Курс Банківська Система
3. Валютні ризики і методи їх страхування
Валютний ризик — це небезпека втрат, пов'язаних зі зміною курсів іноземних валют у ході здійснення угод з їх купівлі-продажу.
Природно, більш-менш точно передбачати величину зміни валютних курсів можна і, як правило, потрібно в тому випадку, коли йдеться про досить невеликий період часу: від одного до декількох днів чи тижнів. В інших випадках цілком задовільним вважається вдале прогнозування всього напрямку в зміні курсу валюти — його зниженні чи підвищенні, — чого вже самого по собі достатньо для проведення прибуткових операцій зі страхування валютного ризику. Це не виключає, однак, можливості точного прогнозування не тільки напрямку, а й величини подібних змін, що найчастіше підтверджується і практикою валютного ринку.
У зв'язку з цим прийнято вважати, що найбільш вдалими є прогнозування динаміки валютних курсів на термін у півроку (180 днів), при цьому є два підходи до встановлення курсу за угодами: "фундаментальний" і "технічний".
"Фундаментальний" підхід виходить з того, що основними факторами формування курсів на валютному ринку є процентні ставки по депозитно-позичкових операціях, темпи інфляції і стан платіжного балансу по поточних операціях. Таким чином, інформація про очікувані зміни цих факторів, що вже пройшли або очікуються, з одного боку, і про ступінь впливу цих факторів на величину валютного курсу (тобто про величину коефіцієнтів кореляції), з іншого боку, вважаються достатніми для складання прогнозів шляхом побудови економічних моделей. Використовувані моделі можуть бути досить складними, якщо врахувати, що сама кількість факторів впливу в дійсності не обмежується трьома вищевказаними. Крім того, варто враховувати і те, що для подібного прогнозування мають значення види і ціни, які використовуються при обчисленні інфляції (оптові чи роздрібні, експортні чи імпортні), процентних ставок (номінальні чи реальні, коротко- чи довгострокові) і платіжного балансу (торговий, базисний, по поточних операціях). І все це повинно бути враховане при складанні моделей.
Теоретична побудова подібних економічних моделей цілком обґрунтована, однак практика їх використання для прогнозування динаміки валютних курсів, у тому числі і центральним банком, показала, що хоча теорія і правильна, але вона не всесильна. Як правило, прогнози, засновані на подібних моделях, не виправдувалися, особливо в коротко- і середньостроковому плані, що найбільш важливо для здійснення банківських операцій. Імовірно, основною причиною є відсутність стійкої, кількісно вираженої кореляційної залежності валютного курсу від відповідних факторів. Крім того, сам процес ускладнюється ще і тим, що величини курсоутворюючих факторів найчастіше доводилося прогнозувати наперед, щоб врахувати їхній вплив до того, як вони уже відіб'ються на валютних котируваннях. У зв'язку з цим практики більше схильні застосовувати інший, теоретично не обґрунтований, зате такий, що дає надійніші результати, "технічний" підхід. Цей підхід базується на переконанні, що графіки, які ілюструють динаміку валютних курсів, самі по собі можуть дати ключ до з'ясування можливих напрямків руху курсів у майбутньому. Виявляється, найбільш надійні прогнози виходять на підставі або екстраполяції показників тимчасового ряду динаміки валютних курсів, або очікування повторення в часі тих тенденцій руху курсу, що були властиві йому раніше. Сутність основного методу цього напрямку, методу "чартів" (від англ. chart — графік), полягає в проведенні графічного аналізу динаміки курсів для виявлення подібних моментів у їхньому русі з метою прогнозування. При цьому виходять із припущення, що один раз відзначена послідовність у коливаннях валютного курсу буде виявлятися й у наступному. (При цьому чим менше ви знаєте про реально існуючі економічні залежності, тим краще).
У ході аналізу "чартів" виділяють визначені фігури, злами графіка визначеної конфігурації: "прапор" чи "вимпел", "трикутник", "провал", "дуга", "голова-плечі" і т.д. Помітивши, що крапки, які фіксують стан поточного курсу, починають вибудовуватися на графіку у визначену фігуру ("чарт"), валютний дилер може досить упевнено визначити ті моменти, коли дану валюту необхідно купувати, а коли настає час рятуватися від неї.
