Главная->Соціологія->Содержание->Артур Ребер, автор великого психологічного словника, виділяє такі значення, в яких вживається термін “соціалізація”:

Соціальна психологія (частина 2)

Артур Ребер, автор великого психологічного словника, виділяє такі значення, в яких вживається термін “соціалізація”:

 

1. Соціалізація взагалі – процес, завдяки якому індивід набу-ває знань, цінностей, соціальних навичок і соціальної чуттєвості, які дозволяють йому інтегруватись у суспільство і поводитись там адап-тивно. Соціалізація – це життєвий досвід. Однак найчастіше цей

термін використовується стосовно процесів, завдяки яким дитині навіюються цінності суспільства і його власні соціальні ролі.

2.         Процес взяття державою під свій контроль послуг, промисло-вості та інших інститутів суспільства на користь (вигадану) всіх членів.

3.         В індустріальній (організаційній) психології – процес, зав-дяки якому новий член організації навчається адаптуватись до норм цієї організації і ролей, тобто орієнтуватися.

4.         Відповідні результати будь-якого з вищезгаданих процесів.

Деякі автори розглядають соціалізацію як закономірність ант-ропогенезу (С.С. Батенин), говорять також і про соціалізацію при-роди (Н. Калайков). У плані філогенезу процес соціалізації поши-рюється на всю історію розвитку людства. Це розгортання родової сутності людини, не обмежене в часі, входження до соціального се-редовища, пристосування до нього, яке змушений повторювати кож-ний окремий індивід упродовж усієї історії свого розвитку. В онто-генезі соціалізація визначається як процес оволодіння індивідом соціальним досвідом шляхом засвоєння певної системи соціальних норм, ролей і культури, перетворення дитини на активного учасни-ка суспільного і культурного життя. В науках гуманітарного про-філю соціалізація визначається як знання соціально-психологічних механізмів входження індивідів в “світ людей”, як становлення со-ціальності особистості в результаті засвоєння соціальних норм. Со-ціалізація визначається як включення індивіда в різні системи со-ціальних відносин, як засвоєння людиною соціального досвіду, як розвиток активності особистості.

Однак, як показує аналіз цих визначень, поняття соціалізації багатьма авторами розуміється як адаптація. Трактування соціа-лізації як адаптації в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених є найбільш раннім. В цих визначеннях не враховується діяль-нісна сутність людини, а детермінація розвитку індивіда розумієть-ся як дія зовнішніх факторів “соціального середовища”, “соціально-го оточення” на внутрішній духовний світ людини, зв’язок між яки-ми розуміється на основі дихотомії “суспільство – індивід”. В цьо-му випадку ігнорується те, що суспільство не існує поза людьми, як і люди поза їх суспільними відносинами. Безперечно, соціальне при-стосування є важливим елементом соціалізації, адже входження

людини до будь-якої спільноти обов’язково пов’язане з певною со-ціально-психологічною адаптацією. Проте сама адаптація не-віддільна від своєї протилежності – активності, вибіркового твор-чого ставлення особистості до середовища. Більшість вітчизняних психологів відзначають, що будь-який людський індивід і його пси-хіка з самого початку соціальні. І в ході розвитку людини не тільки суспільство впливає на нього, але й людина як член суспільства – на це останнє. Він і об’єкт цих впливів, і суб’єкт, який тією чи іншою мірою впливає на суспільство. І ця залежність не однобічна, а двоб-ічна. У зв’язку з цим має перевагу визначення поняття “соціаліза-ція” як процесу, в якому індивід виступає передумовою всього сус-пільного розвитку і в той же час його результатом, процесу, який виражає єдність об’єктивного і суб’єктивного, внутрішнього, при-родного і суспільного, тобто всю складність, багатогранність взає-мообумовленості індивіда і суспільства. Ця складність полягає в тому, що детермінація розвитку індивіда перш за все передбачає визначальну роль його діяльнісної природи. Зовнішньому впливові на індивіда протистоїть його активність.

Успішною соціалізацією може вважатися ефективна адапта-ція людини до суспільства і одночасно здатність певною мірою протистояти суспільству, тому, що заважає її саморозвитку і са-моствердженню. Таким чином, в самому процесі соціалізації за-кладено внутрішній конфлікт між мірою ідентифікації людини з суспільством і мірою уособлення її в суспільстві. При порушенні цього балансу можливі два варіанти “жертв соціалізації”: кон-форміст і правопорушник, девіант. З точки зору соціалізації кон-формістом можна вважати людину, яка повністю адаптована в суспільстві і не здатна протистояти йому. Протилежним представ-ником даної позиції можна вважати людину, не адаптовану в суспільстві, яка протистоїть суспільству.

