Главная->Регіональна економіка->Содержание->6.2.9. Соціальний комплекс

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 2)

6.2.9. Соціальний комплекс

 

Соціальна сфера, виробляючи різноманітні послуги, сприяє розвитку людської особистості. Головна її функція — під­тримка трудових та соціальних здібностей кожної людини в ме­жах суспільно необхідних кількісних і якісних норм шляхом за­доволення духовних потреб, підвищення загальноосвітнього і професійного рівня населення та поліпшення його здоров’я (табл. 6.11).

Функціонування соціальної сфери сприяє вдосконаленню струк­тури трудових ресурсів, піднесенню їх культурно-технічного та професійного рівня, прискоренню темпів науково-технічного прогресу, зростанню продуктивності праці.

Чим більше людина в повсякденному житті використовує ре­чей, які забезпечують їй комфорт, гігієну та зміцнення здоров’я, тим вища якість життя. Стан матеріально-побутового комплексу соціальної сфери наведено в табл. 6.11. Тому розвиток соціальної сфери є необхідною умовою перетворення соціальної активності у важливий ресурс економічного зростання.

Таблиця 6.11

СТАН МАТЕРІАЛЬНО-ПОБУТОВОГО КОМПЛЕКСУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

 

2005 р.

2006 р.

2007 р.

Житлові умови населення у середньому на одного жителя, м2

22,0

22,2

22,5

Житлові умови населення у середньому на одного міського жителя, м

20,8

20,9

21,2

Житлові умови населення у середньому на одного сільського жителя, м

24,6

25,0

25,4

Обсяги послуг, наданих населенню, млрд грн

27,4

33,3

43,3

Обіг роздрібної торгівлі, млрд грн

174,4

237,8

325,1

Обіг ресторанного господарства, млрд грн

7,5

9,1

11,7

Роздрібний товарообіг підприємств, млрд грн

94,3

130,0

178,2

 

Соціальний комплекс охоплює соціальну сферу (сферу по­слуг) і виробництво товарів народного споживання (насамперед, легку промисловість). Соціальна сфера складається з двох ком­понентів: соціально-культурного та матеріально-побутового. До першого компонента входять: охорона здоров’я, фізична культу­ра і спорт, соціальне забезпечення, освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування; до другого — роздрібна торгів­ля, громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-комунальне господарство.

Житлово-комунальне господарство. Рівень забезпеченості на­селення житлом залежить передусім від масштабів уведення в експлуатацію житлових будинків. У регіональному розрізі спо­стерігаються значні відмінності як у містах, так і в селах. Так, найвищу забезпеченість населення житловою площею в Україні має Київська область.

В житлово-комунальній сфері ще існує багато проблем, які потребують негайного вирішення. Серед них — підвищення тем­пів житлового будівництва та забезпечення населення житлом. Актуальна проблема полягає в якості житлового фонду сільських населених пунктів, які за всіма параметрами є значно гіршими за міські. Комунальна інфраструктура зношена на 60 %. В аварій­ному стані знаходиться 33 % мереж водопостачання, 18 % тепло­вих мереж. Усе це вимагає нових підходів до розвитку житлово- комунальної інфраструктури, формування нової житлової полі­тики.

Поліпшенню житлового забезпечення сприятиме і всебічне стимулювання розвитку нового індивідуального та комерційного житлового будівництва, впровадження нових форм управління житлом, заснованих на колективній власності мешканців.

Побутове обслуговування населення спрямовано на задово­лення його матеріальних потреб, на економію коштів громадян за рахунок продовження терміну служби побутових речей та пред­метів домашнього вжитку. У його розвитку спостерігається не- збалансованість попиту і пропозиції. Видова структура послуг не відповідає функціональному призначенню галузі. Розв’язання цих проблем можливе лише за умов економічного зростання, під­вищення грошових доходів населення, збільшення його попиту на товари й послуги. Спостерігається необгрунтована і всезрос- таюча диференціація рівня побутового обслуговування як між мі­стами та селами, так і в регіональному аспекті. Особливої уваги заслуговує активізація роботи в регіонах з відродженням сільсь­кої служби побуту за рахунок нового будівництва, а також «роз­консервації» свого часу закритих побутових підприємств.

Усуненню незбалансованості структурно-асортиментного по­питу та пропозиції побутових послуг, підвищенню сервісу в цій сфері діяльності сприятиме активне впровадження нових форм і методів обслуговування (приймання замовлень по телефону і вдома, доставка замовлень додому, ремонт побутової техніки). З цією метою слід відродити й створити у середніх і малих міс­тах, районних центрах, великих селах компактні приймальні пун­кти, підприємства побутового обслуговування з необхідною ме­режею приймальних пунктів.

