Главная->Інші підручники->Содержание->РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ § 1. Соціалізація особистості – надзавдання соціальної педагогіки

Соціальна педагогіка (частина 1)

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ § 1. Соціалізація особистості – надзавдання соціальної педагогіки

 

Сьогодні соціалізація особистості з філософсько-соціологічної проблеми все більше стає педагогічною, розв'язання якої є найваж-ливішим чинником оптимального розвитку окремої особистості й суспільства загалом. Тільки соціально прийнятна соціалізація надає можливість людині повноцінно існувати в сучасному світі. Саме тому створення умов для успішної соціалізації дітей та молоді – надзавдання професійної діяльності соціального педагога.

Поняття «соціалізація» виникло в західній соціології наприкін-ці ХІХ ст.

У наукову систему понять воно було введено американським со-ціологом Ф. Гідінгсоном (1855–1931 рр.), який тлумачив це поняття як процес розвитку соціальної природи людини.

Поділяючи наукові висновки Г. Гіддінгса, великий внесок у роз-виток уявлення про соціалізацію зробили Г. Тард і Т. Парсонс. Зо-крема, Парсонс розглядав соціалізацію як процес адаптації до сус-пільства, у результаті чого слідування загальнозначущим нормам поведінки стає потребою індивіда. При цьому рівнями адаптації, на думку вченого, стають: 1) людина знає, як потрібно себе поводити, але продовжує дотримуватися своєї системи цінностей; 2) взаємна терпимість; 3) взаємні уступки; 5) повне пристосування (відмова від попередніх цінностей).

Погляди Г. Гідінгса, Г. Тарда, Т. Парсонса об’єднують ідеї про нерозривний зв'язок соціалізації з освітою та вихованням, з адап-тивними процесами; про соціальні контакти як одну із змістовних сторін соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієн-тації та розвитку мови для успішного входження в соціум.

Ч. Кулі і Дж. Мід, прихильники протилежного підходу до розу-міння соціалізації, виходили з того, що людина активно бере участь у цьому процесі і не тільки адаптується до суспільства, але й впли-ває на себе саму.

Процес соціалізації не залишився поза увагою вітчизняної на-уки. Його дослідниками у радянський період стали М. Іорданський, Б. Паригін, І. Кон, В. Ольшанський. Уявлення вчених про поняттяРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

«соціалізація» змінювалися в аспекті суспільно-політичної ідео-логії: від суто соціалістичних у 20–30-х рр. до більш ліберальних у 60–70 рр.

Так, скажімо, Б. Д. Паригін тлумачить соціалізацію як “вхо-дження в соціальне середовище, пристосування до нього, завоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками по-вторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку”[7]. З таким визначенням можна, в принципі, погодитися, хоча не можна не звернути увагу, що в ньому яскраво простежується лише один аспект соціалізації – адаптація особистості в соціальному середовищі, і не звертається увага на зворотний вплив, тобто вплив особистості на оточення, активне відтворення нею суспільних від-носин.

Погляди на соціалізацію оновила історико-культурна концеп-ція Л. Виготського, який підкреслював, що вплив середовища пере-ломлюється крізь призму якостей людини і відповідно становлення індивіда містить два нерозривно пов'язані процеси: натуральний (процес фізичного дозрівання) і соціальний (визрівання як особис-тості).

Загальній соціалізаційній проблематиці на сучасному етапі при-святили свої роботи Є. Кузьмін (про входження особистості в соціум на основі наслідування, навіювання, конформізму, впливу засобів масової інформації), Б. Ломов (про набуття особистістю в процесі соціалізації більшої самостійності, відносної автономності й інди-відуалізації), Г. Андрєєва (про двосторонню природу соціалізації, яка містить процеси засвоєння і відтворення соціального досвіду), Б. Вульфов, М. Лукашевич (про адаптаційну природу соціалізації), В. Москаленко (про розвиток зрілих форм соціалізації, їх модифі-кацію в ході введення особистості в систему соціальних відносин), А. Мудрик (про тривалість і протяжність процесу соціалізації) та ін. Теорії стосовно окремих проявів процесу соціалізації знайшли своє відображення у працях О. Бєлінської, А. Волохова, Н. Голованова, Л. Єршова, Ю. Загороднього, В. Скало, О. Кодатенко та ін.

Отже, аналізуючи пошуки різних наукових шкіл, соціалізацію потрібно розглядати в активному і пасивному аспектах.

