Главная->Інвестування->Содержание->2. Класифікація інвестицій

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ІНВЕСТУВАННЯ

2. Класифікація інвестицій

Більш детально економічну природу інвестицій можна дослідити за допомогою їхньої класифікації (таблиця 1.1).

Таблиця 1.1

Основні ознаки для класифікації інвестицій

Класифікаційна ознака	Зміст
1. Форма власності	- приватні; - державні; - змішані.
2. Об'єкти вкладення коштів	- фінансові інвестиції, або вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти — цінні папери, депозити, цільові банківські вклади; - реальні інвестиції, або вкладення коштів у матеріальні (будівлі, споруди, обладнання тощо) і нематеріальні (патенти, ліцензії, «ноу-хау», науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи у вигляді документації тощо) активи. В структурі реальних інвестицій можна виділити: інноваційні та інтелектуальні інвестиції.
3. Характер участі інвестора в інвестуванні	- прямі — передбачають безпосередню участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладення коштів. - непрямі, що здійснюються через різних фінансових посередників.
4. Регіональний аспект	- внутрішні — вкладення суб'єктів господарської діяльності даної держави; - іноземні — вкладення іноземних юридичних і фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових організацій; - закордонні — вкладення коштів в об'єкти інвестування за межами території даної країни (придбання цінних паперів іноземних компаній, майна тощо).
5. Період інвестування	- короткострокові - тривалістю до одного року; - середньострокові – тривалістю від одного до трьох років; - довгострокові - тривалістю більше трьох років.
6. Ступінь ризику	- безризикові — у ряді країн безризиковими вважаються вкладення у короткострокові державні облігації, дохід по них визначає ставка безпеки, що використовується при оцінюванні вкладів як точка відліку інвестиційного ризику; - ризикові — ступінь ризику, або ступінь невизначеності, пов'язаний з інвестиціями, залежить від таких чинників, як час, об'єкт вкладення коштів тощо.

1. За відтворювальною спрямованістю інвестиції поділяють на валові і чисті.

Це пояснюється тим, що основним джерелом інвестування є національний дохід, за рахунок якого утворюється фонд нагромадження, що, у свою чергу, умовно поділяється на фонд відшкодування і фонд відновлення. За рахунок цих фондів і формуються валові і чисті (у їх складі) інвестиційні ресурси.

Валові інвестиції (ВІ) – це загальний обсяг інвестованих коштів в певний період, спрямований на відтворення (нове будівництво, реконструкцію, розширення, технічне переозброєння і на приріст товарно-матеріальних запасів).

Джерелом чистих інвестицій (ЧІ) є фонд відновлення, за рахунок якого формуються нові виробничі фонди. Вони менше валових на величину коштів, що спрямовуються з фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань (А).

Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі, тому що чисті інвестиції є вкладенням коштів у знову створені виробничі фонди і оновлений виробничий апарат. При цьому можливе виникнення таких макроекономічних пропорцій:

а) ЧІ < 0, або А > ВІ, що призводить до зниження виробничого потенціалу, зменшенню обсягів продукції і послуг, погіршення стану економіки;

б) ЧІ = 0, або ВІ = А, що засвідчує відсутність економічного зростання;в) ЧІ > 0, або ВІ > А, що забезпечує розширене відтворення, економічне зростання за рахунок зростання доходів, темпи якого перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій.

2. За напрямами вкладення капіталу (формами) розрізняють реальні і фінансові інвестиції

Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у корпоративні права, цінні папери, деривативи, депозитні банківські вклади, інші фінансові інструменти метою отримання доходу.

Реальні інвестиції характеризують вкладення капіталу в матеріальні (відтворення основного і оборотного капіталу) і нематеріальні активи (патенти, ліцензії, “ноу-хау”, технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна та інша документація).

Останнім часом в економічній літературі визначили нові форми інвестицій, які входять до складу реальних інвестицій — інноваційні інвестиції та інтелектуальні інвестиції.

Інноваційні інвестиції – це вкладення в нововведення. Взагалі, при стабільній економіці всі інвестиції повинні бути водночас інноваціями. За умов кризи можливі інвестиції на підтримку діючих технічно відсталих виробничих фондів.

Інтелектуальні інвестиції — це вкладення в об’єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі.

Визначення співвідношення фінансового та реального інвестування насамперед пов’язане з функціональним спрямуванням діяльності суб’єкта господарювання.