Соціалізація, будучи складним, діалектичним цілісним проце-сом розвитку і саморозвитку, постає як єдність двох суперечливих сторін. Не засвоївши умов середовища, не утвердивши себе в ньо-му, не можна активно впливати на нього. Разом з тим засвоєння со-ціального досвіду неможливе без індивідуальної активності самої людини в різних сферах діяльності.

Спираючись на принцип діяльнісної сутності людини, її про-фесійної активності, Г.А.Андреєва визначає соціалізацію як двос-торонній процес, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне сере-довище, а з другого – активне відтворення системи соціальних зв’язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. Саме це визначення соціалізації стало найбільш поширеним у вітчизняній соціальній психології. Отже, з точки зору принципу діяльності соціалізація – це процес взаємодії індивіда і суспільства, наслідком якого є конкретно-істо-рична форма їх соціальності. Соціальність індивіда – це завжди кон-кретно-історичне явище, бо його основою є конкретно-історичні умови діяльності, які пред’являють свої вимоги до змісту і направ-леності якостей і властивостей індивідів.

Соціалізація як активне входження людини в систему со-ціальних відносин відбувається як розширення, примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом. Відомим є вислів Л.С.Виготського про те, що дитина, народившись, вже є соціальною істотою. Дитину з самого народження оточує бага-тогранний, складно структурований соціальний світ того сус-пільства, повноправним членом якого їй ще тільки доведеться стати, але без якого вона вже не може існувати. Відносини ди-тини і цього світу постійно змінюються: дитина оволодіває дія-ми з предметами, в яких закріплено соціальний спосіб їх вико-ристання; надалі світ її спілкування розширюється, все більше людей в нього включається; вона пізнає все більше соціальних ролей; у неї починають складатись перші уявлення про себе як про частину цього соціального світу. Поступово оточуючий со-ціальний світ відкривається дитині в системі існуючих рольо-вих взаємозалежностей, правил соціальної поведінки, культур-них норм взаємодії. Згодом соціальне оточення надає дитині де-який спектр досить чітко оформлених ціннісно-нормативних мо-делей і зразків соціальної поведінки. На основі засвоєння цього “поля” соціокультурних норм і правил відбувається у дитини в подальшому вибір між цими нормами і формується персональ-на ціннісно-нормативна система.

Г.М. Андреєва виокремлює три сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості: діяльність, спілку-вання і самосвідомість. Що стосується діяльності, то в процесі со-ціалізації “набір” діяльностей індивіда розширюється. Тобто осяга-ються все нові й нові види діяльності: соціалізація відбувається як засвоєння все нових і нових форм моделей рольової поведінки, в ре-зультаті чого у індивіда поступово формується орієнтація в існуючій системі соціальних ролей. Це супроводжується трьома важливими процесами. По-перше, орієнтуванням в системі зв’язків, властивих кожному виду діяльності та між різними її видами. Продуктом тако-го орієнтування є особистісний вибір діяльності. Як наслідок цього виникає й другий процес – центрування навколо головного, вибра-ного, зосередження уваги на ньому і підпорядкування йому інших діяльностей. Нарешті, третій процес – це осягнення особистістю у ході реалізації діяльності нових ролей і осмислення їх значущості. Загалом сутність перетворень у системі діяльності полягає у процесі розширення можливостей індивіда як суб’єкта діяльності.

Формування особистості як суб’єкта діяльності стає можли-вим завдяки розгортанню процесів сфери спілкування, тобто роз-ширенню соціальних зв’язків індивіда, а також становленню пер-сональної системи особистісних смислів, за якими стоїть, відпові-дно, орієнтація в системі предметних діяльностей, які задаються суспільством. Важлива роль в соціалізації індивіда надається роз-витку і примноженню його контактів з іншими людьми і в умовах суспільно значущої сумісної діяльності.

Досягнення історії розвитку людських здібностей лише задані в об’єктивних явищах матеріальної та духовної культури. Щоб ово-лодіти ними, щоб зробити їх своїми здібностями і органами своєї індивідуальності, людина повинна вступити у певні відношення з явищами навколишнього світу через інших людей, тобто в процес спілкування з ними. Так поступово в процесі спілкування дедалі повніше і глибше розкриваються різні грані людської особистості.

