Главная->Соціологія->Содержание->Визначення поняття

Соціальна психологія (частина 2)

Визначення поняття

 

Поняття „політична соціалізація” виникло у західній соціальній і політичній психології за аналогією з поняттям „соціалізація” для визначення і описування суспільних процесів, в результаті яких індивід приймає відповідну політичну позицію.

Починаючи з кінця 50-х років поняття соціалізації почали ви-користовувати для описування включення особистості в політику. Першою роботою, присвяченою проблемі політичної соціалізації, була робота американського соціального психолога Г. Хаймана „Пол-ітична соціалізація”, яка вийшла в США в 1959 р. З такою ж назвою у 1969 р. вийшла робота Р. Даусона і К. Превіта, в якій представле-но детальне теоретичне дослідження цієї проблеми.

В науці немає єдиного визначення як поняття „соціалізація”, так і поняття „політична соціалізація”. Визначення змісту поняття „політична соціалізація” залежить від концепції, в якій воно розглядається, від аспек-ту, в якому аналізується, а також від поставленої мети дослідження.

В широкому розумінні політична соціалізація – це процес вклю-чення індивіда в політичну систему суспільства, в результаті чого у нього формуються особистісні якості, завдяки яким він адаптуєть-ся до цієї системи. Х. Хайман писав, що задача соціалізації полягає в тім, щоб „добре навчити людей стійкій політичній позиції. Інакше не буде ніякого порядку і, можливо, буде навіть хаос”. Людині, щоб сформуватись як громадянину, необхідно отримати систему пол-ітичних цінностей, ідей, в які вона може вірити, і орієнтацій в пол-ітичному середовищі, які дозволяють їй адаптуватись до нього.

Політична соціалізація на рівні індивіда являє собою втілення вимог політичної системи у внутрішню структуру особистості, інте-ріоризацію її основних політико-культурних елементів. Централь-ним моментом політичної соціалізації є формування адекватних уявлень про владу і владні відносини.

Політична соціалізація є необхідною умовою функціонування суспільства. Вона є найбільш ефективним механізмом підтримки її політичної системи, її зміцнення і стабілізації. В процесі політичної соціалізації відбувається відтворення інститутів політичної системи, здійснюється спадкоємність найважливіших політичних цінностей.

Напрямки та підходи у дослідженні політичної соціалізації

Проблема політичної соціалізації розробляється перш за все в руслі політичної психології. Проте їй присвячені чисельні дослідження в інших галузях науки: соціології, педагогіці, політології тощо.

Витоки концепції політичної соціалізації містяться в ідеях про людину в політиці, які сформульовані такими класиками світової науки як Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, Г. Спенсер, М. Вебер та ін. В по-дальший розвиток цих ідей зробили свій внесок різні напрямки нової політичної науки, якими було трансформовано модель особистості і влади класичної традиції відносно нових умов функціонування пол-ітичної системи. Серед них найбільше визначились такі чотири на-прямки: системний аналіз політики, теорія конфлікту, теорія плю-ралізму і теорія гегемонії.

Прибічники теорії „системного аналізу політики”, що має ви-токи в соціології Т. Парсонса, розглядали особистість як один із засобів підтримки рівноваги у політичній системі. Американські дослідники Д. Істон та Дж. Денніс вважали, що політична систе-ма стає фактором політичної соціалізації індивіда з необхідності забезпечити собі стабільне функціонування. Основними вимога-ми до політичності індивіда в рамках даної концепції є форму-вання реалістичних вимог громадян до влади, лояльність щодо неї, добровільне додержування правил і норм. Представники цієї концепції розглядають політичну соціалізацію як одну із семи функцій політичної системи, яка полягає в тім, щоб формувати у індивідів позитивні установки до влади. Політична соціалізація, на думку представників цього напрямку М. Девіса і В.А. Льюіса, – це процес, в якому взаємодіють доброзичливі, але авторитарні політичні лідери і їх вірні послідовники. Результатом цієї взає-модії є утворення політичних цінностей, на основі яких виникає гармонійна система, яка підкріплюється, з одного боку, почуттям поваги до послідовності у лідерів і, з другого боку, почуттям обо-в’язку у лідерів по відношенню до підлеглих.

