Главная->Інші підручники->Содержание->§ 4. Комунікативні особливості діяльності соціального педагога

Соціальна педагогіка (частина 1)

§ 4. Комунікативні особливості діяльності соціального педагога

 

Серед численних функцій, які виконує соціальний педагог (пра-цівник) наявна комунікативна функція, яка реалізується завдяки наявності у фахівця відповідних умінь і навичок.

Зважаючи на особливість діяльності спеціалістів соціально-виховної сфери, комунікацію можна розглядати як процес переда-вання інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту. В діяльності соціального педагога комунікація набула особливого зна-чення. Її розвиток визначає міра розвитку потреб цієї сфери.

Причинами, які стимулювали розвиток комунікації у соціально-виховній сфері, можуть бути: по-перше, клієнти соціально-виховної сфери потребують інформацію з офіційних джерел (соціальних служб для молоді, бірж працевлаштування, консультативних цен-трів тощо) та безпосередньо в умовах прямого спілкування в межах певної організації; по-друге, комунікація із засобів передавання ін-формації перетворилась в особливий інструмент управління життє-діяльністю клієнта.

Комунікація за своєю моделлю нагадує двосторонній потік ін-формації. У цій моделі оцінюються якості передавання інформації, її повнота, зміст, форма. Це дозволяє не лише оперативно і правиль-но сформувати уявлення про відповідну проблему, але й вибрати партнерів, розробити педагогічну стратегію і тактику, визначити і адекватні методи, і засоби реалізації конкретних цілей. При цьому обмін інформацією стає не просто двостороннім потоком, а багато-рівневим процесом. Цей процес ілюструє представлена схема.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Соціальні служби

 

Інформатори

Соціальні працівники

Соціально-виховні інститути

Можливі клієнти

Система (соціум) життєдіяльності клієнтів

Вступаючи в багатоканальний зв’язок, будь-який суб’єкт кому-нікації перебуває в режимі отримання інформації від багатьох парт-нерів і передаванні її цим партнерам.

Тому ефективність комунікації залежить уже не лише від її якості, своєчасності, повноти, але й від того, наскільки багатогран-ною вона є. Водночас другою вимогою щодо ефективності комунка-цї є зрозумілість інформації. Одним із оптимальних способів зро-бити певну інформацію сприйнятливою - це перевести її на певний рівень доступності. Будь-хто із фахівців зацікавлений в тому, щоб його інформація була зрозумілою клієнтам.

Ефективність комунікації підвищується завдяки наданню мак-симально детальної інформації. “Детальність” у такому випадку роз-глядається як конкретність, глибинність, а не як зайва деталізація. Остання може викликати навіть певні труднощі у ході комунікації. Отже, кожен клієнт потребує свого рівня деталізації. I це також ко-мунікативна стратегія і критерій ефективності комунікації.

Комунікативний процес можна розглядати як взаємодію типу “Я - Я”, “Я - Ми” і “Ми - Ми”.

Суб’єктами комунікативного процесу можуть бути індивіди (чи групи індивідів), які беруть участь у взаємопогодженому процесі об-міну інформацією. Умовно їх можна представити як Cl і С2:

С1 -*   ► С2

Така схема, безперечно, не дозволяє уявити домінуючу спрямо-ваність комунікативного процесу. В ній не видно, хто надає інфор-мацію і хто нею користується, На нашу думку, уточнення цієї схеми може допомогти чіткіше уявляти комунікативний процес.K-*        * P

Така структура комунікативного процесу уже чітко показує його спрямованість. I не лише спрямованість, а й характер дії суб’єктів цього процесу.

Комунікатор відправляє інформацію, а реципієнт одержує її і демонструє відповідну реакцію, яка спрямовується на комунікато-ра. Назви суб’єктів можуть змінюватися залежно від особливостей комунікативного процесу.

Якщо комунікація виступає процесом передавання навичок, умінь, знань, інформації, то природньо, що домінуючим в ньому буде доказовий, ілюстративний, аргументуючий аспект. За таких обставин комунікатора можна сприймати як аргументатора, а реци-пієнта - як адресата. Процес комунікації, пов’язаний з передаван-ням інформації від аргументатора до адресата, буде, наприклад, на-вчанням, лекцією, семінаром, оглядом, настановою.