Зі сферою спілкування тісно пов’язана третя сфера соціалізації – сф ера са мосвідомості. За вдяки спілкуванню індивід починає пра ви льно сприймати себе і інших, що сприяє становленню в людині образу її “Я”. Саме в цій сфері відбувається формування певних структур індивіду-196

альної самосвідомості, яка пов’язана з процесом самовизначення і ста-новлення соціальної ідентичності особистості, передумовою яких є активне включення індивіда в різні соціальні спільноти.

Деякі автори (Є.Б. Весна, В.С. Мухіна) розглядають процес со-ціалізації як входження людини в символіку культури. В результаті соціалізації людина оволодіває не тільки системою знаків і символів, але й способами мислення, характерними для даного суспільства.

Отже, соціалізація охоплює весь процес і результати взаємодії індивіда з усією сукупністю соціальних явищ, які виявляються в ході пізнання світу і його перетворення. І, як слушно зазначає Ю.І. Се-менов, у рамках цього єдиного процесу, можливо, діють специфічні закономірності, відмінні як від суто соціальних, так і від суто біоло-гічних. Цікаву спробу подати соціалізацію як єдиний процес здійснив Є.В. Соколов, виокремивши у ньому:

– гомінізацію, тобто прилучення індивіда до роду;

– соціальну адаптацію, яка означає стандартизацію мови, жестів, сприймання морально-психологічних стереотипів, форму-вання соціального характеру, засвоєння загальних цінностей, зна-чень, символів;

– інкультурацію – засвоєння класичної культурної спадщини, збагачення духовного світу особистості;

– інтерналізацію, що включає розвиток специфічної ієрархії мотивів, цінностей, інтересів, формування почуття особистісної ідентичності, відповідності між різними психічними процесами і станами.

– По суті, соціалізація – це процес входження індивіда до різних спеціальностей, колективів і груп людей на підставі засвоєн-ня норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння. Соціаль-на діяльність (праця, спілкування, пізнання, гра, навчання) є голов-ним чинником соціалізації.

Отже, зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукуп-ністю соціальних впливів, з іншого – ставленням індивіда до всього цього. В цьому плані процес соціалізації можна охарактеризувати як поступове розширення індивідом, завдяки набуттю соціального досві-ду, сфери його спілкування і діяльності, як процес розвитку саморегу-ляції і становлення самосвідомості та активної життєвої позиції.

Система понять „соціалізація”, „соціальний розвиток”, „формування

особистості”, „виховання”, „соціалізованість”, „ресоціалізація”

у теорії соціалізації особистості

Щоб визначити зміст поняття “соціалізація”, потрібно його “розвести” з близькими до його змісту поняттями “соціальний роз-виток”, “формування особистості”, “виховання”.

Розглянемо спочатку співвідношення понять “соціалізація” і “соціальний розвиток”. Одні автори вважають, що соціалізація – це певний період у розвитку людини, поки вона не стала дорослою, а “соціальний розвиток” – весь період її життя (Андреінкова Н.В., Мар-ков В.С.). Прибічники цієї точки зору розрізняють ці поняття, вихо-дячи з їх обсягу. Проте, поняття “соціалізація” відрізняється від по-няття “соціальний розвиток” не за обсягом, а за аспектом, а саме: оз-начає розвиток людини в певному конкретному суспільстві, яке обу-мовлює появу у неї особливих рис. Адже відомо, що хоча всі риси, якості людини первісного суспільства так само соціальні, як і риси сучасної людини, однак вони відрізняються якісно. Первісній людині потрібен був такий набір якостей, який міг забезпечити її діяльність в її суспільстві, сучасній же людині потрібні зовсім інші якості.

Поняття “соціалізації” є більш конкретним у порівнянні з поняттям “соціальний розвиток” у тому розумінні, що воно ви-ражає процес становлення у людини тих властивостей, які обумов-лені історичним типом соціальної системи, в якій живе людина. З цієї точки зору людина рабовласницького суспільства буде недостат-ньо соціалізованою відносно феодального суспільства.

Соціалізація – явище культурно-історичне. Зміст цього про-цесу, стадії, конкретні механізми мають історичний характер, сут-тєво варіюють від однієї культури до іншої, визначаються харак-тером соціальної системи. Можна спостерігати, як зі зміною епох, культур, типів соціальних систем змінюються і засоби цілеспря-мованого впливу на особистість, бо кожна культура використовує ті засоби соціалізації, які розраховані на формування певної пове-198

дінки, яка не виходить за межі даної культури. Так, в традиційних суспільствах, основним засобом формування у людини особистіс-них рис було дотримання встановлених традиційних зразків. Зви-чаї регулюють поведінку людей в цьому суспільстві від народжен-ня до смерті, не допускаючи нічого оригінального, передбачаючи дотримання завітів предків, відтворення минулих відносин у май-бутньому. Пряме примушування через систему звичаїв і традицій було основним засобом цілеспрямованого впливу на особистість. Цей засіб був обумовлений самим типом культури, в якій традиції були основним її складовим елементом, і це відображало також рівень розвитку психіки самого індивіда.

