Главная->Соціологія->Содержание->Когнітивний, афективний та конативний компоненти політичної соціалізації

Соціальна психологія (частина 2)

Когнітивний, афективний та конативний компоненти політичної соціалізації

 

Спираючись на традиції соціальної психології, процес політич-ної соціалізації особистості можна розглядати з точки зору таких її структурних компонентів, як когнітивний, афективний та конатив-ний (поведінковий).

Когнітивний компонент політичної соціалізації об’єднує ті фе-номени, що пов’язані зі знанням про політичну систему. Система цих феноменів виявляється, по-перше, через політичну поінформованість особистості; по-друге, через уявлення про ознаки, що підтверджують належність особистості до своєї політичної спільноти та відрізняють від членів інших спільнот(політінтегруючі та політдиференцюючі ознаки референтної групи); по-третє, через комплекс уявлень про риси, що притаманні типовому члену спільноти (“політичний аутос-тереотип”); по-четверте, через уявлення про риси, притаманні власне особі як члену цієї спільноти (“політичний “Я-образ”).

Афективний компонент політичної соціалізації об’єднує ті фе-номени, що пов’язані з емоційним ставленням до політичної сис-теми, уряду, політичного лідера та ін. Система цих елементів вклю-чає також переживання особистістю належності до політичної спільноти (“ми-почуття”, переживання співпричетності). Рефлек-тивний компонент виявляється через оцінювальні судження, че-рез установки, аттітюди.

Конативний (поведінковий) компонент політичної соціалізації об’єднує ті феномени, що пов’язані з політичною поведінкою індивідів, тобто поведінкою, що регулюється інтеріоризованими нормами та цінностями відповідної політичної спільноти. Ці феномени виявля-ються через політичну діяльність і участь у політичних рухах, по-літичних акціях, членство в партіях, участь у виборах тощо.

Визначені структурні компоненти політичної соціалізації харак-теризують основні сфери, в яких розгортається цей процес та його змістовні змінні. Системоутворюючим елементом когнітивної сфери політичної соціалізації є політична самосвідомість особистості.

Політичну самосвідомість можна розглядати як одну з форм само-свідомості особистості, той її аспект, який стосується розуміння та сприйняття особистістю свого “Я” в політичній системі суспільства, усвідомлення політичної реальності і себе у своїх відносинах з нею.

В результаті осмислення особистістю свого місця в системі політич-них відносин формується політична ідентичність особистості. По-літична ідентичність визначається як усвідомлення особистістю своєї самототожності, своїх меж та місця в системі політичних відносин, яке є результатом засвоєння цінностей соціальної політичної культури.

Поняття “ідентичність” все частіше використовується в со-ціальній психології для аналізу того етапу соціалізації особистості, на якому вона набуває рис зрілості. Політична зрілість як ціль по-літичної соціалізації формується завдяки механізмові ідентифікації з політичними групами, спільнотами. Результатом політичної со-ціалізації повинна стати громадянська ідентичність, яка формується на основі ідентифікації з соціально-політичним простором країни.

Політична ідентичність як усвідомлення політичного “Я” відбу-вається через відносини індивіда з політичним оточенням, через пошук відповіді на питання “Хто я?”. Ця відповідь стає можливою лише через порівняння “Я” з “Ти”, через пізнання інших, через вклю-чення людини в соціальні зв’язки. Корінною властивістю людини є її глибинна потреба у визнанні з боку інших, в груповому захисті, в самореалізації і очікуванні позитивної оцінки “своїх” референтних груп і спільнот. Мотивуюча роль потреб особистості в процесі по-літичної соціалізації детально досліджується представниками гума-ністичного напрямку в психології (А. Маслоу, К. Роджерс, С. Рен-шоп, Р. Інглхарт та ін.). Включення людини в політичний простір здійснюється через механізм ідентифікації, засобом якого є соціаль-не порівняння. Через соціальне порівняння людина повинна пасив-но чи активно визначитись в системі різноманітних груп та спільнот.