Передусім, це – інтерактивний процес, оскільки має на увазі взаємодію представників старших і молодших поколінь. Старші по-коління передають молодшим свої знання, формують у них уміння, необхідні для самостійного життя. При цьому у результаті взаємодіїз іншими людьми у індивіда з'являються власні переконання, мо-ральні стандарти, звички тощо.

Соціалізація – процес, який, з одного боку, передбачає засвоєн-ня індивідом соціального досвіду, адаптацію до соціального серед-овища, засвоєння його традицій, норм і цінностей шляхом, а з друго-го – процес активної діяльності, включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, на-буває водночас здатності створити щось нове.

Соціалізація нерозривно пов’язана з індивідуалізацією особис-тості, оскільки її зміст полягає у формуванні індивідуальності. Не існує однакових процесів соціалізації, індивідуальний досвід кож-ної особистості є унікальним і неповторним. Це набуття людьми ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей; засвоєння індивідом певної системи знань і норм, процес становлен-ня його як особистості.

Отже, соціалізація – це двосторонній взаємообумовлений про-цес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння со-ціального досвіду і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість [9].

Під соціалізацією потрібно розуміти оволодіння нормами і пра-вилами життя в суспільстві, знаннями і вміннями будувати стосун-ки, що дозволять особистості здобути такі характеристики: став-лення до іншої людини як до самоцінності; здатність до самовіддачі як умови чи способу реалізації такого ставлення до інших людей; творчий характер життєдіяльності, здатність до вільного волевияв-лення; можливість особистості самостійно проектувати майбутнє; внутрішня відповідальність перед собою, іншими людьми, минулим і майбутнім; прагнення зрозуміти смисл життя [5].

Підсумовуючи, можна розглядати соціалізацію як: а) багато-факторний процес набуття індивідом якостей, спрямованість яких визначається конкретною соціальною ситуацією; б) явище, сутнісні характеристики якого забезпечують суб’єкт-суб’єктну єдність осо-бистості, що проявляється в одночасному засвоєнні й відтворенні соціальних цінностей і норм; в) соціокультурний феномен, який має незмінність психологічних механізмів і їх неповторність у контек-сті становлення конкретної особистості; г) рушійну силу, що акти-візує процеси самоперетворення, які відбуваються на фоні змін со-ціокультурного середовища; д) соціально-педагогічне поняття, якеРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

відображає хід соціального формування особистості в конкретному соціокультурному середовищі; е) процес соціальної ідентифікації типу особистості, на відміну від виховання, яке формує духовний світ людини [7]. Водночас є всі підстави вважати, що змістовний аспект соціалізації не може бути визнаний цілком вивченим, скорі-ше він перебуває на черговому оберті розвитку, викликаному про-цесом формування нових соціокультурних відносин у суспільно-історичних умовах, що змінилися.

Із метою розкриття змісту процесу соціалізації ми маємо про-стежити співвідношенням цього поняття з поняттями “виховання” і “соціальний розвиток”. Практика роботи соціального педагога до-вела, що соціалізацію не можна зводити до поняття “виховання” ні у вузькому, ні в широкому розумінні, в якому воно часто викорис-товується. Виховання передбачає, передусім, систему спрямованих впливів, за допомогою яких можна сформувати в особистості певні риси і якості, завдяки яким людина долучається до культури і стає повноцінним членом суспільства. Таким чином, ми можемо назвати особливості процесу соціалізації, які дозволяють відмежувати його від виховання:

1)         відносна стихійність цього процесу, яка характеризується не за-вжди передбаченим, цілеспрямованим впливом середовища;

2)         механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбува-ється в результаті діяльності і спілкування особистості, взаємо-дії її з мікро- і макросередовищем;

3)         зростання в міру дорослішання самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілку-вання, якому надається перевага. Соціальний розвиток дітей і молоді можна розуміти як

об’єктивний і водночас керований процес взаємодії кількісних і якісних змін соціальних характеристик молодого покоління в ході його становлення як суб’єкта суспільного виробництва і суспільно-го життя. Можна сказати, що поняття “соціальний розвиток” і “со-ціалізація” збігаються, але в них по-різному зроблені акценти: ак-тивність особистості більш виразно представлена в ідеї розвитку, а в соціалізації в центрі уваги знаходиться соціальне середовище і його вплив на особистість.

