Естетика . Підручник (частин 2)
ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА § 1. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНОГО І ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ
Художнє життя сучасного суспільства напричуд різноманітне. Це пов’язано з особливостями розвитку мистецтва, насамперед, з його видовою і жанровою диференційованістю. крім класичних ви-дів мистецтва — архітектури, скульптури, живопису, музики, театру (драматичного, оперного, балетного), літератури — такі види, як кі-нематограф, телебачення, радіо, фотомистецтво, що є здобутком тех-нічних досягнень XX ст., значно розширили сферу мистецтва. Якщо додати мистецтва, що з’явились як синтез із спортом — цирк, балет на льоду, художню гімнастику, — то можна твердити, що мистецтво тяжіє до нестримного і всебічного примноження.
Художнє життя суспільства має і свою організацію, що передба-чає професійну підготовку, власні форми художнього виробництва, відповідні інститути, які забезпечують доведення його до публіки, суспільну оцінку художніх творів, використання засобів інформа-ції, завдяки яким відбувається поширення знань про події худож-нього життя.
Мистецтво твориться не тільки художниками, а й усіма тими умовами, що сприяють розквітові талантів, стимулюють пошук но-вого або суворо охороняють традиції, високо цінують талант або не зацікавлені у вияві особистості. деякі мистецтва залежать від розви-тку матеріальних засобів. Значну роль відіграють художні традиції країни, наявність художньої школи, що плекається багатьма поколін-нями митців. і, нарешті, успіх багатьох новацій залежить від рівня художньої підготовки й естетичних потреб публіки, без участі якої не відбуваються значущі події художнього життя.
Зупинімося на найважливіших аспектах художнього життя, без аналізу яких неможливе розуміння багатьох процесів, що визначають характер, тенденції, пошуки і зміни форм сучасного мистецтва.
Художнє життя суспільства
Професійна підготовка та професійні організації митців. Як уже зазначалося раніше, професійна підготовка художників упродовж останніх трьох століть зазнала змін. до епохи Відродження професій-на підготовка майстрів мистецтва мало відрізнялася від підготовки ремісника і зводилася до навчання роботи з певним матеріалом. учи-телем був досвідчений майстер. Він набирав учнів, які допомагали йому в роботі. Спочатку майстер навчаючи їх, доручав найпростіші й трудомісткі операції. під час спільної роботи він відбирав найобдаро-ваніших і доручав їм складніші операції. природний талант і вміння відігравали неабияку роль у процесі навчання. Адже найчастіше сек-рети майстерності, тобто певні прийоми, що забезпечували майстрові успіх у його справі, учням зазвичай не розкривалися. Тому художні професії були переважно сімейною справою, а секрети майстерності передавалися членам сім’ї, від батька до сина. Значна частина учнів так і залишалися підмайстрами і тільки найталановитіші піднімали-ся до рівня майстра. В ремісничих об’єднаннях — цехах, гільдіях або корпораціях — статус майстра надавався за рішенням відповідних професійних об’єднань.
За доби Відродження першими з ремісничих цехів вийшли жи-вописці. Це значною мірою пов’язано зі зміною змісту живописного мистецтва, перетворенням його з виробничої діяльності на духовну, на створення певного духовного змісту, який визначав не замовник, а майстер. Характер взаємозв’язку художника й замовника сприяв та-кож автономізації художника. дедалі частіше замовником виступала окрема особа, а не церква, місто, держава.
Як відомо, першим закладом художньої освіти стала Болонська академія мистецтв, згодом таку саму академію було засновано в па-рижі. принцип освіти, апробований в академіях, поширився й на інші види художньої діяльності. учні навчалися під керівництвом досвідченого майстра. Щоправда, з часом було введено певний обсяг теоретичного навчання, що охоплював теорію та історію мистецтва, а також своєрідний курс загальнокультурних знань з естетики, психо-логії, філософи тощо. поступово художні заклади на зразок академій доповнюються навчальними закладами нижчого ступеня — художні-ми, музичними, хореографічними школами та училищами. Вдоскона-люється і добір учнів. розвиток психології мистецтва, дедалі глибше розуміння зв’язку професійного успіху і обдарованості допомагають
Естетика
створити певну систему раннього виявлення хисту учня. Відчутні-шою стає турбота про умови навчання, про накопичення і збереження досвіду, формування традицій.
