Главная->Соціологія->Содержание->Глава 12. Сучасні теоретичні підходи у вирішенні проблеми соціалізації особистості

Соціальна психологія (частина 2)

Глава 12. Сучасні теоретичні підходи у вирішенні проблеми соціалізації особистості

 

Не дивлячись на традиційність проблематики, пов’язаної з соц-іалізацією особистості, останні два десятиліття вона переживає “дру-ге народження”. Це стало можливим завдяки виникненню певних соціальних та теоретичних передумов.

Вплив трансформаційних

процесів суспільства

на соціалізацію особистості

Соціальні передумови полягають в суспільних змінах, які відбу-ваються в нашому суспільстві в період його трансформації. Ці зміни впливають на всі складові і хід соціалізації особистості. Трансфор-маційні процеси в суспільстві можна розглядати з точки зору об’єк-тивних змін у всіх сферах їх суб’єктивної інтерпретації, які відбува-ються як на соцієтальному, так і на особистісному рівнях.

Загальновідомим є існування різних факторів соціальної ре-гуляції: владно-силових і ціннісно-нормативних. Особливістю більшості вітчизняних змін форм соціальної організації було їх проведення з позиції сили через злам майже всіх соціокультур-них регуляторів. Зараз можна спостерігати фактичну відсутність не тільки соціокультурних, але й силових факторів соціальної ре-гуляції. Спроби свідомої трансформації тих чи інших форм со-ціальної організації стають марними. Ця обставина сприяє со-ціальній нестабільності, яка на рівні суспільної свідомості суб’єк-тивно виявляється як криза нормативних уявлень про відноси-ни особистості і суспільства.

Іншим виявом соціальної нестабільності на рівні соціуму є різке посилення соціальної стратифікації, розподіл різних соціальних верств за двома основними критеріями – етнічної належності і ма-теріальної забезпеченості. На рівні суспільної свідомості ця стратифікація суб’єктивно переживається як криза соціальних цінностей та ідеалів, зокрема ідеалів справедливого суспільного устрою.

На соціально-психологічному, тобто на рівні групи, трансфор-мація визначається, по-перше, зростанням невизначених соціаль-них ситуацій, в яких конкретна соціальна група немає нормативних приписів відносно мети і результату своєї діяльності. По-друге, зміна соціальної реальності супроводжується виникненням нових соціаль-них ролей, нових видів соціальної діяльності. Ці об’єктивні обста-вини є умовою виникнення на рівні групової свідомості нових гру-пових норм, яких не існувало раніше. Одночасне існування в сучас-ний період багатьох пластів цінностей, жоден з яких не являє собою чітко структурованої нормативної моделі, утруднює ситуацію со-ціального вибору і прийняття соціальних норм, а в кінцевому ра-хунку ускладнює процес соціалізації в цілому.

Третій – особистісний рівень розглядання соціальної трансфор-мації – це розглядання її з точки зору змін, які відбуваються в самій особистості під впливом нестабільності. В загальному розумінні тут можна говорити про підвищення тривожності, актуалізацію спе-цифічних захистів, тобто про комплекс явищ, які іноді об’єднують терміном “соціальний невроз”.

Можна стверджувати про певну дестабілізацію соціального жит-тя і ціннісно-нормативну кризу нашого суспільства в умовах його трансформації. Криза полягає не стільки у відсутності соціальних норм і цінностей, скільки в тім, що сьогодні вони є суперечливими. Відмічаючи різнонаправленість соціалізаційних впливів на процес соціалізації, Г.М. Андреєва підкреслює, що неузгодженість соціаль-них змін складає сутність трансформаційних процесів суспільства.

Сутнісною характеристикою життя в сучасному світі стає ситуа-ція швидких змін. Прискорення темпів соціальної динаміки, перетво-рення старих і виникнення нових соціальних структур, трансформа-ція соціальних ідеалів і цінностей неминуче задають нових параметрів протіканню соціалізації, пред’являючи до його суб’єкта підвищені ви-моги у формуванні нових моделей соціальної поведінки, конструюванні персональної системи цінностей і ідентифікаційних структур особис-тості. Така ситуація вимагає одночасного виявлення двох протилеж-них соціально-психологічних особливостей – соціальної лабільності,

що забезпечує постійну адаптацію людини до соціальних змін, і розви-нутої персональної ідентичності, яка складає внутрішній “стрижень” особистості, що є опорою для її самовизначення.

