фіхте надавав перевагу "практичному розуму", практика зводилася для нього до діяльності моральної свідомості.
Принципи моралі, згідно з поглядами Фіхте, повинні ґрунтуватися на твердих теоретичних основах, об'єднаних у строго наукову систему. Для цього необхідно з'ясувати, що таке філософія як наука або - у ще загальнішій постановці - що робить науку наукою. Відповідно до цього Фіхте викладав своє філософське вчення як теорію науки, або науковчення. Як теоретична "наука про науку" філософія має визначити основи будь-якого знання.
Головний твір Фіхте - "Науковчення" (1794). Це не трактат про буття, а трактат про науку. Тут Фіхте подолав кантівське положення про непізнаваність "речі в собі". Первинна, всеосяжна визначальна реальність - це, за вченням Фіхте, абсолютне "Я". Фіхте почав свою доповідь з розгляду цього безпосереднього факту-з інтуїції діяльного суб'єкта, або "Я", яке обіймає в собі все, що може бути мислиме. Діяльність із розвитку "Я" Фіхте розумів як рух від первісного положення або утвердження думки до протилежного положення, а від нього - до третього положення, яке є єдністю, або синтезом, їх обох. Крім вихідного "Я", за Фіхте, передбачається і "не-Я", інакше кажучи, крім свідомості повинна бути природа, крім суб'єкта - об'єкт. Фіхте вважав, що крім сущого творчого "Я", "не-Я" природа, об'єкт також повинні бути визнані як існуючі. "Не-Я" діє на "Я" і в певному розумінні визначає його діяльність. Необхідно, щоб саме "Я" випробувало на собі поштовх із боку конфронтуючого йому "не-Я". Ця дія "не-Я" не пізнавана за допомогою понять, вона лише безпосередньо відчувається нами. Таким чином, основою теоретичної діяльності е несвідома діяльність. Під діяльністю "Я" Фіхте розумів насамперед моральну поведінку суб'єкта. Мета діяльності людини - виконання закону моралі, виконання обов'язку. Цьому виконанню протидіють природні схильності людини, джерелом яких є фізична природа людини, пов'язана з усім світом. Це і є "не-Я", що протистоїть "Я", що спонукає його до дії. На думку Фіхте, умовою виконання морального закону може бути лише перемога над почуттєвими схильностями. Чим сильніша дія почуттєвої природи на людину, тим більше моральне значення отримує перемога морального закону над людськими пристрастями й схильностями.
При цьому Фіхте роз'ясняв, що його "не-Я" аж ніяк не є кантівською "річчю в собі". "Не-Я" - необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Свідомість "Я" творить усе інше, зовнішній щодо цієї свідомості світ. Особливість цієї діяльності полягає в тому, що тоді, коли вона відбувається, людина її не усвідомлює. Тому, у звичайному мисленні не враховується її існування і з необхідністю приймаються її продукти за речі, які нібито існують самі по собі, незалежно від свідомості, і нібито впливають на свідомість.
Але філософське мислення, стверджував Фіхте, долає цю неминучу ілюзію повсякденного мислення, яке вважає, що зміст людських відчуттів даний зовні. Насправді ж, на думку Фіхте, ця даність є лише необхідним уявленням, що виникає із продуктивної діяльності "Я". Первинною виявляється саме ця діяльність "Я", яка повинна розглядатися як основний постулат науковчення. Фіхте називав цей акт діяльності "справою - дією".
Для того, щоб прийти до усвідомлення безумовної необхідності первинної діяльності "Я", потрібна, за Фіхте, особлива здатність розуму. Це здатність, для якої вже не існує звичайної протилежності між діянням і його результатом, між суб'єктом і об'єктом. Розум безпосередньо споглядає або "бачить" їх нерозривну єдність. Цю вищу здатність Фіхте називав інтелектуальним спогляданням (або інтелектуальною інтуїцією). Лише коли ми починаємо розглядати думку як діяльне, практичне начало, виникає можливість усунути протилежність суб'єкта й об'єкта. Таким чином, не теоретична здатність уможливлює практичну, а навпаки, практична здатність уможливлює теоретичну.