до роботи в освітніх закладах залучаються найвидатніші діячі мистецтва, що забезпечує спадкоємність, своєрідність шкіл і напря-мів, збереження класичних традицій в образотворчих мистецтвах, музиці, балеті та літературі.
Таким чином, професійна підготовка діячів мистецтва набула з часом нових форм, іншими стали і професійні організації. потреба в об’єднанні зусиль для розв’язання важливих питань художнього життя, у професійному спілкуванні зумовила появу творчих спілок, художні академії взяли на себе координаційну роль в організації творчого життя, збирання й розподілу коштів, організації виставок, конкурсів, видавничої справи, підтримки молодих талантів, зв’язків із діячами мистецтв інших країн. В умовах значної фінансової під-тримки з боку держави творчі спілки нерідко відігравали і певну ідеологічну функцію. Так, зокрема, було в СрСр. нині, коли наша молода держава відмовилась від ідеологічного тиску на діячів мисте-цтва, перед творчими спілками відкриваються нові можливості орга-нізаційного відновлення, активізації творчого життя і діяльності всіх культурно-мистецьких сфер.
Культурні та художні заклади. Залежно від виду і форми бут-тя творів мистецтва відповідно організовані заклади забезпечують можливість ознайомлення з ними широкого кола читачів і гляда-чів. Звичайними стали для нас бібліотеки, музеї, театри, кінотеатри, концертні зали, виставкові зали. Відбуваються різноманітні художні заходи: конкурси, фестивалі, ювілейні вистави, прем’єри, бенефіси, творчі звіти тощо. Все це має велике значення для культурного життя країни. Формування літературних і художніх зібрань, наприклад, по-требує значної мистецтвознавчої та наукової роботи. Фахівці з різних галузей знань вивчають, систематизують, реставрують національні набутки, організовують виставки, забезпечують постійне оновлення експозицій. Бібліотеки та музеї, що мають багаті фонди, набувають особливого статусу національних і тому стають державними рарите-тами. Такі всесвітньо відомі музеї, як Лувр, Британський музей, дрез-денська картинна галерея, петербурзький Ермітаж, нью-иоркський музей сучасного мистецтва, а також національна бібліотека конгресу
Художнє життя суспільства
США, бібліотека французької Сорбонни, національна парламент-ська бібліотека в києві, — є не тільки національною гордістю країн, а й осередком найбагатших зібрань світового мистецтва.
Багатовікова історія національного французького театру, Мілан-ського та Віденського оперних театрів, шекспірівського театру «Гло-бус», Великого театру в Москві, національного українського дра-матичного театру ім. і. Франка в києві є літописом творчого життя видатних драматургів, акторів, композиторів, співаків, диригентів, іс-торією драми, опери, балету. невмирущі традиції, що передаються від покоління до покоління, пошуки і знахідки видатних майстрів мисте-цтва окреслюють межі художності для кожного історичного періоду.
Засоби тиражування і масової інформації. З виникненням засобів масової інформації — преси, радіо, телебачення, відео, комп’ютерної мережі — значно демократизувалося художнє життя, активізувався обмін художніми досягненнями між різними країнами, регіонами. нині можна говорити про єдиний всесвітній художній процес.
Виникнення книгодрукування зробило книгу доступною фактич-но кожній людині. Згодом книгодрукування вплинуло також і на роз-виток музики, усунувши проблему поширення нотних записів. друк зробив можливим і розмноження копій образотворчого мистецтва.
З появою періодичних видань — газет і журналів — значно активі-зувалася громадська думка щодо художнього життя. Вже перша євро-пейська газета «Gazett de France» вміщувала відомості про театраль-ні вистави, художні виставки тощо. поступово ці відомості ставали докладнішими, аналітичнішими в оцінках, переростали в критичні огляди. Газети першими почали друкувати репродукції картин.
Винахід фото і кінозйомки зробив доступною наочну інформа-цію. кінематограф, особливо на початку свого розвитку, існував за рахунок екранізації драматичних творів і поширив це мистецтво в та-ких місцях, де ніколи не бачили театру та актора.
