Главная->Психологія->Содержание->Перехідні соціальні типи особистості

Соціальна психологія (частина 1)

Перехідні соціальні типи особистості

 

Соціальний тип особистості – це результат динамічної адаптації людської природи до суспільного устрою. Як конкретно-історичне втілення певного етапу розвитку людства соціальний тип особистості змінюється в ході історії. Кожна культура, кожен тип суспільства ство-рює свій тип особистості. Наприклад, щоб визначити тип особистості людини ХІ або ХVIII ст., потрібно дослідити, якими були в кожному з цих століть потреби людей, їх виробничі сили, їх засоби виробництва, якими були відносини між людьми, детерміновані тими умовами. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру. Отже, со-ціальний тип особистості не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов, це – результат динамічної адаптації.

В часи історичних змін, зміни суспільного ладу звичні зразки поведінки змінюються В часи швидких змін спосіб життя людини починає не співпадати зі зразком поведінки, який прийнято у суспільстві як норма. Виникає масове відхилення від “норми”.

Соціальний тип особистості виражає певні потреби. Якщо по-ведінка, яка відповідає цим потребам, одночасно дає і психологічне задоволення, і практичну користь в плані матеріального успіху, то тут наявною є ситуація, в якій психологічні сили цементують со-ціальну структуру. Однак рано чи пізно виникає розрив. Традицій-ний склад характеру (соціальний тип) ще існує, але виникають нові економічні умови, в яких колишні риси особистості стають непот-рібними. Люди прагнуть діяти у відповідності зі своїм складом ха-рактеру, але їх поведінка або заважає досягненню економічних цілей, або вони просто не в змозі діяти відповідно своїй “природі”.

Це можна проілюструвати на такому прикладі. В умовах ринко-вої економіки такі особистісні риси характеру як обережність, довір-ливість, поміркованість, що традиційно вважаються позитивними, в сучасному бізнесі втрачають свою цінність на перевагу таким, як ініціативність, здатність до ризику, агресивність і т.ін. Ті риси харак-теру, які були в свій час пристосовані до минулих соціальних умов, в нових умовах не відповідають потребам людини. Економічний роз-виток відбувається швидше, ніж розвиток характеру, і розрив між еволюцією економічною і еволюцією психологічною приводить до

того, що в процесі звичайної економічної діяльності психологічні по-треби вже не задовольняються. Але ці психологічні потреби існують і потрібно шукати інші способи їх задоволення.

За таких умов виникають перехідні типи соціального характе-ру. Б.С. Братусь характеризує такий соціальний тип перехідним потре-бово-мотиваційним станом. Це той стан, в якому є бажання, прагнення, потреба, але немає стійкого визначеного предмета, що їх задовольняє, тобто немає визначеного шляху життєдіяльності. Як зазначає Б.С. Бра-тусь, людина в такому стані може ще сказати про те, що вона не хоче, але не про те, що їй дійсно потрібно. У неї немає образу цілого, немає образу рознятої половини, прагнення до з’єднання, оволодіння якою повинно стати основою, знаком, символом її осмисленої діяльності.

Цей перехідний стан обумовлено, з одного боку, підсвідомим засвоєнням архетипів старого суспільства, яке знаходиться в агонії, а з другого – новим суб’єктивним життєвим простором з його нови-ми прагненнями, домінуючими інтересами, цінностями і їх значен-нями. Говорячи про засвоєння особистістю архетипів старого, не-існуючого вже суспільства, І.А. Акчурін виділяє такі архетипи:

1)         недовіра до інших людей (головне – розподіл на “наших” і “не наших”);

2)         “фамілізм” – довіра і прив’язаність перш за все до стосунків кровного родства;

3)         невміння уявити перспективи розвитку;

4)         ворожість до всього нового;

5)         невміння навіть уявити себе в іншій, нетрадиційній ролі;

6)         погане знання реальності свого світу (а не його міфології).

