Главная->Соціологія->Содержание->Форми соціалізації

Соціальна психологія (частина 2)

Форми соціалізації

 

Відмінність понять “соціалізація” і “виховання” особистості не означає їх протиставлення, оскільки соціалізація індивіда включає як соціально-контролюючі процеси цілеспрямованого впливу на осо-бистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування. У зв’язку з цим потрібно розрізняти направлену і ненаправлену (стихійну) форми соціалізації.

Направлена форма соціалізації (або виховання) – це спеціаль-но розроблена певним суспільством система засобів впливу на лю-дину з метою формування її особистості у відповідності з інтереса-ми цього суспільства.

Цілеспрямоване виховання – це процес впливу вихователя на вихованця, що являє собою свідомо організовану запрограмовану і спеціалізовану діяльність суспільства з метою формування у людей необхідних і корисних для них поглядів, почуттів, рис характеру, пси-хічних і фізичних якостей. Це процес систематичного цілеспрямова-ного впливу на фізичний і духовний розвиток особистості з метою підготовки її до виробничої суспільної і культурної діяльності. Вихо-вання включає систему навчання, освіти й ідеологічного впливу.

Ненаправлена, або стихійна форма соціалізації – це так би мовити “автоматичне” виховання певних соціальних навичок у зв’язку з постійним перебуванням індивіда в безпосередньому соціальному оточенні.

Безпосереднє соціальне оточення індивіда – надзвичайно складний і різноманітний світ. Сукупність різних груп, що склада-ють сферу спілкування індивіда, їх особливості, неоднаковість рівня соціального розвитку, практики соціальних зв’язків і відношень все-редині них у неоднаковій психологічній атмосфері, пред’являють різні вимоги до особистості. Дослідження механізму соціалізації особистості приписує необхідність різностороннього дослідження всього комплексу впливів на неї різних соціальних груп.

Специфіка безпосередніх життєвих умов індивіда полягає в тому, що вони опосередковують вплив цілісної соціальної системи на особистість, конкретизують суспільні відносини в їх безпосеред-ньому спілкуванні.

Цілеспрямована (виховання) і стихійна – це дві основні фор-ми соціалізації, які мають свої особливості. Ці форми соціалізації взаємопов’язані, взаємообумовлені. Питання про їх співвідношен-ня розроблене ще недостатньо. Деякі дослідники, співставляючи на-правлену і стихійну форми соціалізації, віддають перевагу першій з них, доводячи, що стихійна форма детермінована в основному мікро-середовищем і тому більш характеризується наявністю старого. Тому засвоєння вже віджитого може спричинити серйозну безпеку со-ціальному середовищу, зокрема, появу відносно великої кількості осіб, які відхиляються від необхідних морально-етичних норм у бік соціальної патології. Існує також протилежна думка. Багато хто з дослідників вважає, що стихійна форма соціалізації сприяє засвоє-нню індивідом нового, бо саме в мікросередовищі перш за все з’яв-ляються фактори, що відображають зміни в соціальних умовах, саме це забезпечує розвиток у індивіда нових якостей, які не передбачені старими нормами. Проте не має рації перебільшувати значення будь-якої однієї форми соціалізації, бо така абсолютизація неодмінно спричиняє перекоси в системі виховання, про що засвідчує, наприк-лад, досвід неузгодженості стихійної і цілеспрямованої форми со-ціалізації (розходження слова і справи) або практика абсолютизації цілеспрямованого виховання, яке зводиться лише до навчання. Ото-тожнення різноманітного за формами процесу соціалізації з “вихо-вуючим навчанням” в педагогічній практиці призвело до того, що головним засобом формування особистості проголошувались знан-ня, а весь багатогранний процес духовного розвитку людини був відданий фактично на відкуп вихованню словами. Це, звичайно, не могло не викликати багато труднощів у виховному процесі.

