ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА №2 з Регіональної економіки
Завдання 1. Охарактеризуйте переваги геополітичного положення України, які вона може реалізувати в перспективі
Актуальність теми. Наприкінці ХХ ст. відбулися глибокі геополітичні зміни, значення яких для Європи та світу важко переоцінити. Поряд із далекосяжним за наслідками процесом становлення нового світового порядку, проголошення незалежної Української держави, на думку відомого американського політолога З.Бжезінського, стало однією з найвагоміших геополітичних подій сучасності.
Завдяки геополітичному становищу, історичному досвіду, культурним традиціям, багатим природним ресурсам, потужному економічному, науково-технічному та інтелектуальному потенціалу Україна може стати важливою регіональною потугою, здатною відігравати вагому роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі. Особливого значення Україна надає розвиткові взаємовідносин з країнами Центрально-Східної Європи, адже добросусідські стабільні стосунки з цими державами є необхідною передумовою її європейської та євроатлантичної інтеграції, активної участі в регіональному та субрегіональному співробітництві.
З огляду на низку історичних, геополітичних, культурних та інших факторів, становлення і розвиток відносин України з державами Центрально-Східної Європи мають свої особливості. По-перше, це схожість соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться розв’язувати на шляху трансформації посткомуністичних суспільств; по-друге, це спільна зацікавленість у швидкому і повномасштабному входженні у європейські структури; по-третє, це визнання державами Центрально-Східної Європи необхідності активної участі України у перетвореннях регіону, що робить її впливовим чинником регіонального розвитку. Однак географічне розташування й спільність історичного минулого країн Центрально-Східної Європи не лише об’єднує їх, а й створює певні проблеми: даються взнаки відмінності у поглядах щодо європейської та євроатлантичної інтеграції, спостерігається різниця в темпах і формах військово-політичного співробітництва тощо. Тому комплексне дослідження геополітичного положення України в Центрально-Східній Європі має як теоретичне, так і практичне значення, адже розбудова рівноправних партнерських відносин між країнами Центрально-Східної Європи відповідає інтересам не лише їхніх безпосередніх учасників, а й інтересам усієї Європи.
Українська держава, як і будь-яка інша, не може успішно розвиватися, спираючись на розуміння лише власних інтересів, ігноруючи геополітичний контекст і тенденції розвитку світової цивілізації. Усвідомлення Україною власних інтересів є невіддільним від того, як світова громадськість ставиться до України і яким вона бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує врахування як усієї системи глобальних зацікавлень різних країн, так і фактичного розкладу сил — економічних, політичних, військових, ідеологічних — в своєму регіоні (особливо це стосується близького оточення України).
Україна розташована в Південно-Східній частині Європи, в зоні, де перетинаються три величезні геополітичні масиви — Євроатлантичний, Євразійський та Ісламський. В цьому можна бачити як певні переваги, так і величезні проблеми, але саме таке розташування, саме цей унікальний цивілізаційних простір відіграє визначальну роль у долі Української держави.
Сьогоденне існування України є трансформаційним, перехідним, воно є боротьбою різних доленосних суспільно-політичних хроностра-тегій, в ході якої твориться наше майбутнє.
Просторові характеристики визначають як внутрішню структуру країни, так і її місце серед інших країн. Внутрішній простір — це конфігурація регіональних субструктур у їх взаємодії з центром. Зовнішній простір є результатом взаємодії інтенцій країни-суб'єкта щодо реалізації її власних інтересів і можливостей з аналогічними інтен-ціями інших суб'єктів міжнародного життя. Просторова сфера буття країни є також ціннісно акцентованою, що визначається загальною системою орієнтацій цієї країни в світі, а також домінуючою в ній хроностратегією.
Визначення національних інтересів України й активізація її зовнішньополітичних зусиль відбувається перш за все на двох рівнях: глобальному і субрегіональному.
На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї та значно скоротила свій військовий потенціал, не компенсувавши цих втрат економічними здобутками. На цьому рівні Україна є об'єктом тиску з боку глобальних силових потуг: США, Європейської спільноти, міжнародних фінансових структур, Росії.
Глобальні сили мають певні інтереси в Україні, можливість реалізації цих інтересів визначається взаємодією глобальних сил та здатністю України бути суб'єктом геополітики. Зниження якості України як суб'єкта зменшує її можливості чинити опір, і навпаки. Істина поки що полягає в тому, що коли країна падає в прірву, це не зачіпає нічиїх інтересів, але коли вона робить хоч малий крок, щоб підвищити власний статус, це неодмінно посилює зовнішній тиск на неї (прикладом останнього є нещодавні події навколо будівництва в АЕС Ірані, танкового контракту з Пакистаном тощо).
Навіть будучи ослабленою, Україна може зберігати певний гео-політичний статус суб'єкта, якщо вдало балансуватиме на суперечностях між інтересами світових потуг. Однак політика такого балансування — це політика лише тактична. Україна неодмінно програє як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються між собою в українському питанні.
Реально посилити свої позиції на глобальному рівні Україна може шляхом структурної модернізації свого економічного потенціалу та масштабної цілеспрямованої експансії в Південно-Східному напрямку. Сприятиме цьому також інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівноправного партнерства з РФ.
На субрегіональному рівні (в просторі найближчого оточення) Україна є великою (за розмірами та чисельністю населення) державою зі значним потенціалом. Як спадкоємниця частини функцій СРСР в Центральній і Південно-Східній Європі та в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати тут значну роль в організації нової світового системи порядку. Для неї життєво важливим є залагодження конфліктних ситуацій на Балканах, в Придністров'ї та Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними сусідами.
