Главная->Регіональна економіка->Содержание->6.2.6. Агропромисловий комплекс

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 2)

6.2.6. Агропромисловий комплекс

 

Агропромисловий комплекс (АПК) — один з найсклад­ніших багатогалузевих комплексів в економіці України. Він включає в себе численні підприємства й організації різних галу­зей господарства, які в тісному інтеграційному взаємозв’язку

здійснюють виробництво і заготівлю сільськогосподарської про­дукції, її транспортування, переробку, зберігання і реалізацію. Основними функціями цього комплексу є забезпечення населен­ня продуктами харчування, а промисловість — сировиною, фор­мування експортного потенціалу країни та її регіонів. На його ча­стку припадає майже ЗО % національного доходу України та близько 25 % усіх працюючих.

АПК поділяється на п’ять ланок, від гармонійності поєднання яких залежить ефективність функціонування всього комплексу. До них входять:

1)  виробництво засобів виробництва для АПК (сільськогоспо­дарське машинобудування, тракторобудування, випуск облад­нання для тваринницьких комплексів і переробних підприємств, спеціалізованих транспортних засобів, мінеральних добрив, гер­біцидів та пестицидів, комбікормова промисловість тощо);

2)  сільське господарство як сировинна база АПК;

3)  переробна промисловість, яка включає, перш за все, підпри­ємства харчової промисловості, що переробляють виключно про­дукцію сільського господарства, та низку підприємств легкої промисловості, здійснюючих первинну переробку вовни, льону, бавовни, шовку і шкіри;

4)  виробнича інфраструктура, яка забезпечує підприємства про­відних ланок АПК паливом, електроенергією, спеціалізованим транспортом, будівельною індустрією, складськими приміщен­нями з холодильним обладнанням, а також охоплює магістральні та розподільчі канали для зрошення;

5)  соціальна інфраструктура, яка забезпечує населення, зайня­те в галузях АПК, житлом, побутовими послугами, дошкільними та шкільними закладами, підготовкою кадрів у середніх спеціаль­них і вищих навчальних закладах, медичними закладами, а також включає спеціальні науково-дослідні інститути тощо.

На жаль, останнім часом відбулося значне зменшення рівня роз­витку та розбалансування всіх ланок АПК України. Зокрема, ско­ротилося виробництво вітчизняних сільськогосподарських машин (тракторних плугів, сівалок, комбайнів та ін.), тракторів та незнач­ною мірою мінеральних добрив. Це пов’язано переважно з фінан­совою неспроможністю дрібнотоварних сільськогосподарських під­приємств, які є основними формами територіальної організації сільського господарства, здійснювати інвестування цих виробництв в Україні. Потреби в сільськогосподарській техніці задовольняють­ся переважно за рахунок її імпорту. Мінеральні добрива через від­сутність попиту на вітчизняному ринку поставляються на експорт.

На сьогоднішній день ні кількість тракторів (187 тис. одиниць у 2007 р. проти 495 тис. одиниць у 1990 р.), ні зернозбиральних комбайнів (відповідно 41 тис. проти 107 тис.), ні вантажних ав­томобілів (122 тис. проти 296 тис.) не відповідають потребам АПК для його ефективного функціонування, незважаючи на те, що Україна має всі можливості значно збільшити виробництво цих машин.

В сільському господарстві країни нині виробляється понад 65 % продукції АПК та зайнята значна частка працівників (до 70 % працюючих). За обсягами виробництва продукції провідною галуззю сільського господарства України є рослинництво, яке дає 56 % загальних обсягів його продукції. А частка тваринництва становить 44 %.

Основним засобом виробництва і предметом праці в сільсь­кому господарстві є земля. Земельний фонд України складає

60,3  млн га у тому числі 41,8 млн га (69,3 %) становлять сільсь­когосподарські угіддя. В їх структурі виділяються рілля (32,55 млн га, або 53,9 % площі земельного фонду), пасовища (9,2 %), сіножаті (4,0 %), решта — багаторічні насадження і пе­релоги (відповідно 1,5 та 0,6 %). За площею орних земель Украї­на входить в десятку найбільших країн світу. Завдяки цьому і ви­сокій якості чорноземних грунтів, вартість її земельного фонду становить майже 19 % від відповідного сумарного показника країн СНД. Найвища розораність характерна для деяких областей лісостепу (Вінницької, Хмельницької, Черкаської, Кіровоградсь­кої та Полтавської), де вона сягає до 90 %, і степу (Одеської, Ми­колаївської та Херсонської областей) — до 95 %..Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. Останнім часом унаслідок еконо­мічної кризи площі під сільськогосподарськими культурами знач­но зменшилися.