Поряд зі старим світом одночасно народжується нова, не зовсім

сформована культура. “Ринок” як соціально-економічна альтернатива старого світу породив психологічний феномен, відомий як “ринкова орієнтація характеру”. Характеристику останнього дав Е. Фро мм у своє-му аналізові типів соціального характеру. Характеризуючи ринкову орієнтацію, він підкреслює значення в ній “особистісного ринку”, який інтенсивно розвивається в нашій дійсності. Суть особистісного ринку полягає в тім, наскільки добре людина вміє продати себе на ринку, наскільки добре вона уміє подати себе, наскільки приваблива її “упа-ковка”. Тепер, щоб отримати успіх, мало володіти умінням, розумом,

майстерністю, відвертістю і порядністю. Успіх залежить тепер від здатності вступати в конкурентну боротьбу з подібними собі.

Отже, перехідний тип соціального характеру – це тип, який знаходиться в стані вибору між ринковою орієнтацією і архетипа-ми старого суспільства. Одночасне існування в сьогоденні багатьох пластів цінностей, жоден з яких не являє собою чітко структурова-ної нормативної моделі, утруднює ситуацію вибору і прийняття со-ціальних норм, а в цілому ускладнює процес соціалізації.

Говорячи про такий перехідний стан, в якому формується но-вий соціальний тип особистості, К. Хорні відмічає два його показ-ники: 1) ригідність реагування, 2) розрив між можливостями люди-ни і їх реалізацією. Ригідність реагування – це відсутність тієї гнуч-кості, яка дозволяє людям реагувати різним способом на різні ситу-ації. Розходження між потенційними можливостями даної людини, її даруваннями і її дійсними життєвими досягненнями сприяє підтримці перехідного потребово-мотиваційного стану як захисно-го механізму в умовах несприятливого для неї способу життя.

Говорячи про небезпечність цього стану, Б.С. Братусь звертає ува-гу на імовірність вибору індивідом предмета, який не відповідає суті осо-бистісного росту. Потрібно мати на увазі, що вибір предмета є вибір шля-ху, бо знаходження предмета означає кінець потребового стану і форму-вання якісно нового психологічного утворення – потреби (тобто “нуж-ды”, яка знає свій предмет), яка, в свою чергу, спонукає до діяльності, що її задовольняє. Ця діяльність може тривати роками поки виявиться, що предмет був неістинним і шкідливим. А тому в кризі перехідних станів ми, по суті, вибираємо шля х, долю. Такий пере хідни й стан потребує но вої “техніки існування” (Л.І. Анциферова), сутність якої полягає в тім, по-перше, що планування діяльності в соціальній сфері вимагає від особис-тості враховувати швидкі темпи змін соціальної реальності, а, по-друге, високої особистісної толера нтності до невизначеності. Така “техніка існу-вання” передбачає розглядати соціалізацію особистості як її ресоціалі-зацію, як процес, в результаті якого формується уміння орієнтуватись у непередбачених ситуаціях. Зміна умов буття ставить перед особистістю ряд проблем з освоєння нових інструментальних технік взаємодії з но-вою конкретно-історичною дійсністю. Це пов’язано перш за все зі зміною типу соціального характеру.

Соціальний тип і соціальна зрілість особистості

Історичну зміну різних соціально-історичних типів особис-тості можна розглядати як результат соціалізації у філогенетично-му плані. Мірою соціальності людини є ті конкретно-історичні риси особистості, які виникають у неї в певних соціально-історичних умовах і виражають загальне, повторювальне у колективній діяль-ності. Ця конкретно-історична міра соціальності людини, обумов-лена конкретним моментом історії і пов’язаною з цим моментом структурою діяльності особистості, втілена у соціально-історично-му типі особистості. Соціально-історичний тип особистості, що є узагальненим образом людини певного історичного часу, в якому втілились вимоги конкретного суспільства до особистості, може розглядатися як своєрідна модель соціалізованості особистості кон-кретного суспільства.

В цьому відношенні ми можемо говорити, що поняття “соц-іалізованість” збігається з визначенням “соціальний тип осо-бистості”, як такої міри соціальності, якої набуває індивід в ході соціалізації. Ця міра соціальності потрібна людині, щоб адапту-ватись до культури суспільства. Дослідження проблеми типології особистості в такому плані має практично-виховне значення. Типові риси особистості, являючи конкретно-історичну міру її соціальності, виконують функцію норми і патології соціальності індивідів. Не можна не погодитися в цьому плані з тим, що на-лежність людини до певного соціального типу, накладаючи пев-ний відбиток на характер людини, разом з тим зобов’язує її, зму-шує її в силу внутрішньої логіки групових інтересів і психології поводитись саме так, а не інакше.