В теорії конфлікту політична соціалізація розуміється як про-цес привнесення лояльності в групу. Основні агенти соціалізації –органи пропаганди (газети, телебачення), централізовані поселен-ня, організації, які представляють груповий інтерес.

В теорії плюралізму, яка знайшла поширення серед американсь-ких політологів, політична соціалізація розглядається як процес, який має на меті допомогу індивідові у формуванні власної позиції в умовах багатопартійності. Ідеальна модель політичної соціалізації на рівні особистості містить в собі такі елементи:

•          розвинені ідентифікації участі;

•          наявність ідеологічних орієнтацій, які визначають прямий політичний вибір особистості;

•          знання „правил гри”, особливо терпимості;

•          активна участь у політиці.

Успішна політична соціалізація, в процесі якої особистість зас-воює партійні настановлення, що об’єднує її з лідерами, вирішує задачу політичного вибору.

Теорія гегемонії розуміє політичну соціалізацію як канал про-никнення у свідомість ідеології, яка домінує в суспільстві .

Сучасні розробки теорії політичної соціалізації найбільше здійснюються в руслі таких підходів.

Психоаналітичний підхід базується на ідеї про те, що політична свідомість і діяльність людей є результатом трансформованої дії не-свідомих інстинктів, що опосередковуються різними захисними меха-нізмами. Детальний розвиток ці ідеї отримали в класичній для захід-ної психології роботі Г. Лассуелла „Психопатологія і політика” (1980).

Біхевіористський підхід, розглядаючи особистість з боку пове-дінкових навичок, зміст і направленість політичної поведінки ро-зуміє як результат дії факторів заохочення і покарання або „комп-лексів підкріплення”. Лідер сучасного біхевіористського напрямку Б.Ф. Скіннер висунув ідею про необхідність формувати, направля-ти і контролювати все політичне життя суспільства за допомогою спеціально розробленої системи комплексів підкріплення.

Гуманістичний підхід розробки теорії політичної соціалізації ос-новується на концепції ієрархії потреб і теорії самоактуалізації А. Мас-лоу. У руслі цього підходу політична соціалізація розглядається як такий процес, що підпорядковується загальним закономірностям про-цесу самоактуалізації, який розвивається під дією „внутрішньої

природи” людини, яка полягає в тому, що потреби участі в політич-ному житті суспільства можуть виникати лише після задоволення нижчих потреб, тобто – на вищому етапі процесу самоактуалізації.

Когнітивний підхід розглядає процес політичної соціалізації з боку аналізу таких когнітивних факторів як інтелектуальний роз-виток, уявлення, емоційна сфера та ін.

У дослідженні політичної соціалізації поширеним також є підхід, який розглядає цей процес у зв’язку з політичною культу-рою суспільства. Поняття „політична культура”, так само, як і про-блематика, яка пов’язана з ним, ввійшли в наукові дослідження в 60-х рр. Піонером цієї проблематики у світовій науці вважають аме-риканського дослідника Г. Алмонда. Свою концепцію політичної культури і політичної соціалізації Г. Алмонд вперше сформулював в статті „Порівняння політичних систем” (1956). Політична соціа-лізація розглядається ним як процес засвоєння політичної культу-ри, яку він розуміє як сукупність зразків індивідуальних позицій і орієнтацій стосовно політичних предметів і подій.

У вітчизняній науці в дослідженні політичної соціалізації найбільш поширеним є культурно-діяльнісний підхід. З точки зору цього підхо-ду політична соціалізація визначається як процес активного засвоєн-ня індивідом ідеологічних та політичних цінностей і норм суспільства і формування їх в усвідомлену систему соціально-політичних устано-вок, які визначають позиції і поведінку індивіда в політичній системі суспільства. При цьому наголошується на значенні активно-діяльніс-ного фактору в процесі засвоєння індивідом політичної культури. Індивід, який виступає як об’єкт політичної соціалізації, є в той же час її суб’єктом, а тому цей процес здійснюватиметься тим успішніше, чим активнішою буде участь індивіда в політичній діяльності.