Швидкі зміни суспільства обумовлюють в багатьох випадках відсутність зразків для відтворення. Прямим психологічним на-слідком відсутності або розгалуженості соціальних орієнтирів в ході соціалізації є ускладнення для людини ситуації вибору. Процес со-ціалізації відбувається в умовах невизначених соціальних ситуацій, варіативності, багатоманітності принципів організації, видів діяль-ності, соціальних ролей і групових норм.

Актуальними в дослідженні цього процесу стають такі питання:

-          Як співвідносяться впливи макро- і мікрорівнів соціального оточення на хід і характер процесу соціалізації?

-          Які способи, фактори і агенти соціалізації повинні включа-тися в цей процес, щоб сформувати високу особистісну толе-рантність до невизначеності і такі риси, як уміння орієнтуватись у непередбачених ситуаціях?

Отже, сучасні соціально-економічні умови вимагають нових теоретико-методологічних підходів до аналізу процесу соціалізації. Ці підходи визначаються не тільки потребами соціально-економіч-ного життя, але й самою логікою розвитку соціально-психологічної науки, ступенем розробки тих її галузей, які так чи інакше стосу-ються проблеми соціалізації особистості.

Когнітивна революція і проблема соціалізації

Суттєвий вплив на проблематику соціалізації особистості здійснено когнітивною революцією 70-х рр. Стрімкий розвиток когнітивістської орієнтації в останнє двадцятиріччя відкрило нові перспективи в дослідженні соціалізації через аналіз процесів со-ціальної категоризації і самокатегоризації. Одночасно в соціолог-ічному аналізі цієї проблеми починає домінувати інтерпретаційна парадигма. (Поняття “інтерпретаційна парадигма” введено амери-канським соціологом Т. Уілсоном в 70-х рр. на протиставлення “нормативній парадигмі”, яка найяскравіше представлена в струк-турному функціоналізмі Т. Парсонса).

Основним пафосом інтерпретаційної парадигми є уявлення про активну роль індивіда в ході соціалізації. З цієї точки зору суб’єкт соціалізації не може бути жорстко детермінований соціальними нор-мами тому, що він ці норми інтерпретує. Людина є творцем свого со-ціального світу. А тому невідповідність індивіда вимогам суспільства не є недоліком, який вимагає насильницького пристосування. Подібна невідповідність є основним джерелом соціальної динаміки.

На основі досліджень в галузі когнітивної соціальної психології, яка стала в останні роки основним напрямком соціальної психології, базується висновок про те, що індивід є творцем соціального просто-ру, ненормованого в момент свого становлення. Нормативні моделі, які засвоює індивід в процесі соціалізації, змінюються через їх смис-лову інтерпретацію ще до того, як він застосує їх в певних ситуаціях.

Напрямком теоретичних досліджень, яким обумовлено якісні зміни у поглядах на соціалізацію, є також розвиток ситуаціоністсь-ких теорій. Згідно з ними, зміна параметрів безпосередньої соціаль-ної ситуації може відобразитись на поведінці особистості сильніше, ніж індивідуальні відмінності в особистісних рисах і диспозиціях. В дослідженнях в галузі психологічної теорії ситуації (Росс Л., Нісбеттр, 2000) акцентується увага на ідеї сильного детермінуючо-го впливу безпосередньої соціальної ситуації, в якій знаходиться людина, зокрема вплив, який часто надходить з боку незначних, на перший погляд, особливостей ситуації (наявність певних “каналів”, які сприяють виявленню активності індивіда). Ситуаціоністський підхід в соціальній сфері психології акцентує увагу на суб’єктивній інтерпретації ситуації і її впливові на людину. З точки зору цього підходу, соціалізація – це процес, який включає готовність особис-тості до переходу в нові і нові ситуації соціального розвитку.

