Главная->Психологія->Содержание->Частіше за інших зустрічаються такі чотири архетипи: персо-на, аніма та анімус, тінь і Я (самість).

Соціальна психологія (частина 1)

Частіше за інших зустрічаються такі чотири архетипи: персо-на, аніма та анімус, тінь і Я (самість).

 

Персона – це маска, яку кожен з нас надіває, спілкуючись з інши-ми людьми. Вона представляє нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймало суспільство. Персона може не співпадати з істиною особистістю індивіда. Поняття персони у Юнга аналогічно понят-тю рольової поведінки в соціальній психології.

Архетипи аніма і анімус відображають те, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відображає жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус – чоловічі (маскулінні) характеристики в жіночому. Як і більшість

інших архетипів, ця пара бере початок в найбільш глибинних, при-мітивних шарах досвіду предків людини, коли чоловік і жінка зас-воювали певні емоційні і поведінкові тенденції протилежної статі.

Архетип тіні – це деяка зворотна, темна сторона Я. Вона най-більше глибоко укорінена у тваринному майбутньому людини. Юнг вважав її своєрідним нащадком нищих форм життя. Тінь являє со-бою сукупність всіх наших аморальних, пристрасних і абсолютно неприйнятних бажань і вчинків. Юнг писав, що тінь підштовхує нас створити щось таке, чого ми у нормальному стані ніколи собі не доз-волимо. Коли з нами трапляється щось подібне, ми схильні це пояс-нювати тим, що на нас “щось найшло”. Це “щось” і є тінь, найбільш примітивна частина нашої природи.

“Я” (самість) – це найбільш важливий архетип в теорії Юнга. Він являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані і об’єднані всі інші елементи. В разі досягнення інтеграції всіх аспектів душі, людина відчуває гармонію і цілісність. Отже, в розумінні Юнга розвиток самості – це головна ціль людського життя.

Юнг ввів поняття двох типів особистісної орієнтації, або життє-вих установок: екстраверсія і інтроверсія. Екстраверти рухливі, швид-ко утворюють зв’язки і прихильності; рушійною силою для них вис-тупають зовнішні фактори. Інтроверти споглядальні, прагнуть до са-мотності, їх інтерес зосереджено на них самих. Юнг виділив також чотири психологічних функції: мислення, почуття, відчуття і інтуї-ція. Мислення і почуття є раціональними функціями, відчуття і інтуї-ція – ірраціональними. Результатом комбінації двох видів особистіс-них орієнтацій і чотирьох психологічних функцій є вісім різних типів особистості (наприклад, екстравертний мислительний тип).

Розглядаючи питання розвитку особистості, Юнг особливо виділив рух у напрямку саморегуляції через зрівноваження і інтег-рування різних елементів особистості. Для описання процесу об’єд-нання всіх аспектів особистості навколо самості, який відбувається протягом всього життя, Юнг використав термін “індивідуація”. Про-цес індивідуації дозволяє самості стати центром особистості, а це, в свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.

Відійшовши від теорії Фрейда, Юнг збагатив наукові уявлен-ня про зміст і структуру особистості. Його розуміння безсвідомого

як багатого і життєво необхідного джерела мудрості викликало нову хвилю інтересу до його теорії у сучасників. Юнг один з перших виз-нав позитивний внесок релігійного, духовного і навіть містичного досвіду у розвиток особистості. В цьому полягає його особлива роль як попередника гуманістичного напрямку в персонології.

Его-психологія Еріка Еріксона

Теорії, в яких переглянуто класичний психоаналіз в напрямку визначення его-процесів і коментування їх розвитку, отримали на-зву “его-психології”. “Его-психологія” радикально відрізняється від класичного психоаналізу тим, що описує людей як більш раціональ-них, як таких, що приймають усвідомлені рішення.

Найбільш цікавою в цьому відношенні є концепція психосоці-ального розвитку Е.Еріксона (1902-1994), в якій важливе значення у формуванні особистості надається соціальному оточенню і зако-номірностям формування “Я” в цьому оточенні.