Політична ідентичність відбувається на різних рівнях: міжо-собистісному, міжгруповому, інституціональному. Тому політична ідентичність формується і функціонує як складова соціальних сис-тем трьох вертикальних рівнів: особистісного, соціального і со-цієтального. Найнижчий рівень складає особистісна ідентичність як усвідомлення себе автономним “Я” на основі самокатегоризації,

що базується на відокремленні унікального індивіда від інших членів групи. В основі механізму цієї ідентичності є міжособистісне по-рівняння себе з іншими. Можливість глибше зрозуміти цей механізм дає когнітивна психологія. В руслі її досліджень показано, що сут-тєве значення в ідентифікації має концептуалізація, тобто осмис-лення і спрощення соціальних взаємозв’язків в зрозумілих індиві-ду категоріях. Когнітивістська парадигма в сучасній психології (особливо в тій її версії, яка отримала назву “атрибутивної”) акцен-тує увагу на потребі людини у поясненні власної поведінки. Атри-буція (присвоєння смислу минулому вчинкові) може закріплюва-тись як стійкий компонент соціальної ідентифікації.

Проміжний рівень ідентичності складає система соціальних (групових) ідентичностей. Через ідентифікацію з соціальною гру-пою, яка позитивно оцінюється в суспільстві, індивіди прагнуть до позитивного “ образу”. Оскільки соціальні групи можуть бути по-в’язаними з позитивною чи негативною оцінкою, що супроводжує їх у суспільстві, то соціальна ідентичність може бути позитивною або негативною. При негативній соціальній ідентичності (група не задовольняє) особистість намагається покинути групу або зробити так, щоб їх група стала позитивно відмінною від інших. Тривала негативна соціальна ідентифікація може призвести до внутрішньо-особистісного конфлікту. Оцінка власної групи індивідом визна-чається взаємостосунками з іншими групами через порівняння зна-чимих якостей своєї і чужої групи. Аутгрупа повинна сприйматись як релевантна для рівняння.

Отже, спілкування включається в механізм ідентифікації з групою. Проте ідентифікація з групою – це явище більш широке, ніж коло спілкування. Саме тому інтеракціоністська теорія Г. Міда є недостатньою для пояснення механізму ідентифікації. Когніти-вістська психологія дає можливість глибше зрозуміти цей механізм. Зокрема, дослідження Г. Теджфела – засновника “теорії соціаль-ної ідентичості” – показують, що соціальна (групова) ідентичність базується на інгруповій – аутгруповій – категорізації, сприйманні подібності чи відмінності між людьми як членами груп. Цей про-цес обумовлює розподіл людей на дві категорії (групи), що взаєм-но виключають одна одну. В зв’язку з цим Ш. Берн відмічає такий

парадокс соціальної ідентичності: стійка ідентифікація з групою може сприяти перебільшенню відмінностей між групами і пород-жувати конфліктну ситуацію. Ототожнення з певною політичною групою, або самовизначення її в системі різноманітних політич-них угрупувань здійснює великий вплив на процес політичної со-ціалізації, визначаючи пасивну чи активну позицію особистості в сфері політики. Через посередництво групової політичної ідентич-ності відбувається включення індивіда у більш високий рівень політичного простору – соцієнтальний.

Соцієтальний рівень ідентичності передбачає ідентифіка-цію особистості з інституційними цінностями соціуму. На цьо-му рівні особистість включається в глобальну систему соціаль-ного простору через категоризацію, що охоплює великий обсяг значень і є вищим рівнем абстрагування. Політична ідентичність на цьому рівні відбувається через категоризацію себе як грома-дянина, що має спільні риси з усіма представниками соціально-політичного простору країни. Цей рівень визначає громадянсь-ку ідентичність особистості. Громадянська ідентичність, яка формується через громадянську самоідентифікацію, через ото-тожнення, уподібнення особистості зі спільностями на рівні вищих (соцієтальних) диспозицій є результатом і ціллю політич-ної соціалізації особистості.

Афективний компонент політичної соціалізації пов’язано з оціночно-емоційною сферою особистості. Найбільшої уваги в літе-ратурі з політичної соціалізації приділяють таким складовим афек-тивного компоненту, як політичні інтереси, політичне ставлення.

