Главная->Соціологія->Содержание->Невербальна комунікація

Соціальна психологія (частина 2)

Невербальна комунікація

 

Будь-яка комунікація, яка здійснюється без слів, вважається не-вербальною комунікацією. Наприклад, комунікації, що здійснюють-ся різними художніми формами. Все більш стають поширеними прості зорові символи. Їх можна побачити в найрізноманітніших місцях: в аеропортах, на автотрасах, на промислових підприємствах, на упаков-ках ліків, продуктів. Особливі знаки є для кімнат відпочинку, місць для куріння, для кафетеріїв і т.п. Інформативним може бути також одяг людини, який повідомляє оточуючим про настрій, почуття і на-міри людини. Наприклад, якщо прийти на офіційний прийом в тені-сних шортах, то це буде демонстрацією певного ставлення до при-сутніх. Маючи здатність підсилювати або послаблювати вербальний вплив, ці системи допомагають виявити такий суттєвий параметр ко-мунікативного процесу, як наміри його учасників.

На сьогодні описано і досліджено чисельні форми невербаль-них знакових систем. Головні з них: кінесика, паралінгвістика, про-ксеміка, візуальне спілкування. Оптико-кінетична система знаків включає жести, міміку, пантоміміку, вона є більш-менш чітко сприй-нятою властивістю загальної моторики різних частин тіла (рук, об-личчя, пози). Ч. Дарвін перший застосував дослідження в галузі вираження емоцій у людини і тварин. Ця загальна моторика різних частин тіла відображає емоційні реакції людини, а тому включення оптико-кінетичної системи знаків в ситуацію комунікації надає їй особливої виразності. Психологи виявили, що повідомлення через мову тіла впливає на співрозмовника сильніше, ніж вербальне. На-приклад, якщо людина крізь сльози буде запевняти, що у неї все га-разд, то повірять скоріше не її словам, а сльозам.

Значимість оптико-кінетичної системи знаків в комунікації до-сліджується спеціальною галузю знань – кінесикою. Так, наприклад, в дослідженнях англійського вченого М. Аргайла вивчалась частота і сила жестикуляції в різних культурах (протягом години фіни жестикулю-вали 1 раз, італійці – 80, французи – 120, мексиканці – 180).

Шведський дослідник К. Бердвістл запропонував виділити оди-ницю тілорухів людини – кін, або кінему (аналогічно фонемі в лінгвістиці). Із кінем утворюються кінеморфи (щось подібне фразам), які й сприймаються в ситуації спілкування. На основі пропозицій Бер-двістла було створено свого роду “словники” тілорухів, навіть з’яви-лись роботи про кількість кінів в різних національних культурах. З метою визначення “сітки” основних зон людського обличчя, тіла, руки, тощо Бердвістл поділив все тіло людини на 80 зон: обличчя, голова, рука права, рука ліва, нога права, нога ліва, верхня частина тіла, нижня частина тіла. Смисл побудови словника в тому, щоб одиниці – кіни – були прив’язані до певних зон, тоді і запишуться тілорухи. Подібний варіант було запропоновано для запису виразів обличчя, міміки. В літе-ратурі визначено більш як 20000 описувань виразу обличчя. Щоб якось їх класифікувати була запропонована дослідником П. Екманом м ето-дика, яка отримала назву FAST. Принцип той самий: обличчя ділить-ся на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і область носа, рот і підборіддя). Далі виділяються шість основних емоцій, які найча-стіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, гнів, зди-415

вування, огида, страх, сум. Фіксація емоції відповідно “зони” дозволяє визначити більш-менш правильно мімічні рухи. Ця методика отрима-ла поширення в медичній (патопсихологічній) практиці.

Специфічною знаковою системою, що використовується в ко-мунікативному процесі, є “контакт очей”, який має місце у візуаль-ному спілкуванні. Дослідження в цій галузі тісно пов’язані з загально-психологічними дослідженнями в галузі зорового сприйняття – руху очей. В соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, “тривалість” їх, зміна статики і динаміки погляду, уникання його і т.ін. Контакт очима не обмежується інтимним спілку-ванням. Знаки, що подаються рухами очей, включаються в більш ши-рокий діапазон ситуацій спілкування. Є роботи про роль візуального спілкування для дитини, зокрема, виявлено, що для дитини є влас-тивим фіксувати увагу перш за все на обличчі людини. Експеримент з дорослими показав, що найбільш жвавою реакцією є реакція на два горизонтально розташованих круги (аналог очей). Це явище має зна-чення в роботі медиків, роботі педагогів, а також людей, що мають відношення до проблем керівництва. Як і інші невербальні засоби, контакт очима доповнює вербальну комунікацію, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або перервати її.