Хоча Еріксон стверджував, що його теорія – це є подальший розвиток концепції Фрейда, проте він рішуче відійшов від класич-ного психоаналізу. На відміну від Фрейда, модель Еріксона є пси-хосоціальною, а не психосексуальною. Еріксон вважав, що осо-бистість виростає з результатів розв’язання соціального конфлік-ту, який виникає у взаємодії у вузлових точках розвитку, наприк-лад, при годуванні у немовлячому віці або при навчанні різним на-вичкам в середньому дитинстві. В цьому відмінність поглядів Е.Ер-іксона від підходу З.Фрейда, який надавав особливого значення психосексуальному визріванню як детермінанті особистості. Хоча Еріксон і погоджувався з Фрейдом в тім, що ранній досвід має вик-лючне значення, він розглядав розвиток особистості як динаміч-ний процес від народження до смерті. Як і Фрейд, Еріксон вважав, що задоволення інстинктів є однією з рушійних сил життя, але не меншого значення він надавав синтезу его – упорядкуванню та інтегруванню досвіду. Еріксон розширив теорію психосексуально-го розвитку Фрейда, щоб включити в неї те, що він назвав психо-соціальним розвитком. Тим самим акцентувались впливи культу-ри і суспільства на розвиток, а не вплив задоволення, яке отримується від стимуляції ерогенних зон. У Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв’язання психосексуальних конфліктів. Ме-тою Фрейда було розкрити сутність і особливості впливу на осо-бистість неусвідомленого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може привести до психопатології в зрілості. Ерік-сон, навпаки, бачив свою задачу в тім, щоб привернути увагу до здат-ності людини долати життєві труднощі психосоціального характе-ру. Його теорія ставить всередину якості “его”, тобто його пози-тивні якості, які розкриваються в різні періоди розвитку. Еріксон перемістив акцент від “ід” на “его”. З точки зору Еріксона, “его” скла-дає основу поведінки і існування людини. “Его” – це автономна структура особистості, основним напрямком якої є соціальна адап-тація; паралельно йде розвиток “ід” і інстинктів. В той час як Фрейд вважав, що “его” бореться, намагаючись розв’язати конфлікт між інстинктивними потягами і моральними обмеженнями, Еріксон до-водить, що “его” – автономна система, яка взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті. Приділяючи особливу увагу адаптивним функціям “его”, Еріксон вважав, що людина, взаємодіючи з оточенням в процесі свого розвитку, стає все більше і більше компетентною.

Ключовим поняттям теорії Еріксона є придбання его-ідентич-ності, яке відбувається в різних культурах по-різному. Згідно з Ері-ксоном, для сучасної молоді розвиток его-ідентичності, Я-образа і Я-концепції стало більш важливим і значною мірою витіснило фрей-дівську тему сексуальності. Сексуальності в теорії Еріксона теж відводиться важливе місце, але тільки як одній з проблем розвитку, яка повинна бути вирішеною в свій час.

Центральним для теорії особистості у Еріксона є положення про те, що людина протягом життя проходить через декілька уні-версальних для всього людства стадій. Процес розгортання цих стадій регулюється у відповідності з епігенетичним принципом доз-рівання. В книзі “Дитинство і суспільство” Еріксон розділив життя людини на 8 окремих стадій психосоціального розвитку “его”. Ці стадії є результатом епігенетично розгорнутого плану особистості, який передається генетично. Епігенетична концепція розвитку (від грец. “після народження”) базується на уявленні про те, що кожна

стадія життєвого циклу наступає в певний для неї час (“критичний період”), а також про те, що повноцінна особистість формується тільки шляхом проходження в своєму розвиткові послідовно всіх стадій. Крім того, кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом в житті індивідуума, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості і со-ціальних вимог, які пред’являються до індивідуума на цій стадії. Психологічний розвиток відбувається в результаті взаємодії між біо-логічними потребами індивіда і вимогами суспільства.