Якщо ж процес комунікації має конфліктний характер і реалі-зується в конфронтації й протиборстві, то комунікатор і реципієнт перетворюються в опонента і пропонента. Такий процес обміну по-відомленнями характеризується тим, що у відповідь на кожне по-відомлення пропонента, на його тезу чи аргумент опонент висуває свою контртезу чи контраргумент. Такий характер комунікації най-частіше проявляється у спірці, полеміці. Цей вид комунікації часто супроводжується неузгодженістю мотивів, засобів і результатів.

На відміну від цього можлива конфліктна модель комунікації, яка від суперечностей у мотивах веде до погодженості в результа-тах, відповідно використовуючи для цього безконфліктні засоби. Прикладом узгодження результатів може бути дискусія. Суб’єкти комунікативного процесу в такому випадку є партнерами, прагнуть знайти взаємоприйнятливий вихід із конфліктної ситуації.

Усі згадані вище процеси є комунікативними, але характер, цілі, результати і мотиви поведінки потребують різної рольової участі, диктують різні сюжети комунікативної взаємодії.

Як ми зазначали, термін “комунікація” багатозначний. Він може означати: перше - це шлях повідомлення (повітряні чи водні кому-нікації), друге - це форма зв'язку (радіо, телеграф, супутник тощо), третє - це процес повідомлення інформації за допомогою різних технічних засобів (кіно, радіо, друк, телебачення тощо) і четверте -це акт спілкування, зв'язок між двома чи більше індивідами, переда-вання інформації одним суб’єктом іншому. Це словарне визначенняРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

терміну свідчить, що найбільш близьким за значенням є останній варіант.

Отже, комунікація – це не спілкування у всій його комплекснос-ті і багатогранності, а лише акт спілкування людей. А це визначає певні грані комунікації: а) координація прийому і передавання ін-формації; б) узгодженість цінностей, оцінок і процесів розуміння; в) організація процесу зв'язку між індивідами. При цьому комунікація як “акт спілкування“ має свої особливості:

-          цей процес передавання інформації від одного суб'єкта іншому;

-          це процес має завжди ціль;

-          контекстом комунікації є вся система цілей і результатів. Визначаючи характер комунікації, соціальний педагог має вра-ховувати, яким типом спілкування можна скористатися в тій чи ін-шій ситуації: індивідуально-особистісним (“Я – Я”), індивідуально-колективним (“Я – Ми”), колективно-суспільним (“Ми – Ми”). А кожному із цих типів притаманні свої особливості: лексика, цілі і завдання, глибина і багатомірність.

Предмет спілкування завжди обумовлює змістовий характер людської взаємодії. І залежно від того, що виступає предметом спілкування, його змістом, змінюються, розширюються різновиди спілкування: побутове і ділове, спеціально-професійне, загально-наукове, соціально-політичне, соціально-педагогічне, інформаційно-комунікативне та ін. Щоб можна було використовувати у профе-сійній комунікативній діяльності різні види спілкування, кожен соціальний педагог (працівник) має знати основні вимоги до його комунікативної діяльності.

Виходячи з того, що соціальний педагог повинен уміти вислуха-ти, “почути”, зрозуміти і роз’яснити, довести, відповісти, перекона-ти, створити позитивну емоційну атмосферу для довіри чи ділово-го настрою, знайти підхід до клієнта, то кожен із них має володіти відповідними професійними якостями – знаннями та уміннями, які загалом можна віднести до “комунікативної професіограми” соціаль-ного педагога:

-          знати професійний мовленнєвий етикет і володіти ним;

-          уміти формулювати цілі і завдання професійного (ділового) спілкування;

-          уміти ставити запитання і професійно на них відповідати;

-          володіти навичками ділового спілкування і вміти управляти ним залежно від визначених цілей;вміти аналізувати конфліктні й кризові ситуації і робити з них адекватні висновки;

-          вміти доводити, аргументувати, спростовувати, переконувати, досягаючи водночас узгодженості і компромісу;