За 1990—2007 рр. в АПК, зокрема, в сільському господарстві, відбулися кардинальні зміни, пов’язані з реформою всього ком­плексу. Перехід до ринкової системи господарювання зумовив трансформаційні процеси в АПК, які спричинили суттєві зміни в його розвитку і територіальній організації. Відбулися значні змі­ни у формах та структурі власності на землю, способах господа­рювання, створилися умови для приватної ініціативи в сільсько­му господарстві і закладаються основи переходу до агропродо- вольчого ринку. Здійснюється капіталізація сільського господар­ства, яка проявляється у формуванні численних приватних під­приємств. Основними організаційно-правовими формами госпо-

дарювання є сільськогосподарські підприємства, представлені державними, комунальними та приватними господарствами. В 2007 р. кількість цих підприємств становила понад 58 тис. оди­ниць, серед яких майже 75 % — фермерські господарства; близь­ко 13 % — господарські товариства, понад 7 % — приватні під­приємства й менша кількість виробничих кооперативів, держав­них підприємств, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств. Провідне місце в загальній кількості всіх сільськогосподарських підприємств складають фермерські гос­подарства, але ефективність їх функціонування ще досить низька. В 2007 р. вони виробляли менше 14,0 % продукції рослинництва- та лише 4,0 % тваринництва.

Основна частка сільськогосподарської продукції в 2007 р. ви­роблялася в численних індивідуальних господарствах населення (60,1 %), у тому числі 58,5 % продукції рослинництва (особливо картоплі, овочів) та 62,1 % — тваринництва (зокрема, молока і м’яса). Висока питома вага у виробництві сільськогосподарської продукції низькорентабельних дрібнотоварних господарств пока­зує низьку ефективність сучасного сільського господарства України і потребує негайних заходів з боку держави щодо рефор­мування його територіальної організації. Такими формами тери­торіальної організації можуть бути сільськогосподарські коопе­ративи, де можливе виконання законів концентрації, економії ча­су, вартості, підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва. Не виключаються інші форми, за допомогою яких забезпечуються ефективність і конкурентоспроможність сільсь­когосподарського виробництва.

Внаслідок агропромислової інтеграції формуються сучасні форми територіальної організації АПК, серед яких виділяються агрохолдінги та агропромислові комбінати, де поєднуються ви­робництво і переробка сільськогосподарської продукції та дове­дення її до споживача.

У сільському господарстві України протягом 1991—2007 рр. відбулося значне скорочення обсягів виробництва. В 2007 р. ви­робництво сільськогосподарської продукції склало лише 61 % до рівня 1990 р., у тому числі продукції рослинництва — близько 75 %, а тваринництва — 49 %. У регіональному відношенні цей процес має суттєві відмінності. Найбільший спад спостерігався в областях з найменш сприятливими агрокліматичними умовами для розвитку сільського господарства (у Волинській, Рівненській, Івано-Франківській, Закарпатській, Чернівецькій, Миколаївській та Луганській областях).

В регіонах із сприятливими та відносно стабільними природ­но-кліматичними умовами (центральні області й Поділля), а та­кож у регіонах потужного ринку збуту у великих містах (Донбас, Придніпров’я, Київська, Харківська, Одеська та Львівська облас­ті) спад виробництва сільськогосподарської продукції був менш значний.

Спеціалізовані агропромислові комплекси. У складі інтеграль­них (багатогалузевих) агропромислових комплексів формуються спеціалізовані АПК, які включають усі підприємства й організа­ції, інтегровані по вертикалі з метою виробництва, заготівлі, транспортування, переробки, зберігання і реалізації одного виду сільськогосподарської продукції на ринку товарів. Основу фор­мування спеціалізованих АПК становлять агропромислові цикли. Серед спеціалізованих АПК рослинницького напряму виокрем­люють: зернопродуктовий, цукробуряковий, олійножиропродук- товий, плодоовочеконсервний, картоплепродуктовий, виногра- дарсько-винопродуктовий, ефіроолійнопродуктовий, тютюново- продуктовий, льонопродуктовий та ін.; серед тваринницьких — м’ясопродуктовий, молокопродуктовий, птахопродуктовий, ри- бопродуктовий (за умови, що рибу виловлюють у ставках, озерах, водосховищах).

Зернопродуктовий (хлібопродуктовий) АПК — один з найваж­ливіших комплексів, який є основою функціонування продоволь­чого комплексу та базою виробництва кормів для тваринництва і формує національну продовольчу безпеку країни. Агропромис­ловий цикл комплексу утворює сільське господарство, зокрема, виробництво зерна, елеватори для його зберігання, борошно­мельні та хлібопекарські підприємства, які здійснюють виробни­цтво кінцевої готової продукції — хлібобулочних і кондитерсь­ких виробів.

