РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 1)
3.6. Сучасні мережі економічних районів та їхній склад
Формування економічних районів — динамічний процес, який на території України та її прилеглих землях розпочався ще за часів Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVIII—XIX ст. активізувалися наукові дослідження з економічного районування країни. Але вони недостатньо враховували історичні, національно-культурні традиції народів, що заселяли територію нинішньої України.
Формування економічних районів України в радянський період проводилося у тісному зв’язку з іншими республіками. Під час розробки плану ГОЕЛРО вперше були обгрунтовані основні принципи економічного районування, на базі яких виділено вісім економічних районів. На території України було виокремлено Південний гірничопромисловий район, до якого входили Київська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська, Чернігівська, Подільська і Волинська губернії та частина території Росії: Воронізька губернія й область Війська Донського, а також Південно-Західний сільськогосподарський регіон, що охоплював решту території країни. В подальшому мережа економічних районів України змінювалася залежно від територіального розвитку господарства та необхідності вирішення його актуальних проблем.
Велика увага економістами та економіко-географами України приділялася, зокрема, поєднанню економічного районування й адміністративно-територіального поділу країни. Вчені були переконані, що поділ території країни на економічні райони та впровадження управління їх розвитком сприятимуть їх комплексному розвитку, поглиблять їх спеціалізацію. Вони вважали, що економічне районування в перспективі дозволить перейти до державного управління крупними економічними районами.
Важливим районоутворювальним фактором є адміністративно-територіальний поділ, оскільки в межах адміністративних одиниць здійснюється управління й економічною діяльністю. Тому до цього часу зберігається підхід до утворення крупних економічних районів шляхом об’єднання існуючих адміністративно-територіальних одиниць.
В післявоєнний період, коли переважно стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилося об’єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалася нова науково обґрунтована розробка мережі економічних районів.
В основу економічного районування України в 1952 р. було покладено об’єднання адміністративних областей, які характеризувалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому та його сучасною спеціалізацією. Комісією під керівництвом академіка К. Г. Воб- лого було виділено п’ять крупних економічних районів: Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’я- нець-Подільська області), Південно-Східний (Сталінська, Воро- шиловградська, Дніпропетровська і Запорізька області), Північно-Східний (Харківська, Полтавська та Сумська області), Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська області) та Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька і Закарпатська області).
В 1958 р. відомий економіко-географ О. Т. Діброва запропонував виділити шість економічних районів: Донбас, Промислове Придніпров’я, Північно-Східний, Центральний, Західний і Причорноморський .
У 1963 р. в Радянському Союзі були затверджені 18 великих економічних районів, у тому числі три на території України: Донецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Вороши- ловградська, Запорізька, Харківська, Полтавська, Сумська і Кіровоградська області), Південно-Західний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Черкаська і Закарпатська області) та Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).
Така мережа економічних районів існувала на території України до 1990 р. Після розпаду Радянського Союзу Україна набула незалежності та стала на шлях розвитку ринкової економіки. Мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Виникла невідкладна проблема розробки й затвердження нової мережі економічних районів України, яка відповідала б потребам подальшого розвитку економіки України і враховувала б усі регіональні особливості природного, економічного та історичного розвитку її території.
За період з 1990 р. і до сьогодні економіко-географами та економістами було запропоновано понад 10 схем макроекономіч- ного районування України. Так, В. А. Поповкін у 1994 р. виділив на території України 10 економічних районів, Ф. Д. Заставний дев’ять, М. Д. Пістун — теж дев’ять, О. І. Шаблій — шість. Свою мережу крупних економічних районів країни запропонували і академік М. М. Паламарчук, П. Г. Шищенко, І. О. Гор- ленко та ін.
Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України в 1998 р. вніс на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому за' 58
пропонував нову мережу економічних районів України з восьми економічних районів:
• Донецький (Донецька і Луганська області);
• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);
• Центральний (Київська і Черкаська області та м. Київ);
• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська області та м. Севастополь);
• Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області);
• Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська області);
• Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області).
Усі мережі економічного районування України в останні півтора десятиліття мали переважно пізнавальне та інформаційне значення і суттєво не впливали на формування регіональної економічної політики держави та її законодавчого забезпечення.
Запропонований Кабінету Міністрів України проект нової мережі економічних районів у цілому відповідає науковим критеріям економічного районування. Однак він не позбавлений і деяких недоліків. Насамперед, це стосується виділення Поліського економічного району в складі Житомирської, Рівненської, Волинської та Чернігівської областей. Слід урахувати, що Полісся — це природна зона, а природний чинник хоч і має важливе значення, не може бути основним районоформуючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоформуючого впливу Києва.
З погляду географічного визначення, невдалою є назва Східного економічного району. Точніше його необхідно було б називати Північно-Східним районом. З урахуванням зазначеного Поліський економічний район слід виділяти у складі Волинської і Рівненської областей, а його назва більш правильною має бути — Західно-Поліський. Центральний економічний район повинен охоплювати Житомирську, Черкаську, Чернігівську та Київську області, а також м. Київ. Назву Східного району доцільно замінити на Північно-Східний.
Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України. Генеральне економічне районування повинно стати тією методологічною та практичною базою, яка визначить можливості поліпшення планування і використання території України з урахуванням міжнародного й національного поділу праці. Воно стане передумовою ефективного територіального розвитку економіки в довгостроковій перспективі і матиме важливе значення для раціональної організації загальнодержавного управління територіями.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
Схожі підручники
- Історія педагогіки (частина 2)
- Банківська Система терміни
- Загальні питання з курсу Безпека життєдіяльності №2 (частина 1)
- Методичні рекомендації з курсу Релігієзнавство
- Загальні питання з курсу «Теорія ймовірності та Математичної статистики»
- НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК ГРОШІ ТА КРЕДИТ теорія і практика (частина 2)