-          вміти вести бесіду, полеміку, дискусію, спірку, співбесіду, ділову розмову, диспут, круглий стіл, переговори тощо, спрямовуючи їх на вирішення спрогнозованого, позитивного і вмотивованого результату;

-          володіти технікою і логікою мовлення;

-          володіти відповідними мовленнєвими структурами і лексични-ми одиницями, що впливають на емоційно-експресивний стан клієнта;

-          вміти говорити лише тоді, коли є «що» сказати співбесіднику (клієнту). Комунікативні засоби спілкування надзвичайно багаті і мають

різноманітні механізми впливу. Зокрема відомий французький до-слідник проблеми спілкування Поль Сопер вичленив дві групи та-ких механізмів впливу:

I.          Мовленнєві (вербальні) – лексика, стилістика, граматика, се-мантика, правильність, стиль.

II.        Невербальні – оптокінетичні (міміка, жести, пози, методика), паралінгвістичні (тембр, інтонація, тональність), екстралінг-вістичність (паузи, теми мовлення, сміх, покашлювання тощо), проксемічні (просторовість), предметно-контактні (дотик до рук, поглажування, обнімання тощо). А основними механізмами впливу можна назвати:

 

-          “Зараження” – підсвідомий емоційний відгук у взаємодії з інши-ми людьми на підставі співпереживання з ними. Переважно має невербальний характер.

-          Навіювання – цільове свідоме “зараження” однією людиною інших мотивацій тих чи інших дій, змістом чи емоціями переважно за до-помогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації. До речі, чимало вчених доводять, що навіювання часто обумовлюється місцем і роллю суб’єкта впливу в групі чи мікро-групі. Це залежить від кількості членів групи, від статусу індивіда в групі, однозначності оцінок в групі, публічності оцінювання в гру-пі, страху відрізнятися від групи, від віку, і статі індивіда.

Переконання – це усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивідума.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

- Наслідування – засвоєння форм поведінки іншої людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації себе з нею. У практиці визначається два види спілкування в комунікатив-ному процесі: ділове і міжособистісне. Проте, розмежовуючи їх за певними особливостями, ми хочемо наголосити на тому, що іноді меті ділового спілкування і міжособистісного саме в діяльності со-ціального педагога стираються чи певною мірою стають “пастельни-ми”, не дуже помітними.

Характерною особливістю ділового стилю спілкування можна вважати орієнтацію на досягнення позитивного результату. При цьому форми комунікативної взаємодії відзначаються цільовою установкою на вироблення оптимальних позицій. А основні вимоги до ділового спілкування можна сформулювати за такими позиція-ми:

1.         Ставлення до проблеми не залежить від ставлення до опонента. Це потребує розгляду проблеми у тому вигляді, як її пропо-нують; оцінювання проблеми за об’єктивними критеріями, а не за характеристикою будь-кого; розмежування об’єктивних оцінок і суб’єктивних цілей; проведення незалежної експертизи поставленої проблеми, в тому числі і своєї власної; визначення власної позиції стосовно висунутої проблеми, не претендуючи на винятковість пра-ва і поглядів; формування ставлення до позиції опонента, виходячи із принципової рівноправності поглядів.

2.         Вміння поставити себе на місце опонента. Це потребує усвідомлення об’єктивності позиції нашого опо-нента, проведення незалежної експертизи для підсилення чи запе-речення певної ситуації, ідеї, проекту; розглядати спірну позицію як прояв намірів та інтересів різних сторін; оцінювати суперечливе положення без врахування загальновизнаних підстав; брати до ува-ги лише позицію експертів; власна позиція не повинна домінувати тому, що вона “моя”.

3.         Формулювати цілі ділового спілкування в межах їх можливого досягнення.

Цілі ділового спілкування мають бути конкретизовані за термі-ном, технологією реалізації, послідовності і практичної значущості. Необхідно зберігати стиль ділового спілкування, а не власного “я”.

4.         Предметом суперечностей має бути проблема, а не опонент.

Особиста конфронтація ніколи не дасть змоги досягти позитивного результату. Кожен із учасників розмови може захищати власну ідею,але він повинен бути терпимим, толерантним у стосунках з опонентом. Оцінюючи недоліки іншої людини, акцентуючи на них свою увагу, ко-жен із партнерів принижує свою цінність і як фахівця, і як людини. А це, без сумніву, потребує дотримуватися наступної вимоги.