У комплексі розвинуті всі ланки: виробництво засобів вироб­ництва (виробництво зернозбиральних комбайнів, обладнання для елеваторів, зерносховища, млини, комбікормові заводи, зер­ноочисні машини тощо) та сільськогосподарські підприємства.

Провідне місце в структурі комплексу належить зерновому гос­подарству, яке займає 58 % посівних площ. У 2007 р. зернові да­вали 29,3 % вартості продукції рослинництва. Валове виробницт­во зерна за період з 1990 по 2007 р. коливалося з 20,2 млн т у 1990 р. до 52 млн т у 2008 р. Найбільші обсяги виробництва зерна (понад 1,5 млн т у кожному) мають регіони, які знаходяться в Степовій і Лісостеповій зонах: Полтавська, Харківська, Черкась­ка, Київська, Чернігівська, Дніпропетровська та Вінницька обла­сті. Значні обсяги зерна (понад 1 млн т) виробляють також Доне­цька, Запорізька, Кіровоградська, Одеська, Сумська, Тернопіль­ська та Хмельницька області. Основними продовольчими зерно­вими культурами в Україні є: озима пшениця, жито, гречка, го­рох, просо і рис. Близько 40 % валової продукції зернових скла­дають фуражні культури: ячмінь, кукурудза, овес, просо та ін.

Борошномельна та круп’яна промисловість орієнтується як на споживчий ринок, так і на місця зберігання зерна. Борошномельну промисловість представляють 150 підприємств. Ринковий попит на хліб та інші продукти переробки зерна є стабільним у містах і селах. Тому борошномельні підприємства орієнтуються на ринки збуту готової продукції, що виправдано умовами транспортування зерна (порівняно з борошном). Хлібопекарські заводи, макаронні фабрики та кондитерські підприємства розташовані безпосередньо біля ринків збуту, тобто в містах і районних центрах.

Підприємства з очистки та сортування круп’яних культур (гречки, рису, проса) орієнтуються на райони їх виробництва та формують тут товарні партії, які відправляють на спеціалізовані переробні підприємства. Відходи переробки гречки (35 % обсягу переробки зерна), пшона (35 %), перлової крупи (60 %) викорис­товуються у виробництві кормів.

У цілому на виробництво кормів витрачається понад полови­ни всього зерна, яке виробляється в Україні. Останнім часом ви­пуск комбікормів стабільно скорочується та погіршується їхня якість, а отже, знижується ефективність їх використання.

До технічних культур відносять цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець, коноплі, хміль, тютюн, мак, ефірно-олійні та лі­карські рослини. Ці культури дають майже 18 % вартості продук­ції рослинництва і займають близько 23 % посівних площ країни та сприяють формуванню спеціалізованих АПК.

Цукробуряковий комплекс. До 1990 р. центральне місце серед технічних культур займали цукрові буряки, на базі виробництва і переробки яких сформувався цукробуряковий комплекс. Цукро­буряковий комплекс — це виробничо-економічна система, що здійснює виробництво, транспортування та зберігання цукрових буряків, їх переробку на цукрових заводах для одержання цукру. Він низку виробляє для галузей харчової промисловості цукор та низку супутніх і побічних продуктів (патоку, харчові кислоти), для сільськогосподарських підприємств — корми (жом, мелясу) і добрива (дефекат).

Починаючи з 1992 р. з початком реформ у сільському госпо­дарстві, посівні площі під цукровими буряками починають катас­трофічно скорочуватися (з 1607 тис. га у 1990 р. до 610 тис. га у 2007 р.). Висока трудомісткість вирощування цукрових буряків призвела до зменшення їх посівів у фермерських та індивідуаль­них господарствах в усіх областях України. Внаслідок цього та зниження середньої врожайності виробництво цієї культури ско­ротилося з 44,2 млн туї 990 р. до 17,0 млн т у 2007 р. В 2007 р. її основні посіви й валові збори були зосереджені в 16 областях Лі­состепової зони. В 2007 р. найбільшими виробниками цукрових буряків були Вінницька (17,1 % валових зборів цукрових буряків в Україні), Полтавська (12,0 %), Тернопільська (12,0 %), Київська (9,5 %), Хмельницька (7,9 %) та Черкаська (6,6 %) області. До 1990 р. в Україні діяло 192 цукрових заводи. Внаслідок різкого скорочення обсягів сировини майже половину заводів було за­крито. В 2008 р. діяли лише 65 цукрових заводів. Таким чином були розбалансовані зони діючих переробних підприємств, збіль­шилася середня дальність перевезення цукрових буряків на заво­ди, зросли транспортні витрати, зменшилася якість, а тому знизи­лися рентабельність та ефективність їх вирощування. До 1990 р. виробництво цукру в Україні коливалося близько 6 млн т і біль­ше, власні потреби — 2 млн т. цукру, решта цього продукту ви­возилася за межі країни. Цукор, особливо з цукрових буряків, є високоліквідним товаром на світовому ринку. Нині виробництво цукру зменшилося до 2 млн т (у 2007 р. було вироблено 1,86 млн т), і Україна стала імпортером цієї продукції.

