Естетика . Підручник (частин 2)
§2. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО
Як уже зазначалось, найдавнішим періодом розвитку мистецтва є художня творчість первісної людини, або первісне мистецтво. Ця зображально-наслідувальна діяльність, що спиралася на образне мислення, лише з певними застереженнями може бути названа мис-тецтвом у класичному його значенні. наскельні зображення тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб або як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання під час ініціацій або як образ
Естетика
тварини для ритуальних, магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечити успіх. Безперечно, зображення тварин і людини за-вжди супроводжували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і непов-торним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стиліза-ція, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції, що засвід-чує зрослу майстерність, а можливо, і певну професійність.
Магічний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітич-них Венер, пов’язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців — дій, що дійшли до нас із культурою реліктових спільнот.
Культура епохи варварства — її ще називають енеоліт (від лат. aeneus — мідний, бронзовий і грец. Aivo£, — камінь) — ґрунтувалася на продуктивному господарюванні, яке докорінно змінювало спосіб мислення та дій людини. Перехід від мандрівного до осілого спосо-бу життя породжував нові матеріальні й духовні потреби, а отже, й відповідні засади для нових форм художньої творчості. Перші зраз-ки архітектури, так звані мегалітичні споруди — чотирикутні будови з плит (дольмени), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, поставлені довкола жертовного каменя (кромле-хи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кур-гани скіфської культури — стали початком створення людиною со-ціального простору, що відмежовував її від неосвоєного фізичного і де надалі відбувалося все людське життя.
Використання глини для вироблення домашнього посуду, а зго-дом винахід гончарного круга покликали до життя нову галузь реміс-ництва й мистецтва — кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму ге-незисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом ужиткового мистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на одне з найабстрактніших мистецтв, набувши вільніших форм, порівняно зі скульптурою. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка й метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матеріа-лом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів — кінська збруя, одяг і прикраси, зброя, посуд — є предметами ужиткового мистецтва.
Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність і син-кретизм утилітарного й художнього елементів. Проте наявність
історичні закономірності художнього розвитку
подіб них елементів, безпосередньо не пов’язаних із практичним при-значенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку люд-ської культури — поява відносної свободи діяльності, зросла могут-ність людини, формування стійкої естетичної потреби, наявність поширеного художнього виробництва.
Які ознаки переважали в мистецтві тих часів? передусім зоо-морфні форми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набу-вав абстрактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рослинами подавалося дуже умовно і схематично. Таке поєднання зображень людини із зовнішнім світом засвідчило, що образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Очевидно існувала певна заборона чи табу на реалістичне зо-браження людини із релігійних міркувань.
Одним із перших кроків до художнього узагальнення була спроба впорядкування та групування явищ навколишнього світу за допомо-гою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, проте набагато складнішим виявилось образно опредметнити його. Вірогідно, що це відчуття було пов’язане, передусім, з рухо-вим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше. В палеолітичних зображеннях ритм зовсім не відчувається. З’являється він тільки в неолітичних пам’ятках, проступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на керамічних виробах) і простір (в архітек-турі). розписний посуд різних етнічних груп і культур дає змогу про-стежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, групуючи й стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони пе-ретворювалися на підпорядкований ритмові геометрично стрункий рослинний, тваринний або геометричний орнамент. ритм ліній, ко-льорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повер-тала вироб під час ліплення, а потім — ритм гончарного круга, можли-во навіть зі співом, що його супроводжував.
ритм, ритмічні побудови як елементи просторово об’єднувального та організуючого значення властиві найраннішим формам архітекту-ри, передусім культової; ця ознака залишилася основною і характер-ною для всієї наступної архітектури стародавнього часу.