Стадії процесу політичної соціалізації та його агенти

Як і загальний процес соціалізації, політична соціалізація здійснюється поетапно і продовжується протягом всього свідомого життя людини. В ньому виділяються різні стадії, що обумовлено віковими змінами особистості. Більшість дослідників виділяють три вікових стадії політичної соціалізації.

Перша стадія може бути визначена віковим відрізком від 4 до 12 років. Для неї характерно, перш за все, переважаючий розвиток емоційних компонентів майбутніх політичних установок і визна-чальний вплив на дитину батьків.

Друга стадія – 12-18 років. Ця стадія визначається швидкою інтеграцією емоційних компонентів з когнітивним змістом і фор-муванням в основному закінчених політичних установок. Розши-рюється коло соціальних факторів, які впливають на політичний розвиток індивіда.

Третя стадія охоплює весь період життя людини. Тут відбу-вається або стабілізація політичних установок на тому когнітивно-му рівні, який вже досягнуто, або подальший розвиток і поглиблен-ня їх когнітивного змісту, або їх трансформація під впливом життє-вого досвіду індивіда. Кожна стадія пов’язана з попереднім розвит-ком, інтегрує все те, що було накопичено раніше.

Перше питання, дуже важливе як в теоретичному, так і в прак-тичному плані, полягає у визначенні того вікового рівня, з яким можна пов’язувати початковий етап політичного формування осо-бистості. Дослідження, які було проведено в США в 60-х рр. Е. Ло-усоном показали, що діти ще дошкільного віку (4-6 років) мають політичні симпатії і антипатії, які виникають на основі неусвідом-леного сприйняття реакцій дорослих на ті чи інші політичні симво-ли (наприклад, прапор). В 3-4 роки дитина набуває перших відомо-стей про політику через сім’ю. Дитина знайомиться з конфігурацією владних відносин в сім’ї, що надалі відображається на сприйняті цією людиною влади в державі. В 9-10 років у дітей формується, за вира-зом англійського психолога П. Купера, “патріотичний фільтр”, який підсилює уявлення типу “ми – вони” і відсіює із уявлення все нега-тивне, що стосується їх власної картини. Виявилось, що у віці 11-13 років відбувається швидкий розвиток політичних уявлень. Мислен-ня 11-річних конкретне, персоніфіковане й егоцентричне. Порівня-но з цим періодом прогрес в 16-18 років значно скромніший.

Політичні психологи традиційно підкреслюють важливість ранніх вікових періодів політичної соціалізації для становлення політичного профілю особистості. В роботах американських соціаль-них психологів підкреслюється, що досвід, здобутий в дитинстві, має

визначальний вплив на формування особистості взагалі і політич-ної орієнтації зокрема. Істон і Денніс вважають, що базові дитячі почуття більш важко витісняються і змінюються, ніж ті, що були набуті пізніше в житті, і що в “кризові моменти імовірне повернен-ня особистості до своїх базових уявлень” у випадках дисфункції системи, утруднюючих передачу політичних цінностей (перш за все офіційних) новим поколінням і дезорганізуючих уже сформованих громадян. У останніх відбувається повернення до ранніх базових уявлень, які отримані на етапі первинної соціалізації. Саме тому важливого значення надається дослідженням особливостей проце-су політичної соціалізації в дитячому віці. Для розуміння цих особ-ливостей політичні психологи вивчають питання про те, як сприй-маються дитиною на перших стадіях розвитку суб’єкти політичної влади. Американські дослідники Д. Істон і Дж. Денніс виділили 4 специфічних риси сприймання дітьми влади: політизація, персона-лізація, ідеалізація і інституціоналізація.