Слід також зазначити, що на завершальній стадії прогнозування здійснюється експертна оцінка, яка базується на якісному аналізі всієї сукупності фактів, що впливають на курси (фінансові, загальноекономічні, політичні і психологічні). Експертна оцінка покликана врахувати можливість зміни курсів, не передбачуваних іншими методами.
Утім, можна з упевненістю стверджувати, що універсального методу прогнозування валютних курсів не існує, і на практиці доводиться використовувати різні методи і підходи:
• "технічний" підхід, і насамперед метод "чартів", найбільш ефективний при короткостроковому прогнозуванні динаміки валютних курсів;
• форвардні курси, що є результатами оцінки можливих перспектив розвитку подій на валютному ринку з боку найбільш інформованих учасників, можуть слугувати як достовірні прогнози на короткий і середній термін;
• економічні моделі, засновані на домінуючому в даний момент курсоутворюючому факторі, найбільш успішно застосовуються для середньострокових прогнозів;
• принцип паритету купівельної спроможності як основи валютного курсу вважається основним методом для довгострокового планування.
Результати прогнозування, отримані будь-яким методом, слугують для ухвалення рішення про те, як уникнути можливих збитків чи одержати потенційний прибуток.
Методи страхування валютних ризиків — це фінансові операції, що дозволяють або цілком, чи частково ухилитися від ризику збитків, що виникає в зв'язку з очікуваною зміною валютного курсу, або отримати спекулятивний прибуток, заснований на спробній зміні. До таких методів страхування, чи хеджування (від англ. hedqe — обгороджувати) можна віднести:
1) структурне балансування (активів і пасивів, кредиторської і дебіторської заборгованості);
2)зміну терміну платежу;
3) форвардні угоди;
4)операції типу "своп";
5)опціонні угоди;
6)фінансові ф'ючерси;
7) кредитування й інвестування в іноземній валюті;
8)реструктуризацію валютної заборгованості;
9)рівнобіжні позички;
10)лізинг;
11)дисконтування вимог в іноземній валюті;
12)"валютні кошики";
13)здійснення філіями платежів у "зростаючій" валюті;
14)самострахування.
Варто мати на увазі, що методи 2, 3, 4, 5, 6 і 11 застосовуються для короткострокового хеджування, тоді як методи 7, 8, 9,10, 13 і 14 — для довгострокового страхування ризиків. Методи 1 і 12 можуть успішно використовуватися у всіх випадках. Необхідно відмітити, що методи 9 і 13 у принципі доступні лише тим компаніям чи банкам, які мають закордонні філії. Треба сказати, що застосування деяких з цих методів ("своп", "опціон", "ф'ючерс" і деякі інші) ще дуже ускладнене чи просто неможливе в наших умовах через недосконалість законодавства чи нерозвиненість ринкових структур. У зв'язку з цим ми розглянемо лише ті з них, що зустрічаються в українській комерційній практиці.
Сутність основних методів хеджування зводиться до того, щоб здійснити валютно-обмінні операції до того, як відбудеться несприятлива зміна курсу, або компенсувати збитки від подібної зміни за рахунок рівнобіжних угод з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку. Утім, можливі й інші варіанти.
Структурне балансування полягає в прагненні підтримувати таку структуру активів і пасивів, яка дозволить перекрити збитки від зміни валютного курсу прибутком, одержуваним від цієї ж зміни за іншими позиціями балансу. Інакше кажучи, подібна тактика зводиться до прагнення мати максимально можливу кількість "закритих" позицій, мінімізуючи таким чином валютні ризики. Але оскільки мати "закритими" усі позиції не завжди можливо і розумно, то варто бути готовим до негайних акцій зі структурного балансування. Наприклад, якщо підприємство чи банк очікує значних змін валютних курсів у результаті девальвації гривні, то йому варто негайно конвертувати вільну готівку у валюту платежу. Щодо гривні це, природно, можна зробити лише при наявності такого права (вираженого записами на позабалансовому рахунку чи яким-небудь іншим способом) або після створення внутрішнього валютного ринку. Якщо ж говорити про співвідношення між різними іноземними валютами, то в подібній ситуації, крім конверсії спадної валюти в більш надійну, можна здійснити, скажімо, заміну цінних паперів, деномінованих у "хворій" валюті на надійніші фондові цінності.