поява радіо сприяла надзвичайному поширенню у XX ст. музики. Ознайомлення широких мас із надбанням класичної опери та симфо-нії розвинуло загальний інтерес до музики, зробило її звучання майже невід’ємним елементом повсякденного життя. Запис музики на гра-мофонні платівки забезпечив можливість формувати особисті фоно-теки. радіо стало посередником між людиною і театром, значно роз-ширило суспільний резонанс колись локальних культурних явищ.
Естетика
Ще більшою мірою все це стосується телебачення. За останні кілька десятиліть, особливо з часу створення космічного зв’язку, ста-ла можливою співучасть жителя найвіддаленішого селища в культур-них подіях всесвітнього масштабу — чи то кінофестивалі в каннах, оперній прем’єрі в Мілані, чи у всесвітньому конкурсі виконавців у Москві.
досягнення науки і техніки сприяли розширенню обізнаності лю-дей у мистецтві. певною мірою зросла загальна естетична культура, мистецтво посідає в житті людини дедалі більше місце. Водночас, за-вдяки засобам масової інформації й тиражуванню мистецтво значно розширило коло своїх споживачів, що певною мірою спричинило пе-реорієнтацію на їхній не завжди вибагливий смак.
на початку XX ст. тенденція до демократизації мистецького жит-тя уявлялась, з одного боку, як загибель мистецтва, а з іншого — як завоювання широкими масами права на культуру. Як бачимо, мис-тецтво не загинуло, натомість воно має значні здобутки. Водночас, незважаючи на доступність і поширення мистецьких явищ, загальна художня культура людей хоч і зросла, проте помітно трансформувала високу культуру відповідно до своїх смаків.
добре це чи погано? Масова культура зорієнтована, передусім, на широкі кола споживачів, але, на відміну від фольклору, який значною мірою задовольняв потреби народу в попередні часи, створюється професіоналами і має за основу зразки високого класичного мисте-цтва. Вона розрахована на масове сприйняття, що здійснюється за до-помогою засобів масової інформації або тиражування.
Виникнення масового мистецтва аж ніяк не означає руйнування мистецтва «високого», або елітарного. і сьогодні в суспільстві є пев-ні кола з розвиненими художніми потребами і смаками. Так само й художники орієнтуються у своїй творчості не на усереднений смак, а на потреби, що диктуються спрямованістю художнього розвитку і, зрештою, творчістю яскравих особистостей, для яких не існує нічого іншого, крім потреби самовираження. Таке новаторське мистецтво не може бути прийнятим усіма й одразу, воно має пройти апробацію в професійно-елітарному середовищі.
Суспільна оцінка художніх творів. критика як особливий соці-альний інститут виникає і розвивається в умовах перетворення мис-тецтва переважно на духовну форму діяльності, специфічну форму
Художнє життя суспільства
відображення дійсності. Вона стає важливим чинником, що формує суспільну свідомість. доки мистецтво було більшою мірою ремеслом, тобто переважно предметною діяльністю, його критиком виступав за-мовник або покупець, який актом купівлі оцінював як споживчі, так і естетичні властивості твору.
на ранніх стадіях суспільного розвитку потреба у професійному мистецтві, а також можливість придбати відповідний твір існували тільки у представників заможного прошарку, які, наймаючи майстра чи роблячи конкретне замовлення, підтримували художній талант, творчі здібності виконавця або нехтували ними і тим самим зумовлю-вали зміст мистецтва. Мистецтво регламентувалося канонами (зокре-ма й релігійними), які певною мірою виконували функцію цензора.
демократизація суспільства, ускладнення його соціальної струк-тури, а також значне урізноманітнення видів і форм мистецтва сприя-ли тому, що канон як спосіб закріплення і передачі художньої форми та змісту замінюється художнім методом, ще передбачає можливість існування різних напрямів, течій, індивідуальних стилів, створює си-туацію, якої раніше мистецтво не знало. Виникла проблема орієнтації в розмаїтті художніх творів, що постала спочатку як проблема смаку.
Саме в цей період починається формування інституту літературно-художньої критики, яка взяла на себе функцію суспільної оцінки художнього твору. певна річ, в умовах розшарування суспільства критика, як і будь-який інший соціальний інститут, не могла бути вільною від упередженості. Однак це не виключало розвитку спосо-бів естетичного оцінювання творів мистецтва з огляду на їх соціальну значущість та художню довершеність. через твори мистецтва дослі-джувалося саме життя, розмежовувалися чи консолідувалися різні напрями суспільної думки.
