Главная->Регіональна економіка->Содержание->6.1. Структурно трансформація національної та регіональної господарської системи

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 2)

6.1. Структурно трансформація національної та регіональної господарської системи

 

Трансформаційні зміни в економіці України є невід’єм­

ним елементом становлення ринкового типу господарювання. За­безпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємо­зв’язаними напрямами:

1)  лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних об­межень з цін, господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяль­ності;

2)  стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжно­го засобу на території країни;

3)  приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;

4)  структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове гос­подарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;

5)  створення конкурентного ринкового середовища;

6)  активна соціальна політика з метою пристосування праце­здатного населення до нових умов, соціальний захист найвразли- віших верств населення, створення передумов економічного зро­стання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується пев­ним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарсь­ких об’єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіональ­ного ринку.

Регіональні економічні системи є складно структурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язках, що визначають особливості функціо­нування національної системи господарства в цілому. Держав­ні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної еко­номіки.

Структурна трансформація економіки являє собою систему узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інсти- туційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспро­можної продукції, підвищення ефективності виробництва й ви­рішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формуван­ня багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися форму­ванням нового інституційного середовища на основі розвитку ор­ганізаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими форма­ми господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціаль­но-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протя­гом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв’язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкри­ває сутність системи виробничих відносин.

У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності — приватну та державну. Законодавством України передбачено такі організаційно-правові форми господа­рювання:

•    приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

•    підприємство, яке функціонує на основі колективної власно­сті (підприємство колективної власності);

•    комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;

•    державне підприємство, яке діє на основі державної влас­ності;

•    підприємство, засноване на змішаній формі власності (на ба­зі об’єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом [3].

Зміна структури економіки України за основними організа­ційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.

У 1992—2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підпри­ємств колективної форми власності зросла за цей період понад у З рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підпри­ємств.

Низька продуктивність виробничої діяльності більшості під­приємств державної форми власності (які сформувалися за часів адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість, інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науко­во-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтен­сивного економічного розвитку актуалізували необхідність при­скорення структурних перетворень.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об’єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істот­ного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та під­вищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

Протягом 2000—2006 рр. процеси реформування власності супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості суб’єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в

1,4  разу) та зменшенням частки підприємств державної і кому­нальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власнос­ті). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та держав­них організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а пи­тома вага комунальних підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) — 6,4 % від загальної кількості суб’єктів гос­подарювання України.

Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на пов­ну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправда­но в реаліях української економіки. Роль державної власності на сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особ­ливо актуалізується ця проблема у зв’язку з необхідністю активі­зації соціальних факторів економічного розвитку, зростання об­сягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних характеристик економічної системи провідне місце займає галу­зева структура, яка формується під впливом суспільного поділу праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв’язків між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками об­сягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю за­йнятих працівників.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображен­ням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціо­нальних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійс­нюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв’язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифіка­цію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроб­лену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяль­ності Європейського Союзу ^АСЕ, Кеу.І, шосі.7). Згідно з цим документом економічну діяльність визначено як процес вироб­ництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з вико­ристанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо. .

Структура господарства України характеризується такими особливостями:

•    високою часткою галузей, що виробляють проміжний про­дукт;

•    перевантаженням екологонебезпечними, ресурсомісткими галузями;

•    низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи ін­вестиційного оновлення виробництва;

•    технологічною неконкурентоспроможністю значної кількос­ті виробництв;

•    низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інфор­маційної інфраструктури.

Галузь господарства, згідно з визначенням КВЕД, — це діяль­ність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у пере­важно однакових або подібних видах виробничої діяльності [5]. їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі. Зокрема, за класифікацією Держкомстату України, до промисловості відне­сено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, па­ливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову ме­талургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та метало­обробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівель­них матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп’яну і комбікормову, ме­дичну, поліграфічну та інші галузі.

За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисло­вості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобут­ку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й зба­гачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість фор­мують галузі, підприємства яких переробляють сировину та ма­теріали.

Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби спо­живчого сектора економіки. Структура промислового виробниц­тва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.

Впродовж трансформаційного періоду 1990-х рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.