То був період, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що ґрунтувалася переважно на міфології. Така синкре-тична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді
Естетика
чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вва-жалися реальними. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя ґрунтувалися на антропоморфізмі. Сама можли-вість міфологічного мислення була тісно пов’язана з природою люд-ської мови, їм обом властива одна особливість — метафоричність, тобто пояснення значення одного явища за рахунок іншого. Мета-форичне перенесення значень одного предмета на інший при розу-мінні їхньої різниці давало змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдяки метафоричності мови, а також принципові ан-тропоморфного бачення навколишнього світу людина змогла оволо-діти силами природи, спочатку в сфері мислення, а потім практич-но. Метафора ставала найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб вираження, а й як важливе знаряддя мислення.
Мистецтво, як і мова, тісно пов’язане з міфом саме завдяки мета-форичності мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нероз-членованої єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види духовної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в собі слово, властиве образам і формам мистецтва. Тому образи мистецтва діють на людину магічно. Якщо мова, а отже, й мистецтво відриваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвивати-ся кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз’єднуються остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й су-дження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмов-ляються від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Саме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов’язаного з міфами.
Міфи залишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазії, джерелом поетичного натхнення. найбільш знайомі нам міфи давньої Греції, які збереглися завдяки тому, що багаторазово відтворювалися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та ліриці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення. проте кожен народ несе у своїй спадщині поетичну му-дрість пращурів, насамперед, у багатстві національної мови, фоль-клорній традиції, в казках і піснях тощо.
історичні закономірності художнього розвитку
§3. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
розвиток культури безпосередньо пов’язаний з процесами розвит-ку продуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшару-ванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. у середи-ні 4 тис до н. е. активізація людського поступу зумовила виникнення цивілізацій. найдавніші з них (країни Сходу, античні Греція та рим) характеризуються зрослим масштабом і обсягом художнього вироб-ництва, тенденцією до виокремлення мистецтва в самостійну форму діяльності. Від покоління до покоління вдосконалювалася художня майстерність. Життя панівних верств унаслідок використання праці рядових общинників та рабів ставало дедалі вільнішим, а отже, спри-яло розвиткові художніх можливостей і потреб. розширення торгівлі й обміну спонукало до культурного й художнього запозичень.
навіть у межах однієї епохи віднаходим значну кількість культурно-етнічних і стилістичних форм мистецтва. розвиваючись по висхідній, дедалі помітніше відходячи від практичних потреб жит-тя, мистецтво неухильно йшло до чітко окресленої диференціації. Вже найдавніші цивілізації Сходу дають нам чудові зразки художньої обробки міфа, героїчного епосу, повчальної літератури; античні при-водять до класичного диференціювання літератури на драматичне мистецтво, лірику, прозове оповідання. Особливого розвитку набу-вають образотворчі мистецтва — архітектура, скульптура, живопис. розвивається інструментальна та вокальна музика. Виникають про-образи театру у вигляді релігійних ритуалів та обрядів, за доби анти-чності він набуває свого мистецького вираження.
давньосхідне мистецтво репрезентують два відособлені регіо-ни — Близький та далекий Схід, кожен з яких мав свою культуру. контакти між ними були доволі слабкими, вони почалися порівняно пізно, коли деякі з давніх цивілізацій, такі, наприклад, як Вавилон і Єгипет, уже майже вичерпали себе.
Близьким Сходом умовно називають землі між каспійським, чорним і Середземним морями, з одного боку, та індійським океа-ном, з другого, а також суміжні землі північної Африки. Саме країни цього регіону, передусім цивілізації Стародавнього Єгипту та Ме-сопотамії, мали генетичний зв’язок з античними Грецією і римом, які, в свою чергу, зумовили своєрідність європейської цивілізації.
Естетика
нинішній поділ культур на східну і західну пов’язаний, переважно, з відносно ізольованим розвитком культури далекого Сходу — інді-єю, китаєм, Японією та країн південнно-східної Азії.