дієвість такої критики, що ставала «прапором», навколо якого об’єднувалися різні духовні течії, пояснювалася виконанням крити-кою свого призначення. у своєму ставленні до творів вона відобража-ла суспільний історичний інтерес, для якого література й мистецтво — це не тільки професійна діяльність літератора, художника, а й засіб пізнання та перетворення життя.
критика може влитися в єдиний духовний потік суспільства лише в тому разі, якщо вона виявить здатність аналізувати як художні тво-ри, так і реалії життя. З усіх форм духовної діяльності вона найціле-Естетика
спрямованіша, оскільки орієнтує людину на практичну дію, виражає життєві позиції її як суспільного об’єкта. Справа передусім у єдності завдань, що поставлені перед суспільством і критикою. не якийсь аб-страктний, штучно створений, а масовий, справді історичний інтерес критики сприяє життєствердженню людини.
Статус «високої проби» щодо творів мистецтва створює особливу атмосферу художнього життя, дає публіці можливість орієнтуватись у художніх пошуках сучасного мистецтва, залучає широку глядаць-ку та читацьку аудиторію до їх осмислення та оцінювання. Водночас, було б несправедливим покладати на критику відповідальність за стан мистецтва в суспільстві. Літературно-художня критика можли-ва тільки за умови існування цілісної теоретичної системи естетики й мистецтвознавства, що виробляє об’єктивні критерії для оцінювання художніх творів, кожен з яких є оригінальним і неповторним.
Саме тому критика й естетика, критика й мистецтвознавство пе-ребувають у тісному взаємозв’язку. Естетика і мистецтвознавство, з одного боку, розвиваються під впливом критики, з іншого — критика має спиратися на виявлені та закріплені в теорії загальні закономір-ності розвитку і соціального буття мистецтва, що й роблять можли-вою критику, дають їй змогу «сперечатися про смаки», претендувати на об’єктивність і загальну значущість.
різниця у вихідних методологічних поглядах на природу мис-тецтва, його соціальні функції породжує різноманітність принципів критики, а отже, нерідко призводить до протилежних оцінок одних і тих самих творів. певна річ, за цим стоять, здебільшого, різні сві-тоглядні установки. Таким чином, успіх критики визначається усім комплексом наук, що вивчають, з одного боку, мистецтво і художній процес, з іншого — суспільне життя.
Серед критиків, мистецтвознавців, а подекуди й серед естетиків набув визнання погляд на літературно-художню критику як на літе-ратурний жанр, тобто самостійне художнє явище, позначене силою естетичного, чуттєво-емоційного впливу на людину. і справді, діяль-ність критика — це професійне вміння словесно інтерпретувати спе-цифічну художню образність, наприклад, музики, живопису, танцю тощо. Саме в цьому й полягає властиве критиці творче начало, яке не-рідко абсолютизується, наділяючи критику правом належати до мис-тецтва. читацько-глядацький загал звертається до критичної роботи,
Художнє життя суспільства
і твір мистецтва сприймається вже опосередковано, крізь призму про-фесійного художнього бачення, до того ж у вербалізованій формі.
критик зазвичай привносить у своє «прочитання» твору чимало історично важливих і особливо значущих для нього нюансів, про які художник нерідко й не підозрював. Саме тому критичне «прочитан-ня» певного художнього твору далеко не завжди збігається з науковим його вивченням. Ця суперечність криється в самій природі мистецтва, оскільки художній образ у своєму самостійному існуванні значно ба-гатший, ніж будь-яка спроба передати його за допомогою мови.
Мистецтво як засіб спілкування. Життя окремої людини певною мірою обмежене реальними можливостями спілкування, потенціа-лом тієї соціальної сфери, в якій вона живе й діє. Мистецтво дає особі можливість компенсувати брак реальних форм спілкування. Специ-фіка мистецтва, по-перше, здатна відтворювати світ у конкретних, індивідуалізованих чуттєвих образах, по-друге, несе на собі відбиток індивідуальності творця. Відповідно і процес сприйняття художньо-го твору дає можливість для спілкування як з його героями, так і з самим автором. Таке спілкування глибоко індивідуалізоване, оскіль-ки опосередковується особистим, індивідуальним досвідом людини. Саме тому можливе різне розуміння одного й того самого твору різ-ними людьми в різні періоди життя особи, в різних історичних умо-вах та культурних ситуаціях.