Політизація означає усвідомлення дітьми в ранньому дитинстві того факту, що крім батьківської влади існує інша влада, яка знахо-диться поза сім’єю і над нею. Першими носіями такої влади, як пра-вило, у свідомості дітей опиняються представники органів безпеки, яким, як це усвідомлюють діти, повинні підпорядковуватись навіть батьки. Тут починають закладатись всі перші елементи законослух-няності і поваги до влади.

Персоналізація – це така особливість сприйняття у дітей, зав-дяки якій політична влада для них виступає спочатку не як система закладів, а у вигляді конкретних індивідів. Так, наприклад, якщо дітям говорять про освіту, то вони мають на увазі вчителя, учня, директора школи, коли говорять про закон – то поліцейського, суд, а коли про владу – то міністра, мера, королів.

Ідеалізація – це тенденція дітей ідеалізувати політичну вла-ду, яка пов’язується у них тільки з позитивними оцінками і емо-ціями. Набуте в ранньому дитинстві позитивне ставлення до вла-ди може зберігатись і в дорослому віці. З приводу цього амери-канський політолог Р. Найемі зауважує: “ідеалізація політичної влади дитиною допомагає нам зрозуміти несвідому підтримку уряду з боку багатьох дорослих”.

Інституціоналізація означає перехід в процесі розвитку від пер-соналізованого сприйняття до усвідомлення існування її інститутів, тобто уряду, парламенту і т.ін. Це перехідний етап розуміння влади як політичної системи.

Отже, як встановлено багатьма дослідженнями, основною особ-ливістю ранньої стадії політичної соціалізації дитини є переважання емоційного відношення до політичних об’єктів і відсутність спочатку когнітивних уявлень про ці об’єкти. Відсутність або слабкість когні-тивного компонента обумовлює таку особливість ранніх дитячих уяв-лень, як їх некритичність. З некритичністю пов’язана і інша особливість – така риса як ригіднісь і відносна стійкість. Справа в тому, що неусві-домлене, некритичне і постійно підкріплене відношення з часом стає елементом несвідомого і завдяки цьому набуває специфічної стійкості. Відомо, що емоційне відношення є одним із трьох обов’язкових ком-понентів соціальних установок, в тому числі і установок політичних.

На другій стадії політичної соціалізації, яка пов’язується зі шкільним віком, у когнітивному розвитку спостерігається важлива зміна політичного мислення і воно стає абстрактним. У 15-річної дитини з’являються уже такі поняття, як “влада”, “індивідуальне право”, “свобода”, “демократія” і т.ін. Надалі йде розширення часо-вої перспективи політичного мислення. Підліток, на відміну від ди-тини, починає усвідомлювати найближчі і більш віддалені впливи політичних подій на сучасне і майбутнє. Політичні події оцінюють-ся ним в залежності від їхніх наслідків для окремих людей, бо він ще не здатен бачити їх значення для груп і суспільства в цілому. У середньому підлітковому віці досягається деяке розуміння дій орган-ізації і інститутів, що направлені на колективні цілі.

В багатьох дослідженнях підкреслюється значення юнацького періоду соціалізації як етапу політичного самовизначення, яке відбу-вається вже не як пасивне вбирання сімейних цінностей, а як само-стійний вибір позиції. Це означає політичну зрілість, яка пов’язана із формуванням свідомості громадянина. Результатом політичної соціалізації стає зрілий громадянин, стрижнем особистості якого стають базові переконання і принципи, які вироблені в процесі пер-винної політичної соціалізації. Ці базові переконання дозволяють зберігати особистісну стійкість, завдяки якій особистість може сама

просіювати зовнішні впливи, робити свій вибір. На відміну від ди-тини, доросла людина здатна відповідати за свою поведінку, зокре-ма і в сфері політики, керуватись своїми власними уявленнями про те, що входить в її обов’язки і право як людини і громадянина.

Політична соціалізація не завершується періодом дорослості, а продовжується все життя. Етапи і стадії подальшого політичного розвитку визначаються не тільки власне віковими змінами, а зас-воєнням нових політичних ролей, досвідом особистісної участі. Взає-модія політики і людини має конкретно-історичний характер. Кож-на політична система розробляє свої специфічні механізми втягу-вання особистості в політику.