5.         Наша принциповість повинна базуватися на принципах позиції. Це потребує зрозумілого і чіткого обґрунтування власних прин-ципів. Вони повинні мати неупереджений характер і бути незалеж-ними від суб’єктів комунікативної дії.

6.         Надійний результат може бути лише за умови рівноправної ко-мунікативної взаємодії, чесності і принциповості. Ця вимога потребує від учасників комунікативного процесу ро-зуміння питання “Кому це вигідно?”. При цьому ми маємо виключа-ти можливість вигоди, інтересу, а орієнтуватися у спілкуванні лише на позицію “Чого ми можемо досягти?” і “Як краще це зробити?”

7.         Виключати із ділового спілкування принциповість за формою. Необхідно уникати позиції “Я маю це вирішити!”, коли вирішен-ня проблеми залежить від статусно-рольової характеристики учас-ників комунікативної дії. Крім того, ця позиція дає змогу одному із партнерів уникнути можливості поставити себе на місце іншого партнера. Це виправдання відсутності гнучкості чи навіть нездат-ності до гнучкості позиції.

Реалізація відповідних якостей здійснюється у різноманітних формах соціально-виховної роботи, в яких мовленнєва діяльність є домінуючим фактором впливу на особистість. Названі різновиди ділового спілкування (ділова розмова, бесіда, співбесіда, обговорен-ня, полеміка, дискусія, дебати, диспут та ін.) у практиці соціального педагога застосовуються з різною долею їх “активності”. Якщо, ска-жімо, бесіда є невід’ємною частиною щоденної роботи педагога, пси-холога, то “круглий стіл” – це такий різновид ділового спілкуван-ня, який застосовується значно менше, але водночас він потребує надзвичайно ґрунтовної підготовки як спеціаліста, так і всіх інших учасників. Коротко розглянемо основні з цих видів комунікації.

Ділова розмова – здатність глибоко і переконливо розкривати проблему, обґрунтувати її, висловити власні міркування і запере-чення. У діловій розмові чітко простежуються цілі (іноді на них ак-центується увага). Це особлива форма ситуативного контакту, який має певну структуру:

-          звернення;

запит необхідної інформації;Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

-          відповідь як форма надання інформації;

-          узгоджені дії чи ситуації (взаємодія) на основу ситуаційного

контакту.

При цьому всі компоненти ділової розмови мають бути обґрунто-ваними і вмотивованими. Тут варто вичленити передумови правиль-ної організації ділової розмови. Такими передумовами можна назвати когнітивну і афективну сфери. Когнітивна сфера – це сфера пізнання і усвідомлення (перше – Хто я? Де я? Яке моє місце?; друге – усві-домлення обов’язковою і бажаною, необхідною і можливою – Що я хочу? Як цього досягти?).

Афективна сфера передбачає досить сильний психологічний контакт, який сприяє формуванню емоційного фону розмови. При цьому емоцій-ний фон на різних етапах розмови завжди різний, оскільки суб’єкти діло-вої мови мають власні цілі і очікують тих результатів, які їм бажані.

Бесіда. Як форма мовленнєвої діяльності, вона передбачає наяв-ність драматургії, учасників і предметного контакту. Власне можна сказати, що бесіда це завжди предметна розмова двох-трьох (і біль-ше) суб’єктів. У ході бесіди відбувається мовленнєва взаємодія, яку можна назвати “Комунікація: кожен удвох!”. І саме в бесіді кожен із її учасників оволодіває “тотальною інформацією”, вплив якої поси-лений за рахунок тісного контакту, інтонації, погляду, жесту і навіть сили голосу. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. В ході бесіди “ведучий” має так направляти її сюжет, щоб всі учасники комунікативного процесу побажали і змогли висло-витися, поставити запитання, отримати відповіді на питання, які їх хвилюють. Звичайно, отримана інформація може і не задовольни-ти обидві сторони учасників бесіди, і це залежить не лише від носія інформації, а й від того, хто сприймає цю інформацію. Іноді незбіг “подачі” і “сприйняття” призводить до порушення контакту.