Відмінність давньосхідних суспільств від античних полягає знач-ною мірою в тому, що вони були більш застиглими, консервативними у своєму розвитку, довше і ретельніше зберігали пережитки первіснооб-щинного ладу та відповідну йому ідеологію, яка виявлялася передусім у релігії. Вся культура давньосхідних суспільств була тісно пов’язана з релігією, і мистецтво обслуговувало саме її потреби. Архітектура, скульптура і живопис підпорядковувались освяченим нею канонам. Та оскільки релігія за своєю сутністю консервативна, то мистецтво ба-гатьох країн упродовж століть залишалося майже незмінним.
давньосхідне мистецтво поєднує в собі низку спільних ознак. Це, насамперед, прагнення до реалізму при збереженні умовності, пло-щинності зображень, обмеженості кольорової гами (лише локальні тони, невміння передавати світлотінь і перспективу), це також вір-ність нерозривному зв’язку з культом.
дві найдавніші великі цивілізації Близького Сходу, що виникли в долинах нілу, Тигру і Євфрату, зі своєю навдивовижу розвиненою культурою та мистецтвом не могли не впливати на країни, що їх оточу-вали. Адже саме тут з’явилися перші монументальні споруди — піра-міди і зікурати, храми і палаци, колони та обеліски, портретні статуї й розписи. про ці дивовитвори слава йшла на Закавказзя та іран, до Ма-лої Азії й Сирії, Аравії та Африки. у кожній країні є майстри й ціните-лі мистецтва. поєднуючи творчі досягнення сусідів зі своїми культур-ними надбаннями, вони створили новий, синкретичний стиль.
найдавніші цивілізації Месопотамії Аккад і Шумер залишили людству цінні пам’ятки архітектури — храми. Будували їх із цегли-сирцю на пагорбах, що оберігало їх від руйнівних повеней. Храми споруджували на високих платформах, до яких із двох боків вели сходи. Святилище храму мало, здебільшого, прямокутну, іноді оваль-ну форми, було зсунуте на край платформи і утворювало відкритий внутрішній двір. у святилищі встановлювалася статуя божества, яко-му присвячувався храм. пізніше з’явився інший тип храму, так зва-ний зікурат, який зводили на кількох платформах.
із середини 3 тис. до н. е. правителі Месопотамії почали буду-вати собі палаци з багатьма внутрішніми дворами та зовнішньою
історичні закономірності художнього розвитку
кріпосною стіною, що мала захищати палац не тільки від ворогів, а й від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектури: прості кубічні форми, відсутність криволінійних елементів, поодинокі випадки застосування окремо зведеної опори-колони, вертикальне членування площини стін. на відміну від архітектури, образотворче мистецтво було різноманіт-ним стосовно форми, композиції, стилю. В цьому переконує велика кількість пам’яток, знайдених в уруці. Це, зокрема, кам’яний посуд з рельєфними зображеннями, численні кам’яні печатки, скульптурні фігурки тварин, стела із зображенням полювання, скульптурна голо-ва богині — покровительки міста.
у 2 тис. до н. е. культурна ситуація на Близькому Сході різко змі-нилася. З’явилися нові держави, старі центри цивілізації поступово втратили своє домінантне становище щодо периферії. Склалися три великі територіально-культурні зони, в яких і тривав розвиток мис-тецтва. Зонами цими стали: ареал вавилоно-еламської культури, де переважали традиції шумерської цивілізації з рисами міської культу-ри; хето-хуритський ареал, або «культура гірських народів», яка по-єднала місцеві традиції з тенденцією культурного запозичення; при-середньоземноморський ареал (передусім, фінікійсько-палестинські народи), який характеризувався своєю«міжнародністю» та еклектич-ністю. розвиток культур 2 тис. до н. е. відбувався тут в умовах наба-гато тісніших контактів, зв’язків і взаємовпливів. Великого розвит-ку набула писемність, поширеною стала художня обробка бронзи. В основу пошуку художників було покладено композицію, завдяки чому помітно активізувався розвиток мистецтва. Жорсткого канону не було. навіть за умов стійкої традиції етнічна строкатість і тісний зв’язок між містами вберегли мистецтво від абсолютизації канону.
