Главная->Регіональна економіка->Содержание->5.5. Інноваційно-інвестиційний потенціал

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 2)

5.5. Інноваційно-інвестиційний потенціал

 

Складний період ринкових трансформацій в економіці України та глибока економічна криза, що виникла внаслідок за­тяжного періоду структурних перетворень у господарському комплексі, значні негативні наслідки цієї кризи й реальна загро­за її перетворення в потужний дезінтегруючий фактор розвитку регіонів України — все це закономірно ставить питання про шляхи подолання кризових проявів у соціальній та економічній сферах.

Науково доведено, що економічна криза та депресія можуть бути подоланими впровадженням нових технологій, що ство­рюють нові виробничі можливості, освоєння яких забезпечує перехід до зростання. Комерційне застосування нових, продук­тивніших технологій, які істотно змінюють обсяги та якість ви­робництва тй споживання, є головним чинником економічного зростання за умови належної інвестиційної підтримки їх упро­вадження. Науково-технічний прогрес як фактор економічного розвитку все частіше пов’язується з поняттям інноваційного процесу. Це унікальний процес, що об’єднує науку, техніку, економіку, підприємництво і менеджмент. Він полягає в отри­манні новації та простягається від зародження ідеї до її комер­ційної реалізації.

Визначення суті поняття «інновація» полягає у з’ясуванні йо­го зв’язку з поняттям «новація». Під новацією розуміється дещо нове, близьке до поняття винаходу. Інновація відповідно до загаль­ноприйнятого визначення — це процес розробки, освоєння, екс­плуатації й використання виробничо-економічного та соціально- організаційного потенціалу, що становить основу новації. Разом з тим, між заявленням новації та перетворенням її в інновацію іс­нує значний проміжок часу.

Основні стадії процесу інноваційного розвитку (інноваційного процесу) мають наступний вигляд:

•   досягнення фундаментальної науки;

•   прикладні дослідження;

•   конструкторські розробки;

•   впровадження (первинне освоєння);

•   широке впровадження (власне розповсюдження інновацій);

•   використання нововведень;

•   старіння інновацій.

Нині в Україні під інновацією розуміють введення у вживан­ня будь-якого нового або значно вдосконаленого продукту (то­вару, послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи ново­го організаційного методу в діяльності підприємства, організації робочих місць або зовнішніх зв’язків. Відповідно інноваційна продукція є новою чи значно вдосконаленою в частині її влас­тивостей або способів використання. Новими продуктами вва­жаються товари та послуги, що суттєво відрізняються своїми характеристиками або призначенням від продуктів, які виготов­лялися підприємством раніше. Значне поліпшення може бути досягнуто за рахунок змін у матеріалах, компонентах та інших характеристиках виробів, що покращують їх властивості. Сюди включаються вдосконалення технічних характеристик, компо­нентів і матеріалів, вбудованого програмного забезпечення та інших функціональних характеристик [24, с. 238]. При цьому інноваційна продукція стає новою як для ринку, так і для під­приємства.

Визначальною умовою формування банку новацій є об’єм ін­вестицій у сферу науково-технічної діяльності та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інновацій­них процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає, сягаючи в багатьох з них 3 % ВВП. На підтримку науково-технічного комплексу країни слід виділяти, як показує світовий досвід, не менше 1 % ВВП. В іншому випад­ку відбувається розвал і втрата науково-технічного потенціалу. У високорозвинутих країнах світу частка фінансування науки скла­дає: в Японії — 3 %, Німеччині — 2,8, США — 2,75, Швеції — 2,

6,   у Франції — 2, 4 %, причому частка держави в цих витратах становить у середньому 35—40 %. Цілком зрозуміло, що в умо­вах глобальної економічної конкуренції виграють ті країни, які забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень та нау­ково-технічного прогресу.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють не­обхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впли­ву на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної ак­тивності.

Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні Украї­ни передбачає свої особливості, зумовлені наступними факто­рами:

•    економічний простір України — досить різноманітний і складний;

•    території регіонів України є неоднорідними не тільки за за­безпеченістю ресурсами, але й за рівнем і типом господарського та соціального освоєння;

•    галузева й, особливо, територіальна структури господарства регіонів досить інерційні, для їх трансформації необхідний три­валий час та масштабні інвестиції;