Функція виховання полягає в тім, щоб підготувати індивіда до виконання тієї ролі, яку йому доведеться грати в суспільстві. Виховання повинно сформувати характер індивіда так, щоб він на-ближався до соціального характеру, щоб його власні прагнення співпали з вимогами його соціальної ролі. Таким чином, соціаль-но-історичний тип особистості є не тільки результатом соціалізації, що розглядається у філогенетичному плані, але також засобом со-ціалізації індивіда, що розглядається в онтогенезі. В цьому відно-170

шенні правомірно стверджувати, що основне призначення соціал-ізації індивіда в онтогенетичному плані полягає у формуванні індивідів як соціальних типів особистостей. У моделі типу особи-стості ніби втілене замовлення суспільства на конкретні соціальні якості в реальній людині, які представляють конкретну міру її со-ціалізованості. Ця міра здійснюється з різним ступенем повноти, але кожне суспільство прагне до найбільш повного втілення в кож-ному індивіді рис соціально-історичного типу особистості.

Однак особистість – це не тільки продукт історії, вона сама зна-ходиться в процесі історичного розвитку. Історія особистості – це не тільки історично змінні соціальні типи людей. Індивід в рамках конкретного суспільства також має свою історію, у якій через оди-ничне своєрідно виявляється історія суспільства. Це і передбачає розглядати соціалізацію особистості також в онтогенетичному плані. Засвоюючи нагромаджений людський досвід, кожний індивід пев-ною мірою по-своєму відкриває для себе багатства культури, роз-виває свої сили і здібності. Вивчення соціалізації в онтогенетично-му плані пов’язане з ідеєю певного типу повторюваності в процесі розвитку. Мова йде про відому паралель між онтогенезом і філоге-незом. Ця ідея зводиться до того, що спочатку має місце повний і тривалий процес розвитку соціальності, а потім відбувається його скорочення і швидке відтворення на новій основі.

Першопочатково ця ідея була сформульована Гегелем в його “Феноменології духа”. “Окремий індивід, – писав він, – повинен і за змістом пройти ступені утворення загального духу, але як форми, вже складені духом, як етапи шляху, вже розробленого і вирівняно-го” У зв’язку з цією ідеєю Ф.Енгельс дав оцінку “Феноменології духа” як твору, який можна було б назвати паралеллю ембріології і палеонтології духа, відображенням індивідуальної свідомості на різних ступенях її розвитку, що розглядаються як скорочене відтво-рення ступенів, історично пройдених людською свідомістю.

В біології ця повторювальність була сформульована Геккелем як біогенетичний закон, згідно з яким розвиток живих зародків ко-ротко повторює історію всього даного виду.

Під впливом відкриття цього закону в кінці ХІХ ст. в психології виникли теорії, згідно з якими психічний розвиток дитини повторює

основні стадії розвитку суспільства (теорії рекапітуляції). Хоча ідеї рекапітуляції не отримали поширення, факт спільної логіки розвит-ку онтогенезу і філогенезу і в сьогоденні привертає до себе увагу до-слідників. Так, відомий радянський філософ Б.М. Кедров розглядав цю проблему у зв’язку з питанням співвідношення логічного і істо-ричного в діалектиці. В логічному у всезагальній формі, в чистому вигляді повторюється послідовність історичних стадій розвитку. Б.М.Кедров стверджував, що розвиток індивідуальної свідомості по-вторює деякі риси і особливості всієї її (свідомості) історії взагалі.

Аналогія онтогенетичного розвитку з філогенетичним дає мож-ливість зрозуміти деякі особливості соціалізації індивіда через вияс-нення таких питань: як і що з історії людськості повторюється в історії окремого індивіда? Оскільки в питанні, що розглядається нами, мова йде про історичний розвиток соціальності особистості, то важливим є вияснення того, що виступає підсумковою загальною формою змісту цього процесу і у якому вигляді вона представлена.

