РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 1)
3.3. Принципи, критерії то чинники економічного районування і районоформуїзання
Принципи економічного районування. Економічне районування — це процес поділу територіального господарського комплексу країни на окремі територіальні комплекси, які мають виробничу спеціалізацію, що проявляється в міжрегіональних зв’язках і збалансованості структурних елементів (основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв), яка характеризує комплексність розвитку господарства цих територій.
При виділенні інтегральних економічних районів як найбільших територіальних господарських комплексів країни слід дотримуватись наступних принципів:
1) встановлення наявності крупних, у межах кількох областей, цілісних господарських комплексів з провідною функцією, яка визначає їхню міжрайонну спеціалізацію;
2) виявлення наявності передумов і перспективних можливостей формування на значних територіях країни господарських комплексів як окремих єдиних виробничих територіальних ланок економіки країни, що у майбутньому розвиватимуться на базі наявних або при виникненні нових конкурентних переваг територій;
3) досягнення відповідності економічного районування та адміністративно-територіального поділу країни: кордони економічних районів не повинні перетинати межі існуючих адміністративно-територіальних одиниць, що сприятиме гармонізації економічного й адміністративного управління;
4) визначення територіальної єдності економічного району, тобто останній не може включати території, відокремлені від нього іншими районами, і повинен ураховувати історичні особливості формування українських земель, національного та етнічного складу населення;
5) встановлення центрів районоформування (розселенських, промислових, рекреаційних тощо), які є ядрами формування територіальних господарських комплексів;
6) відображення у назві районів сутнісних, економічних, соціальних та географічних ознак територій і господарських комплексів.
Критерії економічного районування. Критерії виділення економічних районів — це головні ознаки, основні вимірники, на базі яких відбувається виділення (виокремлення) економічних районів.
Найзагальнішими критеріями інтегрального економічного районування як об’єктивного утворення і функціонування економічних районів, що зумовлюється дією законів суспільного й територіального поділу праці, а також комплексуванням (інтеграцією) різних видів діяльності, є наступні:
1) крупні територіально-виробничі комплекси з їх галузями спеціалізації загальнонаціонального значення, які відокремлюють одні райони від інших ;
2) районоформуючі центри внутрішньорайонної інтеграції, до яких тяжіють внутрішні територіальні економічні формування (розселенські, транспортні, виробничі (промислові) вузли, агломерації, кластери; геоположення; соціальна і ринкова районоформуючі інфраструктури; єврорегіональні та інші локальні об’єднання як полюси зростання);
3) економічні потенціали загальнонаціонального чи міжрегіонального значення як бази сучасного і майбутнього розвитку цілісних господарських комплексів районів: техніко-технологіч- ні (основні засоби, їх продуктивність та інноваційність), природно-ресурсні, соціально-економічні, інтелектуальні, інноваційні тощо;
4) внутрішня інтегрованість (взаємодоповнюваність) господарських систем, єдність і цілісність господарських комплексів районів ;
5) спільність (близькість) історичних, культурних традицій, соціальної поведінки населення;
6) територіальна єдність району — включення до складу районів компактно розміщених адміністративно-територіальних одиниць без порушення їх меж.
Чинники районоформування. На формування економічних районів впливають різні чинники: природно-ресурсні, соціально- економічні, геоположення та ін.
Основним районоутворювальним фактором є територіальний поділ праці, який виступає просторовим проявом дії загального економічного закону суспільного поділу праці.
Територіальний поділ праці проявляється у закріпленні видів господарської діяльності за територіями, спеціалізації останніх на випуску певних видів продукції, робіт чи послуг відповідно до зосереджених на них природних умов і ресурсів та наявної робочої сили. Розміщення підприємств та розвиток їх господарської діяльності відкриває шлях до максимального, найефективнішого використання сприятливих для виробництва умов і ресурсів кожної території, вигідності її географічного положення, комбінування виробництва у районі, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, яке проживає на цій території.
Як критерій визначення спеціалізації в сучасних умовах доцільно використати ступінь участі району в територіальному поділі праці, тобто визначити його частку у випуску й реалізації певного виду продукції країни (в експорті та внутрішньому споживанні). У кожному регіоні можна виділити галузі, що є базовими в розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорайонною, міжрайонною та глобальною. Галузь спеціалізації, яка становить значну питому вагу в структурі господарства району, відноситься до профілюючих.
Важливим районоутворювальним фактором є сформовані територіальні виробничі комплекси (ТВК) або ті, що формуються. Територіальний поділ праці зумовлює формування галузей спеціалізації, які стимулюють зосередження і розвиток супутніх та обслуговуючих підприємств, що разом утворюють ТВК. В основі цих комплексів знаходяться стійкі об’єднання взамозв’яза- них підприємств різних галузей, зв’язки яких визначені технологією виробництва. Сукупність комплексів, розташованих на компактній території, утворює мережу територіально-виробничих комплексів, які відіграють роль каркасу економічного району. В межах одного великого економічного району можуть діяти кілька ТВК.
До основних районоутворювальних факторів належать також найбільші міста країни — великі регіональні індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як територіальний господарський комплекс впливає на навколишню місцевість, об’єднуючи своєю зоною районоформуючого впливу значну кількість менших поселень, забезпечуючи зв’язок центру і периферії. При цьому зона районоформуючого впливу великого регіонального центру може поширюватися на кілька областей. В Україні такими показовими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має Київ, який впливає на три суміжні області — Житомирську, Черкаську і Чернігівську.
Районоутворювальне значення мають також основні форми територіальної організації розселення населення та виробництва— промислово-розселенські агломерації, промислові центри, вузли, галузеві та інтегральні райони, локальні, районні й обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою утворюють єдине господарство економічного району.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30