Процес діяльності Фіхте розумів діалектично. На його думку, діяльне "Я" завжди приводиться в рух і спонукається до дії чимось протилежним. Незумовлена діяльність "Я" є процесом безперервних суперечностей між діяльністю і її завданням: ледь переборено й знято одну перешкоду, як негайно ж виникає інша, і цій справі та відсуненню межі, по суті, ніколи не може бути покладений кінець. Фіхте назвав свій метод не діалектичним, а антитетичним.
Зазначимо, що метод Фіхте відрізняється від діалектичного методу Гегеля. У Фіхте антитеза не виводиться з тези, а ставиться поруч із тезою як її протилежність. Саме тому Фіхте й назвав свій метод антитетичним. Слідуючи за своїм антитетичним методом, Фіхте рухався від теоретичних основних положень - через розгляд відчуття, споглядання й уяви, а також мислення (розуму, здатності судження та розуму) - до основних положень практичного розуму з його здібностями, прагненнями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показав, що суб'єкт (людина) послідовно піднімається від найнижчого щабля теоретичної діяльності до найвищого. На цій стадії він осягає, що сам об'єкт, або предмет думки, є результатом власної активності мислення. Таким чином, за задумом Фіхте, метод "науковчення" збігається з природним ходом розвитку людського розуму, й "науковчення" виявляється своєрідною зв'язною історією розвитку людського духу, людської культури.
Категорія свободи розглядається Фіхте у декількох аспектах: і як свобода суб´єктивного Я, і як родова людська здатність, і як основна засада існування держави та права, і як мета виховання. "Свобода... мислима лише у розумних істотах, але в них вона, без сумніву, мислима. Я сам, незалежний і свобідний від впливу всіх зовнішніх сил, припиняю свою нерішучість і визначаю себе свобідно виробленим у мені пізнанням кращого" . Моральність "Я" базується на свободі пізнання і вибору добра. Спираючись на ідеї Канта та Руссо, він вважає основним завданням держави виховання людини у дусі свободи. Сутність свободи бачиться у добровільному виконанні моральних законів. Виконання їх може бути зовнішньою необхідністю для суб´єкта і тоді воно — пасивне. У разі свідомого їх виконання — є творчість і свобода.
Поняття свободи має в етиці Фіхте значення не чогось незмінного. Він виділяє різні ступені свободи в історичному поступі. Останній характеризується як різні ступені прояву ідеї (естетична, соціальна, наукова, релігійна).
«Той, хто вважає себе господарем над іншими, сам є рабом. Якщо він і не завжди є таким, то у нього все ж рабська душа, і перед першим же сильнішим, хто над ним запанує, він буде ганебно повзати. Тільки той є вільним, хто бажає все навколо себе зробити вільним »
У зв´язку з категорією свободи обґрунтовується поняття совісті. Вона розглядається як загальна субстанція "я" всіх людей. У совісті виявляється міра моральності суб´єкта. Моральність вимагає діяти по совісті. Саме у діяльнісному виборі вчинків згідно з совістю людина виявляє свою свободу. Свобода, отже, бачиться, в першу чергу, як незалежність думки. зобов´язуючи людину почуватися свобідною, Фіхте бачить передумовою до цього діяльність згідно з обов´язком і заради обов'язку. До низки обов´язків, що ставляться перед людиною, залежить, зокрема, такий: "Виконуй щоразу своє призначення". Загальні безумовні вимоги до людей вкладаються у правила: не чинити насильства над ближніми, не обманювати, не зазіхати на чуже майно.
Кінцевою моральною метою людства філософ бачить досконалість сукупного "Я". "Мета людини — удосконалення, мета людства — досконалість... Загальне удосконалення, удосконалення самого себе шляхом вільного використання впливу на нас інших і вдосконалення інших шляхом зворотного впливу на них вільних істот — ось наше призначення у суспільстві».
Місію вченого Фіхте бачить, у першу чергу, в моральному вихованні суспільства. Він покликаний повною мірою розвинути у собі суспільні таланти та здатність передачі знань і умінь. Вчений — це учитель і "вихователь людства"
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31