Говорячи про теорії, які суттєво обумовили нові підходи до ана-лізу соціалізації, потрібно вказати на активну розробку проблеми іден-тичності в 70-х рр., яка пов’язана з когнітивною революцією, з іменами А. Тешфела, Дж. Тернера, С. Московічі. З точки зору цих дослідників, ідентичність є результатом категоризації і самокатегоризації, яка, відбу-ваючись на різних рівнях, формує персональну та соціальну ідентич-ності. Індивід визначається системною ієрархією ідентичностей. Со-ціалізація розглядається як формування ідентичностей особистості.

Конструктивістський підхід у дослідженні соціалізації

Дослідження останніх двох десятиліть обумовили появу нових характерних загальних тенденцій в теорії соціалізації, які свідчать про якісні зміни в розвитку цього напрямку соціальної психології. Головною тенденцією є домінування конструкціоністського підхо-ду в аналізі соціалізації.

Традиційно соціалізація розглядається як зміна якісних фаз, до кожної з яких людина повинна бути підготовленою попереднім етапом свого розвитку. Соціалізація, за традицією, розглядається як процес ніби-то повернений назад, як реакція, що наступає за змінами соціальної ситуації. Конструктивістський підхід, навпа-ки, повинен вирішувати проблему знаходження характеристик осо-бистості, які забезпечують майбутній успіх. В процесі соціалізації формуються особистісні передумови для виконання задач наступ-ного етапу розвитку людини. Як відмічає відомий американський соціальний психолог А.Інкелес, аналіз соціалізації з цього боку по-винен вирішувати проблему “заглядування вперед”. Соціалізація виступає як процес, звернений в майбутнє.

Конструктивістський підхід суттєво відрізняється від тради-ційного “диспозиціонізму”, який у поясненні процесу соціалізації акцентує увагу на особистісних властивостях як стійких утворен-нях, що жорстко обумовлюють поведінку індивіда.

Диспозиційний підхід, з точки зору якого соціалізація – це формування характеристик, що забезпечують нормативне фун-кціонування індивіда, склався ще в 30-х рр. ХХ ст. В своєму ана-лізові соціальної успішності (соціалізованості) людини Ф.Гіддінгс спирається на наявність у неї певних особистісних рис. Так, з його точки зору, більш соціально бажаними є люди уважні, відповідальні, незалежні в думках і такі, що прагнуть принести користь суспільству. Навпаки, безвідповідальні, бай-дужі, егоїстичні індивіди погано пристосовані до соціального се-редовища і не мають успіху. Отже, досягнення рівня успішності, адекватного соціальній ситуації, обумовлено певними особист-існими установками, аттитюдами.

Дійсно, цей підхід в певному діапазоні спрацьовує, а саме: якщо це стосується пояснень поведінки і розвитку особистості в буден-них обставинах, тобто в обставинах обмеженого кола повторюва-них ситуацій. Спостерігаючи за індивідом в певних соціальних умо-вах, ми виходимо з того, що ті ж самі закономірності будуть вияв-лятися в іншій ситуації. Саме так і відбувається, якщо інша не дуже відрізняється від попередньої. Буденний диспозиціонізм спрацьо-вує, поки не виникає нестандартна ситуація, наприклад, та, що змоделював у своєму відомому дослідженні Стенлі Мілгрем. Про-те, реакцію людей в нестандартних ситуаціях передбачити немож-ливо з будь-якою точністю. Принаймні, це неможливо зробити, використовуючи інформацію про особистісні диспозиції цих лю-дей або навіть про їх поведінку в минулому. Це підтверджується досвідом піввікових досліджень. Максимальна статистична ко-реляція (0,30) виявленості тих чи інших індивідуальних відмінно-стей, з одного боку, і поведінкою в новій ситуації, що підтверд-жує або заперечує ці показники, - з другого, найкраще відобра-жає існування цієї “стелі передбаченості”.