Із метою уникнення такого факту соціальний педагог повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: про характер, по-ведінку, смаки, звички. А в ході бесіди – відчути настрій. Це допома-гає, як висловлюється В. І. Курбатов (4), “не сипати сіль на відкриту рану”, не “тиснути” своїми пропозиціями на учасників бесіди.

Хід бесіди можна спроектувати, спираючись на такі її компоненти:

-          мати чітку мету розмови;

-          визначитись з учасниками бесіди (склад, кількість);

-          з’ясування позицій учасників, в чому вони співпрацюють, а в чому розходяться;розкриття ”спільної”, “бажаної” мети і шляхів її досягнення;

-          управління і корекція цілей і позицій;

-          оцінка і характеристика взаємодії і спільного рішення. Різновидами бесіди є обговорення і співбесіда. Зокрема перша

із них може передбачати обговорення проблеми на рівних, коди пе-реслідується мета: як досягти консенсусу, позитивного вирішення проблеми.

До речі, обговорення як вид комунікативної діяльності передба-чає зацікавленість усіх учасників у пошуках шляхів вирішення про-блеми. Проте вона не завжди вирішується одразу. Частіше визна-чаються чи окреслюються можливі шляхи вирішення, а остаточне рішення може бути прийняте колегіально, поступово, після аналізу висловлених думок. Таким чином, обговорення передбачає парт-нерську взаємодію, оскільки учасники мають потребу у вирішенні проблеми. При цьому в ході обговорення слід дотримуватися пев-них вимог:

-          постановка головної проблеми;

-          узгодженість проблеми з учасниками обговорення заздалегідь;

-          має висловлюватися лише власна думка щодо поставленої про-блеми. Мало висловитись «за» чи «проти», важливо обґрунтува-ти власну думку, довести її право на існування;

-          неприпустима критика того, хто виступає, може піддаватися критиці лише ідея, позиція. Але критика має бути обґрунтова-ною, доброзичливою, принциповою і конструктивною;

-          чітко дотримуватися в ході обговорення регламету: можна гово-рити лише тоді, коли є що сказати. Процедура обговорення на практиці іноді порушується, якщо

організатори підходять до неї з уже заготовленим рішенням. Учас-ники відчувають, що від них хочуть організатори і “включаються” у спроектовану комунікативну дію або ігнорують її.

На відміну від обговорення співбесіда потребує двох-трьох учасників, які одразу чітко обумовлюють свої цілі і розкривають їх у довірливому тоні, водночас шукаючи шлях до вирішення проблеми, яка хвилює цих осіб. Особливістю співбесіди є те, що вона має за-вершитись певним результатом. Цей вид комунікативного процесу посідає досить помітне місце в практиці соціального педагога і про-являється у різних напрямках його діяльності: в роботі з підлітка-ми і молоддю з особливими потребами, з батьками, які мають “про-блемних” дітей, з опікунами, з клієнтами-суїцидниками, з хворимиРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

на СНІД, з молодими воїнами чи їх сім’ями та ін. І головне, що у ході різних видів бесіди слід уникати спірки, дискусії, які призводять до відчуження учасників комунікативного процесу.

На підставі аналізу відомих досліджень у галузі психології і пе-дагогіки, стану розв’язання проблеми у практиці, а також, виходячи з того, що мовленнєві уміння особистості формуються не тільки у предметній діяльності, а й у самому процесі життєдіяльності, са-мореалізації, можна вичленити два блоки мовленнєвих умінь, які, власне, відображають його спрямованість на певний вид професій-ної діяльності. А відтак кожен із блоків має свій обсяг і зміст мов-леннєвих умінь. Саме вони забезпечують оптимальний варіант про-яву комунікативності соціального педагога (працівника).

Перший блок мовленнєвих умінь охоплює переважно ті, які за-безпечують якісний характер мовлення; другий блок містить мов-леннєві уміння, які посилюють ефективність комунікативного про-цесу взагалі і соціально-виховного впливу зокрема. Номенклатуру виокремлених двох блоків можна згрупувати так:

Перший блок

-          володіння технікою мовлення;

-          володіння логікою мовлення;

-          володіння інтонаційною варіативністю;

-          прогнозування комунікативної поведінки;

-          здійснення взаємодії;

-          здійснення емоційно-експирементального впливу;

-          володіння мовленнєвим етикетом.