Художнє спілкування неможливе без фантазії та уяви, воно обо-в’язково передбачає реальне чуттєве переживання. Цим мистецтво надзвичайно розширює сферу спілкування, вводячи в нього елементи свободи (незалежності від реальних обставин і повсякденних потреб) та універсальності (подолання обмеженості в часі й просторі). Хоч воно і не потребує ототожнення творів із дійсністю, однак реальна сила їхнього впливу є такою, що, наприклад, діти доволі довго не розу-міють умовності художнього світу, їхня реакція на художню ситуацію часто буває безпосередньою, тобто не опосередкованою розумінням умовності художньої дії. Це особливо відчувається в театрі, коли діти беруть найактивнішу участь у театральній дії. дитячий театр свідомо використовує цю особливість юних глядачів, щоб утримати увагу ді-тей і виробити в них потребу в художньому спілкуванні.
Слід зазначити, що в художньому спілкуванні криється не тільки особливість дитячого сприймання, а й специфіка театру як виду мис-Естетика
тецтва. Щодо можливостей різних видів мистецтва, то для художньо-го спілкування вони не рівнозначні, хоч і взаємно доповнюють один одного. Театр як вид мистецтва виріс із реальних форм масового спіл-кування — демократичної системи правління та загальнонародних свят давньої Греції. Глядача як реального співучасника дії і спілку-вання відділяє в театрі досить умовна перешкода — узвишшя сцени, тобто дія відбувається перед очима безпосередньо, що й забезпечує максимальну співучасть у ній.
поряд із театром література і кінематограф є такими видами мистецтва, які найширше і найповніше відтворюють складність і розмаїття суспільних зв’язків особистості, дають їй змогу соціально адаптуватися. Тут «спілкування» здійснюється, передусім, з ідеями художніх творів, з тими соціальним простором і часом, у яких від-бувається дія, проходить примірювання кожним читачем і глядачем соціальних ролей і способу життя. іншою є форма спілкування при читанні поезії і слуханні музичних творів — тут відбувається обмін багатством відчуттів, різноманітністю емоцій, станів, переживань.
Завдяки художньому спілкуванню коло пошуку духовно близь-ких людей безмежно розширюється. кожен із нас має улюблених героїв та їхніх творців — письменників, композиторів, художників. Спілкування з твором нерідко може відіграти в житті людини вагомі-шу роль, аніж спілкування з реальними людьми. Цікаво, що потреба в спілкуванні з літературними героями викликала до життя особли-ву форму суспільного визнання — встановлення пам’ятників літера-турним героям.
Мистецтво відтворює всю систему соціального спілкування, починаючи з реально-практичної взаємодії і завершуючи інтимно-особистим спілкуванням. Особлива роль художнього полягає в тому, що саме в ньому особистість реалізовує свою можливість і здобуває досвід універсального, вільного, індивідуалізованого спілкування. Формування такої особистості збігається з намірами і цілями розвит-ку сучасного суспільства.
індивідуально-особове прилучення до культурної спадщини свого народу забезпечує особистості національно-культурну визна-ченість, включення до національної спільноти. Так втілюється єд-ність етносу і спадкоємність поколінь у ньому. Водночас доступність і всезагальність мови мистецтва руйнує національні, соціальні, часові
Художнє життя суспільства
кордони між людьми. у спілкуванні через мистецтво немає потреби в посередникові, бо мова його зрозуміла всім. Вона винятково багата — в ній закодовано набагато більше змісту, смислу, оцінок, почуттів, ніж в інших формах спілкування. Ось чому мистецтво першим руй-нує упередженість одного народу щодо іншого.
Художнє спілкування як переживання зумовлює закріплення в структурі особистості здатності до розуміння і співчуття; спонукає людину до співучасті в житті інших людей. Так формується специ-фічна риса характеру — товариськість, що становить гуманістичну сутність людини.