Як вже було показано вище, соціалізація у філогенетичному плані – це історія зміни різних соціально-історичних типів особистості. Соціалізація в онтогенетичному плані є процес “пробігання” соціаль-ності, втіленої раніше у змісті соціально-історичних типів минулого. У цьому плані тривалість життя індивіда можна уявити як етапи, своєрідні вузли розвитку, особливості яких деякою мірою повторю-ють риси, що характеризують історичні типи людей минулого. Набу-ваючи властивостей, адекватних соціально-історичному типу особи-стості, який є логічним і загальним вираженням соціальності люди-ни на даному відрізку історії, індивід стає зрілою особистістю.

Соціально зріла особистість – це особистість, що втілила со-ціально-типові риси у такій мірі, яка є достатньою як для існуван-ня її у певній суспільній системі в якості історичного суб’єкту (творця історії) , так і для існування даної системи в цілому. Отже,

показником зрілості індивіда є формування його як соціально-го типу особистості. Соціалізація полягає не в тому, що народ-жена біологічна істота стає істотою соціальною, а в тому, що дити-на, освоюючи соціально-історичний досвід попередніх поколінь стає людиною дорослою, тобто соціалізованою, сформованою як певний соціальний тип особистості.

Питання формування соціального типу особистості пов’язано з проблемою соціальної зрілості індивіда. Психологи відзначають вікові періоди, які обумовлюють досягнення соціальної зрілості (15-16 років). Мова йде про те, щоб сформувати соціально зрілу особистість до певного строку, а не “взагалі” мати це на увазі як невизначену у часі і просто бажану виховну мету. Факти інфантилізму серед певної частини молоді – це не що інше, як прорахунки виховання. У зв’язку з цим проблема соціалізації як становлення зрілості особистості на-буває важливого як теоретичного, так і практичного значення, і ви-магає перш за все вияснення таких понять, як критерії соціальної зрілості особистості, а також способи і шляхи її досягнення.

Новонароджений ще не володіє соціальністю, він тільки потен-ція людської особистості, а особистістю стане у процесі соціалізації, тобто завдяки набуттю ним таких соціальних якостей, які забезпе-чують його життєдіяльність у рамках певної соціальної системи. Набуваючи властивостей, адекватних суспільству, індивід стає до-рослим. Тому можна сказати, що у досягненні індивідом необхідно-го ступеню соціальної зрілості, у становленні його суб’єктом праці, спілкування і пізнання і полягає “онтогенетичний” зміст процесу.

Не можна не відзначити плідність досліджень проблеми критеріїв соціальної зрілості особистості, які проводяться вітчизняними дослід-никами. Однак у цих дослідженнях превалює кількісний підхід. До-слідження проблеми критеріїв соціальної зрілості особистості повинно йти не шляхом пошуку набору якостей і властивостей особистості, що дозволяють говорити про її зрілість, а шляхом аналізу спрямованості і ха ра ктеру її дія льності. Говоря чи про зрілість особистості, мають на у ва зі не вік людини (нерідко буває, що людина і у солідному віці не є соціаль-но зрілою особистістю) і не конгломерат різних соціальних рис, що являє со бо ю певну сум у вла стивостей і здібностей, необхідних їй в певній с фе рі життєдіяльності. Це поняття відображає соціальність індивіда як особ-ливу систему, яка виражає не тільки конкретно-історичний зміст, але й характеризується певною спрямованістю. Соціальна зрілість – це по-няття, яке дозволяє виявити типове в особистості.

Зрілість – це є піднесення індивідуального до рівня соціального, засвоєння тих норм культури, які, будучи зразком діяльності і поведін-ки, являють собою сукупність певних імперативних вимог, які пред’яв-173

ляє суспільство до кожної конкретної особистості. Це норми культури, що акумулюють соціальний досвід, засвоюються індивідами через при-зму їх інтересів, які визначають спрямованість і характер їх діяльності.