Другий блок

-          формування цілі мовлення (всього комунікативного процесу);

-          ініціювання процесу мовлення;

-          вибір і реалізація видів мовлення;

-          адаптація комунікативних умінь до соціально-виховних умов і конкретного клієнта;

-          використання результатів аналізу мовлення і комунікативного процесу;

-          управління мовленнєвим процесом і його корекція. Для характеристики і оцінки професійних комунікативних

умінь на базі визначених двох блоків розроблені критерії професій-них рівнів готовності до комунікативної дії.Високий рівень – фахівець вільно володіє мовленнєвими умін-нями, вміє прогнозувати результати комунікативного процесу, до-бирати адекватну цілям інтонацію; він має чітку установку на ово-лодіння різними видами мовлення і може вже на початку роботи реалізувати власні уміння не менше як у п’яти видах діяльності.

Середній рівень – фахівець на достатньому рівні володіє мов-леннєвими уміннями в комунікативному процесі і адекватно до ці-лей застосовує їх. Проте не завжди може оперативно обирати вид мовлення. Він вміє аналізувати якість мовлення, але не завжди вміє управляти комунікативним процесом і здійснювати корекцію окре-мих якостей мовлення. Водночас він виявляє інтерес до комуніка-тивності, прагне удосконалювати цей процес, та не завжди знає, як це зробити; включається у різні види комунікативної діяльності, але лише за умови надзвичайної потреби.

Низький рівень сформованості мовленнєвих умінь характеризу-ється тим, що у фахівця недостатньо сформовані уміння. В кому-нікативний процес він включається лише за вимогами керівників соціально-виховної структури. Не виявляє інтересу до особливос-тей комунікативного процесу, його поліпшення за рахунок удоско-налення власних мовленнєвих умінь. Проте охоче включається в комунікативний процес лише тоді, коли його зацікавлює конкретна проблема і коли бачить цікаві шляхи її вирішення.

Визначені показники рівнів дозволяють спеціалістові проаналі-зувати власні уміння, виявити “білі плями” у власному мовленні, а керівникам відповідних соціально-виховних інститутів об’єктивно і критично оцінити одну із професійних якостей соціального педаго-га (працівника) і визначити, чи навіть окреслити, його функції в цій організаційній структурі.

Навіть володіючи всіма якостями мовлення на високому рівні, соціальний педагог має ще володіти певною узагальненою нормою комунікативного процесу – мовленнєвим етикетом.

Мовленнєвий етикет – це сукупність правил, принципів і кон-кретних форм спілкування. Поняття мовленнєвого етикету – сино-нім культури спілкування як норма спілкування і поведінки. Сто-совно роботи соціального педагога (працівника), ми розуміємо це як норму культурного ділового спілкування.

Мовленнєвий етикет у діловому спілкуванні передбачає лояль-не, з повагою ставлення до співбесідника, використання загально-культурних норм спілкування, міркування, форм їх вираження.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Будь-який комунікативний процес і в будь-яких умовах передбачає наявність деяких обов’язкових елементів мовленнєвого етикету. Зокрема, це стосується привітання, звертання, знайомства, запро-шення, компліменту, вітання, визнання. Кожен із цих елементів має своє місце в комунікативному процесі і свої особливості та мовлен-нєве вираження.

Привітання – це початок комунікативного процесу. Головним є не те, що потрібно привітатися з іншою людиною, а те, «як» ти маєш це зробити, враховуючи: це зустріч перша чи чергова; це партнер, підлеглий чи конкурент, однодумець чи опонент. Необхідно зважа-ти і на те, зі скількома учасниками розмови ти будеш спілкуватися: тоді загальне вітання для всіх і особисте для конкретної людини. Важливо у привітанні зафіксувати свою увагу до тих, з ким будеш вести подальшу розмову.