Характерні для індивідуума моделі поведінки обумовлені тим, яким чином розв’язується кожна з проблем, або як долається криза. Конфлікти відіграють життєво важливу роль в теорії Еріксона. Кож-на психосоціальна криза вміщує як позитивний, так і негативний компонент. Якщо конфлікт розв’язано задовільно, то тепер “его” вбирає в себе новий позитивний компонент, що гарантує здоровий розвиток особистості в подальшому. Навпаки, якщо конфлікт зали-шається нерозв’язаним або отримує незадовільне розв’язання, тим самим “его” наноситься шкода, і в нього вбудовується негативний компонент. Задача полягає в тім, щоб людина адекватно розв’язу-вала кожну кризу, і тоді у неї буде можливість підійти до наступної стадії розвитку більш адаптивною і зрілою особистістю.

Психосоціальна адаптація, якої досягає людина на кожній стадії розвитку, в більш пізньому віці може змінити свій характер, іноді доко-рінно. Наприклад, діти, які в дитинстві були позбавлені любові і тепла, можуть стати нормальними дорослими, якщо на більш пізніх стадіях їм приділялась додаткова увага. Однак характер психосоціальної адаптації до конфліктів відіграє важливу роль у розвитку конкретної лю дини. Ро з-в’язання цих конфліктів має кумулятивний характер і те, яким чином людина пристосовується до життя на кожній стадії розвитку, впливає на те, як вона справляється з наступним конфліктом.

На спосіб розв’язання індивідом конфліктів впливають ус-тановки його батьків, мікросередовище. Існують також культурні відмінності в способах розв’язання проблем, які притаманні кожній стадії. Наприклад, ритуал посвячення в юнаки існує у всіх культурах, проте він широко варіює як за формою проведення, так і за своїм впливом на людину. Більш того, Еріксон вважає,

що в кожній культурі існує “вирішальна координація” між роз-витком індивідуума і його соціальним оточенням.

Згідно з Еріксоном, специфічні, пов’язані з розвитком конфлі-кти, стають критичними тільки в певних точках життєвого циклу. На кожній з восьми стадій розвитку особистості одна із задач (один з конфліктів) набуває більш важливого значення порівняно з інши-ми. Однак не дивлячись на те, що кожний з конфліктів є критичним тільки на одній зі стадій, він є присутнім протягом всього життя. Наприклад, потреба в автономії є особливо важливою для дітей віком від 1 до 3 років, але протягом всього життя люди повинні по-стійно перевіряти ступінь своєї самостійності, яку вони можуть ви-являти кожен раз, вступаючи в нові стосунки з іншими людьми.

Еріксон розглядає життєві стадії як періоди життя, протягом яких життєвий досвід індивіда диктує йому необхідність найбільш важли-вих пристосувань до соціального оточення і змін власної особистості. Еріксон приділяв дуже багато уваги підлітковому віку, вважаючи цей період центральним у формуванні психологічного і соціального бла-гополуччя індивідуума. Еріксон навіює оптимізм, показуючи, що кож-на стадія психосоціального розвитку має свої сильні і слабкі сторони, так що невдачі на одній стадії розвитку не обов’язково прирікають індивіда на поразку на наступному періоді життя.

Еріксон розвиває новий погляд стосовно індивідуальної взаємодії з батьками і культурним контекстом, в якому мешкає сім’я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких формується “его” ди-тини. Він показує, що розвиток “его” тісно пов’язаний з особливостя-ми соціальних норм і системою цінностей різних культур. Фрейді-вському фаталістичному попередженню про те, що люди приречені на соціальне згасання, якщо віддаються своїм інстинктивним праг-ненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що кожна осо-бистість і соціальна криза є своєрідним викликом, який приводить індивідуума до особистісного росту і подолання життєвих перешкод.

Знання про те, як людина справляється з кожною зі значимих життєвих проблем або як неадекватне розв’язання ранніх проблем позбавляє її можливості справлятись з подальшими проблемами, складає, на думку Еріксона, єдиний ключ до розуміння її життя.

Еріксон створив теорію, в якій суспільству і людям надається однакове значення у формуванні особистості протягом всього жит-тя. Це положення орієнтує людей, які працюють у сфері соціальної допомоги, оцінювати проблеми зрілого віку скоріше як нездатність знайти вихід із основної кризи цього періоду, ніж бачити в них лише залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства.