Перебільшене уявлення людей про значимість особистісних рис і диспозицій з одночасною нездатністю визнати важливість впливу ситуативних факторів на поведінку індивіда отримало назву “фун-даментальної помилки атрибуції”.

На відміну від традиційних підходів, які наголошують на важ-ливості досліджень рушійних факторів соціалізації, нові тенденції в теорії соціалізації виявляються у підкресленні того, що аналіз об-межувальних факторів є так само важливий, як і рушійних. Ці тен-денції ґрунтуються на визнанні того, що соціалізація відбувається як динамічний багатофакторний процес, в якому задіяна велика кількість одночасно існуючих факторів, які мають характер сило-вого поля і існують як напружена система. В нестандартній ситуації різко виявляються внутрішні чинники соціалізації, які характери-зують активність суб’єкта, ту конфігурацію сил, яка діє всередині суб’єкта. Ця внутрішня сила взаємодіє із зовнішньою як суб’єктив-на інтерпретація індивідом соціальної ситуації. Концепція напру-жених систем у розгорнутому вигляді представлена в роботах ви-датного американського соціального психолога Леона Фестінгера.

Отже, для конструктивістського підходу важливими є такі положення:

-          реальність соціального світу і реальність внутрішнього світу особистості – це реальності, що постійно пізнаються, осмислюють-ся і інтерпретуються, і в цьому смислі – вони є створеними;

-          результатом процесу конструювання є створення людиною образу світу, частиною якого є уявлення про саму себе як частину цього світу – соціальна ідентичність;

-          соціальна ідентичність – це та створена соціальна реальність, яку потрібно розглядати як результат ресоціалізації особистості в умовах трансформації суспільства;

-          завдяки формуванню соціальної ідентичності людина вміє орієнтуватись в непередбачених ситуаціях.

Проблема „дитина – суспільство” в сучасних дослідженнях соціалізації особистості

Нові підходи до вирішення проблем соціалізації обумовлені також зростанням інтересу в різних галузях гуманітарного знання до проблеми взаємовідносин “дитина – суспільство”. Проблема “ди-тина – суспільство” займає провідне місце не тільки в соціальній психології, але й віковій психології, психології особистості, етног-рафії дитинства, соціології сім’ї.

Світ дитинства – невід’ємна частина способу життя і культури будь-якого окремо взятого народу і людства в цілому. Дитинство і суспіль-ство взаємопов’язані так, що суспільство не може пізнати себе, не зрозу-мівши закономірностей свого дитинства, і воно не може зрозуміти світ дитинства, не знаючи історії і особливостей дорослої культури. Світ ди-тинства співвідноситься з загальними властивостями і ціннісними оріє-нтаціями відповідного суспільства. Це співвідношення якнайяскравіше відбивається в процесі соціалізації дитини, в ході якого індивід, змінюю-чись, отримує соціальність, а суспільство стає світом людини, який без-перервно конструюється особистістю згідно з її потребами.

Дослідження проблеми “дитина – суспільство” під кутом зору процесу соціалізації дитини активно розпочалось наприкінці 20-х рр. ХХ ст., перш за все під впливом З.Фрейда.

Психоаналізом було висунуто постулат, згідно якого джерело розвитку індивіда і суспільства потрібно шукати в дитинстві, або постулат детермінації сучасного минулим. Позитивний внесок фрей-дизму в дослідження проблеми “дитина – суспільство” полягає в стимулюванні широкого висвітлення світу дитинства, подальшої ак-тивізації досліджень механізмів, інститутів, методів соціалізації ди-тини, виявленні нових, більш глибоких і складних питань в цьому процесі. Проте фаталістична трактовка ролі дитинства в розвитку особистості, зведення складних процесів соціалізації до окремих еле-ментів догляду за дитиною, або “пелюшковий детермінізм” (як його інколи називають), виявився неспроможним у вирішенні питань, пов’язаних з глибинними механізмами взаємодії у системі “дитина – суспільство”. У подальших дослідженнях було встановлено, що засоби догляду за малюком самі по собі не дозволяють передбачити майбутній характер дорослої людини.