Цукрові буряки в 2007 р. перероблялися на цукрових заводах лише 14 областей. Найбільшими виробниками цукру-піску були Вінницька (16,2 % загального виробництва цукру в Україні), Полтавська (14,0 %), Хмельницька (9,7 %), Тернопільська (9,4 %), Київська (8,8 %), Волинська (8,8 %) та Черкаська (5,3 %) області. Випуск цукру-рафінаду зосереджений в Одесі, Черкасах, Берди­чеві, Ходорові й Вінниці.

Олійно-жировий комплекс — система взаємопов’язаних галу­зей і виробництв, зайнятих вирощуванням олійних культур, їх за­готівлею, транспортуванням, переробкою, виробництвом готової продукції та її реалізацією. Сировинною базою і провідною лан­кою формування цього комплексу є соняшник, який з 1990 р. за­йняв провідне місце в структурі посівних площ технічних куль­тур (1636 тис. га проти 1607 га під цукровими буряками). В 2007 р. це співвідношення мало значно більшу різницю — відповідно 3604 тис. га і 610 тис. га, або 61 та 10 % посівних площ, зайнятих під технічними культурами. Валове виробництво соняшнику в 2007 р. становило 4,2 млн т.

Основні посіви й валові збори соняшнику зосереджені в регі­онах Степової зони і на півдні Лісостепу — в Дніпропетровській (14,8 % виробництва соняшнику України), Запорізькій (12,3 %), Донецькій (11,8 %), Харківській (11,7 %), а також Кіровоградсь­кій (9,5 %), Луганській (9,6 %), Полтавській (8,3 %), Миколаївсь­кій (6,2 %) областях, які дають нині майже 84,2 % валового вироб­ництва соняшнику в країні. Переважна частина соняшнику пере­робляється на підприємствах України. Виробництво олії в 2007 р. становило 2,2 млн т. Провідні виробники її — це Донецька (18,3% загальнодержавного виробництва олії), Запорізь­ка (13,0 %), Харківська (10,9 %), Дніпропетровська (8,5 %), Оде­ська (8,3 %), Полтавська (8,3 %) та Херсонська (7,9 %) області. Частина насіння соняшнику експортується. У 2007 році олія і на­сіння соняшнику складали близько 3,0 % у структурі експорту України.

Олійно-жирова промисловість має широкі виробничо-тери­торіальні зв’язки з іншими галузями господарства. Відходи вироб­ництва, особливо макуха, використовуються у тваринництві. Олія застосовується як допоміжний матеріал у металургійній, лакофа­рбовій, шкіряній та інших галузях промисловості. До складу цьо­го комплексу входять також маргаринові, миловарні заводи та жирові комбінати. На виробництво маргарину і мила надходить більше третини соняшникової олії. Жирові комбінати і миловарні заводи розташовані в Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Дніпропетров­ську, Вінниці, Львові. Маргаринові заводи є в Києві, Донецьку та Ужгороді.

У центральних та південних областях різко зросли посіви рі­паку (891 тис. га) і сої (671 тис. га). Олія ріпаку використовується у виробництві пального для транспорту. Олія сої находить широ­ке використання в галузі харчової промисловості.

З  ефіроолійних культур, які вирощують переважно в півден­них областях та в Криму, слід виділити м’яту, коріандр, троянду, лаванду, а з лікарських рослин — ромашку, валеріану, шавлію, звіробій тощо. Серед інших волокнистих культур в Україні ви­рощують коноплі, канатник, кенаф.

Льонопромисловий комплекс — це система взаємопов’язаних галузей, підприємства яких здійснюють виробництво льону- довгунця, його первинну переробку на льонопереробних підпри­ємствах, доставку на льонокомбінати та виробництво тканин. Основа його формування — головна волокниста культура Украї­ни льон-довгунець. Ця культура вимоглива до вологих грунтів, унаслідок чого її посіви зосереджені в найбільш зволожених ре- понах — на Поліссі і в передгір’ях Карпат. За останні роки посі­ви льону-довгунця різко скоротилися (зі 172 тис. га у 1990 р. до 13 тис. га в 2007 р.), а валові збори — відповідно зі 108 тис. т до

4   тис. т. Якщо раніше Житомирський та Рівненський льоноком­бінати не встигали переробляти вітчизняне льоноволокно, то нині вони працюють на давальницькій сировині із зарубіжних країн.