Одним з найпростіших і в той же час найбільш розповсюджених способів балансування є приведення у відповідність валютних потоків, що відбивають доходи і витрати. Іншими словами, щоразу, укладаючи контракт, що передбачає одержання чи, навпаки, виплату іноземної валюти, підприємство або банк має прагнути спинити свій вибір на тій валюті, яка допоможе йому закрити цілком чи частково вже наявні "відкриті" валютні позиції.
Зміна терміну платежу, що звичайно зветься тактикою "лідз енд легз" (leads and laqs — англ.: випередження і відставання), являє собою маніпулювання термінами здійснення розрахунків, застосовуване в очікуванні різких змін курсів валюти ціни чи валюти платежу. До найбільш уживаних форм подібної тактики належать: дострокова оплата товарів і послуг (при очікуваній апреціації, тобто підвищенні курсу валюти платежу) чи, навпаки, затримка платежу (при очікуваній її депреціації, тобто падінні курсу); прискорення чи сповільнення репатріації прибутків, погашення основної суми кредитів і виплати відсотків і дивідендів; регулювання одержувачем інвалютних коштів термінів конверсії виторгу в національну валюту та інше. Застосування цієї тактики дозволяє закрити "короткі" позиції по іноземній валюті до її апреціації (зростання валютного курсу) і відповідно "довгі" позиції — до її депреціації. Можливість використання подібного методу, однак, значною мірою обумовлена фінансовими умовами зовнішньоторговельних контрактів. Інакше кажучи, у контрактах варто заздалегідь передбачати можливість дострокової оплати і чітко обумовлювати розмір пені за несвоєчасну оплату. В останньому випадку затримка платежу у зв'язку з очікуваною зміною курсу буде виправдана тільки тоді, якщо економія в результаті платежу за новим курсом перекриє суму нарахованої пені.
Форвардні угоди є, мабуть, найчастіше використовуваним у даний час методом хеджування (у зв'язку з чим іноді навіть під хеджуванням мають на увазі одні лише форвардні операції зі страхування валютних ризиків), застосовуваним з метою відхилення від ризиків по операціях купівлі-продажу іноземної валюти, що передбачає її постачання в терміни, які перевищують два дні. Найбільш уживаними термінами для такого виду угод є 1,2,3 чи 6 місяців (хоча, як вказувалося вище, терміни подібних угод можуть досягати декількох років). Суть подібної угоди, з огляду на можливість страхування, полягає в тім, що імпортер, який побоюється підвищення курсу валюти платежу, вправі заздалегідь звернутися в банк і купити цю валюту з терміном постачання, наближеним до терміну платежу. Природно, що угода буде зроблена за курсом "форвард", а це може бути (а в разі очікування апреціації валюти обов'язково буде) вище курсу "спот". Отже, імпортер у такому разі піде на додаткові витрати, що, власне кажучи, є платою за подібну страховку.
Якщо валюта країни-імпортера є неконвертованою, подібні угоди можуть здійснюватися тільки між двома іноземними валютами. У такому випадку покупець валюти повинен надати банку гарантії оплати угоди іншою конвертованою валютою. Такою гарантією може, наприклад, слугувати зовнішньоторговельний контракт, що передбачає одержання даним клієнтом валюти за раніше продані товари.
За допомогою форвардних операцій страхування валютних ризиків може здійснюватися й експортером, який просто робить протилежні угоди: побоюючись падіння курсу валюти платежу, він продає належну йому суму за національну (чи іноземну) валюту на термін, зводячи, таким чином, до нуля валютний ризик для себе і перекладаючи його на банк.
