Главная->Соціологія->Содержание->Каузальна атрибуція

Соціальна психологія (частина 3)

Каузальна атрибуція

 

Ситуація, в якій відбувається соціальна перцепція, пов’язана також з аналізом причин поведінки об’єкта сприймання. Наші суд-ження про те, що дії людей, цілих народів, націй залежать від того, як ми пояснюємо їх поведінку. В світлі власних пояснень ми мо-жемо розцінити факт позбавлення життя деякої особи як навмис-не вбивство, ненавмисне вбивство, самозахист або патріотизм. В залежності від того, як ми це проінтерпретуємо, ми можемо розці-нити дружелюбне ставлення до нас як любов або як спробу здобу-ти прихильність. Враховуючи важливу роль таких пояснень, со-ціальні психологи вивчають процес інтерпретації і оцінки дій інших людей. Висновки людей про те, чому люди діють певним чином, дуже важливі: вони визначають їх реакції і рішення відносно інших. Проте не тільки необхідність об’єднати зусилля штовхає людей шукати пояснень поведінки інших. В багатьох дослідженнях підкреслюється, що пізнання причини людських вчинків є стійкою людською потребою. Ця властивість тлумачення поведінки при-таманна кожній людині, складає багаж її житейської психології. У будь-якому спілкуванні люди якимось чином, навіть не ставлячи це в якості спеціального завдання, отримують уявлення про те, чому і навіщо людині дано одночасно зі сприйняттям вчинку іншої людини сприймати і його дійсну причину. У буденному житті люди часто не знають дійсних причин поведінки іншої людини або зна-ють їх недостатньо. Тоді, в умовах дефіциту інформації, вони починають приписувати один одному причини поведінки або якісь зразки поведінки чи якісь більш загальні характеристики. Вини-кає ціла система способів такого приписування – атрибуція (від lat. atributio – наділяти, приписувати). Цими способами можуть бути: приписування на підставі схожості поведінки особи, яка сприймає, з якимось іншим зразком, який мав місце в минулому досвіді аналізу власних мотивів, які передбачені в аналогічній си-туації. Галузь соціальної психології, яка аналізує процеси припи-сування, отримала назву каузальної атрибуції. Каузальна атри-буція – це своєрідна інтерпретація та оцінка людиною причин і мотивів поведінки інших на ґрунті буденного, житейського досвіду. Вона може стосуватись сприймання не тільки окремих людей, а й соціальних груп і самої себе. Теорії каузальної атри-буції широко представлені в західній соціальній психології.

Дослідження каузальної атрибуції направлені на вивчення праг-нень пересічної людини, “людини з вулиці”, зрозуміти причину і на-слідки тих подій, свідком або учасником яких вона є. Це включає інтерпретацію своєї і чужої поведінки, що і складає міжособистісне сприйняття. Якщо на перших етапах дослідження атрибуції мова йшла лише про приписування причин поведінки іншої людини, то пізніше стали вивчатись способи приписування більш широкого класу харак-теристик: намірів, почуттів, якостей особистості. Сам феномен при-писування виникає тоді, коли у людини є дефіцит інформації про іншу людину, замінити її приходиться процесом приписування.

Сучасна теорія каузальної атрибуції базується на положеннях, розроблених Фріцом Хайдером (1958), який вважається автором цієї теорії. Теорія каузальної атрибуції намагається пояснити, яким чи-ном люди приписують характеристики і якості іншим людям. Ця теорія стверджує, що в соціальних ситуаціях спостерігається наступ-на послідовність: людина спостерігає поведінку іншої людини, ро-бить логічний висновок про наміри цієї людини, базуючись на діях, які сприймаються, і далі приписує йому якісь приховані мотиви, що узгоджуються з цією поведінкою. Ф. Хайдер проаналізував “психо-логію здорового глузду”, завдяки якій людина пояснює повсякденні події, і прийшов до висновку, що люди прагнуть приписати поведі-нку внутрішнім (наприклад, особистісним схильностям) або

зовнішнім причинам (наприклад, якісь ситуації). Учитель може поцікавитись, в чому причина поганої успішності дитини – в недо-статній мотивації і здібностях (“атрибуція за схильностями”) чи фізичних і соціальних обставинах (“атрибуція за ситуацією”). Ця відмінність між внутрішніми (диспозиційними) і зовнішніми (си-туаційними) причинами часто стирається, тому що зовнішні ситу-ації породжують внутрішні зміни. Отже, теорія каузальної атрибуції – це теорія про те, як люди пояснюють поведінку інших, чи припи-сують вони причину дій внутрішнім диспозиціям людини (стійким рисам, мотивам і установками) чи зовнішнім ситуаціям. Дослідни-ки атрибуції виявили схильність людей ігнорувати ситуаційні при-чини дій і їх результатів на користь диспозиційних.