Соціалізація відбувається в просторі і часі, у формальних і неформальних групах і різних інституціях, від народження і до смерті.А відтак складовими соціалізації можна назвати:

-          стихійну соціалізацію, яка відбувається внаслідок впливу на осо-бистість об’єктивних обставин життя (соціально-економічних та соціокультурних реалій суспільства);

-          відносно соціально керовану соціалізацію, вона проявляється через використання державою певних економічних, законодав-чих заходів з метою вирішення проблем, що впливають на жит-тєвий шлях тих чи інших груп;

-          відносно соціально-контролююча (виховання) – цілеспрямова-не створення суспільством умов для розвитку потенційних мож-ливостей особистості, формування у неї певних якостей;

-          свідома самозміна людини – проявляється як самобудівництво чи саморуйнування [4]. Багатоаспектність означеного процесу зумовила низку моделей

соціалізації: «особистісного контролю» (З. Фрейд), «рольового тре-нінгу» (Т. Парсонс), «соціального навчання» (Г. Долат, Б. Скінер), «міжособистісного спілкування» (Ч. Кулі, Дж. Мід), «когнітивна модель» (Ж. Піаже, А. Маслоу), «еволюційна теорія» (Е. Еріксон) тощо.

Згідно з моделлю З. Фрейда, джерела якої лежать у теорії психо-аналізу, соціалізація – це розвиток особистого контролю. Оскільки люди від народження вважаються асоціальними внаслідок уродже-них агресивних інстинктів, існує постійний конфлікт між неусві-домленими бажаннями і соціальними вимогами. У цьому контексті соціалізація є своєрідним контролюючим чинником.

Відповідно до теорії «дзеркального Я» Ч. Кулі, образ Я-індивіда є відображенням того, як інші сприймають людину, чи того, як їй це видається. Таким чином, наше «Я» розвивається у соціальній вза-ємодії.

Д. Мід розвинув теорію, що людина розвиває власне «Я», коли «приймає роль іншого». Значущі люди формують моделі поведінки особистості, інші – загальні установки.

«Когнітивна модель» побудована на ідеї, що поведінка людини визначається її знаннями, сукупність яких утворює картину світу. Експерименти Ж. Піаже показали, що індивід проходить низку ста-дій інтелектуального розвитку, для яких властиве оволодіння від-повідними знаннями і навиками у пізнанні навколишнього світу. Відповідно до раціонального розвитку і відбувається процес соці-алізації.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Соціалізацію як процес передавання дитині культурної спадщи-ни пояснює модель «інкультурації» (М. Боас, В. Малиновський).

Ближчою до нашого розуміння є еволюційна теорія Е. Еріксона. Вчений вважає, що людині, як в дитинстві, так і в дорослому житті, доводиться долати складні, критичні ситуації. Лише таким шляхом індивід, збагачуючись новим соціальним досвідом, і переходить у процесі соціалізації від стадії до стадії. Еріксон визначив вісім ста-дій розвитку Я: дитячий (немовлячий період), вік 1-2 роки, від 3 до 5 років, молодший шкільний вік, підлітково-юнацький вік, молоді роки, середній вік, старість. Кожна із зазначених стадій має доміну-ючу проблему. Від її вирішення залежить успішність проходження людиною наступної стадії і соціалізації загалом.

Сучасна модель соціалізації вибудовується із адаптивно-розвивальної концепції М. Лукашевича. Її сутність полягає в розу-мінні соціалізації людини як взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптацій, що змінюють одна одну в кож-ній царині життєдіяльності. Поділяючи цю концепцію, В. Циба роз-глядає її положення під кутом ідеї набуття особистістю соціогенних параметрів, що регулюють її діяльності, і здатності пов'язувати їх у програми життєдіяльності [11].

Відповідно, соціалізація – це створення комплексної багато-цільової програми життєдіяльності, у якій життєві етапи людини задаються шкалами статусів у кожній соціальній інституції. Про-те труднощі програмування життєвого шляху пов’язані з тим, що у міру просування шкалою статусів з віком відбувається відсіювання частини індивідів внаслідок конкуренції. Тому в реальному житті далеко не всім вдається соціалізуватися до задовільного рівня, так само, як важко точно передбачити, на який щабель у житті зможе піднятися людина.

Соціалізація – різнобічне і поступове входження індивіда в об’єктивний світ суспільства чи окрему його ланку. Тому її потрібно розглядати як систему різних стадій. У цьому контексті А. Мудрик визначає первинну (підготовчу) і вторинну (активну) соціалізацію. Загалом третина життєвого шляху людини припадає на підготовчий і дві треті на активний період соціалізації.