Крім вищеописаної простої форвардної угоди (так званої "аутрайт" — outriqht), до цього різновиду можна віднести і більш складний різновид — угоди "своп".
Операції типу "своп" полягають у купівлі іноземної валюти на умовах "спот" з наступною зворотною операцією на умовах J "форвард". У результаті подібних угод банки здобувають валюту, необхідну для міжнародних розрахунків, і диверсифікують свої валютні резерви, зберігаючи валютні позиції "закритими".
Можливі й інші комбінації, зокрема угоди типу "подвійний форвард" (чи "форвард — форвард"). У такому випадку клієнт, котрий раніше уклав угоду "форвард" зі своїм банком, але ще до настання терміну постачання валюти збагнув, що очікувані ним зміни на валютному ринку не відбудуться в передбачуваний ним термін, укладає додаткову угоду на нових умовах, але пролонгує раніше укладену. Операції типу "своп" у нашій країні ще не ввійшли широко в практику. Це зумовлено насамперед тим, що діюче валютне законодавство строго регламентує порядок придбання підприємствами іноземної валюти, обумовлюючи його наявністю документально зафіксованих платіжних зобов'язань перед іноземним контрагентом. Разом з тим з досить високим ступенем імовірності можна прогнозувати докорінну зміну ситуації в міру розвитку ринкових відносин і збільшення відкритості нашої економіки.
Опціон являє собою вид контракту, за яким покупець має право протягом визначеного терміну або купити за фіксованою ціною обумовлену суму іноземної валюти (опціон типу "кол" — call), або продати її (опціон "пут" — put). Власник опціону приймає рішення про те, чи скористатися наданим йому правом залежно від динаміки валютних курсів. В усіх випадках ризик, якому піддається власник опціону, заздалегідь обмежений ціною опціону, а виграш теоретично не обмежений і на практиці буває дуже значний. Хеджування методом опціонних угод відрізняється від операцій "форвард" тим, що за підприємством чи банком зберігається право вибору, а це підвищує ефективність операції.
Торгівля "опціонами" може відбуватися безпосередньо комерційними банками, хоча, як правило, цим займаються лідери валютної біржі. Треба думати, що в міру розвитку валютної біржі в нашій країні страхування валютних ризиків за допомогою "опціону" буде розширюватися.
Рівнобіжні позички являють собою взаємне кредитування в національній валюті підприємствами чи банками, що розташовані в різних країнах. Обидві позички видаються на однаковий термін. За своєю суттю такого роду позички розглядаються як угода "своп" з купівлею валюти на умовах "спот" і одночасного продажу "форвард", але сам період хеджування може бути і більш тривалим, ніж це можливо здійснити на ринку форвардних угод (якщо він, звичайно, взагалі існує) відповідно до існуючого в даній країні кредитного законодавства.
Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті. Як різновид дисконту векселів являє собою переуступку банку права вимоги заборгованості в іноземній валюті взамін за негайну виплату банком відповідної суми в національній (чи іноземній) валюті. Подібні операції називаються угодами "а-форфе" (від франц. a forfai — цілком, загальною сумою) чи форфетуванням, оскільки, на відміну від факторингових операцій, у цьому випадку банк отримує векселі на всю суму і на повний термін, беручи на себе всі комерційні ризики (включаючи валютний і ризик неплатоспроможності) без права регресу (обороту) цих векселів на колишнього власника. Відмінності від традиційного обліку векселів полягають у тому, що форфе-тування застосовується звичайно при постачанні устаткування на великі суми, із тривалою розстрочкою платежу (від півроку до 5—7 років) і пропонує гарантію чи аваль банку.
Крім угод "а-форфе", дисконтування здійснюється й іншими способами, що мають певні відмінності (наприклад, право регресу чи спеціальний понижений валютний курс). Хеджування в такому випадку буде полягати в тім, що експортер може одержати суму боргу за погодженим курсом, не побоюючись його падіння до моменту платежу. Для нього збитки будуть обмежені величиною знижки, яку він дає форфетеру (банку).