З ускладненням суспільної системи стає недостатнім викорис-тання засобів соціалізації традиційного суспільства. Вони допов-нюються іншими, які ґрунтуються на механізмі ціннісних орієнтацій, які передбачають не повторюваність дій, а являють собою деякі орі-єнтири, загальні принципи поведінки, якими індивід повинен керу-ватись в своїх вчинках. В сучасному суспільстві головним засобом соціалізації стає норма, яка формує певну суспільну вимогу, але не передбачає всіх обставин вчинку. Норми менш стійкі у порівнянні з традиціями і звичаями і менш консервативні.

Отже, соціальний розвиток особистості в теорії соціалізації до-сліджується в конкретно-історичному аспекті. Це виявляється, по-пер-ше, в тім, що в його результаті утворюються не абстрактні соціальні риси особистості, а ті культурно-історичні, які необхідні їй для життє-діяльності в конкретному суспільстві. По-друге, в тім, що зміст, стадії, механізми соціалізації визначаються соціально-економічною структу-рою цього суспільства і варіюють в різні історичні періоди. В сучасних умовах відбувається ускладнення соціальних інститутів соціалізації, руйнування одних – традиційних, становлення інших – нових її форм, змінюється співвідношення сімейного і позасімейного виховання, взає-мовідносини поколінь, змінюються критерії соціальної зрілості.

В зв’язку з тим, що соціалізація – це процес, який детермі-нується конкретними соціально-історичними умовами, його не можна вважати завершеним на якомусь етапі життєдіяльності людини. “Соціалізація” як і “соціальний розвиток” охоплюють все життя людини. Соціалізація – це не тільки формування закінче-199

ності і зрілості особистісних рис, але й розвиток і модифікація зрілих форм соціальності особистості в ході включення її в сис-тему нових зв’язків і залежностей.

Для розуміння безперервності соціального розвитку особис-тості важливим є розрізнення понять “соціалізація” і “соціалізо-ваність”. Останнє визначається як відповідність людини соціаль-ним вимогам, які пред’являються до даного вікового етапу, як на-явність особистісних і соціально-психологічних передумов, які за-безпечують нормативну поведінку, або процес соціальної адаптації. Порівняно з поняттям “соціалізованість”, “соціалізація” є більш широким поняттям, яке включає в себе, окрім соціалізованості, го-товність переходу в нові ситуації соціального розвитку.

Зміна соціально-економічних умов вимагає від особистості сформованої готовності до переходу в нові ситуації соціального роз-витку, тобто “вторинного” входження особистості в суспільні відно-сини. В психологічній літературі таке вторинне входження визна-чається терміном “ресоціалізація”

Термін “ресоціалізація” активно використовується в со-ціальній психології останні два десятиліття. Вперше цей термін застосували американські соціальні психологи. А. Кеннеді і Д. Кербер для означення процесу “вторинного” входження індивіда в соціальне середовище в результаті певних “дефектів” соціалі-зації (ресоціалізація звільнених з місць позбавлення волі) або в результаті зміни соціокультурного оточення (ресоціалізація мігрантів). Сьогодні цей термін розуміється досить широко і поза специфікою суб’єктів процесу – як усвідомлена зміна поведінки людини в ситуації очевидного соціального неуспіху.

Про ресоціалізацію можна говорити і тоді, коли мається на увазі процес формування в особистості здатності орієнтуватися і діяти в непередбачених, невизначених ситуаціях. Такі ситуації виникають постійно в умовах швидких змін сучасного суспільства. Ці умови вимагають від особистості сформованої готовності до переходу в нові і нові ситуації соціального розвитку. Формування в особистості такої готовності є дуже важливим в умовах трансформації суспільства. В цих умовах важливим результатом соціалізації є формування в осо-бистості окрім нормативної поведінки таких рис, як:

-          здатність до адекватного сприйняття нових соціальних вимог;

-          вибіркове ставлення до соціальних впливів;

-          низька соціальна ригідність;

-          сформованість особистісних передумов для виконання задач наступного етапу соціалізації.