Важливу роль у соціальному обслуговуванні населення віді­грає торгівля і громадське харчування. Торгівля виконує різно­манітні функції, основними з яких є: доведення вироблених то­варів до споживачів; зміна форм вартості з товарної на грошову; задоволення потреб населення у продуктах харчування, товарах тривалого користування; надання торговельних послуг покуп­цям тощо. Основний показник розвитку торгівлі — роздрібний товарообіг, який здійснюється через роздрібну торговельну ме­режу.

Подальший розвиток торгівлі спрямований на підвищен­ня ефективності, якості торговельного обслуговування, рента­бельності торговельних підприємств. Цьому мають сприяти концентрація і спеціалізація з урахуванням різних організацій­но-правових форм функціонування таких підприємств. Важли­вою проблемою у торговельному обслуговуванні є забезпечен­ня доступності об’єктів торгівлі. Тому поряд з будівництвом великих підприємств повинні активного розвиватися малі під­приємства (малий бізнес), максимально наближені до спожи­вачів, здатні враховувати індивідуальні потреби, кон’юнктурні зміни, підвищувати якість торговельного обслуговування на­селення.

З удосконаленням транспортного обслуговування в Україні, зміцненням матеріально-технічної бази торгівлі набувають подаль­шого розвитку такі форми обслуговування населення, як достав­ка товарів за попереднім замовленням їх інтернетне обслугову­вання.

Громадське харчування охоплює діяльність ресторанів, кафе, барів, їдалень і має великі економічні можливості для розвитку малого й середнього бізнесу. Тому останнім часом розширюється їх мережа, особливо у великих містах.

Ще одним сегментом соціальної сфери є соціально-культурний, тобто той, що об’єднує галузі, які формують людський капітал. Його основу складає освіта. Це сфера, яка забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення, а галузі господарст­ва країни — кадрами. Освіта виступає важливим елементом від­творення робочої сили.

Основним видом навчальних закладів в Україні є середня за­гальноосвітня школа. На початок 2008 р. в Україні функціонува­ло понад 21 тис. денних загальноосвітніх навчальних закладів, де навчалося 4,9 млн учнів. Поступово збільшується мережа на­вчальних закладів нового типу — гімназій, ліцеїв, коледжів. Акту­альною сьогодні є оптимізація мережі шкіл в Україні, бо в деяких сільських школах на одного вчителя припадає максимум п’ять— шість школярів.

Кількість професійно-технічних училищ в Україні у 2007 р. становила 1022, контингент яких перевищує 454 тис. чол. Дві третини учнів поряд з професією здобувають загальну середню освіту.

У 2007/2008 навчальному році функціонували 553 вищих на­вчальних заклади І—II та 351 — III—IV рівнів акредитації відпо­відно до контингента студентів 0,4 млн і 2,4 млн чол. Вищі на­вчальні заклади представлені різними рівнями акредитації та формами власності (державна й недержавна), формами навчання (денна, вечірня, заочна, екстернативна), освітньо-кваліфікацій­ними рівнями (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, ма­гістр) і галузями знань. Структура підготовки кадрів і надалі адаптуватиметься до потреб соціально орієнтованої ринкової економіки.                                         .

У перспективі необхідно розробити та реалізувати маркетин­гову стратегію кадрового ринку в системі «доступ — навчання — розподіл — працевлаштування» з урахуванням джерел фінансу­вання; впровадити механізм економічного стимулювання підпри­ємств, які створюють і бронюють робочі місця для молодих фахів­ців; посилити відповідальність підприємств, установ, організацій за забезпечення соціально-побутових умов для молодих фахівців, у тому числі в сільській місцевості.

Особлива увага у перспективі має бути спрямована на забез­печення доступності навчання обдарованої молоді через систему державної підтримки, що сприятиме забезпеченню країни висо­кокваліфікованими кадрами. Державне замовлення, в першу чер­гу, повинно бути спрямоване на кадрове забезпечення національ­них, державних, галузевих програм.

Важливою галуззю соціального комплексу є культура, яка представлена клубними та бібліотечними закладами, кінотеатра­ми і залами з кіноустановками, музеями, театрами, концертними організаціями. В 2007 р. в Україні налічувалося майже 18,9 тис. закладів культури клубного типу, в тому числі 138 театрів, 458 музеїв, а також 20,8 тис. бібліотек, близько 3 тис. демонстраторів фільмів. Культура вже не одне десятиліття фінансується за, так званим, залишковим принципом. У результаті суттєво погірши­лася її матеріально-технічна база. Все це негативно позначається на рівні обслуговування населення, на культурно-дозвільній по­ведінці населення.