§2. ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА
Культурна політика — це діяльність влади і держави в галузі культури і мистецтва, що ставить собі за мету сприяти розвиткові на-ціональної культури і мистецтва в інтересах національної спільноти.
Мистецтво неможливо зрозуміти, виходячи лише з нього само-го, ігноруючи соціокультурні структури та відношення, з якими воно безперервно взаємодіє. Мистецтво справді є невід’ємною частиною життя соціуму, але воно не належить до системи життєзабезпечення. Мистецтво і культура загалом формують цілісну картину світу, тоб-то певну систему координат, через яку людина сприймає та оцінює навколишній світ. Мистецтво породжується певною картиною світу і водночас сприяє її становленню. Така картина світу може існува-ти як загальнолюдська, що складається із загальнолюдських універ-салій, або як особистісна, але найстійкішою та багатою за змістом є національна, або етнічно-національна. З нею пов’язана можливість само ідентифікації як етносу, нації, так і окремої особистості. В ме жах кожної нації існує певна кількість різних етносів, соціальних груп, кожна з яких має своєрідну субкультуру. Між ними існують як точки збігу, так і точки розходження. культурна політика держави полягає в намаганні зберегти або видозмінити певну картину світу. В такій політиці зацікавлена будь-яка влада, що прагне самозбереження.
Основним суб’єктом культурної політики є національна дер-жава. Адже художнє життя суспільства є полем боротьби різних суб’єктів — громадських спільнот (носіїв різних субкультур), творців культурних цінностей, різних соціальних інститутів — та держави.
Естетика
Об’єктом культурної політики виступає народ, його загальнонаціо-нальна картина світу. картина світу — синтетичне уявлення людини про конкретну дійсність та своє місце в ній; система образів — наочні уявлення про світ і місце людини в ньому, про взаємозв’язок людини з природою, людини з суспільством, людини з іншою людиною та з собою. картина світу — складно структурована цілісність, що містить три основні компоненти — світогляд, світосприймання, світовідчуття.
Загальнонаціональна картина світу — це ядро культури, що за-безпечує взаєморозуміння та взаємодію громадян усередині держа-ви. В кожному суспільстві віками формувалася певна національна картина світу, саме вона і є основним об’єктом культурної політики. Отже, культурна політика — це певний (усвідомлений або неусвідом-лений) вплив держави на культуру з метою зміни (повної або частко-вої) чи збереження її. Отже, головними цілями культурної політики держави є:
— формування загальнонаціональної картини світу та її поши-рення серед громадян;
— підтримання, збереження існуючої картини світу у вигляді традиції та передання її наступним поколінням;
— розвиток, модернізація, пристосування існуючої картини світу до змін соціокультурної реальності.
Засоби здійснення культурної політики доволі різні. для поши-рення різноманітних образів та їх фрагментів серед усіх прошарків населення суспільство використовує «носіїв» картини світу. Головну роль серед них відіграють спеціальні соціальні інституції — система освіти, заклади культури: музеї, бібліотеки, архіви, виставки, театри, кінотеатри, концертні зали тощо, а також засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, відео і комп’ютерна мережі.
учасниками культурно-політичних процесів є всі інституції та суб’єкти, що беруть участь у соціокультурному житті, їх можна поді-лити на три складові:
— спільноти, що становлять різні субкультури у межах націо-нальної спільності й мають відмінні картини світу. Саме для них і заради них існує культурна політика; саме їхні карти-ни світу і є об’єктом культурної політики;
— люди, які створюють «продукти» культури: художники, ак-тори, режисери, співаки, композитори, музиканти, критики,
Художнє життя суспільства
вчені в галузі культури та мистецтва, письменники, журна-лісти, іміджмейкери, продюсери, телеведучі та ін;
— люди, які здійснюють культурну політику: державні діячі, чиновники, меценати, керівники закладів культури.
усі три групи учасників культурної політики мають власні інте-реси, що істотно різняться між собою. В цих інтересах існують ніби два шари: інтереси, що декларуються, та інтереси реальні. інтереси, що декларуються, завжди широковідомі — про них багато говорять і пишуть, їх вважають загальновизнаними, такими, про які не спереча-ються. реальні інтереси зазвичай або не усвідомлюються, або ретель-но приховуються.