Інституційні інвестори (страхові компанії, інститути спільного інвестування та пенсійні фонди), як правило, основною формою своєї діяльності обирають фінансові інвестиції, оскільки працюють на фінансовому ринку, а реальні інвестиції вони можуть здійснювати тільки у межах законодавства для кожної групи таких інвесторів. Виробники здебільшого здійснюють реальне інвестування у формі капітальних вкладень і придбання нематеріальних активів з метою здійснення реконструкції, розширення, модернізації виробництва, підтримки діючих потужностей тощо. Щодо фінансових інвестицій підприємств, то вони, як правило, пов’язані з короткостроковими вкладеннями тимчасово вільних грошових коштів або пайовою участю в окремих підприємствах і здійснюються на більш пізніх стадіях розвитку суб’єкта господарювання.

У економіках країн, що розвиваються, левова частина інвестицій належать до реальних, у той час, як у розвинених країнах більша частина представлена інструментами ринку цінних паперів. Такі фундаментальні праці як “Инвестиции” В.Шарпа, Г.Александера і Дж.Бейлі, “Основы инвестирования” Л.Дж.Гітмана і М.Д.Джонка, “Принципы инвестиций” З.Боді, А.Кейна і А.Дж.Маркуса, “Управление инвестициями” Ф.Фабоцці присвячені дослідженню саме цих проблем.

У Законі України “Про інвестиційну діяльність” форми інвестицій не наводяться. Вперше вони розглядаються у Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” як капітальні, фінансові та реінвестиції. Такий поділ автор вважає помилковим, оскільки капітальні інвестиції відповідно до першого Закону – це інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів. Але другий Закон до капітальних інвестицій відносить також придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації. Таким чином, доцільніше було б замінити термін “капітальні інвестиції” на “реальні інвестиції”, який широко застосовується у практиці економічного аналізу і, зокрема, у системі національних рахунків ООН.

Щодо реінвестицій, то їх не можна вважати формою інвестицій через те, що вони характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес, тобто “здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій”.

3. За участю інвестора в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції, а за цілями інвестування – стратегічні і портфельні.

Прямі інвестиції зазвичай здійснюються у виробничий капітал з метою одержання прибутку та участі в управлінні виробництвом. Такі інвестиції передбачають безпосередню участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладення коштів. Іноді інвестор послідовно збільшує обсяги прямих інвестицій з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв).

Непрямі інвестиції здійснюються через різних фінансових посередників (інституційних інвесторів), які акумулюють і розміщують капітал, переданий у довірче управління, найбільш ефективним способом у різноманітні фінансові активи.

Стратегічні інвестиції передбачають придбання пакету акцій, який дозволяє впливати на управління компанією, а портфельні – одержання поточного доходу або приросту суми вкладеного капіталу.

Стратегічні інвестиції є прямими інвестиціями і вкладаються безпосередньо у реальні активи (виробництво, збут тощо) або забезпечують інвестору вплив на процес управління підприємством. У першому випадку він купує акції напряму, без посередників, а кошти від купівлі акцій поступають емітенту і спрямовуються на розвиток виробництва. У другому випадку він купує крупний пакет акцій на вторинному ринку з метою здійснення контролю за виробництвом і збутом емітента. Щодо емітента, то він не одержує грошей за куплені інвестором активи.

Портфельні інвестиції не можна вважати противагою прямим, вони є їх взаємодоповнюючим елементом. Однак між ними є принципова різниця:

1. Прямі фінансові інвестиції дають змогу підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидким і дешевим шляхом. Так, за галузевої або регіональної диверсифікації операційної діяльності, нарощенні обсягів виробництва і реалізації продукції шляхом “захоплення” підприємств-конкурентів у своєму сегменті ринку та інших аналогічних випадках підприємство шляхом відповідних форм фінансового інвестування може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку у статутному фонді) суб’єктів господарювання, максимальна сума купівлі яких складає ненабагато більше половини ринкової вартості їх бізнесу (50% плюс одна акція).

2. Прямі інвестиції мають безпосередній вплив на обсяги капітальних вкладень в економіку, а портфельні мають здебільшого тимчасовий і спекулятивний характер.

3. Мета прямих інвестицій – встановлення контролю над діяльністю підприємства і одержання прибутку від його господарської діяльності. Портфельна інвестиція передбачає одержання стабільного поточного доходу у вигляді відсотків або дивідендів і додаткового доходу у вигляді курсової різниці.