Але, на жаль, Україна й на цьому рівні здає свої позиції. Вона втратила контроль над Чорноморським флотом (який має велике регіональне значення); послабився її вплив на Балканських ринках, що пов'язано з закриттям Дунайської транспортної мережі; їй поки що не вдається подолати труднощі з включенням в дію Євроазіатського транспортно-енергетичного коридору.
Якщо Україна й надалі програватиме на своєму субрегіонально-му рівні, то це призведе до того, що й тут вона стане переважно об'єктом тиску з боку інших регіональних сил. Активно діяти вона, отже, зможе лише на локальному рівні, тобто на рівні міждержавного вирішення конкретних питань, здобуваючи тут певні незначні переваги, але все більше і більше втрачаючи геостратегічну перспективу.
Українську геостратегію визначають на сьогодні три головні парадигми, взаємодія яких створює ту чи іншу конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни. Ці головні парадигми такі: Євразійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна). Разом з тим, це є також три головні напрями зовнішньополітичних зусиль української держави. Всі вони мають достатньо глибокі історичні корені та відображають потужні геополітичні чинники сьогодення.
Кожного разу, коли Україна набувала можливості жити власним життям, вона вимушена була насамперед визначатись саме в цих трьох напрямах з приводу питань, з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди та союзні відносини. Історія свідчить також, що жоден з цих напрямків не був для України домінуючим: по кожному з них на Україну сунули загони загарбників і по кожному з них поширювалися цивілізаційні досягнення.
З отриманням реальної незалежності Україна знову має утверджувати себе на цих напрямах. В політиці нині йде запекла боротьба між прихильниками західного та північно-східного напрямів. Однак, зважаючи на те, що Україна історично виникла на "межі" — на межі зіткнення з кочовими культурами, й нині вона відроджується на "межі" — на межі боротьби двох суперпотуг — Євразійської та Євроатлантичної, маємо дійти висновку, що доля нашої держави здійснюється саме за логікою "межі", і вийти з її тисків вона може лише за рахунок вдосконалення та розвитку саме "логіки раймленду". Прилучення до сфери панування телурократичного або таласократичного принципів можна вважати згубним для України.
Україна ідентифікує себе насамперед як державу європейського типу. Це обумовлено її історичним минулим, географічним положенням, її належністю до культурних традицій європейської цивілізації, етнодемографічним складом її населення, потенціалом її економічних зв'язків з країнами Європи. Але поки що її реальне становище як європейської держави є невизначеним. Україна виходить зі сфери євразійських впливів, але повноцінним членом європейської спільноти ще не є. її прозахідна активність обмежена рамками балансування між інтересами Росії та Євросоюзу. Максимум, на що може розраховувати Україна — це на поступову інтеграцію в західноєвропейські структури. Але сьогодні Україні нема чого запропонувати Заходові як партнеру, крім своїх сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток їх взаємин.
У відносинах з Росією, зважаючи на імперські амбіції останньої, маємо амбівалентну ситуацію: об'єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення обох держав, але цей процес гальмується претензіями політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі та територіальними вимогами. Звідси випливає, що від Росії слід крок за кроком дистанціюватись, доки вона не усвідомить неминучості дійсно рівноправних стосунків з Україною.
Підтримати позицію одержавлення СНД означало б працювати в логіці телурократичного принципу.
Україна не має достатньої потуги (і бажання), щоб згуртувати навколо себе інші пострадянські держави для створення відповідних противаг Росії, але це — творення навколо себе телурократичних союзів — не є для неї природним, оскільки сам телурократичний принцип є для неї чужим. В інтересах нашої держави дбати про пошук нових можливостей, про нову парадигму організації пострадянського геополітичного простору, в якому б Україна почувала себе на своєму місці.
Отже, не варто обмежувати можливості України щодо участі у світових процесах лише проросійським або прозахідним вибором. На цих напрямах ми стикаємось зі значними перешкодами, подолання яких неможливе доти, доки ми не створимо достатньо розвинутий внутрішній потенціал нашої країни — лише тоді стануть реальними сподівання на такі стосунки з "сильними світу", які базуватимуться на спільних з ними інтересах, а не на необхідності підтримувати ту чи іншу з сторін. Крім того, вибір того чи іншого "полюсу" як визначального напряму зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим "полюсом", або — необхідність балансувати між різними "полюсами", або — визнання себе периферійною державою, яка ніколи не буде спроможною мати власну зовнішньополітичну лінію. Все це є стереотипи конфронтаційного мислення.
За словами В.ЧАЛОГО, усі програми щодо формування іміджу України в світі, які є в Міністерстві закордонних справ, можуть лише знайти засоби для відображення дійсно позитивних моментів розвитку держави, усе інше повинні зробити українці всередині держави.
В.ЧАЛИЙ також зазначив, що увага до образу держави вже не є просто інтересом інтелектуалів чи зацікавлених осіб, це є складовою конкурентоспроможності країни.
Він нагадав, що експертне дослідження, проведене 2000 року, засвідчило, що основними позитивними рисами України є:
- врівноваженість національного характеру,
- високий рівень етнічної терпимості,
- відсутність шовінізму і великодержавних амбіцій,
- перспективи розвитку туризму,
- високий потенціал агропромислового комплексу,
- талановиті спортсмени,
- геополітичне положення держави.
Негативними рисами іміджу України були визначені:
- корумпованість, безвідповідальність, некомпетентність державних чиновників,
- закритість органів влади,
- нестабільне законодавство,
- затримки з проведенням реформ, їх непослідовність,
- несприятливий інвестиційний клімат,
- перевага декларацій над практичними діями,
- відсутність власної політики щодо формування міжнародного іміджу,
- недостатньо розвинутий сервіс.
При цьому В.ЧАЛИЙ зазначив, що за вісім років ці риси іміджу України – як позитивні, так і негативні – кардинально не змінилися. Детальніше читайте на УНІАН:
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15