Історичний характер політичної соціалізації виявляється в тому, що, по-перше, кожна система має свої культурні особливості, свій набір важливих цілей і цінностей, які вона надає своїм особистостям. По-друге, не тільки політична система, але й режим, економічний лад, особливості державно-правового контексту визначають те, як грома-дяни будуть сприймати владу, яким буде психологічний клімат в по-літиці. По-третє, кожному типові політичного устрою відповідає пев-ний ідеал громадянина, від якого залежатиме політична свідомість і поведінка, ступінь активності, ідентифікація з тими чи іншими пол-ітичними партіями і групами окремих громадян. Безперебійне функ-ціонування політичної системи в умовах змін поколінь в політиці і трансформації суспільства в значній мірі залежить від результатів соціалізації взагалі і політичної соціалізації зокрема.

Політична соціалізація є складним процесом, детермінованим багатьма факторами – як макросередовищем, так і найближчим со-ціальним оточенням. Фактори політичної соціалізації організуються в складну систему, в яку входять: характер і тип державного устрою, режим, політичні інститути, партії і організації. За допомогою со-ціальних механізмів ці фактори регулюють і контролюють політич-ну поведінку індивідів. На особистість здійснюють вплив не тільки власне політичні фактори, хоча вони мають першочергове значення, але й неполітичні умови, в яких відбувається життєдіяльність люди-ни. Вирішальну роль, особливо на етапі первинної соціалізації, відіграє сім’я. До неполітичних агентів, які відіграють помітну роль в пере-дачі політичних ідей, поглядів і цінностей, відносяться групи однолітків, друзі. До агентів політичної соціалізації належать також гро-мадські об’єднання, релігійні організації, церква. Державним інсти-тутом, на який покладено вирішальну роль у патріотичному вихо-ванні підростаючого покоління, є збройні сили країни.

Навчальні заклади, в першу чергу загальноосвітня школа, є одним з основних агентів політичної соціалізації підростаю-чих поколінь. Сучасний стан політичного виховання в школі можна кваліфікувати як перехідний, оскільки стара система ґрунтувалась на заідеологізованості, а нова система політично-го виховання, декларуючи "департизацію", "деполітизацію" та "деідеологізацію" освіти, ще не створена. Між тим, все частіше звучить тривога з приводу низьких показників політичної куль-тури у підростаючого покоління. Педагоги і спеціалісти з пи-тань політичної соціалізації відмічають зменшення показників загальної політичної обізнаності молоді.

Низький рівень політичної освіченості серед молоді та складність формування їх громадянської позиції має декілька причин. Серед них називається і така, як заборона залучати учнів до політики. Закон України “Про освіту”, дійсно, забороняє за-лучати учнів до участі в політичних конфліктах, нав’язувати ідео-логічні догми. Проте відмова від втягування неповнолітніх в бо-ротьбу політичних партій не повинна означати відмови від на-вчання основам політики, виховання політичної культури моло-дого покоління. Закон України “Про освіту” націлює на вихован-ня дітей в дусі свободи, гуманізму і демократії, і його не потрібно тлумачити в дусі “деполітизації”. Відмова від втручання в про-цес політичної соціалізації з боку держави є небезпечним як для особистості, так і для самої держави.

Сучасне суспільство потребує масової участі громадян у по-літичному житті, а тому цілеспрямоване політичне виховання на-буває особливої актуальності. Невтручання в процес політичної со-ціалізації збоку суспільства може спричинити такі негативні явища як відсутність політичної культури, низький рівень політичної ос-віченості, відсутність інтересу до політичного життя країни, неба-жання в ній жити, які є небезпечними як для країни, так і для самої особистості. Людині, щоб сформуватись як громадянину, необхідно отримати систему політичних знань і ідей, які дають можливість орієнтуватися в політичному середовищі та дозволяють їй активно включитись у суспільну діяльність. Проблема політичної орієнто-ваності особистості набуває особливого значення в умовах динамі-зму і різноманітності соціальних зв’язків, плюралізму ідеологій, ба-гатоманітності, невизначеності, амбівалентності і протистоянь.