Картоплепродуктовий комплекс — це система спеціалізова­них взаємопов’язаних виробництв, що здійснюють вирощування

і  заготівлю картоплі та переробку її переважно на крохмаль, спирт, чіпси та ін. Основою його формування є картопля — уні­версальна, тобто одночасно продовольча, кормова й технічна, а також високорентабельна культура, посіви і валові збори якої за останні два десятиліття були стабільними і становили в 2007 р. 1453 тис. га. Валовий збір цієї культури в 2007 р. склав 19,1 млн т (одне з провідних місць у світі), а середня врожайність сягала майже 131 ц з га. Картоплю вирощують в усіх регіонах України, але найсприятливіші передумови мають регіони Полісся та Лісо­степу. Виділяють три зони картоплепродуктивного комплексу. До основної зони належать: Чернігівська, Львівська, Хмельниць­ка, Київська, Вінницька, Харківська, Житомирська та Рівненська області, в кожній з яких виробляється від 1 до 1,6 млн т картоплі. Картопля — одна з базових продовольчих і кормових культур для розвитку свинарства, а також сировина для виробництва спирту і крохмалю.

У регіонах вирощування картоплі концентруються підприємст­ва крохмале-патокової та спиртової промисловості. Розміщують­ся такі заводи і цехи переважно в невеликих містах і навіть селах. Найбільше цих підприємств зосереджено в Житомирській та Чер­нігівській областях. Саме тут виробляється основна частка крох­малю з картоплі.

Плодоовочеконсервний комплекс — це система взаємопов’я­заних спеціалізованих галузей і виробництв, які здійснюють ви­робництво^ овочів і фруктів, їх транспортування, переробку та ре­алізацію. Його провідна галузь — овочівництво, яке здійснює ви­рощування овочевих культур і разом із садівництвом формує плодоовочеконсервний комплекс. Під посівами овочевих культур відкритого типу нині зайнято 451 тис. га, а виробництво овочів становило в 2007 р. 6,8 млн т при середній урожайності 152 ц з га. Вирощування овочів у відкритому ґрунті досить поширене, однак найбільші посіви зосереджені в областях Лісостепової і Степової зон та довкола великих міст. Серед областей найбільші площі під овочами мають Херсонська, Донецька, Дніпропетровська, Хар­ківська, Київська, Львівська, Полтавська, Волинська, Одеська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим, де реалізуєть­ся майже три чверті загальнодержавного виробництва овочів. В деяких великих містах і, в першу чергу, обласних центрах на­званих та інших регіонів діють плодоовочеконсервні комбінати.

Садівництво представлене виробництвом плодів і ягід, яке зменшилося порівняно з 1990 р. майже в 2 рази і становило в 2007 р. 1,5 млн т. Найбільші валові збори плодів та ягід зосере­джені на Поділлі (25,4 % загальнодержавного виробництва), в Придніпров’ї (16,1 %), а також у Донецькій (6,3 %), Харківській (5,0 %), Закарпатській (4,4 %), Полтавській (4,0 %) областях та в Криму (3,7 %).

Виноградарсько-виноробний комплекс як система включає всі підприємства й організації, які здійснюють виробництво виног­раду, його транспортування та виготовлення соків, вин, коньяків. Основою його формування є виноградарство, яке здійснює виро­щування десертних, винних та коньячних сортів винограду.

Виноград — це теплолюбива культура, що, крім тепла, потре­бує багато сонячної радіації для нагромаджування цукру. Внаслі­док цього переважні посадки винограду зосереджені в Причор­номорському регіоні та в Закарпатті. В 2007 р. виробництво винограду становило 359,7 тис. т. Найбільшими виробниками ви­нограду були Одеська область (39,6 % загальнодержавного вироб­ництва), АР Крим (33,0 %), Миколаївська (7,5 %), Закарпатська (5,9 %) та Херсонська (5,5 %) області. Невеликі валові збори ви­нограду мають також Дніпропетровська, Донецька та Кірово­градська області. При цьому винний і деякі десертні сорти вино­граду можна вирощувати фактично в усіх областях України. Кін­цева продукція комплексу — виноград, виноградний сік, вина, шампанське і коньяк. Первинна переробка винограду, виробни­цтво соків, вин, коньячного спирту, а з нього коньяку зосередже­ні в регіонах вирощування винограду. Останнім часом обсяги ви­робництва даної продукції зростали й досягли в 2007 р.: вина виноградні — 19,5 млн дкл, вино «Шампанське» — 5,4 млн дкл та коньяк — 3,6 млн дкл. Ринок визначає пропозицію, тобто зростання обсягів виробництва кінцевої продукції комплексу. Тому у великих містах України, з орієнтацією на споживачів, розміщуються заводи шампанських вин (Київ, Одеса, Донецьк, Артемівськ).