У первинну (підготовчу) соціалізацію індивід входить в дитин-стві. Вторинна (активна) соціалізація – наступний процес, що до-зволяє вже соціалізованому індивіду (з певним багажем уявлень, переконань) входити в нові сектори соціуму.Первинна соціалізація найбільш важлива для індивіда. Адже для дитини «конструюється» світ з його цінностями, нормами, які вона ще не може повною мірою критично осмислити.

Фазами підготовчого періоду є: здатність задовольняти влас-ні потреби засобом мови; інтеріоризація (уміння керувати собою, сприймати і виконувати власні накази); подолання ситуативних по-тягів і прояв волі; виявлення здібностей у царині науки, техніки; за-родження соціогенних потреб і формування світоглядних орієнти-рів (створення певного матеріального чи ідеально-інформаційного витвору відповідно до здібностей, що стає мрією людини).

В активний період соціалізації відбувається просування схо-динками статусу у процесі реалізації соціогенних потреб. Головна особливість цього періоду полягає у можливостях будувати суспіль-ство, удосконалюючи його соціальні інституції [11, С. 125]. Звідси і визначається родинна, рольова, економічна, політична, релігійна, культурницька, ґендерна, професійна та інші соціалізації. І у кожно-му її виді людина може виступати як об'єкт і як суб’єкт соціалізую-чого процесу.

Так, зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю сус-пільства в тому, щоб його члени активно володіли ролями чоловіка й жінки (ґендерна соціалізація), могли і хотіли брати участь в еко-номічному житті (професійна соціалізація), створили міцну сім'ю (сімейна соціалізація), були законослухняними громадянами (полі-тична соціалізація). Характер вимог залежить від віку і соціального статусу людини. У цьому плані людина – об’єкт соціалізації.

Водночас протягом життя на кожному віковому етапі перед людиною постають завдання, для вирішення яких вона ставить мету, перетворюючись на суб’єкта соціалізації. Ці завдання можна об'єднати у три групи:

-          природно-культурні – досягнення на кожному віковому етапі певного рівня фізичного розвитку, засвоєння елементів етикету, ведення здорового способу життя, управління своїм психофі-зичним станом тощо;

-          соціально-культурні – пізнавальні, моральні цілі, бажання воло-діти певною сумою знань, умінь і навичок;

-          соціально-психологічні – становлення самосвідомості, самовиз-начення, самореалізація, самоствердження особистості. Людина може змінювати цілі, шукати нові шляхи їх досягнення,

оскільки є активним учасником соціалізації.Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

У соціалізуючому процесі науковці виокремлюють два аспекти: змістовий і функціональний. Змістовий визначає «що» і «які» якісні ознаки формуються, а функціональний – «як» і під впливом «яких» механізмів здійснюється це формування у процесі соціалізації.

Кожне суспільство виробляє свої механізми соціалізації. Умов-но їх можна розділити таким чином:

1.         Психологічний (імпрінтінг, копіювання, екзистенціальний на-тиск, ідентифікація, рефлексія).

2.         Традиційний (засвоєння людиною норм, поглядів, стереотипів, які характерні для її сім'ї та найближчого оточення).

3.         Інституційний (функціонує в процесі взаємодії людини з інсти-тутами суспільства і організаціями).

4.         Стилізований (діє в рамках субкультури).

5.         Міжособистісний (функціонує в процесі взаємодії особистості із значущими для неї людьми). Роль механізмів соціалізації залежить від різних об’єктивних і

суб’єктивних факторів. Так, в умовах села істотне значення має тра-диційний механізм, а в умовах великого міста – інституційний та стилізований.

Кожне суспільство, культура, спільнота виробляють свої ме-ханізми соціалізації. При цьому в кожному суспільстві загально-прийнятим моделям соціалізації протистоять ті, які соціально не схвалюються. Тому одночасно співіснує певна сукупність моделей соціалізації, які взаємодіють, доповнюючи одна одну і втілюються в домінуючих, інституціалізованих формах соціалізації, котрі відо-бражають домінуючі цінності. Важливими інститутами соціалізації молодого покоління є сім’я, неформальні групи, навчальні групи, об’єднання, масова комунікація, спільноти, дитячі та молодіжні ор-ганізації, в яких особистість долучається до системи норм і ціннос-тей, і які виступають своєрідними трансформаторами соціального досвіду.