Теорію Еріксона відрізняють такі моменти: 1) акцент на змінах, які відбуваються в процесі розвитку протягом всього життя людини;

2)         наголос на “нормальному”, або “здоровому”, а не патологічному;

3)         особливе значення, яке він надавав досягненню почуття ідентич-ності; 4) спроби поєднати клінічні спостереження з вивченням куль-турних і історичних факторів у поясненні структури особистості.

Описані Еріксоном “вісім вікових періодів людини” є його найбільш оригінальним і важливим внеском в теорію особистості. Його спроба показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом для всіх, хто досліджує поведінку людини, розробляти нові підходи у вивченні головних психологічних проблем, з якими стикається сьогодні людство.

Гуманістична теорія особистості Еріха Фромма

Як і Еріксон, багато інших постфрейдистів, які дотримувались психодинамічної орієнтації (визнавали значення досвіду раннього дитинства, погоджувались з концепцією динаміки тривоги і захис-них механізмів), надавали особливо великого значення ролі культур-них і міжособистісних факторів у формуванні особистості. Жоден теоретик не зміг так виразно змалювати соціальні детермінанти осо-бистості, як Еріх Фромм (1900-1980). Як представник гуманістично-го напрямку, Фромм стверджував, що поведінка людини може бути зрозумілою лише у світлі впливів культури, що існують в даний кон-кретний момент історії. З точки зору Фромма, особистість є продук-том динамічної взаємодії між вродженими потребами і тиском со-ціальних норм. Він підкреслював, що потреби, які властиві тільки лю-дині, еволюціонували в ході історії людства, а різні соціальні систе-ми, в свою чергу, здійснили вплив на виявлення цих потреб.

Фромм перший сформулював теорію типів характеру, в основі якої соціологічний аналіз того, як люди в суспільстві активно фор-мують соціальний процес і саму культуру.

Фромм розширив горизонти психоаналітичної теорії особис-тості, підкреслюючи значення соціологічних, політичних, економі-чних, релігійних і антропологічних факторів у формуванні особис-тості. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін, Фромм зробив висновок про те, що невід’ємною рисою людсь-кого існування в наш час є самостійність, ізоляція і відчуження. В той же час він підкреслював, що для кожного історичного періоду був характерним прогресивний розвиток індивідуальності завдяки боротьбі людей за досягнення більшої особистої свободи у розвит-ку своїх потенційних можливостей.

В той же час, як стверджує Фромм, свобода від соціальних, по-літичних, економічних і релігійних обмежень супроводжується втра-тою почуття безпеки і почуття належності до соціуму. З точки зору Фромм а, перед сучасними людьми сто їть ди лем а: або св об од а або бе з-пека. Люди борються за свободу і автономію, але сама ця боротьба викликає почуття відчуження від природи і суспільства. Отже, вини-кає конфлікт: з одного боку, люди потребують влади над собою і праг-нуть мати право вибору, з другого — їм також потрібно відчувати себе об’єднаними і зв’язаними з іншими людьми. Інтенсивність цього кон-флікту (між свободою і безпекою) і способи його розв’язання зале-жать, за Фроммом, від економічних і політичних систем суспільства.

Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, Фромм стверд-жує, що сучасна людина долає почуття самотності і відчуження одним шляхом — відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. В своїй книзі “Втеча від свободи” (1941) він описав декілька стратегій, які використовуються людьми, щоб “втекти від свободи”.

1.         Авторитаризм, який визначається як тенденція з’єднати себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб отримати силу, яка втрачена індивідуальним “Я” (підкорення іншим або експлуатація інших).

2.         Деструктивність — цей варіант передбачає подолання почут-тя неповноцінності через знищення і підкорення інших.

3.         Конформність автомата. Цей термін Фромм застосовував до

стратегії, яка полягає в підпорядкуванні індивіда соціальним нор133

мам, що регулюють його поведінку. Людина, яка використовує дану стратегію, стає абсолютно такою, як і всі інші.