Важливою галуззю сільського господарства України є тва­ринництво, основне завдання якого полягає у розведенні сільсь­когосподарських тварин з метою виробництва тваринницької про­дукції для забезпечення населення продуктами харчування, а хар­чової та легкої промисловості — сировиною. Основними галузя­ми продуктивного тваринництва в Україні є скотарство, свинарс­тво, птахівництво, вівчарство, конярство і козівництво.

Визначальну роль у розвитку тваринництва та його спеціалі­зації відіграє кормова база. Потенційно Україна може мати до­сить потужну кормову базу, використовуючи кормове зерно та комбікорми, кукурудзу на силос, сіно й сінаж, жом і гичку цук­рових буряків, кормові культури, картоплю та природні пасови­ща, відходи харчової промисловості й громадського харчування. В останні роки виробництво кормів через різні причини значно скоротилося — від 103,6 млн т у 1990 р. до 36 млн т у 2007 р. Однак витрати кормів у розрахунку на одну умовну голову май­же не змінилися (відповідно 32,5 і 31,9 ц), що пов’язано з різким зменшенням поголів’я великої рогатої худоби (ВРХ), свиней, овець, птиці та ін.

В 1990 р. в Україні налічувалося 24,6 млн голів великої рога­тої худоби, в тому числі 8,4 млн. голів корів, 19,4 млн голів сви­ней, 7,9 млн голів овець, 2461 млн голів птиці. Основна частка сільськогосподарських тварин у цей період була сконцентрована в сільськогосподарських підприємствах, зокрема птиці — більше половини, свиней і овець — близько трьох четвертих, а ВРХ — 86 %. Решта сільськогосподарських тварин була зосереджена в господарствах населення. Виробництво м’яса в цей період стано­вило майже 4 млн т, молока — 24,5 млн т, яєць — 16 млрд шт., вовни — 29,8 млн т.

Перерозподіл тварин між різними формами власності та роз- балансованість кормової бази, особливо скорочення виробництва жому, комбікормів та кукурудзи на силос призвели до зниження поголів’я сільськогосподарських тварин і різкого зменшення ви­робництва тваринницької продукції.

В 2007 р. в Україні вже налічувалося ВРХ 5,5 млн голів, у то­му числі: корів — 3 млн, свиней — 7 млн, овець — 1 млн, пти­ці— 1,6 млн голів. Тобто, поголів’я сільськогосподарських тва­рин у цей період від загальної кількості у 1990 р. становило: ВРХ — 22,3 %, у тому числі корів — 37, свиней — 36,1, овець — 13,1, птиці — 68,8 %. Різко скоротилися обсяги виробництва тва­ринницької продукції. Так, виробництво м’яса дорівнювало лише

1,9  млн т, молока — 12,3 млн т, яєць — 14 млрд шт., вовни —

3,4  тис. т, що значно менше, ніж у 1990 р. Пропозиція вітчизняної продукції тваринництва (м’яса, молочних продуктів, яєць, як і продовольчих товарів рослинницького походження) на внутріш­ньому ринку значно знизилася, що спричинило неконтрольоване зростання цін на продовольчі товари.

В 2007 р. внаслідок реформ відбувся перерозподіл сільськогос­подарських тварин між різними формами власності, що вплинуло на ефективність виробництва в тваринництві. Провідне місце в зосередженні сільськогосподарських тварин зайняли дрібнотовар­ні господарства населення, де у 2007 р. було сконцентровано: ВРХ — 65 %, у тому числі корів — 78, свиней — 59, овець — 7,1 та птиці — 53 %. Питома вага фермерських господарств у конце­нтрації поголів’я сільськогосподарських тварин була незначною: ВРХ — 2,0 %, корів — 1,2; свиней — 3,5, овець — 5,2, птиці — 0,9 %. Решта сільськогосподарських тварин (від 22 % корів до 47 % птиці) знаходилася в сільськогосподарських підприємствах.

Провідною галуззю тваринництва в Україні є скотарство, яке розвинуто в усіх природно-економічних зонах України і включає вирощування корів для виробництва молока й бичків — для ви­робництва м’яса. У Поліссі і Лісостепу переважає молочно- м’ясна та м’ясо-молочна спеціалізація, в Степовій зоні — м’ясний і м’ясо-молочний напрями. У приміських АПК, що сформувалися навколо великих міст (Києва, Донецька, Дніпро­петровська та інших великих обласних центрів), а також у рек­реаційних регіонах для задоволення потреб міського населення в цільномолочній продукції поширена молочна спеціалізація скотарства, де в структурі ВРХ переважають корови (до 65 % усього поголів’я).