Соціалізація відбувається у взаємодії людини з величезною кількістю умов, що називають факторами соціалізації. Зокрема А. Мудрик називає такі з них: мегафактори – космос, планета, світ; макрофактори – країна, етнос, суспільство, держава, культура; ме-зофактори – тип населення (місто, село, район), засоби масової ко-мунікації, субкультура; мікрофактори – формальні (дошкільний навчальний заклад, школа, вищий навчальний заклад, заклад культури, виховні організації), неформальні (сім'я, сусіди, групи одно-літків, клас) [4].

Соціалізацію особистості розглядають і як типовий, і як одинич-ний процес. Типовість визначають соціальні умови, расові, етнічні, класові відмінності; одиничність – індивідуальні особливості люди-ни: здібності, зовнішні дані, комунікабельність, індивідуальний рі-вень ідентичності, тобто прагнення до розвитку власних здібностей, усвідомлення свого життєвого шляху як унікального.

Розглядають родинну, рольову, економічну, політичну, релігій-ну, культурницьку, ґендерну, професійну та інші соціалізації. І у кожному її виді людина може виступати як об'єкт і як суб’єкт. Мож-на виділити дотрудовий (по початку трудової діяльності); трудовий і післятрудовий періоди соціалізації особистості.

У загальному вигляді фактори соціалізації особистості можна поділити на дві групи: соціальні та індивідуально-особистісні. До со-ціальних належать: соціально-політичні, економічні, національні особливості розвитку особистості, в тому числі якість життя, еко-логічна ситуація, виникнення екстремальних соціальних обставин тощо. Індивідуально-особистісні фактори визначаються своєрідніс-тю життєвого шляху особистості.

Такий розподіл дає можливість охарактеризувати об’єктивність і суб’єктивність факторів соціалізації. Об’єктивність визначають характером соціальних змін, які є фундаментом регулювання соці-ального розвитку дітей та молоді; суб’єктивність – загальною спря-мованістю особистості, її прагненням до знань, нового, мотивацією поведінки, індивідуально-особистісним змістом життєдіяльності.

Дотримуючись зазначеного вище підходу, можна виокремити два плани соціалізації: філогенетичний (розвиток людини як живої істоти) та онтогенетичний (індивідуальний розвиток). Причому он-тогенетична соціалізація містить два процеси: інтеріоризацію (пе-рехід суспільних уявлень у свідомість людини) та екстеріоризацію (винесення результатів розумової діяльності) [3, 10].

Соціалізація – процес послідовного входження індивіда в соці-альне середовище, що супроводжується засвоєнням та відтворенням культури суспільства, внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами її життя на кожному віко-вому етапі. Водночас часова періодизація соціалізації не є остаточно сформованою. Прийнятною видається шестифазова система соціалі-зації. За такою схемою у першій фазі переважний вплив відбуваєтьсяРозділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

у родині, де дитина здійснює свої перші міжособистісні зв'язки у колі рідних; започатковується формування свідомості і починається опа-нування мови як визначального містка між індивідом і соціумом.

У другій фазі встановлюються і розвиваються початкові соці-альні зв'язки поза межами родинних стосунків. У цьому періоді за-кладаються основи естетичного та етичного ідеалу, уподобань, тому важливо вчасно долучити дитину до знань, навчання, налагодження соціальних стосунків.

Третя фаза – опанування основними знаннями і суспільним до-свідом, що завершується зрілістю людини. Це завершення навчання і перехід у стан відтворення. Коли набуті знання переплітаються з до-свідом, досягається остаточне формування світогляду, забезпечують-ся творчі потреби людини, проходить четверта фаза соціалізації.

У п’ятій фазі особистість досягає найвищого рівня соціалізації і утверджує можливість творити суспільно і особистісно значущі вар-тості. У цій фазі повною мірою розкриваються якості особистості, лю-дина робить висновок про відповідність обраного трудового шляху.

Останній, шостій фазі властиві втрата чи згасання життєвого інтересу, послаблення соціальних зв’язків, зниження психічної і фі-зичної активності.

Традиційна європейська наука вивчає соціалізацію від дня на-родження людини, тобто в онтогенезі. Проте дослідження останніх років ставлять під сумнів такий погляд, бо він не враховує розви-ток психіки людини у ембріональному періоді. Істотні корективи до усталених уявлень вніс психолог С. Гроф, котрий експерименталь-ним шляхом довів образ складного психічного життя у дородовому періоді розвитку людини.

Викладені погляди на періодизацію і структуризацію процесу соціалізації, незважаючи на різні підходи, висвітлюють різні аспек-ти прояву цього складного явища, проте ніяк не вичерпують його характеристики.