Політичність особистості – це система особистісних якостей, що забезпечують здатність особистості включитись в політичний процес суспільства в якості його суб’єкта. Проявами політичності є, по-перше, політична поінформованість, яка виявляється в системі знань особистості про основні принципи сучасної політики; по-друге, політична позиція особистості, яка виявляється у визначенні нею свого місця в соціально-політичному просторі своєї країни; по-третє, володіння навичками і способами відстоювати інтереси, які пов’я-зані зі своєю політичною позицією. Отже, актуальним стає питання політичного виховання молоді.

Форми політичної соціалізації

Політична соціалізація існує в таких формах: цілеспрямованій і стихійній. Цілеспрямована, організована форма політичного впли-ву на особистість – це не що інше, як політичне виховання. Поняття “політичне виховання” відрізняється від поняття “політична соціа-лізація” за своїм об’ємом. Політичне виховання – це цілеспрямо-вана форма політичної соціалізації. Остання включає не тільки цілеспрямовані, але й стихійні форми впливу на особистість. Стихійні форми політичної соціалізації – це ті умови соціально-го оточення, які впливають на політичну позицію і політичну пове-дінку індивіда, так би мовити, неплановано.

В понятті “політичне виховання” акцентується увага на наступ-них ознаках процесу соціалізації. По-перше, на тому, що воно озна-чає процес цілеспрямованого впливу на становлення політичності особистості на відміну від цілісного процесу “політичної соціалізації”, яка включає не тільки контрольовані, цілеспрямовані впливи, але й стихійні фактори, такі як умови соціального оточення, взаємостосунки і взаємодія з іншими людьми. По-друге, ознакою поняття “політичне

виховання” є також його зовнішній характер впливу щодо особис-тості, те, що в цьому процесі вона є не суб’єктом самоформування, а об’єктом. Отже, політичне виховання є однією з форм політичної соц-іалізації, яка пов’язана з цілеспрямованим опікуванням суспільства процесом забезпечення і засвоєння індивідом політичних норм та іде-алів, завдяки чому забезпечується цілісність політичної системи, життя суспільства в цілому, безперервність історії.

Політична соціалізація особистості – це не тільки політичне виховання, а й набуття політичності в процесі стихійних впливів. На відміну від традиційного суспільства, яке покладалось в ос-новному на стихійні форми політичної соціалізації, сучасне сус-пільство, яке, як уже відмічалось, потребує масової участі грома-дян у політичному житті, не може існувати без організації цілес-прямованих політичних впливів на громадян. Необхідність зас-тосування форм цілеспрямованого впливу на особистість по-трібна для збереження політичної системи. Ця необхідність дик-тується також появою у соціально-політичному просторі суспіль-ства нових поколінь. Проте необхідність рекрутувати нових учас-ників політичних подій, забезпечити їх офіційними цінностями виникає також і в рамках одного покоління в зв’язку зі зміною політичного ландшафта.

Кожне суспільство розробляє відповідну стратегію політично-го виховання громадян. Як стратегія політична соціалізація знахо-дить застосування у внутрішній і зовнішній політиці держави через спеціальні проекти і програми, які ставлять за мету формування у індивідів системи соціально-політичних установок, що визначає їх позиції і поведінку в політичній системі суспільства.

В процесі різних форм політичної соціалізації відбувається са-морозвиток політичності особистості, який включає в себе, з одно-го боку, засвоєння індивідом політичного досвіду через входження індивіда в політичний процес, в політичну культуру суспільства, а з другого – як активне відтворення цієї системи індивідом через ак-тивний вибір, який відображається в політичній свідомості і по-літичній діяльності індивіда. Таке розуміння політичної соціалізації передбачає розглядання її як процесу, що відбувається в трьох сфе-рах: когнітивній, афективній, поведінковій.

 

 

21