Сама практика з усією гостротою зробила необхідним вивчення процесу формування особистості у всій повноті і різноманітності його форм. Дослідники відмічають, що в процесі соціалізації обов’язково повинно здійснюватись два основних засоби засвоєння культури: один з них передбачає обов’язкову вербалізацію культурної норми і розра-хований на свідоме засвоєння її змісту, а другий – передбачає засвоє-ння культури шляхом наслідування стереотипному зразкові або пси-хологічний тиск на особистість соціальної групи через механізм со-ціальних експектацій, зараження і навіювання. Я.Л. Коломінський

відмічає, що ці, здавалось би протилежні, засоби соціалізації є не стільки двома етапами, що змінюють один одного, скільки двома за-собами, що завжди існують поряд в процесі пізнання людиною ото-чуючого світу. З віком змінюється лише їхня роль і питома вага по-глинутої за допомогою кожного з них інформації. Я.Л. Коломінський вказує на те, що має місце зміщення пропорцій між рефлексивними, направленими, і нерефлексивними, стихійними засобами соціалізації як в процесі соціального онтогенезу індивідів, так і в процесі соціаль-ного філогенезу людства, різні етапи якого характеризуються не тільки співіснуванням, але й домінуванням одного з цих засобів. Ю.М. Лотман називає культуру з домінуванням позарефлексійного засобу регуляції - “культурами текстів”, а з домінуванням рефлексій-ного засобу “культурами граматик”, вважаючи, що основним прин-ципом культур першого типу є звичай, культур другого – закон.

Механізми соціалізації

Важливою проблемою теорії соціалізації є дослідження ме-ханізмів процесу соціалізації.

Відносно механізмів соціалізації в психології існує кілька точок зору. У психоаналітичній школі під механізмами соціалізації розумі-ються механізми переведення внутрішніх стимулів у соціально прий-нятні форми, серед яких головну роль відіграє ідентифікація. У біхе-віоризмі механізмами соціалізації прийнято вважати зовнішнє сти-мульне підкріплення тієї чи іншої поведінки і вчинків – научіння.

На думку Г. Тарда, механізм соціалізації включає в себе: 1) іміта-цію, наслідування; 2) ідентифікацію; 3) керівництво.

У вітчизняній психології також не існує єдиної думки з цієї проблеми. Так, серед механізмів соціалізації називають:

– механізм інтеріоризації, що функціонує в процесі спільної діяльності (О.М. Леонтьєв);

– наслідування, референтна група, ідентифікація, рефлексія (А.В. Мудрик);

– навіювання, наслідування, психологічне зараження, іденти-фікація, авторитет, популярність (С.А. Белічева);

– конформізм (А.Н. Сухов).

Загалом механізми соціалізації А.В. Мудрик визначає як со-ціально-психологічні впливи середовища, що безпосередньо сприяють інтеріоризації зовнішніх групових норм і цінностей. Всі механізми соціалізації вітчизняні психологи поділяють на три групи: 1) неусвідомлювані (навіювання, зараження, насліду-вання, ідентифікація); 2) усвідомлювані (референтна група, ав-торитет, популярність); 3) окрема група механізмів, до якої на-лежать санкції заохочення і покарання, що застосовуються в суспільстві.

Соціалізація здійснюється за допомогою широкого набору за-собів, специфічних для певного суспільства, соціального прошарку, віку людини. До них можна віднести засоби вигодовування немов-лят і догляду за ними; методи заохочення і покарання дітей в сім’ї, в групах ровесників, в учбових і професійних групах; різноманітні види і типи відносин в головних сферах життєдіяльності людини (спілкування, гра, пізнання, предметно-практична і духовно-прак-тична діяльність, спорт тощо).

Узагальнюючи дані зарубіжних та вітчизняних авторів (Н.В. Андреєнкова, А.В. Мудрик, Н. Смелзер, Дж. К. Коулмен, У. Бронфенбреннер, Т. Парсонс та ін.), можна виокремити наступні групи засобів соціалізації.

1.         Традиційний – через сім’ю, найближче оточення. Цей засіб характерний для ранніх етапів соціалізації (від народження до 5-6 років) і названий Т. Парсонсом “просоціалізацією” або “усною іден-тифікацією”. Саме в сім’ї діти набувають перших навичок взаємодії, осягають перші ролі (у тому числі – статеві ролі, формування рис маскулінності і фемінності), осмислюють перші норми і цінності. Тип поведінки батьків (авторитарний або ліберальний) має вплив на формування у дитини “образу Я” (Р. Бернс).