Найбільше поголів’я ВРХ сконцентровано у Вінницькій (7,0 % від загальнодержавного поголів’я), Хмельницькій (5,9 %), Львів­ській (5,8 %), Полтавській (5,4 %), Чернігівській (5,4 %), Жито­мирській (5,2 %). В цих же областях зосереджено й основне по­голів’я корів.

За останні роки значно зросли середні річні надої молока від однієї корови, які досягай 3665 (у 1990 р. — 2863), що дозволило, незважаючи на значне скорочення поголів’я корів, довести вироб­ництво молока до 12,2 млн т у 2007 р. При цьому в деяких облас­тях — Київській, Луганській, Черкаській, Полтавській, Донецькій та Кіровоградській даний показник перевищує 4 тис. л від однієї корови.

Найбільші обсяги виробництва молока (понад 800 тис. т за рік) мають Вінницька та Львівська області, а також Полтавська, Житомирська, Хмельницька (більше 640 тис. т у кожній), Волин­ська, Чернігівська і Черкаська (більше 550 тис. т у кожній). Мо­локо як продукт, що швидко псується, потребує негайної перероб­ки. Молокозаводи є фактично повсюди. При цьому на околицях великих міст, як наприклад, у м. Вишневому біля Києва, вони спеціалізуються на виробництві пастеризованого і пряженого мо­лока, сметани, сиру, кефіру, мороженого, тобто продукції, яка не є досить транспортабельною і споживається на місцевому ринку, в даному випадку в Києві. Молокозаводи, розміщені в регіонах, де є сировина та відсутній достатньо потужний споживач, спеці­алізуються на виробництві тваринного масла і твердого сиру, консервованого і порошкового молока — продукції, що потребує багато молока та успішно транспортується на далеку відстань.

Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва. В своєму розміщенні воно орієнту­ється, перш за все, на кормову базу, яка є в усіх природно- економічних зонах: картоплю, цукрові буряки і комбікорми, від­ходи харчової промисловості й громадського харчування. Най­більша концентрація поголів’я свиней спостерігається у Поліссі і Лісостепу, особливо в Київській, Черкаській, Дніпропетровській, Вінницькій, Рівненській та Хмельницькій областях. У Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степо­вій — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям.

Серед галузей продуктивного тваринництва вирізняється пта­хівництво. Визначальним чинником його розміщення є орієнта­ція на споживача. Тому найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК. Тут зосереджуються великі птахофабрики для прискореного виробництва м’яса та яєць. Ви­сока концентрація птахівництва спостерігається також у Лісосте­пу і Степу, де воно орієнтується на виробництво зерна (концент­рованих кормів). В Україні налічується близько 170 млн голів птиці, майже 90 % з яких становлять кури. Найвища концентра­ція птиці — в Київській, Дніпропетровський, Черкаській, Доне­цькій, Львівській та Вінницькій областях і в АР Крим.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізо­ваних господарств та господарств у гірських місцевостях Карпат. Поголів’я овець та кіз за останні роки скорочувалося найвищими темпами і становило в 2007 р. 1,68 млн голів. Найбільша концен­трація поголів’я овець та кіз — у степових та передгірських ра­йонах, зокрема в АР Крим, а також в Одеській, Херсонській, До­нецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій і Закар­патській областях. У Степу вівчарство має вовняний напрям, у Лісостепу та Поліссі — м’ясо-вовняний, Карпатах — смушковий.

Конярство. За останні роки у зв’язку зі зростанням попиту в дрібнотоварних селянських господарствах використання коней як тягової сили починає відроджуватися. На спеціальних конеза- водах розводять племінних коней. Частина коней вирощується для виробництва м’яса, обсяги якого не перевищують 14 тис. т.

Товарною галуззю тваринництва в багатьох регіонах України є кролівництво, яке розвинуто переважно в підсобних господарс­твах і дає щорічно близько 13 тис. т цінного дієтичного м’яса.

В Україні сформувався м’ясо-продуктовий комплекс, який включає виробництво м’яса та його промислову переробку на м’ясокомбінатах. До 2005 р. провідне місце в Україні за вироб­ництвом м’яса займала яловичина і телятина. Останнім часом провідними позиції за виробництвом м’яса стали птахівництво та свинарство. Зокрема, в 2007 р. було вироблено 689 тис. т м’яса птиці, 635 тис. т свинини та 546 тис. т яловичини і телятини.

