Главная->Регіональна економіка->Содержание->11.2. Платежі за ресурси, їх види та нормативи

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 3)

11.2. Платежі за ресурси, їх види та нормативи

 

Серед економічних важелів особливе місце займають платежі за ресурси. Науковою основою для визначення обсягів платежів служить економічна оцінка, яка грунтується на диферен- ційній ренті. У загальному вигляді розрізняють шість видів пла­тежів за ресурси:

1)  платежі за право користування природними ресурсами;

2)  плату за відтворення й охорону природних ресурсів;

3)  рентні платежі за експлуатацію ефективніших природних ресурсів за якістю чи за місцем їх розташування щодо ринку;

4)  штрафні платежі за понаднормативне використання природ­них ресурсів;

5)  компенсаційні платежі за вибуття природних ресурсів з ці­льового використання або погіршення їхньої якості, спричинене діяльністю цих підприємств;

6)  плату підприємств за використання середовища для розмі­щення відходів виробництва.

В основу діючих в Україні нормативних платежів за земельні ресурси покладено два показники: якість та місце розташування ділянки. Згідно із Законом «Про плату за землю» (1996 р.) плата за землю здійснюється у вигляді земельного податку або оренд­ної плати, яку сплачують землевласники та інші землекористува­чі. При цьому розмір земельного податку не залежить від резуль­татів господарської діяльності.

Нормативи платежів за землю диференціюються за видами сільськогосподарських угідь, типами ґрунтів, а також різняться залежно від землекористувачів. Так, нормативна ціна землі за 1 га у межах міста становить 441,9 тис. грн, у сільських населе­них пунктах — 88,3 тис., а землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони — 16,8 тис. грн за 1 га.

Платежі за водні ресурси почали впроваджуватися в практику природокористування з 1983 р. Спочатку вони мали символічний характер. Наприклад, промислові водокористувачі сплачували від 1,5 до 3 коп. за 1 м3 води, тоді як у США плата перевищувала 20 дол. Нинішні тарифи було введено в дію постановою Кабіне­ту Міністрів України в 1994 р. Критерієм для їх визначення є економічна оцінка, що враховує економічний ефект від викори­стання води як природного ресурсу в галузях економіки та її су­спільну вартість як товару, створеного за рахунок певних затрат праці.

Платежі за поверхневі води диференціюються по басейнах рі­чок і становлять від 2,02 коп./м у басейні Дунаю до 12,10 коп./м3 води, яку забирають з річок Приазов’я.

Нормативи платежів за спеціальне використання підземних вод диференціюються по областях: найнижча плата — 4,03 коп./м3 води для окремих районів Київської області, найвища — 12,60 коп./т води в районах Івано-Франківської області.

Платежі за використання води для потреб гідроенергетики єдині по території України і становлять 0,98 коп. за 100 м3 води, пропущеної через турбіни. Нормативи плати за використання вод­них ресурсів для потреб транспорту для вантажного флоту стано­влять 1,75 коп. за 1 тонно-добу експлуатації флоту, для пасажир­ського — 0,20 коп. за 1 місце/добу.

В практиці лісового господарства використовується система попенної плати (таксова вартість деревини на корені). При цьому враховуються не тільки прямі витрати на відновлення та охорону 1 м3 деревини, але й відмінність у природних умовах експлуатації лісу, тобто диференційна рента. Слід зазначити, що плата за лісо­ві ресурси в Україні має формальний характер.

Не всі лісові ресурси є платними, а діючі такси на деревину, що відпускається на пні, не відшкодовують затрат на її відтво­рення. Не відображають фактичної вартості і ціни на лісоматері­али, тому що в їх собівартості закладений низький рівень плати за деревину на пні. Плата за землі лісового фонду вноситься в складі плати за деревину, яка відпускається на пні і становить

13,4 тис. грн за 1 га.

Об’єктом плати за спеціальне використання надр при видобу­ванні корисних копалин є обсяг видобутих балансових запасів корисних копалин. Діє єдиний норматив плати за кожну одиницю видобутих балансових запасів корисних копалин у розмірі одного відсотка ціни реалізації одиниці видобутої мінеральної сировини без урахування податку на додану вартість. Для підприємств ву­гільної промисловості застосовується коригуючий коефіцієнт 0,5, а для шахт, рудників та кар’єрів, що видобувають корисні копа­лини і передають їх для переробки один одному за собівартіс­тю, —1,1.

 

15