Паралінгвістична і екстралінгвістична система знаків теж є “добавками” до вербальної комунікації. Паралінгвістична система – це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, то-нальність. Екстралінгвістична система – це включення в мову пауз, інших вкраплень, наприклад, покашлювань, плачу, сміху, темп мови. Всі ці доповнення виконують функцію фасцинації, тобто збільшу-ють семантично значиму інформацію, тільки не за допомогою мов-них включень, а, так би мовити, “навколомовними” прийомами.

Простір і час організації комунікативного процесу виступа-ють також знаковою системою, є компонентами комунікативних ситуацій, несуть смислове навантаження. Наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, окрик у спину має негативне значення. Експериментально доведе-на перевага деяких просторових форм організації спілкування як для двох партнерів, так і масових аудиторій.

У різних культурах розроблені свої нормативи часових харак-теристик спілкування, які є своєрідним доповненням до семантич-но значущої інформації. Своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення – вияв неповаги. Існує навіть окрема галузь – проксеміка, яка вивчає норми про-сторової і часової організації спілкування (“просторова психоло-гія”). Засновником просторової психології є американський досл-ідник Е. Холл, який досліджував перші форми просторової орган-ізації спілкування у тварин. У випадку людської комунікації була запропонована особлива методика оцінки інтимності спілкування на основі вивчення організації його простору.

Холл виділив чотири зони міжособистісного спілкування:

– Зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднь-ого тілесного контакту). На такій відстані спілкуються закохані, батьки з дітьми, дуже близькі люди. Крім найближчих в цю зону допускаються лікарі, медсестри, перукарі та інші спеціалісти, про-фесія яких потребує безпосереднього тілесного контакту з клієнтом. Намагаючись у спілкуванні з кимось ввійти в цю зону, ви тим са-мим натякаєте на те, що хотіли б вважати його другом.

– Зона особистого спілкування (від 0,5 до 1,5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань доз-воляє їм торкатись один одного, потиснути один одному руку, похлопати плече. Більшість людей вважають цю зону своїм осо-бистим простором і не схильні впускати в нього сторонніх лю-дей. Наприклад, коли ви сидите в кафе, де є вільні місця, і но-вий відвідувач підсаджується до вас, то ви будете відчувати себе незручно. Або інший приклад. В переповненому транспорті люди уникають візуального контакту один з одним, намагають-ся дивитись у вікно або на стінку, щоб таким чином витримати межі особистого простору.

– Зона формального спілкування (від 1,5 до 3 м). На такій ди-станції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови. Існує вислів “витримувати дистанцію”, за допомогою якого описують відносини начальника і підлеглого.

– Зона публічного спілкування (більш як 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкуван-ня. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними (на-приклад, потиснути руку лекторові, похлопати по плечах).

Описані зони міжособистісного спілкування мають культурні відмінності. Американський психолог Рампел в своїй роботі (1988) описав так званий “латиноамериканський вальс”, коли мексиканець, розмовляючи з американцем, настирливо намагається наблизитись до партнера, а той постійно відсторонюється від нього. Незнання норм чужої культури може зашкодити діловому спілкуванню. Наприклад, американці звикли розпочинати виступ перед аудиторією з розповіді про свій професійний досвід і досягнення в конкретній галузі. Проте представник азіатської культури може сприйняти це за пусту похваль-бу, оскільки у азіатів не прийнято акцентувати увагу на своїх успіхах. Дослідження в галузі просторової психології пов’язані з вивченням специфічних наборів, просторових та часових констант, комунікатив-ної ситуації. Останні називаються хронотопами (термін введено А.А. Ухтомським, надалі – М.М. Бахтіним). У літературі описані, зок-рема, хронотопи “лікарняної палати”, “вагонного супутника” та ін. Суть їх полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює інколи несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна по-яснити відвертість до першого зустрічного, яким є “вагонний супут-ник”. Отже, аналіз систем невербальної комунікації показує, що вони відіграють велику роль в комунікативному процесі.

 

 

47