На відміну від робіт цього типу, які у відповідності з фрейдис-тськими установками вивчали головним чином методи безпосеред-нього догляду за малюком, сучасні дослідження охоплюють досить широке коло тем. Ці теми можна розділити на чотири групи:

1)         вивчення специфічних закономірностей розвитку людини в даному конкретному суспільстві, а також того, як ці особливі зако-номірності впливають на процес соціалізації дітей;

2)         як саме діти засвоюють культуру свого народу, в чому ви-значається специфічність механізмів і процесів інкультурації;

3)         дослідження взаємозв’язку між вихователем дітей та іншими ас-пектами соціальної структури і культури даного суспільства: хто і як визначає цілі і засоби виховання, як взаємодіють один з одним окремі інститути соціалізації, як контролюються і коректуються її результати.

4)         вивчення взаємозв’язку між певним стилем виховання дити-ни і соціальним характером, рисами особистості дорослої людини.

Дослідження за зазначеною тематикою спираються на тезу про соціальну детермінацію розвитку людини. Останнє поділяється всіма сучасними науковцями, які займаються проблемою “дитина – суспільство”. Протягом декількох десятиліть було здійснено ба-гато цікавих досліджень, в яких аналізувалось питання соціокуль-турних детермінант виховання дітей.

Значний внесок у розвиток теорії соціальної обумовленості формування особистості дитини було зроблено американською дос-лідницею, видатним вченим, Маргарет Мід (1901-1978). Вона була першим етнографом, для якої світ дитинства став основним і голов-ним предметом дослідження. На протилежність фрейдистам, М.Мід доказує, що дитинство не є деміургом культури; напроти, культурні традиції, розвиваючись за власними законами, визначають зміст ди-тинства. В будь-якому суспільстві дитина народжується з деякими універсальними біологічними передумовами, проте кожна культу-ра використовує ці “ключі” по-своєму. А тому порівняльне вивчен-ня цілей, засобів і методів соціалізації дітей не тільки прояснює спе-цифіку кожної окремої культури, але й дозволяє глибше зрозуміти і проконтролювати наші власні методи соціалізації. Новаторство М.Мід полягає не тільки в постановці питання, але й в методах до-слідження (метод безпосереднього включеного спостереження, ди-тячі малюнки, ігри, кіно- і фотокамери). Важливою заслугою М.Мід було подолання типового для наук про людину андроцентризму, тобто схильності розглядати і приймати за норму перш за все пове-дінку чоловіків. М.Мід, досліджуючи відмінності в поведінці і со-ціалізації хлопчиків і дівчат, показує їх соціально-структурні і куль-турні детермінанти, які до цього традиційно “списувались” на уні-версальні властивості біологічного статевого диморфізму.

Слід зазначити, що в першій половині ХХ ст. пануючими були дві точки зору на проблему “дитинство – суспільство”. Перша (якої дотримувались психологи) – це погляд на процеси індивідуального розвитку як такі, що відбуваються у незмінному соціальному світі. Друга (її дотримувались в основному соціологи, історики, етногра-фи) – це точка зору на те, що можна досліджувати зміну в соціально-му світі без врахування зрушень у змісті і структурі життєвого шляху індивіда. Ці дві точки зору (1 – в незмінному світі індивід, який змінюється, 2 – незмінний індивід у світі, який змінюється) визнава-лись такими, які взаємно доповнюють одна одну. Згодом стало зро-зумілим, що така постановка питання є незадовільною, що потрібно вивчати індивіда, який розвивається у світі, який змінюється.

В роботах соціальних психологів 60-80 рр. в аналізі пробле-ми “дитина – суспільство” було акцентовано увагу на тому, що

зовнішній соціальний світ, в якому здійснюється процес соціа-лізації дитини, є складним, багатофакторним і мінливим. Зок-рема, дослідженнями американського соціального психолога У.Бронфенбреннера, який у співдружності з радянськими вче-ними вивчав особливості соціалізації дітей в СССР і США , було виявлено, що нормативно-педагогічні установки і принципи не співпадають повністю з реальною педагогічною практикою. Ре-зультати цього дослідження були опубліковані в книзі “Два мира детства: Дети в США и СССР”. – М, 1976.

