Deprecated: mysql_connect(): The mysql extension is deprecated and will be removed in the future: use mysqli or PDO instead in /home/studb20/public_html/index.php on line 4
 3.6. Сучасні мережі економічних районів та їхній склад - РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 1) - Studbook
Главная->Регіональна економіка->Содержание->3.6. Сучасні мережі економічних районів та їхній склад

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 1)

3.6. Сучасні мережі економічних районів та їхній склад

 

Формування економічних районів — динамічний процес, який на території України та її прилеглих землях розпочався ще за часів Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVIII—XIX ст. активізувалися наукові дослідження з економічного районування країни. Але вони недостатньо враховували історичні, національ­но-культурні традиції народів, що заселяли територію нинішньої України.

Формування економічних районів України в радянський пері­од проводилося у тісному зв’язку з іншими республіками. Під час розробки плану ГОЕЛРО вперше були обгрунтовані основні принципи економічного районування, на базі яких виділено вісім економічних районів. На території України було виокремлено Південний гірничопромисловий район, до якого входили Київська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонсь­ка, Чернігівська, Подільська і Волинська губернії та частина те­риторії Росії: Воронізька губернія й область Війська Донського, а також Південно-Західний сільськогосподарський регіон, що охо­плював решту території країни. В подальшому мережа економіч­них районів України змінювалася залежно від територіального розвитку господарства та необхідності вирішення його актуаль­них проблем.

Велика увага економістами та економіко-географами Украї­ни приділялася, зокрема, поєднанню економічного районуван­ня й адміністративно-територіального поділу країни. Вчені бу­ли переконані, що поділ території країни на економічні райони та впровадження управління їх розвитком сприятимуть їх ком­плексному розвитку, поглиблять їх спеціалізацію. Вони вважа­ли, що економічне районування в перспективі дозволить пере­йти до державного управління крупними економічними райо­нами.

Важливим районоутворювальним фактором є адміністратив­но-територіальний поділ, оскільки в межах адміністративних одиниць здійснюється управління й економічною діяльністю. Тому до цього часу зберігається підхід до утворення крупних економічних районів шляхом об’єднання існуючих адміністратив­но-територіальних одиниць.

В післявоєнний період, коли переважно стабілізувався адміні­стративно-територіальний поділ і були визначені майже всі су­часні області України, а також завершилося об’єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалася нова нау­ково обґрунтована розробка мережі економічних районів.

В основу економічного районування України в 1952 р. було покладено об’єднання адміністративних областей, які характери­зувалися спільністю економіко-географічного положення, особли­востями формування господарства у минулому та його сучасною спеціалізацією. Комісією під керівництвом академіка К. Г. Воб- лого було виділено п’ять крупних економічних районів: Централь­ний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’я- нець-Подільська області), Південно-Східний (Сталінська, Воро- шиловградська, Дніпропетровська і Запорізька області), Пів­нічно-Східний (Харківська, Полтавська та Сумська області), Пів­денно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кірово­градська, Ізмаїльська області) та Західний (Львівська, Дрогоби­цька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чер­нівецька і Закарпатська області).

В 1958 р. відомий економіко-географ О. Т. Діброва запропо­нував виділити шість економічних районів: Донбас, Промислове Придніпров’я, Північно-Східний, Центральний, Західний і При­чорноморський .

У 1963 р. в Радянському Союзі були затверджені 18 великих економічних районів, у тому числі три на території України: До­нецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Вороши- ловградська, Запорізька, Харківська, Полтавська, Сумська і Кіро­воградська області), Південно-Західний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Волин­ська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Черкаська і Закарпатська області) та Південний (Одеська, Мико­лаївська, Херсонська і Кримська області).

Така мережа економічних районів існувала на території Украї­ни до 1990 р. Після розпаду Радянського Союзу Україна набула незалежності та стала на шлях розвитку ринкової економіки. Ме­режа великих економічних районів втратила своє призначення. Виникла невідкладна проблема розробки й затвердження нової мережі економічних районів України, яка відповідала б потребам подальшого розвитку економіки України і враховувала б усі регі­ональні особливості природного, економічного та історичного розвитку її території.

За період з 1990 р. і до сьогодні економіко-географами та економістами було запропоновано понад 10 схем макроекономіч- ного районування України. Так, В. А. Поповкін у 1994 р. виді­лив на території України 10 економічних районів, Ф. Д. Застав­ний дев’ять, М. Д. Пістун — теж дев’ять, О. І. Шаблій — шість. Свою мережу крупних економічних районів країни запропо­нували і академік М. М. Паламарчук, П. Г. Шищенко, І. О. Гор- ленко та ін.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України в 1998 р. вніс на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про концеп­цію державної регіональної економічної політики», в якому за­' 58

пропонував нову мережу економічних районів України з восьми економічних районів:

•   Донецький (Донецька і Луганська області);

•   Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кірово­градська області);

•   Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

•   Центральний (Київська і Черкаська області та м. Київ);

•   Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська області та м. Севастополь);

•   Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська об­ласті);

•   Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігів­ська області);

•   Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області).

Усі мережі економічного районування України в останні півтора десятиліття мали переважно пізнавальне та інформа­ційне значення і суттєво не впливали на формування регіональ­ної економічної політики держави та її законодавчого забезпе­чення.

Запропонований Кабінету Міністрів України проект нової ме­режі економічних районів у цілому відповідає науковим критері­ям економічного районування. Однак він не позбавлений і деяких недоліків. Насамперед, це стосується виділення Поліського еко­номічного району в складі Житомирської, Рівненської, Волинсь­кої та Чернігівської областей. Слід урахувати, що Полісся — це природна зона, а природний чинник хоч і має важливе значення, не може бути основним районоформуючим фактором в економіч­ному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігів­ська і Черкаська області — це нерозривні складові великого те­риторіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтен­сивного районоформуючого впливу Києва.

З погляду географічного визначення, невдалою є назва Схід­ного економічного району. Точніше його необхідно було б нази­вати Північно-Східним районом. З урахуванням зазначеного По­ліський економічний район слід виділяти у складі Волинської і Рівненської областей, а його назва більш правильною має бути — Західно-Поліський. Центральний економічний район повинен охоплювати Житомирську, Черкаську, Чернігівську та Київську області, а також м. Київ. Назву Східного району доцільно заміни­ти на Північно-Східний.

Подальший розвиток теорії і практики економічного району­вання в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економіч­них районів України. Генеральне економічне районування повин­но стати тією методологічною та практичною базою, яка визна­чить можливості поліпшення планування і використання терито­рії України з урахуванням міжнародного й національного поділу праці. Воно стане передумовою ефективного територіального розвитку економіки в довгостроковій перспективі і матиме важ­ливе значення для раціональної організації загальнодержавного управління територіями.

 

 

24