Фромм вважав, що така втрата індивідуальності міцно вкоріни-лась в соціальному характері більшості сучасних людей. На протива-гу цим трьом механізмам втечі від свободи, Фромм пропонує інший спосіб розв’язання конфлікту між свободою і безпекою. Це – пози-тивна свобода, як такий вид свободи, при якій люди можуть бути ав-тономними і унікальними і в той же час не втратити відчуття єднан-ня з іншими людьми і суспільством. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті. В роботі “Мистец-тво любові” (1956-1974) Фромм підкреслював, що любов і праця – це ключові компоненти, завдяки яким здійснюється розвиток позитив-ної свободи, об’єднання людей без втрати індивідуальності.

Дихотомія “свобода – безпека” є обумовленою унікальними ек-зистенціальними потребами, які закладено в природі людини. Фромм виділив п’ять основних екзистенціальних потреб людини.

1.         Потреба у встановленні зв’язків. Щоб подолати відчуття ізо-ляції від природи, людям потрібно про когось піклуватися. Якщо потреба у встановленні зв’язків не задоволена, люди стають нарци-стичними, егоїстичними.

2.         Потреба в подоланні. Всі люди потребують подолання своєї па-сивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя. Неможливість задовольнити цю потребу є причиною деструктивності.

3.         Потреба в коріннях. Люди мають потребу відчувати себе не-від’ємною частиною світу. Ця потреба виникає з самої появи люди-ни на світ, коли розривається біологічний зв’язок з матір’ю. Ті, хто зберігає симбіотичні зв’язки з батьками як спосіб задоволення по-треби в коріннях, не здатні відчувати свою особистісну свободу.

4.         Потреба в ідентичності – це потреба в ототожненні з самим собою. Завдяки ідентичності люди відчувають свою несхожість з іншими, усвідомлюють свою індивідуальність, сприймають себе як господарів свого життя.

5.         Потреба у системі поглядів і відданості. Люди відчувають потребу в системі поглядів, завдяки якій вони сприймають і осяга-ють реальність. Крім того, люди потребують об’єкта, якому вони себе присвятили б, отримавши через це смисл життя.

Соціальні типи характеру

Взаємодія екзистенціальних потреб і соціального контексту, в якому живуть люди, обумовлює формування певних форм взаємо-відносин людей один з одним, або соціальні типи характеру.

Фромм виділив п’ять соціальних типів характеру: рецептив-ний, експлуатуючий, накопичувальний, ринковий і продуктив-ний тип характеру.

Рецептивні типи впевнені в тім, що джерело всього хорошого в житті знаходиться поза ними. Вони пасивні, залежні, не здатні об-ходитись без сторонньої допомоги.

Експлуатуючі типи беруть все, що їм потрібно силою і винахі-дництвом. Вони теж нездатні до творчості, а досягають всього, за-позичуючи у інших.

Накопичувальні типи намагаються володіти якомога більшою кількістю матеріальних благ, влади, любові. Вони тяжіють до мину-лого, їх лякає все нове.

Ринковий тип виходить з впевненості, що особистість оцінюєть-ся як товар, який можна вигідно продати або обміняти. Ці люди за-цікавлені у збереженні приємної зовнішності, знайомствах з по-трібними людьми і готові продемонструвати будь-яку свою особис-тісну рису, яка підвищила б їх шанси на успіх.

Названі чотири типи соціального характеру Фромм відніс до категорії непродуктивних (нездорових) типів. Другий ве-ликий клас соціальних типів характеру складає продуктивний характер. На противагу непродуктивній орієнтації, продуктив-ний характер являє собою, з точки зору Фромма, кінцеву мету в розвитку людини. Цей тип – незалежний, чесний, спокійний, люблячий, творчий і здійснює соціально-корисні вчинки. По суті, продуктивна орієнтація – це ідеальний стан людини. Фромм був переконаний, що в результаті корінної соціальної реформи продуктивна орієнтація може стати домінуючим ти-пом в будь-якій культурі. Досконале суспільство вбачалось Фромму таким, в якому знаходять задоволення базові потре-би людини. Він називав це суспільство гуманістичним общин-ним соціалізмом.

 

 

39