Подальшого розвитку та вдосконалення, у тому числі струк­турного, потребують заклади культури та мистецтв. Значна час­тина музеїв знаходиться у незадовільному стані, зокрема більше половини їх потребує капітального ремонту. Не вистачає музей­них площ для демонстрації фондів.

Потребує розв’язання і проблема невідповідності між пропо­нованою моделлю діяльності закладів культури та рівнем сучас­них вимог людей, які сприяли б залученню основної частки меш­канців міських і сільських поселень до послуг бібліотек, клубів, установ кіномережі, театрів та музеїв. Цьому має сприяти і по­ліпшення забезпеченості закладів культури комп’ютерами, елек­тронними каталогами, відео- та телезалами, звукозаписом, фоно-, відео-, фільмо-іпотеками, мікрофільмами, обладнанням для фо­токопіювання, вентиляторами, кондиціонерами тощо.

Охорона здоров’я включає лікувальні, лікувально-профілак­тичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. В Україні налічується 2,8 тис. лікарняних закладів, які, в свою чергу, поділяються на спеціалізовані — туберкульозні, інфекцій­ні, для інвалідів Великої Вітчизняної війни та територіально- дільничі — районні, міські, обласні, республіканські. Лікувально- профілактичні заклади, що використовуються медичними інсти­тутами для підготовки лікарів або медичними науково-дослід­ними інститутами (НДІ) з науковою метою, називають клініками. Вони можуть входити до складу медичних вузів або до науково- дослідних інститутів. У 2007 р. в них було розгорнуто 440 тис. ліжок.

У сільській місцевості основними медичними закладами є фельдшерсько-акушерські пункти (ФАП). Останнім часом тут швидко зростає мережа лікарських амбулаторій, де на відміну від ФАП тут працюють не тільки середні медичні працівники, але й лікарі.

Зміцненню здоров’я населення служить і мережа санаторно- курортних закладів. Нині в Україні налічується 642 санаторії та пансіонати з лікування і понад 2000 баз відпочинку. У санаторіях і закладах відпочинку лікувалося й відпочивало у 2007 р. 3,5 млн громадян.

Основу виробництва товарів народного споживання складає легка промисловість — галузь промисловості, підприємства якої виробляють переважно предмети масового споживання. Крім то­варів народного споживання (тканин, трикотажних і швейних ви­робів, взуття, шкіргалантерейних виробів тощо), легка промисло­вість випускає засоби виробництва: бавовну-волокно, льоново­локно, шовк-сирець, шкіру та іншу сировину. Підприємства лег­кої промисловості виготовляють продукцію з рослинної (бавовна, льон, коноплі, кенаф), тваринної (вовна й шкіра), хімічної (хіміч­не або штучне волокно, штучна шкіра тощо) сировини. Товари, які виробляє легка промисловість, належать до непродовольчих товарів народного споживання. Виробництво основної номенкла­тури продукції легкої промисловості наведено в табл. 6.12.

Таблиця 6.12

ВИРОБНИЦТВО ОСНОВНОЇ НОМЕНКЛАТУРИ ПРОДУКЦІЇ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

 

2005 р.

2006 р.

2007 р.

Тканини — всього млн, м2

113,5

99,9

114,3

у тому числі:

 

 

 

бавовняні

53,0

42,7

52,1

лляні

8,3

8,1

7,0

з хімічних волокон

2,0

1,8

1,6

Светри, джемпери, пуловери, жилети та ана­

 

 

 

логічні трикотажні вироби машинного чи руч­ного в’язання, млн шт.

 

 

 

5,0

4,8

3,8

Одяг верхній трикотажний, млн шт.

4,5

6,9

4,2

Костюми чоловічі та хлопчачі, тис. шт.

1608

1344

1107

Костюми жіночі і дівчачі, тис. шт.

893

730

524

Білизна постільна, млн шт.

12,0

13,3

16,1

Взуття, млн пар

20,5

21,2

22,5

 

Основною галуззю легкої промисловості є текстильна проми­словість, підприємства якої розміщені в усіх областях України і котра поділяється на бавовняну, вовняну, лляну й шовкову про­мисловість.

Бавовняна промисловість. Підприємства бавовняної промис­ловості розміщені в 19 з 25 областей України. Вони виробляють понад 45 % усіх тканин країни й орієнтовані переважно на імпор­тну сировину. Найбільші підприємства бавовняної промисловості розміщені в Херсоні, Тернополі, Донецьку, Нововолинську, Пол­таві, Нікополі, Києві, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та ін.

Вовняна промисловість розміщена в 14 областях України й орієнтована на споживача. Серед підприємств з виробництва вов­няної пряжі та тканин найбільші розташовані у Чернігові, Сумах, Дунаївцях, Богу славі, Луганську, Кривому Розі, Харкові, Одесі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах.