Кожний індивід засвоює минулий досвід поколінь в узагаль-неній, концентрованій і заломленій крізь призму інтересів сучасно-го покоління (суспільства, класу, особистості) формі. У зв’язку з цим, у визначенні критерію соціальної зрілості особистості повинні вра-ховуватися її інтереси, головним чином у плані співвідношення її особистісних інтересів з суспільними. Не визначивши суспільні цілі, не можна навіть правильно поставити проблему необхідних влас-тивостей людської особистості. Тому критерії соціальної зрілості особистості – це ті вимоги до неї, які випливають не тільки зі стану сьогоднішнього дня, але й завтрашнього. Тобто, критерії соціальної зрілості особистості повинні розроблятися, спираючись на модель соціально-історичного типу особистості та її ідеалу.

Якщо розглядати соціальний тип особистості з точки зору його функції в суспільному процесі, то ця функція полягає, перш за все (як і у випадку цієї функції для індивіда), в тім, що пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває у себе ті риси характеру, які спонукають її хотіти діяти саме так, як їй приходиться діяти. Тип осо-бистості визначає не тільки думки і почуття людини, але й її дії. По-ведінка значною мірою визначається структурою особистості, що ха-рактеризує її соціальний тип. Якщо структура особистості більшості людей в даному суспільстві (соціальний тип особистості) пристосо-вана до об’єктивних задач, які індивід повинен виконувати в цьому суспільстві, то психологічна енергія перетворюється у виробничу силу, яка необхідна для функціонування цього суспільства.

Е. Фромм наводить приклад з інтенсивністю праці. Наша сучасна промислова система вимагає, щоб основна частина нашої енергії була спрямована на роботу. Якби люди працювали тільки під тиском зов-нішньої необхідності, то виникав би розрив між тим, що їм хочеться, і тим, що вони повинні робити. Це знижувало б виробництво праці. Але динамічна адаптація особистості до соціальних вимог приводить до того, що енергія людини набуває форм, які спонукають її діяти у відпо-відності зі специфічними вимогами економіки. Сучасну людину не приходиться заставляти працювати так інтенсивно, як вона це робить;

замість зовнішнього спонукання в ній існує внутрішня потреба в праці. Іншими словами, замість підкорення відкритій владі людина створила в собі внутрішню владу – совість або обов’язок, – яка управляє нею так ефективно, як ніколи не змогла б жодна зовнішня влада. Соціальний характер інтеріоризує зовнішню необхідність і тим самим мобілізує людську енергію на виконання задач даної соціально-економічної сис-теми. Отже, для людини суб’єктивна функція її соціального характеру полягає в тім, щоб спрямувати її дії у відповідності з її практичними нуждами і давати їй психологічне задоволення від її діяльності.

Визначаючи функції соціального характеру, Е.Фромм підкреслює, що це поняття є ключовим для розуміння суспільних процесів. Со-ціальний характер формується способом життя даного суспільства, але домінантні риси цього характеру в свою чергу стають рушійними си-лами, які формують цей процес. Формуючись в процесі динамічної адаптації людських потреб до певного способу життя в певному суспільстві, соціальний тип особистості відображає особливості сус-пільних відносин цього суспільства. Через аналіз соціального типу осо-бистості можна зрозуміти суспільні явища. Е. Фромм показує це на прикладі того, що ідеї Гітлера мали вплив на німецьких робітників тому, що вони відповідали специфічним потребам їх соціального характеру. Детальний аналіз структури особистості німецьких робітників вияв-ляє, що багато з них мали ряд особливостей того типу особистості, який називається авторитарним. У них глибоко вкоренилось поклоніння до влади, що встановилась, і туга за нею. Часто зустрічається, що деяка соціальна група на рівні свідомості приймає якісь ідеї, однак ці ідеї не зачіпають всієї натури членів цієї групи, яка визначається їх соціаль-ним характером. Такі ідеї залишаються лише набором усвідомлених принципів, але в критичний момент люди виявляються нездатними діяти у відповідності зі своїми принципами. Прикладом є німецький робітничий рух в Німеччині під час перемоги нацизму. До приходу Гітлера до влади більшість німецьких робітників вірило в ідеї соціалі-стичних і комуністичних партій. Хоча ідеї були розповсюджені досить широко, проте вони не були засвоєні глибоко. Багато робітників мали такий тип соціального характеру, якому відповідали ідеї нацизму.

Отже, ідея може стати могутньою силою, але лише тоді, коли вона відповідає специфічним потребам людей даного соціального характеру.

 

 

55