4. Прямі інвестиції відчутно впливають на рівень зайнятості і стан внутрішнього ринку країни, чого не можна сказати про портфельні інвестиції.

5. Портфельні інвестиції є більш ліквідними, ніж прямі. Через цю обставину вони дають можливість заробити “гарячі гроші” (за умов високого розвитку ринку капіталу).

У розвинених країнах критерієм розмежування інвестицій на прямі та портфельні є 10% об’єкта інвестування. Інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, однак вона повинна забезпечувати реальний вплив на господарську діяльність об’єкта інвестування. Якщо ж частка участі становить більше 10%, але реальний контроль над об’єктом відсутній, то інвестиція прямою не вважається.

4. За ступенем ризику виділяють безризикові, середньоризикові та високоризикові інвестиції.

Найважливішими факторами дохідності будь-яких інвестицій є ризик і час. Інвестування не можна розглядати без урахування ризику, тобто вірогідності відхилення величини фактичного інвестиційного доходу від величини очікуваного. Однак потрібно розуміти, що ризик – це не тільки втрати, але і додатковий дохід, тобто разом із ризиком зазнати втрат існує альтернатива отримання додаткових доходів, тобто ризикованість для будь-якого інвестора є альтернативою його дохідності.

Безризиковими вкладеннями капіталу у ряді країн є вкладення у державні цінні папери. Дохідність за ними визначає ставку безпеки, яка використовується для оцінки інших вкладень як точка відліку інвестиційного ризику.

Інвестиції з високим ризиком вважаються спекулятивними з точки зору гарантії отримання певного доходу. Взагалі інвестування і спекуляція – це два різних підходи до інвестування. Інвестування – це процес купівлі активів, про які можна з упевненістю сказати, що їх вартість залишиться стабільною і на них можна буде отримати не тільки позитивний розмір доходу, але навіть передбачуваний дохід. Спекуляція полягає у здійсненні операцій з активами, коли їх майбутня вартість і рівень очікуваного доходу вельми ненадійні. Однак за більш високого ступеня ризику від спекуляцій можна очікувати більш високий дохід.

На думку автора, доцільно виділити три головних відмінності інвестицій від спекуляції:

1. Інвестиції мають межу припустимого ризику. Щодо спекуляції, то вона не передбачає такої межі, а жорсткий зв’язок між майбутнім доходом і ризиком відсутній.

2. Інвестування передбачає отримання стабільного і достатньо високого доходу. Спекуляція зазвичай керується мотивом: купити дешевше – продати дорожче, тобто різницею між витраченим і отриманим капіталом.

3. Інвестування і спекуляція різняться періодом часу. Якщо капітал вкладений на тривалий період (наприклад, у США більше 6 місяців), то це означає, що він інвестований.

Особливу роль в інвестиційній діяльності відіграє фактор часу. Як зазначає А.Маршалл, “очікування є таким самим справжнім елементом витрат виробництва, як і зусилля, і з мірою його накопичення входить до складу витрат, а тому його не слід враховувати окремо від останніх”.

5. За строками інвестування розрізняють інвестиції:

а) довгострокові – як привило, тривалістю понад п’ять років;

б) середньострокові – від одного до п’яти років.

в) короткострокові – тривалістю до одного року (наприклад, державні облігації України, казначейські зобов’язання України, ощадні (депозитні) сертифікати).

6. За регіональною ознакою інвестиції потрібно поділяти на:

– внутрішні – вкладання капіталу фізичними, юридичними особами, а також державою на території даної країни;

– закордонні – вкладання за межами території даної держави;

– іноземні – вкладання іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових організацій.

7. За формою власності ресурсів інвестування інвестиції поділяють на державні, недержавні та змішані.

При цьому останні передбачають фінансування з різних джерел (державних і недержавних). Приватну форму інвестицій у Законі «Про інвестиційну діяльність» доцільніше назвати недержавною, оскільки вона включає інвестування, що здійснюється юридичними особами, заснованими на приватній і колективній власності. Іноземні інвестиції класифікуються автором як такі тільки за регіональною ознакою (їх можуть здійснювати іноземні юридичні і фізичні особи, а також держави).

1 2 3 4 5 6 7

Категорії

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ІНВЕСТУВАННЯ

1. За відтворювальною спрямованістю інвестиції поділяють на валові і чисті.

Схожі підручники