Шовкова промисловість України використовує переважно хі­мічні волокна. Її підприємства розміщені, як правило, біля сиро­винної бази — Києва, Луцька, Черкас, Лисичанська.

Лляна промисловість України повністю орієнтується на вітчиз­няну сировину та складається з виробництва лляної пряжі і тканин. Її підприємства — льонопереробні заводи розміщені у Волинсь­кій, Житомирській, Івано-Франківській, Рівненській областях та у м. Києві. Переробка льоноволокна на пряжу та тканини зосере­джена переважно на льонокомбінатах у Рівному і Житомирі.

Трикотажна промисловість випускає товари народного спо­живання у вигляді готових виробів. Для її розміщення характерне наближення виробництва до споживачів. Підприємства цієї про­мисловості розташовані у великих містах усіх областей України, крім Волинської.

Швейна промисловість відноситься до найбільш трудомістких підгалузей легкої промисловості. Її підприємства орієнтуються на споживача і тому зосереджені по всій території країни, майже в усіх районних і обласних центрах та у великих містах.

Шкіряна промисловість цілком орієнтується на вітчизняну сировину. Основною сировиною для неї є натуральні шкіри. Про­те останнім часом широкого використання у виробництві набули штучні та синтетичні шкіри. Шкіряні підприємства розташовані як у великих, так і в малих містах.

Взуттєва промисловість орієнтується на споживача. Вона випускає валяльне, фетрове, гумове взуття, з верхом з натураль­ної шкіри та текстилю, штучної шкіри й інше взуття різних видів та призначення. Підприємства з виробництва взуття розміщені в кожній області України. Найбільшими виробниками є підприємс­тва Києва, Львова, Сумської, Житомирської та Дніпропетровсь­кої областей.

Хутряна промисловість складається з виробництва натураль­ного і штучного хутра, а також хутряних виробів. Її підприємства зосереджені в усіх областях України, крім Луганської та Сумської.

Обсяги виробництва вітчизняних товарів легкої промисловос­ті є недостатніми. Тому сучасні потреби населення країни забез­печуються переважно за рахунок імпортних товарів.

Загальна економічна криза в Україні спричинила проблеми, що виникли внаслідок тривалого спаду виробництва. Це зумови­ло втрату позицій легкої промисловості на внутрішньому ринку. Підприємства галузі не забезпечують випуск конкурентоспромо­жної продукції.

Типовими для більшості українських підприємств легкої про­мисловості є такі проблеми:

—   скорочення та утримання на низькому рівні обсягів випус­ку продукції;  ,

—   незахищеність внутрішнього споживчого ринку від неконт- рольованого припливу в Україну дешевих і переважно неякісних товарів народного споживання, зокрема продукції легкої промис­ловості з Туреччини, Польщі, Кореї, Китаю та інших країн;

—   втрата традиційних ринків збуту;

—   відсутність у підприємств, населення, держави коштів на інвестування;

—   труднощі з одержанням кредитів;

—   постійна нестача власних обігових коштів у підприємств унаслідок безконтрольного зростання цін на енергоносії, устат­кування, первинну сировину й матеріали;

—   дефіцит стратегічно важливих для галузі видів сировини у результаті порушення зв’язків з постачання сировини та матеріалів і невизначеність питань з розвитку вітчизняної сировинної бази;

—   несвоєчасна сертифікація продукції;

—   залишки готової продукції на складі;

—   значна кількість у галузі бартерних операцій;

—   високий рівень податкового тиску (зокрема, великий пода­ток на прибуток підприємств);

—   нестабільність у законотворенні і велика кількість норма­тивно-правових актів, їх недосконалість та суперечливість.

Для вирішення галузевих проблем, стабілізації та динамічного розвитку легкої промисловості необхідна її державна підтримка. Легка промисловість має всі передумови для подальшого збіль­шення обсягів, підвищення якості й конкурентоспроможності продукції завдяки наявності власних сировинних ресурсів, вироб­ничого, науково-технічного і кадрового потенціалу, хоча докорін­на модернізація галузі потребує значних витрат. Тому тут потріб­ні протекціоністські державні заходи для залучення іноземних інвестицій у галузь.

Перспективним напрямом розвитку галузі є збільшення обся­гів виробництва та розширення асортименту товарів згідно з по­требами суспільства. Задоволення потреб внутрішнього ринку можливе шляхом стабілізації та нарощування виробництва всіх підгалузей легкої промисловості і, в першу чергу, виробництва текстильної й хутряної продукції, взуття та шкіряно-галанте­рейних виробів, натуральних і штучних шкір, високоякісних тка­нин, розширення виробництва імпортно-замінної продукції.

 

19