Слід розрізняти також поняття “соціалізація”, “формування особистості”. У вітчизняній літературі поширена думка відносно того, що соціалізація індивіда – це і є процес формування особис-тості. На наш погляд, ці поняття не слід ототожнювати.

Відмінність між поняттями “формування” і “соціалізація” полягає в тому, що поняття “формування особистості” відображає процес ста-новлення і розвиток особистості під кутом зору породження, складання, набуття закінченості і зрілості її особистісних рис, в той час як поняття “соціалізація” фіксує не тільки процес складання, становлення, але й ро звито к зрілих ф орм со ціально сті індивіда, їх м одифік ацію в ході вк л ю-чення особистості в систему нових зв’язків і залежностей. Тобто, понят-тя “соціалізація” відображає більш універсальні процеси становлення і розвитку особистості у порівнянні з поняттям “формування”.

Необхідно також розрізняти поняття “соціалізація” і “вихо-вання”. Поняття “виховання” вживається в широкому і вузькому значенні. В вузькому значенні виховання означає процес цілеспря-мованої дії на розвиток особистості з метою підготовки її до вироб-ничої, суспільної і культурної діяльності.

Наголос тут ставиться на цілеспрямованості процесу. Поняття “виховання” у вузькому смислі відрізняється від поняття “соціалі-зація”, смисл якого розповсюджується не тільки на цілеспрямовані, але й на стихійні процеси, які діють на особистість, за обсягом.

В широкому значенні виховання – це вплив на людину всієї со-ціальної дійсності з метою засвоєння нею соціального досвіду. Зовнішній вплив соціокультурного середовища в процесі соціалізації здійснюється на індивіда через інститути соціалізації, якими є, перш за все, такі соціальні інститути, як сім’я, система освіти і виховання, засо-би масової інформації, ідеологія. Ці інститути виступають своєрідни-ми трансляторами соціального досвіду від покоління до покоління.

Людина як особистість сама створює суспільні відносини, але перш ніж вона стане особистістю, їй доводиться пройти шлях соціа-201

лізації в різних групах. Залежно від ролі та місця, яке вона посідає в них, формуються певний тип особистості та її структура.

Зміст соціалізації залежить і від такого важливого параметра, як соціальні інститути – системи спеціально створених або таких, що природно склалися, установ і органів, функціонування яких спря-моване на розвиток індивідів, насамперед шляхом освіти і вихован-ня. До них належать сім’я, дошкільні установи, школа, неформальні групи, офіційні організації тощо. Ефективність соціалізації зумов-люється їх моральним, культурним та економічним станом.

Інститути соціалізації – це відносно стійкі типи і форми со-ціальної практики, завдяки яким організується процес соціалізації осо-бистості в рамках соціальної системи суспільства. Функціонування цих інститутів визначається, по-перше, системою норм, які регулюють пев-ну поведінку індивіда; по-друге, наявністю засобів і умов, що забезпе-чують успішне виконання нормативних наказів і здійснення соціаль-ного контролю; по-третє, інтеграцією інституту в соціально-політичні, ідеологічні і ціннісні структури суспільства, що дозволяє узаконити формально-правову основу функціонування того чи іншого інституту.

Соціалізація –це результат взаємодії численних обставин. Саме їх сукупний вплив вимагає від людини певної поведінки і актив-ності. Обставини, за яких створюються умови для перебігу процесів соціалізації, називаються чинниками соціалізації.

У вітчизняній і зарубіжній науці існують різні класифікації чин-ників соціалізації. А.В. Мудрик виокремлює три групи чинників соціа-лізації: 1) макрочинники (космос, планета, світ, країна, суспільство, дер-жава); 2) мезочинники (етнос; місце і тип поселення – регіон, село, місто; засоби масової комунікації – радіо, телебачення, газети тощо); 3) мікро-чинники (сім’я, групи ровесників, учбові, професійні, громадські групи тощо).Хоча поняття “соціалізація” за своїм обсягом співпадає з понят-тям “виховання”, коли останнє розуміється в широкому смислі, проте ці поняття відрізняються за своїм змістом. У понятті “виховання” акцен-тується увага на ролі зовнішнього впливу у розвитку особистості, маєть-ся на увазі відтінок односторонності. В понятті “соціалізація” підкрес-люється двосторонність процесу, взаємодія індивіда і соціальних умов життя людини і суспільства, внаслідок чого відбувається розвиток як окремої людини, так і людства в цілому.

 

 

4