Найбільші обсяги виробництва м’яса мали Київська (222 тис. т), Дніпропетровська (159 тис. т), Черкаська (157 тис. т), Львівська (99 тис. т) області та АР Крим (136 тис. т). В інших областях ви­робництво м’яса складає менше 100 тис. т.

Основними переробними підприємствами є м’ясокомбінати, які розміщуються як на околицях великих міст, де вони спеціалі­зуються на виробництві сирого м’яса та варених ковбас, тобто продукції, що потребує негайної реалізації, так і в регіонах розви­нутого тваринництва м’ясного напряму зі спеціалізацією на ви­робництві копченостей та м’ясних консервів, продукції, яка може зберігатись і транспортуватися на значну відстань. М’ясоком­бінати розміщуються в усіх регіонах країни, переважно в облас­них центрах та в інших великих і навіть деяких середніх містах.

Провідні позиції за виробництвом м’яса займають Київська, Дніпропетровська, Черкаська, Донецька, Львівська, Волинська, Вінницька області та АР Крим. За виробництвом ковбасних ви­робів, як правило, виділяються регіони з високою часткою місь­кого населення (Дніпропетровська, Донецька, Київська, Харків­ська і Полтавська області).

Одним з важливих аспектів управління АПК є його територі­альна структура. Залежно від масштабу зайнятої території та складності її структури виділяється декілька елементів територі­альної структури АПК України: пункт, центральний вузол, район, зона. Залежно від складу взаємозв’язаних підприємств ці вузли, райони та зони можуть бути або спеціалізованими або інтеграль­ними. У першому випадку виділяються лише сільськогосподарсь­кі, промислові й інфраструктурні підприємства одного профілю, одного спеціалізованого АПК: цукробурякового, зерно-промис- лового, молоко-промислового, м’ясо-промислового, олійно-жиро­вого тощо. У другому випадку в інтегральний агропромисловий вузол, район, зону об’єднують усі підприємства території, пов’язані з вирощуванням, зберіганням, транспортуванням, пере­робкою та збутом сільськогосподарської продукції. Внаслідок цього виділяють регіональні АПК областей, адміністративних і економічних районів або в межах основних природних зон (Полі­ська, Лісостепова і Степова агропромислова зони).

Незважаючи на суттєві конкурентні переваги України в сис­темі територіального поділу праці, зумовлені потужним природ­но-ресурсним потенціалом та особливо наявністю найбільш ро­дючих чорноземних ґрунтів, вигідним економіко-географічним розташуванням щодо ринків збуту, багатовіковими землеробсь­кими традиціями населення, АПК України не досяг поки що рів­ня, який мають розвинуті країни світу. Сільське господарство за­лишається малоефективним, з відсталими технологіями, перева­жанням ґрунтовиснажуючої системи землеробства й екстенсив­ним використанням земельних угідь.

Не вирішена проблема кількості та якості продуктів харчуван­ня, доступності їх переважній більшості громадян, не сформовані міжрегіональні продовольчі ринки, ускладнено забезпечення на­селення регіонів України продовольством. Недостатньо реалізу­ється експортний потенціал АПК через те, що значна частина продовольчої продукції має низький рівень конкурентоспромож­ності на зовнішніх ринках.

Вказані проблеми АПК потребують уже сьогодні рішучих дій від держави, спрямованих на створення високоефективних форм територіальної організації аграрного сектора, поліпшення систе­ми технологій землеробства та меліорації земель, вирішення проб­лем удосконалення виробничих відносин, розвитку різних форм власності, а також здійснення програм розміщення переробних підприємств АПК, збалансування всіх його ланок, у тому числі потужності переробних підприємств і їх сировинних зон.

Не менш важливим завданням є створення загальнодержавної програми розвитку сільськогосподарського машинобудування, тракторобудування та розвиток науково-дослідної бази АПК, впровадження її розробок у виробничий процес, а також розвиток виробничої і соціальної інфраструктури АПК, особливо в депре­сивних регіонах.

Необхідно здійснити ефективні заходи щодо охорони земель, впровадження ґрунтозахисних систем землеробства.

Радикальне вирішення проблем забезпечення населення Украї­ни основними видами продовольства, зменшення їхніх цін потре­бують значного збільшення обсягів їх виробництва на основі фі­нансової і матеріальної підтримки вітчизняного товаровиробника.

Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства фактич­но вичерпався. Необхідним є широкомасштабне використання сучасних ресурсо- й енергозберігаючих технологій, докорінної модернізації засобів механізації та автоматизації всіх процесів у АПК — від виробництва до переробки і реалізації сільськогоспо­дарської продукції.

 

16