•    різноманітні фактори впливають на підприємництво не зок­рема, а в комплексі: стримуючий вплив на підприємництво одних факторів може компенсуватися дією інших.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного по­тенціалу регіонів з урахуванням вищеназваних факторів полягає в тому, що їх вкрай важко «виміряти». Залежно від різноманіт­них факторів (з урахуванням об’ємів капітальних інвестицій) можна виділити декілька груп регіонів. До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом, досить високою економіч­ною активністю та темпами формування нових економічних структур можна віднести Центральний економічний район (за­гальний об’єм інвестицій в основний капітал у 2007 р. склав по­над 55 млн грн, а в розрахунку на одну особу — 8 тис. грн), До­нецький (відповідно — 27 млн грн та 4 тис. грн), Придні­провський район (відповідно — 24 млн і 3,4 тис. грн). До еко­номічних районів, що мають менш сприятливий інвестиційний клімат, невисоку ділову активність та характеризуються серед­німи й низькими темпами економічних перетворень і форму­ванням нових економічних структур, належать більшість регіо­нів України. Наприклад, середні показники об’ємів капітальних інвестицій мають Східний та Причорноморський економічні райони, а найнижчі — Карпатський, Поліський і Подільсь­кий райони, де інвестиції в основний капітал становлять від 17 млн грн у Карпатському районі до 9 млн, грн у Подільському районі (в розрахунку на одну особу цей показник дорівнює від­повідно 2,7 тис. і 2,2 тис. грн).

Середній або нижче середнього показники інвестиційної при­вабливість значної частини регіонів України свідчить про тяжкий стан в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відоб­ражає їх велику територіальну диференціацію. Звідси виходить, що інноваційно-інвестиційна політика держави для різних регіо­нів також має бути диференційованою. В першу чергу, вона по­винна сприяти зменшенню розривів у рівнях розвитку продуктив­них сил регіонів, створенню сприятливіших умов для соціально- економічних перетворень. Крім того, підтримка наукових дослі­джень та розробок також є складовою державної інноваційно- інвестиційної політики. З одного боку, держава має забезпечува­ти свободу наукового пошуку, а з іншого, державні структури орієнтують сферу науково-технічних розробок на виробництво продукції та послуг, які можуть бути придатними для практично­го використання, комерціалізації. При цьому вона сприяє раціо­нальному розміщенню науково-технічного й інноваційного по­тенціалу. У країнах, де впроваджується активна інноваційно- інвестиційна політика, центральні державні структури спрямо­вують зусилля на вирівнювання умов розповсюдження інновацій по території країни, а місцева влада покликана сприяти найпов­нішій реалізації інноваційних ресурсів регіонів шляхом різних регіональних преференцій (податкових пільг та ін.), морального заохочення інноваторів, забезпечення їхнього соціального захис­ту тощо. Водночас держава в межах обраної загальноекономічної та інноваційної стратегії стимулює міжнародний трансферт ново­введень.

За умови обмеженості ресурсів, які суспільство і держава мо­жуть виділити на розвиток науки, техніки та інновацій, виникає проблема визначення державних пріоритетів у цій галузі. Пріо­ритетні напрями розвитку науки та техніки — тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнен­ня поточних й перспективних цілей соціально-економічного та науково-технічного розвитку. Вони формуються під впливом, перш за все, національних соціально-економічних пріоритетів, політичних, екологічних та інших факторів.

До числа найважливіших пріоритетних напрямів розвитку на­уки та техніки в Україні слід віднести нові виробничі технології, нові матеріали і хімічні продукти, інформаційні технології та електроніку, транспорт, енергетику, екологію й раціональне при­родокористування, їх реалізація пов’язана з формуванням та

здійсненням державних і регіональних науково-технічних про­грам, програм державних наукових центрів.

Практичними формами реалізації державних пріоритетів в ін­новаційній сфері є цільові державні науково-дослідні інститути, лабораторії, центри, державні замовлення на проведення відповід­них науково-дослідних робіт, бюджетне фінансування розповсю­дження нововведень, датування виробництва й споживання інно­ваційної продукції та послуг.

Суттєвий елемент прямої підтримки інноваційних процесів — формування державної інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережу центрів розповсюдження нововведень і консультаційних центрів, що надають ділові послуги інновато- рам, наприклад, у формуванні ринку інновацій (інформація в державних виданнях, виставки, біржі, ярмарки та ін.). Державні органи мають здійснювати моніторинг та прогнозування іннова­ційних процесів у країні й за кордоном, а також пошук ефектив­них передових технологій для широкого впровадження. Практич­но такі заходи також можуть бути реалізованими через створення регіональних центрів інноваційного розвитку, технопарків, біз- нес-інкубаторів, територіальних кластерів, інноваційно-техноло­гічних центрів тощо.

 

 

 

7