Проте у ході привітання одрізу ж проявляється інший елемент мовленнєвого етикету – звертання. Саме за допомогою звертання здійснюється адресація до співбесідника з іменем, прізвищем, поса-дою чи професійною приналежністю. Звертання як елемент культу-ри спілкування є проявом ввічливості, поваги до людини. Водночас воно засвідчує той факт, що розмова стосується саме того, до кого спрямоване звертання. Крім того, неодноразове звертання навіть у великій аудиторії знімає безликість у розмові і свідчить, що розмо-ва стосується всіх чи кожного. Звертання є своєрідним “манком” до уваги: якщо до нас звернулися, то ми маємо певним чином відгукну-тися на це звертання. А це викликає позитивні емоції в обох сторін, що є однією з умов досягнення мети.

Часто комунікативний процес соціального педагога супрово-джується знайомством, що є актом самовизначення у спілкуванні між людьми, які раніше не були знайомими. Знайомство – це ще й інформація кожного із учасників комунікативного процесу. Сам процес знайомства залежить від ситуації, від бажання розкрити ті аспекти особи, які потрібні в певній ситуації і на конкретному етапі контакту. Варто сказати, що знайомство може здійснюватися як са-мими учасниками комунікативного процесу, так і іншими людьми, які представляють учасників. Це залежить від рольових функцій тих людей, які вступають у мовленнєвий контакт.

У роботі соціального педагога частіше бере на себе цю місію сам спеціаліст, “провокуючи” відповідний мовленнєвий етикет з боку клієнта. При цьому не доцільно виявляти зайвий інтерес до особи,ставити занадто детальні запитання щодо самої особистості клієнта, якщо це не стосується запланованої теми розмови. В іншому випад-ку це вже буде порушенням мовленнєвого етикету.

Практична діяльність фахівців соціально-виховної сфери на-стільки багатогранна, що вона досить часто потребує включення у сферу діяльності такого елементу як запрошення. Це елемент мов-леннєвого етикету, який пов’язаний з пропозицією зустрітися, нала-годити співпрацю, взаємодію, визначення рамок стосунків, бажання зняти конфліктне напруження тощо. Тому запрошення має бути за-вжди прямим, відкритим, де висловлюються мотиви зустрічі чи роз-мови, місце і час (який, до речі, іде в погоджувальному варіанті).

Час і місце залежить від тієї людини, з якою зацікавлені зустрі-тися. В іншому випадку його просто ставлять до відома. Хоча за будь-яких умов гарним стилем буде поцікавитися, який час і місце більше підходить для зустрічі. Це водночас сприяє тому, що спів-бесідник не зможе категорично відмовитися, зважаючи на етикетні “пільги”, запропоновані у розмові.

Досить поширеним фактом мовленнєвого етикету є застосуван-ня у розмові компліменту. Цей елемент певне перебільшення пози-тивних якостей людини. Використання компліментарного прийому сприяє створенню позитивних емоцій у співбесідника, а відтак і позитивної реакції на людину, яка робить комплімент, і викликає бажання зробити цій людині щось приємне. Крім того, навіть ней-тральний комплімент є добрим початком для розмови.

Використовуючи у ході комунікативного процесу комплімент, соціальний педагог має враховувати певну особливість комплімен-ту: він повинен мати лише відкритий, правдивий смисл. Гіперболі-зація, яка завжди наявна в компліменті, не повинна підкреслювати інші негативні якості людини; комплімент має спиратися на влас-ну думку і не ставити людину у смішне становище, підкреслюючи якість, яка в людини відсутня. Звичайно, стиль компліменту буде різним, оскільки він залежить від того, хто говорить і від того, кому він призначається, а також від ситуації і попередньої розмови.

Будь-яка розмова завершується прощанням, яке передбачає про-щання тієї людини, котра першою має піти. Це може бути вербальна форма прощання і дотикова. Гарним стилем прощання соціального педагога є його увага до людини він підніметься при завершенні роз-мови чи навіть проведе до дверей (якщо це жінка, людина похилого віку чи інвалід).Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Прощання є виявом певного завершення комунікативного кон-такту, але в ньому має відображатися у словесній формі позиція соціального педагога: це остання розмова чи буде взаємодія надалі. Але за будь-якої умови прощання повинно бути доброзичливим, не-спішним, іноді компліментарним.

 

 

43