початок 1 тис. до н. е. ознаменувався створенням на Близькому Сході великих імперій: Ассирії, Хеттської держави, урарту, ново-го Вавилона, ірану (персії). Саме відтоді для близькосхідного мис-тецтва і почалася епоха жорсткого канону. не релігійного, однак і не антропоморфного. Він був, радше, ідеалістично-ідеологічним, бо працював на вимогу імперій уславлювати царя, «владику всіх країн», військову могутність. проте навіть за умов суворої ідеологічної тен-денційності придворного мистецтва справжні митці продовжували експериментувати, користуючись тим, що мистецтво було певною
Естетика
мірою вільним від зв’язку з утилітарною функцією. Отже, оскільки придворне і канонічне мистецтво створювали професійні художники, воно досягло порівняно високого професійного рівня.
на відміну від цивілізацій передньоазійського регіону, давньо-єгипетська цивілізація була етнічно одноріднішою і протягом свого існування не зазнавала помітного культурного впливу з боку сусідів. навпаки, вона сама активно впливала на народи, які вступали з нею в контакти. давньоєгипетська історія, а отже, й мистецтво Стародав-нього Єгипту поділяються на три великі епохи: раннього, Середнього й нового царства. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливістю — величною монументальністю форми, суворим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронталь-ністю. Спільною характерною ознакою було й те, що ці особливос-ті нерідко поєднувалися з реалістичними тенденціями, найбільше в портретних зображеннях.
Високого розвитку і технічної довершеності досягла в Єгипті архі-тектура, численні зразки якої добре збереглися понині. Щодо зв’язку мистецтва з релігією, то найпомітніше це виявилося в архітектурі раннього царства, представленій гробницями і храмами. ідею боже-ственного походження фараона і безсмертя його душі було втілено у величезних усипальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зікурат. найдавніша форма цієї споруди — східчаста піраміда джосера. подальший розви-ток такої форми за рахунок заповнення порожнин між уступами зу-мовив створення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пірамід фараонів IV династії Хуфу (Хеопса), Хафра (Хеф-рена) та Менкаура (Мікеріна). поряд із пірамідами будувалися заупо-кійні храми царів. Саме під їх впливом з часом значно зменшилися в об’ємі піраміди фараонів і посилилась увага до розбудови храмів, які почала прикрашати колона, що формою нагадувала пучок тростин або пальму. через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до використання каменю, що й зумовило плідність архітектурних пошу-ків зодчих та тривале історичне існування їхніх архітектурних споруд.
Єгипетська скульптура і рельєф суворо підпорядковані законові фронтальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник, здебільшого, намагався подати ідеалізований образ богатирської лю-дини у спокійній, застиглій позі урочистої величі.
історичні закономірності художнього розвитку
протягом століть єгипетське мистецтво дотримувалося канону, тобто жорстко регламентованого способу зображення людської ста-тури, подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації виникли ще за архаїчної доби і були результатом теоретичного уза-гальнення, зафіксованого як у спеціальних керівництвах-повчаннях, так і у зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад, у скульптурних моделях. проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтягнувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладено передумови для такого розвитку. Це підтверджується значними злетами, що були викликані новаторськими тенденціями як у суспільному житті, так і в мистецтві.
у бурхливу Амарнську епоху нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни до ре-лігії і соціального устрою, виникло своєрідне мистецтво, яке своєю появою було зобов’язане, по-перше, всьому попередньому розвитку й, подруге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини нефертіті, скарби гробниці його наступника Тутанхамона красномовно засвідчують до-вершеність майстерності єгипетських художників.
Гідне місце в давньоєгипетській культурі посідала література. Художня обробка міфів у «Текстах пірамід», «Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов’язані із заупокійним ритуалом, доповнюються дидактичною лі-тературою. «повчання птахотепа», що містять правила поведінки і зразки життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя — «Бесіди розчарованого зі своєю душею».
довершене давньоєгипетське мистецтво справило значний вплив на розвиток фінікійського, критського, а пізніше і греко-римського мистецтва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36