2.         Інституційний – через певні інститути (дитячий садок, шко-лу, засоби масової інформації (ЗМІ): преса, радіо, телебачення, Інтернет тощо). У процесі взаємодії людини з різними інститутами соціалізації відбувається на базі наростаючого накопичення нею відповідних знань і досвіду соціально прийнятної поведінки.

3.         Міжособистісний – у процесі спілкування з суб’єктивно зна-чущими особами. Даний засіб реалізується через такі механізми, як

імітація та ідентифікація (Н. Смелзер). Імітація з точки зору соціа-лізації розуміється як усвідомлюване прагнення дитини копіювати певну модель поведінки. Ідентифікація – як засіб засвоєння дітьми поведінки, установок і цінностей батьків як своїх власних. Ці меха-нізми характерні для ранніх стадій соціалізації.

4.         Рефлексивний – засіб, який розуміється як внутрішній діа-лог, в якому людина розглядає, оцінює, приймає або не приймає ті чи інші цінності, включаючи їх до своєї поведінки як результат пе-ретворення суспільних відносин. Він реалізується через такі механ-ізми як почуття сорому і провини. Вони є негативними механізма-ми, оскільки забороняють певну поведінку або придушують її.

5.         Стилізований – діє в рамках певної субкультури. Субкуль-туру прийнято розглядати як комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, які типові для людей певного віку, профе-сійного або культурного прошарку, який загалом створює певний стиль життя. Вплив субкультури на соціалізацію людини залежить від міри референтності для індивіда тієї чи іншої групи, яка є носієм. У зв’язку з цим актуальними є питання про вплив на соціалізацію класових, етнічних і культурних відмінностей.

Отже, поняття “соціалізація” орієнтує на те, щоб розглядати процес формування особистості у всій його багатогранності, тобто як такий, що відбувається у всіх його формах. Очевидно, що до та-кого складного багатогранного процесу, як соціалізація, можна підходити по-різному. Історія вікової і соціальної психології має багато концепцій, точок зору, в яких представлено певний аспект процесу соціалізації і погляд на нього.

Якщо розглядати процес соціалізації з точки зору його функцій, то стає важливим в дослідженні соціалізації виокремлення таких аспектів. По-перше, розглядати соціалізацію як соціальну адапта-цію. Остання означає засвоєння індивідом соціальних норм, сус-пільних цінностей, значень, символів, сприйняття соціальних сте-реотипів, стандартизацію мови, жестів, характерних для індивідів конкретного суспільства, формування соціального характеру осо-бистості. По-друге, процес соціалізації можна розглядати як інкуль-турацію, тобто як засвоєння традицій певної культури суспільства з метою передачі їх наступному поколінню. По-третє, соціалізація

може розглядатись як інтерналізація, що включає розвиток у осо-бистості специфічної ієрархії мотивів, цінностей, інтересів, форму-вання персональної ідентичності, засвоєння спеціальних ролей. По-четверте, розглядати соціалізацію як процес конструювання. Цей процес відображає момент активного відтворення людиною соціаль-ного досвіду, який ним засвоєно. Результатом даного процесу стає утворення людиною образу соціального світу, частиною якого є уяв-лення про себе як частину цього світу. Цей образ стає для людини сконструйованою реальністю (Г.М. Андреєва, 2000). Цей підхід до аналізу соціалізації дозволяє подолати традиції жорсткого детермі-нізму у вирішенні проблеми “індивід – суспільство”.

Отже, соціалізація в загальному своєму визначенні може розу-мітися як процес входження індивідів в суспільство через засвоєн-ня людиною соціальних норм, ролей, форм спілкування і форму-вання соціальності як головного результату соціалізації, в якій здійснюється творчість людини.

Основними механізмами соціалізації є ідентифікація, інтеріо-ризація, екстеріоризація, наслідування, навіювання.

Основними інститутами соціалізації є сім’я, навчальні закла-ди, неформальні групи, офіційні організації.

 

 

5