З точки зору А. Сміта і Г. Спенсера, політичний інтерес є меха-нізмом включення суб’єкта політики в політичні відносини. У світлі цього підходу політичний порядок є природним результатом спо-лучення різних особистих інтересів. Існують також інші підходи до розглядання політичних інтересів. Так, “концепція конкуруючих інтересів” акцентує увагу на тому, що конкуренція власних інтересів суб’єктів політики є рушійною силою суспільного прогресу, резуль-татом чого є порядок у суспільстві.

В сучасних суспільних науках використовується “модель політичного інтересу”, згідно з якою вихідним пунктом політич-275

них відносин є окремий індивід, який екстраполює власні інте-реси на політичну систему. Є. Вятр пов’язує інтерес до політич-ного життя зі ставленням особистості до влади. Він стверджує, що існує прямий зв’язок між високим рівнем інтересу до політи-ки та позитивним ставленням до власної участі у політичному житті, який зумовлює рівень активної політичної позиції. В за-лежності від інтенсивності прояву показників ставлення до вла-ди Є. Вятр виділив п’ять різних психологічних типів загального ставлення до політики: активність, компетентні спостерігачі, ком-петентні критики, пасивні громадяни, аполітичні відчужені. Отже, за типами ставлення людини до політики Є. Вятр виокремлює також відповідні типи особистості. В залежності від мотивації участі у здійсненні влади він виділяє також інструментальне та автономне ставлення індивіда до влади. Перше означає те, що володіння владою розглядається як засіб досягнення якоїсь мети, друге (автономне) визначає ставлення, яке ґрунтується на ви-значенні власних достоїнств влади.

Проблема політичних інтересів і ставлень досліджується та-кож польським соціальним психологом Я. Рейковськи. Він відмічає два основних типи ставлення до суспільного блага: колективістсь-кий (заснований на пріоритеті групи над індивідом) та індивідуа-лістський (пріоритет індивіда над групою). Ці два типи ставлення розглядаються ним як основні ціннісні орієнтації особистості у суспільній сфері. Переважання над власним інтересом бажання за-хистити групу він вважав основою ціннісного вибору особистості. Індивідуалістична та колективістична орієнтації можуть співісну-вати у свідомості індивіда, а фактори, що активізують її певний аспект (особистий чи соціальний), одночасно впливають і на ак-туалізацію відповідної орієнтації.

Конативний (поведінковий) компонент політичної соціалізації особистості пов’язано з політичною поведінкою. В різних галузях гу-манітарного знання використовуються різні поняття для аналізу змісту цього аспекту політичної соціалізації: “політична поведінка”, “електо-ральна поведінка”, “політична участь”, “політична активність”, “по-літична діяльність”, “політична залученість”, “включеність у політи-ку” та ін. В багатьох дослідженнях ставиться задача уточнення змісту

цих понять, їх “розведення” (К.А. Абульханова-Славська, В.В. Трошін, Г.Г. Дилігенський та ін.). Проте, визначальним в їх розумінні є акцент на діяльнісному включенні індивідів в політичний простір суспільства. Політична поведінка виявляється в чисельних формах. Г.Г. Дилігенсь-кий виділяє такі її форми: голосування на виборах, контакти з політи-ками на різних управлінських рівнях, демонстрації, мітинги, здійснен-ня грошових внесків, їх збирання, підписання петицій, членство в гро-мадських організаціях тощо.

Вивчення особливостей поведінкового аспекту політичної со-ціалізації пов’язано з дослідженням особливостей мотиваційно-по-требової сфери політичної діяльності особистості. Мотивація забез-печує спрямованість політичних дій суб’єкта.

Одним з провідних внутрішньоособистісних факторів, що ви-значають політичну поведінку індивіда, є його потреби. Г.Г. Дилі-генський, визначаючи природу політичних потреб, зауважує, що вони не відрізняються від будь-яких інших, проте при їх актуалі-зації має місце їх екстраполяція у суспільно-політичну площину, спрацьовує механізм перетворення індивідуально-особистісних по-треб на соціально-політичні потреби особистості.

 

 

22