Виходячи із такої складної структури соціалізації соціальний пе-дагог повинен знати критерії соціалізованості людини. Це, зокрема:

-          зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картини світу;

-          адаптованість особистості, її спосіб життя, відповідна нормі слухняна поведінка;

-          соціальна ідентичність (групова, загальнолюдська);

рівень незалежності, впевненості і самостійності, ініціативності і незакомплексованості, розкутості.Розширення і поглиблення соціалізації індивіда здійснюється у трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні, самосвідомості. У сфері діяльності відбувається подальше розширення й урізнома-нітнення її видів, осмислення опанованих і прогнозованих зразків тощо. У сфері спілкування удосконалюється і ускладнюється коло контактів. У сфері самосвідомості вирішується проблема форму-вання рушійних сил саморозвитку (потреби і мотиви), спрямованих на створення образу власного «Я», осмислення своєї соціальної на-лежності, соціальної ролі, формування самооцінки.

Сучасне «управління» соціалізацією підростаючого покоління має за мету залучити його до прийняття вирішення проблем власного життя і ді-яльності, активної життєвої позиції. Спільна діяльність дітей та молоді з фахівцями соціально-педагогічної сфери дозволяє особистості оволодіва-ти навичками соціально активної та соціально компетентної діяльності.

Безперечно, лише вольові цілеспрямовані особистості здатні викона-ти свої програми життєдіяльності, зробити процес соціалізації успішним.

Люди з низьким рівнем соціалізації живуть щоденними пробле-мами. Вони ставлять перед собою поточні завдання щодо задоволен-ня власних потреб, їхні соціогенні потреби зводяться до матеріаль-ного достатку.

Люди з середнім рівнем соціалізації мають творчо малонасичені соціогенні потреби. зазвичай, вони самореалізуються у діяльності колективній.

Найвищого рівня соціалізації досягає еліта, інтелігенція, творчі люди, політичні діячі, вчені, письменники тощо. Створені ними ма-теріальні і духовні цінності визнаються громадськістю, а самі творці переживають почуття самореалізації, самоствердження.

Метою реалізації соціалізуючого процесу соціальний педагог має володіти механізмами соціалізації, вибір яких базується на пев-них принципах цього процесу:

-          принцип системності, який передбачає вплив на особистість як мікро-, так і макросередовища, які тісно взаємодіють, взаємовп-ливають і взаємодетермінують один одного;

принцип діяльності, що обумовлює активну взаємодію особис-тості з іншими людьми, в яку індивід вступає у процесі діяль-ності і спілкування, тобто наявний неперервний цілісний процес засвоєння особистістю об’єктивної дійсності завдяки її вклю-ченню в діяльність;Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

-          принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального серед-овища, взаємообумовленість процесу входження особистості в сис-тему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в сис-темі сімейних, товариських, навчальних, виробничих та ін. зв’язків;

-          принцип особистісної активності та вибірковості дозволяє роз-глянути людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самій обирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне “Я”, виходячи з власного бачення ідеалів і переконань.

Отже, головним напрямком роботи соціального педагога у кон-тексті створення умов для успішної соціалізації індивіда має стати відродження впевненості людини у собі, її гідності, розширення меж свободи особистості, відповідальності.

Сьогодні Україна прагне сформувати європейський стиль соціа-лізації, визначальними для якого є такі обставини: особистість пови-нна бути відкритою; мати набір ціннісних орієнтацій; дотримуватися такої життєвої позиції та світобачення, які б дозволяли крокувати в ногу з часом; здатною реалізувати свій творчий потенціал і отримува-ти задоволення від життя у суспільстві. Спрямованість європейського стилю соціалізації визначає особиста ініціатива, прагнення особисто-го успіху як форми самореалізації та творчої самовіддачі особистості.

Таким чином, професійна підготовка майбутніх соціальних пе-дагогів повинна мати за орієнтир риси сьогоднішнього європейсько-го ідеалу особистості: відкритість новим знанням як у навчанні, так і у фаховій підготовці; зростання незалежності від таких традиційних чинників соціалізації, як сім'я, релігія, політичні і громадські рухи; віра у власні сили, неприйняття позиції пасивності при зіткненні з труднощами; прагнення посісти належний соціальний статус; пла-нування власного життя; дедалі активніше брати участь у суспільно-політичному житті; прагнення отримати якомога більше інформації для подальшого саморозвитку.

 

 

35