У загальній структурі промислового виробництва України до­мінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на за­доволення першочергових потреб населення, залишається неістот­ною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 % (його частка зменшилася протягом зазначеного періоду на 1,3 відсот­кових пункти), машинобудування — 13,7 % (питома вага зросла на 3,5 відсоткових пункти), легкої промисловості — лише 1,0 %. Поряд з тим необхідно підкреслити позитивний процес зменшен­ня частки добувної промисловості у загальній структурі промис­лового виробництва (табл, 6.1),

Таблиця 6.1

ДИНАМІКА ОБСЯГІВ РЕАЛІЗОВАНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ (РОБІТ, ПОСЛУГ) ЗА ОСНОВНИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРОМИСЛОВОСТІ У 2001—2007 рр., у %

Промисловість

2001 р.

2003 р.

2005 р.

2007 р.

У тому числі:

Добувна промисловість

9,7

7,7

8,3

7,9

Виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів

16,6

17,0

16,3

15,3

Легка промисловість

1,4

1,3

1,1

1,0

Виробництво коксу, продуктів наф­топереробки

4,9

7,4

9,4

7,3

Хімічна і нафтохімічна промисло­вість

6,0

6,4

6,4

6,1

Металургійне виробництво та вироб­ництво готових металевих виробів

18,0

20,0

22,1

22,0

Машинобудування

10,2

12,2

12,7

13,7

Виробництво і розподіл електро­енергії, газу та врди

24,8

20,4

15,9

18,2

Інші галузі

8,4

7,6

7,8

8,5

 

Таким чином, структура та обсяги промислового виробництва України характеризуються домінуванням низькотехнологічних, матеріале- й енергомістких галузей, що не відповідають ниніш­нім потребам суспільства. Серед першочергових завдань структур­ної трансформації господарського комплексу є: необхідність подаль­шого зниження частки паливно-сировинних видів діяльності та пер­вісної обробки сировини у загальному обсязі промислової проду­кції і зростання питомої ваги машинобудування й виробництва предметів споживання; зменшення ресурсо- та енергомісткості; підвищення продуктивності праці; стимулювання впровадження інновацій та технічного переоснащення підприємств; поступове зростання обсягів інвестицій у галузі економіки, орієнтовані на внутрішній ринок, які виробляють продукцію з високою часткою доданої вартості та швидким оборотом капіталу.

В Україні зберігається проблема подолання значних асиметрій між показниками промислового виробництва за регіонами, а та­кож співвідношення між максимальними та мінімальними показ­никами випуску промислової продукції на душу населення.

Об’єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил є процес формування міжгалузевих виробничих комплексів. Про­гресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням економічних взаємовідносин між галузями економіки. Міжгалузевий комплекс — це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об’єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерцій­ними та іншими зв’язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфра- структурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, ма­шинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім ча­сом цей перелік було доповнено такими комплексами: рекреацій­ний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс при­родокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжга­лузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур, їх формування об’єктивно зумовлено системою економічних зв’яз­ків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.

Територіальна структура господарства. Територіальна орга­нізація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв’язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб’єктів господарю­вання (на засадах раціонального використання природних, матері­альних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживан­ня продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. Ринкова трансформація промислових об’єктів (змі­на організаційно-правової форми господарювання, переспеціалі- зація, модернізація та ін.) інтенсифікувала відповідні зміни у те­риторіальній організації господарства. Актуалізувалася проблема оптимізації розміщення продуктивних сил країни і регіонального розвитку, з точки зору забезпечення основних життєвих потреб та всебічного розвитку населення. В регіональній системі пріори­тетного значення набувають так звані «м’які фактори»: кваліфі­кована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.

Структурні трансформації здійснюються і в регіонально­му розрізі з метою вдосконалення системи розміщення продук­тивних сил, розвитку їхньої територіальної організації. Внаслі­док цих змін формується нове співвідношення між галузями економіки регіонів, змінюються темпи їх розвитку, що в свою чергу, впливає на всі соціально-економічні процеси в регіоні. Територіальна структура господарства характеризує певні спів­відношення між різними утвореннями виробничої, інфраструк- турної, соціальної сфер, а також систему взаємозв’язків між ни­ми. Її можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населен­ня, виробничих та обслуговуючих структур, соціальної інфра­структури.

Головними елементами територіальної структури господарст­ва виступають: економічні райони, підрайони, локальні виробни­чі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інфор­маційними, господарськими чи іншими взаємозв’язками.

Основні напрями вдосконалення територіальної структури по­лягають у:

•    зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних вироб­ничих фондів;

•    трансформації структурних характеристик на користь соціаль­но орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;

•    формуванні нових структурних елементів інноваційної спря­мованості (технопарки, технополіси);

•    підвищенні адаптаційних можливостей територіальних струк­тур щодо зміни кон’юнктури товарного ринку.

 

9