Фундаментальна помилка каузальної атрибуції

Тенденцію спостерігачів недооцінювати ситуаційні і переоціню-вати диспозиційні впливи на поведінку інших Лі Росс назвав фунда-ментальною помилкою атрибуції. Характер фундаментальної помил-ки описують Е. Джонс і Р. Нісбет на такому прикладі. Коли невстига-ючий студент розмовляє з науковим керівником про свої проблеми, то часто можна зафіксувати їх різні думки з цього приводу. Студент, при-родно, посилається на обставини: здоров’я, стрес, домашні справи, втра-ту сенсу життя і т.ін. Науковий керівник хоче вірити в це, але в душі не погоджується, бо добре розуміє, що справа не в обставинах, а в поганих здібностях або ледарстві, неорганізованості студента. Позиції в дано-му випадку різні в учасника події (студент) і спостерігача (викладач). Так само помічено, що в автобіографіях великих людей, особливо по-літичних діячів, часто відмічається, що їх “завжди не розуміли”, вони приписували причину обставинам, хоча справа була не в них. Автори цих біографій – “учасники”, і вони апелювали не до своєї особистості, а до обставин. Читачі ж, виступаючи в якості “спостерігачів”, скоріше за все побачать в автобіографії особистість автора. Саме на таких спосте-реженнях і базується виділення фундаментальної помилки атрибуції, яка полягає в переоцінці особистісних і недооцінці ситуаційних при-чин. Л. Росс назвав це явище “зверхатрибуцією”. Він також визначив умови, що спричиняють цю помилку, а саме:

1.         “Неправдива згода” виражається в тому, що сприймаючий приймає свою точку зору як “нормальну” і тому думає, що іншим повинна бути властивою така ж точка зору. Якщо вона інша, зна-чить, справа в “особі” того, хто сприймає. Феномен “неправдивої згоди” виявляється не тільки в переоцінці типовості своєї поведін-ки, але й у переоцінці своїх почуттів і переконань. Деякі дослідники вважають, що “неправдива згода” взагалі є головною причиною, за якою люди вважають власні переконання єдино вірними.

2.         “Нерівні можливості” відмічаються в рольовій поведінці: в певних ролях легше виявляються власні позитивні якості, і апеля-ція відбувається саме до них (тобто знову-таки до особистості лю-дини, в даному випадку до її ролі, яка дає їй можливості більшою мірою виразити себе). Тут сприймаючий легко може переоцінити особистісні причини поведінки, просто не прийняв до уваги рольо-ву позицію діючої особи.

Л. Росс продемонстрував це з допомогою такого експерименту. Він розділив групу досліджуваних на “екзаменаторів” і тих, “хто екзаменується”. Перші задавали різні питання, а другі, як могли, відповідали на них. Далі Росс попросив тих і інших досліджуваних оцінити свою поведінку. “Екзаменатори” оцінили себе і тих “хто екзаменується” досить високо, а останні приписали більшу ступінь поінформованості “екзаменаторам”, їх особистості. В даному випад-ку не була уточнена та обставина, що за умовами експерименту “ек-заменатори” виглядали “розумніше” просто тому, що це було зумов-лено їх рольовою позицією. В буденному житті цей механізм вклю-чається у приписування причин в ситуації начальник–підлеглий.

3.         “Більша довіра взагалі до фактів, ніж до суджень”, виявляється в тім, що перший погляд завжди спрямовано на особистість.

У спостерігаємому сюжеті особистість дана безпосередньо: вона –

безумовний “факт”, а обставини ще потрібно “вивести”. У людей

різний підхід до поведінки інших, за якими вони спостерігають зі

сторони. Коли вони спостерігають дії інших, то людина попадає в

центр уваги, а ситуація стає відносно прихованою. Якщо використати поняття фігури і фона, яке прийнятне в гештальтпсихології, то

людина – це фігура, яка виділяється з оточуючого фона середовища. Тому людина здається причиною того, що відбувається.

4.         “Легкість побудови хибних кореляцій”. Сам феномен хибних кореляцій є добре відомим і описаним. Він полягає в тім, що наївний спостерігач спонтанно з’єднує якісь дві особистісні риси як обов’язково супровідні одна одній. Особливо це стосуєть-ся нерозривного об’єднання зовнішньої риси людини і якоїсь її психологічної властивості (наприклад, “всі повні люди – добрі”, “всі чоловіки невисокого зросту – владолюбні” та ін.). “Хибні кореляції” полегшують процес атрибуції, дозволяючи майже ав-томатично приписувати причину поведінки особистості, яка спо-стерігається, створюючи довільний “зв’язок” рис і причин.

5.         “Ігнорування інформаційної цінності того, що не відбулося”. Основою для оцінки вчинків людей може бути не тільки те, що “спричинилось”, але й те, чого людина “не зроби-ла”. Однак, у наївному спостереженні така інформація про “не-спричинене” часто ігнорується. Поверхово сприймається саме “спричинене”, а суб’єкт “спричиненого” – особистість. До неї, перш за все, і апелює наївний спостерігач.

Існує ряд пояснень того, чому так розповсюджена фундамен-тальна помилка атрибуції. Вважається, що “перша атрибуція” – зав-жди особистісна, вона робиться автоматично, і лише потім почи-нається складна робота з перевірки судження про причину. Ф. Хай-дер стверджував, що “причинну одиницю” створює завжди “діяч і дія”, але “діяч” завжди “більш опуклий”, тому погляд сприймаючо-го перш за все звертається саме на нього.

Більш глибокі пояснення феномена фундаментальної помил-ки даються тими авторами, які апелюють до деяких соціальних норм, представлених в культурі. Так, для західної традиції більш привабливою ідеєю, що пояснює успіх людини, є посилання на її внутрішні, особистісні якості, ніж на ситуацію. Вся Західна інте-лектуальна і моральна традиція забезпечує підтримку пояснення поведінки людини в термінах диспозиції.

В теоріях атрибуції досліджується проблема “спостерігач – учасник”. В експериментах Е. Джонса і Р. Нісбета встановлено, що перцептивні позиції спостерігача події і його учасника суттє-во відмінні. І ця відмінність виявляється, зокрема, в тім, в якій мірі кожному з них властива фундаментальна помилка атрибуції.

 

 

6