різниця інтересів у галузі культури зумовлена не тільки різними ролями, які відіграють у культурному житті її учасники, а й передусім наявністю в суспільстві культурної стратифікації. Вона означає, що в суспільстві функціонують не тільки одна загальна культура (ядро культури), а кілька різних культур, або субкультур — елітарна, масо-ва, народна, консервативна, кримінальна, інноваційна тощо.
усі типи культур мають своєрідні картини світу і характеризу-ються певними інтересами та перевагами в царині культури, що ма-ють істотні відмінності, специфічними особливостями сприйняття мистецтва й художньої діяльності. різноманітність субкультур у пев-ній єдиній спільноті (в національній державі) — це ознака складності соціуму, його соціального здоров’я та наявності потенціалу розвитку, запорука його стійкості щодо можливих змін, при яких одна з існую-чих субкультур може стати домінантною.
Що ширший спектр культурної розмаїтості, то більшим є вибір у соціумі певної картини світу як провідної, тобто такої, яка є адекват-ною реальному світові за умови зміни самого світу. Тому культурна політика тієї або іншої влади має враховувати наявність найзначні-ших і найвпливовіших субкультур та їхніх картин світу, а отже, і мис-тецтва, що їх репрезентує, і визнавати їх художні потреби та права.
В умовах національної держави національна політика в галузі культури має бути спрямована на підтримання національної карти-ни світу і через неї — на підтримання єдності нації. Всі субкульту-ри суспільства здатні взаємодіяти і підтримувати зв’язки одна з од-ною завдяки наявності загальнонаціональної картини світу — ядра культури суспільства. Ядро культури суспільства акумулюється та
Естетика
реалізується в мові і фольклорі, пам’ятках культури та еталонних творах мистецтва, архітектури, літератури й живопису. Ядро куль-тури є власне культурною спадщиною, тим, що передається від по-коління до покоління. культурна політика щодо нього, здебільшого, має охоронний характер.
культурна політика, що підтримує та трансформує національну картину світу, має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Внутрішня культурна політика спрямована на формування національної карти-ни світу та її поширення серед громадян, підтримку, збереження кар-тини світу у формі традиції та передання її наступним поколінням, розвиток, модернізацію, пристосування існуючої картини світу до умов, що змінюються.
Завдання зовнішньої культурної політики — захист своєї наці-ональної картини світу, яка зовсім не означає культурну ізоляцію. Зов нішня культурна політика спрямована на:
— захист своєрідності національної картини світу від зовнішніх деформаційних впливів «сильніших» або агресивних куль-тур;
— пропаганду найважливіших фрагментів національної картини світу за межами національної держави з дотриманням мети ознайомлення з нею інших народів і поширення серед цих на-родів власної культури.
культурна політика — це завдання управління, і кожна держава вирішує її по-своєму. існують численні приклади реальної культур-ної політики різних країн світу, що свідчать про розмаїтість її форм та методів.
умовно способи здійснення культурної політики можна поділи-ти на три основні типи.
«популістська» культурна політика характеризується намаган-ням підтримувати картини світу щонайбільшої кількості субкультур, розглядаючи їх як рівноправні, або такі, що мають право на існування. «патерналістська» культурна політика надає переваги певним суб-культурам на шкоду іншим. Внаслідок обмеженості ресурсів куль-турної політики надання пріоритетності одним субкультурам при-зводить до нехтування інтересами інших. «Тоталітарна» культурна політика має місце, коли всім субкультурам суспільства нав’язується єдина уніфікована картина світу однієї субкультури — правлячої елі-ти — при забороні і придушенні всіх інших.
Художнє життя суспільства
Залежно від того, яка мета — формування та зміна картини світу, чи її збереження та консервація — превалює в культурній політиці, існують два її різновиди: «інноваційна» культурна політика намага-ється прискорити еволюцію ядра культури в певному напрямі, «кон-сервативна» — намагається сповільнити еволюцію ядра культури, зберігаючи його по можливості в незмінному вигляді.
Мистецтво посідає в культурній політиці одне з чільних місць. Це зумовлено тим, що образи та фрагменти картин світу, які демонструє мистецтво, засвоюються на рівні повсякденної свідомості набагато легше, ніж наукова гіпотеза чи політичне гасло. ідеї та почуття, ви-ражені в художній формі, володіють могутньою силою навіювання та «зараження». Такі особливості мистецтва дають суб’єктові культур-ної політики необмежені можливості для формування картини світу громадян національної держави.