В результаті соціально-класової диференціації людської діяльності тривалість індивідуального життєвого шляху, конкрет-ний зміст його етапів суттєво варіюють в різних суспільствах і у представників різних соціальних прошарків. Індивіди, які нале-жать до імущих прошарків, мають більше шансів на тривале жит-тя. Їх дитинство, період, коли індивід не приймає участі у вироб-ництві, теж триваліший. Ще ширшими є соціально-історичні ва-ріації змістовних вікових властивостей і процесів та відношення людей до окремих періодів життя, зокрема дитинства. Ніщо не може змінити інваріантну послідовність циклів дитинства, дорос-лості і старості. Проте тривалість і зміст кожного з них суттєво залежить від соціальних факторів. Ця залежність має не тільки кількісний, але й якісний характер.

Як вважають антропологи, є певна філогенетична зако-номірність, згідно з якою в процесі біологічної еволюції зростає значення індивіда і його вплив на розвиток виду. Це виявляєть-ся, по-перше, в нарощуванні тривалості періода індивідуально-го існування, протягом якого накопичується індивідуальний досвід, який здійснює вплив на подальшу еволюцію, і, по-друге, в нарощуванні варіативності (морфологічної, фізіологічної і пси-хічної) всередині виду.

Це продовжується і в людській історії. Окрім загального продовження тривалості життя людини порівняно з іншими ан-тропоїдами, змінюється співвідношення і тривалість її етапів. Зокрема, підвищується значення підготовчого етапу життєдіяль-ності, відбувається продовження дитинства як періоду первин-ного навчання і соціалізації.

Збільшення самого періоду дитинства, в основному за ра-хунок отроцтва, нижня і верхня межа якого стає все більше роз-митою, викликало інтерес у сучасників до проблеми “дитина – суспільство”. Зі збільшенням періоду дитинства інколи пов’я-зується факт зростання обсягу і значимості відмінностей між поколіннями. “Несхожість” дитячого і дорослого світів в нашо-му сьогоденні супроводжується певним “розмиванням” звичних критеріїв “дорослий – дитина”, що може посилювати між цими двома групами суперечності в соціальних установках до широ-кого кола соціальних проблем.

Інтерес до дослідження проблеми “дитина – суспільство” ви-кликано також таким явищем, як динамікою інститутів (агентів) соціалізації і розвитком юнацької субкультури, появою таких особ-ливостей в цих факторах, які не спостерігались раніше. Динаміка освітянських інститутів соціалізації виявилась не стільки у галузі структурної перебудови системи освіти, скільки у зміщенні цінно-стей суспільної свідомості, в наголошенні самоцінності особистості дитини. Ця динаміка освітянських інститутів відбувається на фоні більш пізнього включення підростаючого покоління в сферу ви-робництва і розширення агентів соціалізації (формування само-діяльних організацій і інших неформальних об’єднань, в тому числі різних групових форм асоціальної поведінки). Факт примножен-ня агентів підліткової соціалізації має велике значення для змін, які відбуваються в цьому процесі.

Все це сприяло активізації досліджень закономірностей со-ціалізації не тільки дітей, але й інших вікових груп. В результаті цього сучасна тенденція в аналізі соціалізації виявляється також в тому, що в якості об’єктів дослідження все частіше вибирають-ся не тільки дитинство і отроцтво, але й інші вікові етапи. Реалі-зується ідея про безперервність процесу соціалізації. Нова тен-денція в теорії соціалізації виявляється також в тому, що замість спроб створити загальну теорію соціалізації, яка характерна для традиційного підходу до соціалізації, все більшої переваги набу-вають дослідження окремих моделей соціалізації – статевороль-ової, економічної, політичної, етнічної, релігійної та ін. І це є за-кономірною стадією накопичення знань у розвитку науки.

 

 

15