"Валютний кошик" являє собою набір валют, узятих у визначених пропорціях. У такий кошик, якщо метою його використання є хеджування, підбираються валюти, курси яких звичайно "плавають" у протилежних напрямках, взаємно врівноважуючи наслідки свого "плавання", роблячи сукупну вартість усього "кошика" більш стабільною. Як приклад можна назвати традиційні "валюти-супер-ниці": долар, фунт стерлінгів, євро та ієну.
Хеджування здійснюється шляхом включення в торговий чи кредитний договір "мультивалютного застереження", відповідно до якого сума грошового зобов'язання перераховується залежно від зміни курсового співвідношення між валютою платежу і відповідним "валютним кошиком". "Кошик" як метод виміру середньозваженого курсу валюти платежу стосовно визначеного набору інших валют знижує імовірність різкої зміни суми платежу. При цьому, з погляду валютного ризику, обоє контрагенти опиняються в рівних умовах.
Чисто технічне застереження полягає в тому, що в контракті фіксується вартість "валютного кошика" у "валюті ціни" і передбачається зміна суми фактичного платежу пропорційно зміні цього співвідношення на день платежу.
Самострахування застосовується підприємствами і банками незалежно від паралельно описаних вище інших методів хеджування і полягає в тому, що величина можливого збитку від зміни валютного курсу заздалегідь включається в ціну (якщо це дозволяє кон'юнктура ринку) і використовується для утворення страхового фонду.
Зв'язок банку з хеджуванням проявляється двояким способом, оскільки, з одного боку, банк, як і будь-яка комерційна компанія, може застосовувати вищеописані методи страхування валютних ризиків у повсякденній практиці своєї фінансової діяльності з управління власними валютними ресурсами, з іншого боку, хеджування в багатьох випадках є тією послугою, яку банки пропонують своїм клієнтам. Насамперед, мова може йти про консультування клієнтів з питань страхування ризиків, що само по собі є відповідальним, складним і багатоетапним процесом. Як звичайно підкреслюють експерти, важливо показати своїм клієнтам, що не існує ніякого простого "золотого правила" чи магічної формули і що валютні операції вимагають систематичного аналізу кожного кроку і цілого процесу прийняття рішень".
Поетапно подібна робота може будуватися в такий спосіб:
• визначити всі типи валютних ризиків, яким може піддатися компанія (чи банк);
• оцінити можливу величину збитків (з урахуванням прогнозів динаміки валютних курсів) для ухвалення рішення про доцільність добування витрат на хеджування;
• розглянути можливість відхилення від валютного ризику найпростішими способами типу "лідз енд легз" чи шляхом укладення зустрічного контракту на продаж (купівлю) яких-небудь товарів за ту саму валюту;
• якщо все-таки існує необхідність у складніших формах хеджування, визначити, чи варто забезпечувати їм страхування всіх 100% можливого ризику, чи, наприклад, обмежитися якою-небудь частиною;
• вибрати найбільш придатну в даному випадку форму хеджування і визначити дату чи певні події на валютному ринку, з моменту настання яких операція хеджування повинна бути здійснена.
Але від звичайних консультантів банки відрізняються тим, що вони не тільки дають поради зі страхування валютних ризиків, а й безпосередньо здійснюють необхідні операції. Це стосується, в першу чергу, валютних операцій типу "форвард", "своп", опціонів і фінансових ф'ючерсів. У зв'язку з цим банкам доводиться найчастіше брати на себе ризик зміни валютного курсу в несприятливому напрямку. Природно, що, як і всяка комерційна компанія, банк намагається уникнути зайвих і надто небезпечних ризиків і здійснює подібні операції лише в надії на одержання прибутку. З цією метою форвардні курси, використовувані в подібних операціях, установлюються на рівні, що з урахуванням відсотка по міжбанківських депозитах дозволяє перекрити можливі збитки в майбутньому.
Природно, що кращим є випадок, коли фактична зміна курсу виявиться цілком перекритою різницею між курсами "спот" і "форвард" (на момент укладення угоди). Ідеальним же є варіант, коли реальний рух курсу валюти піде не в тому напрямку, що передбачався на ринку "форвард".
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116