Враховуючи ці можливості мистецтва, будь-яка держава завжди прагнула тією або іншою мірою контролювати художнє життя сус-пільства. Тобто якщо мистецтво сприяло зближенню картин світу громадян з ядром національної культури, держава була готова під-тримувати його. Там, де мистецтво вносило в картину світу надмір-ну різноманітність або виступало проти загальнокультурного ядра (як контркультура), держава або ігнорувала наявність контркульту-ри, або намагалася підпорядкувати його своєму впливу навіть шля-хом насилля.
Сучасні демократичні держави відмовилися від прямих репре-сій та цензурних заборон, але замінили їх більш тонкими механіз-мами культурної політики, що більшою мірою відповідають духо-ві часу. Головними інструментами культурної політики в сучасних умовах є:
— суспільне визнання окремих творів та їх авторів;
— добір, збереження та трансляція культурних благ, успадкова-них з минулого та освячених самим фактом їх збереження;
— навчання й виховання творців і художників, спроможних ство-рювати культурні блага;
— формування смаків та інтересів публіки, здатних споживати певні типи культурних благ.
найважливіші з інструментів культурної політики використо-вуються сучасною системою освіти, яка визначає, по-перше, що саме з творів мистецтва заслуговує бути переданим новому поколінню, а
Естетика
що — не заслуговує. по-друге, система освіти навчає, як треба «пра-вильно» сприймати, оцінювати й розуміти ці твори. Саме державна система освіти експертним шляхом надає деяким художнім творам священий знак визнання, заносячи імена їхніх авторів до загально-освітніх програм і здійснюючи їх перетворення на «класиків».
держава контролює й інші культурні інституції, що здійснюють державну культурну політику за допомогою найрізноманітніших ін-струментів. Такими інструментами є бюджетне фінансування закла-дів культури, різні премії, грошові винагороди та знаки пошани, ви-бори до академій, університетів, запрошення на конгреси, публікації в пресі та спеціальні програми на телебаченні, внесення відомостей до енциклопедій та довідників тощо.
політичне ставлення до культури і мистецтва принципово зміни-лося наприкінці XX ст. у 1991 р. в договорі про Європейський Союз (ЄС) до сфери культури вперше було застосовано політичні та еко-номічні поняття, оскільки сфера культури була визнана незалежним чинником розвитку суспільства (Маастріхтський договір). Створена в межах ЮнЕСкО Всесвітня комісія з розвитку і культури визна-чила такі цілі культурної політики:
— зберегти культурну різноманітність Європи й допомагати її розвитку; реалізувати потенційні можливості місцевих (ло-кальних) культур; використовувати потенціал культури на ін-дивідуальному, соціальному та національному рівнях;
— використовувати всі можливості для перетворення культури на дійову силу, здатну підтримувати та стабілізувати гумані-тарний розвиток суспільства.
Контрольні запитання
1. у чому полягає специфіка художньої освіти?
2. Які функції виконують заклади культури?
3. Як засоби масової комунікації сприяють збільшенню можливостей доступу до культурних благ?
4. Яку функцію в художньому житті суспільства виконує художня критика?
5. Як критика пов’язана з естетикою та мистецтвознавством?
6. Як позначається художнє спілкування на якості життя людини?
Художнє життя суспільства
7. Що таке культурна політика?
8. Якими є цілі культурної політики?
9. чому система освіти посідає важливе місце в культурній політиці держави?
Список рекомендованої літератури
искусство в ситуации смены циклов : Междисциплинарные иссле-дования художественной культуры в переходных процесах / отв. ред. н. А. Хренов. — М., 2002
калугіна Т. Музеєфікація чи муміфікація культури? // Terra Incognita. Теорія і практика виставкової справи. —1994. — №12. — С. 39—41. каретті Е. Маса і влада. — к., 2001.
культурная политика. проблемы теории и практики : сб. ст. — пб., 2003. Лалл джеймс. Масмедіа, комунікація, культура: глобальний підхід/ пер. з англ. — к., 2002.
культура художника. Мазепа В. и., Михалев В. п., Азархин
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36