РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 1)
3.2. Економічний район та економічне районування, їхня суть та основні ознаки
Важливим шляхом забезпечення раціональної територіальної організації господарства в країнах з різноманітними природними, соціальними та економічними умовами є науково обґрунтоване формування територіальних господарських комплексів і, в першу чергу, економічних районів різних типів. Особливе значення економічні райони мають для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил та комплексного соціально-економічного розвитку окремих територій (регіонів).
Економічне районування — це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного і територіального поділу праці. Економічне районування спрямовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарською діяльністю. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплексному використанні природних та економічних ресурсів території, її комплексному соціально-економічному розвитку, у формуванні раціональної територіально-галузевої структури господарського комплексу країни.
Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціалізовані територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період. Економічний район виступає однією з форм територіальної організації господарства. Виділяючи економічні райони, ми одержуємо територіальну структуру господарства у вигляді мережі економічних районів, яка
відображає особливості та закономірності господарювання в просторі й часі, тобто результати історичного розвитку господарства країни.
На відміну від зазначеної вище суті економічного районування як поділу країни на райони за подібністю процесів, що історично сформувалися, особливо важливим є поділ країни на райони, що формуватимуться в процесі розвитку продуктивних сил на основі внутрішньонаціонального і глобального поділу праці. Тобто завдяки економічному районуванню можна прогнозувати майбутній розвиток продуктивних сил.
Районоформування національного господарського комплексу, яке відбувається з урахуванням закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил та управління їх розвитком у майбутньому, є новим підходом до територіальної організації господарства, яка розвивається за рахунок прогнозованого територіального поділу праці. Такий підхід дає можливість визначити певні економічні та соціальні цілі розвитку територій, обґрунтувати засоби й механізми їх досягнення, тобто здійснювати районоформування згідно з поставленою метою. Цей підхід характеризується конструктивною спрямованістю районоформування на вирішення сучасних і прогнозованих проблем у районах України.
Таке економічне районування є науковим методом майбутніх процесів територіальної організації господарства, оскільки воно базується на закономірностях розміщення і територіальній організації продуктивних сил, практичному використанні наукових принципів розміщення виробництва, врахуванні, впливу нових факторів. Воно дає можливість досягти поставленої мети шляхом розробки та реалізації державної регіональної економічної політики, законодавчих механізмів розміщення нових об’єктів, удосконалення територіальної організації виробництва і розселення населення.
В науковій літературі економічне районування поділяється на галузеве та інтегральне, а останнє — на макро-, мезо- й мікрорайонування. Методологія економічного районування охоплює, насамперед, визначення ключових понять. Це стосується, в першу чергу, сутності регіону, економічного району, районування і районоформування.
Вчення про економічний район та його сутність має давню історію. Спробу визначення економічного району в середині XIX ст. здійснив М. П. Огарьов. За його визначенням, економічний район — це частина країни, що відрізняється від інших
поєднанням таких головних галузей господарства, які визначають її подальший розвиток, спільну діяльність та участь у територіальному поділі праці. Визначення економічного району дав і Д. І. Менделєєв, який вважав, що це — частина країни, яка відрізняється таким сполученням трудових, сировинних, паливно-енергетичних ресурсів і транспортних умов, що дозволяє їй спеціалізуватися на головних галузях господарства та брати широку участь у територіальному поділі праці всередині країни.
З кінця XIX — початку XX ст. економічне районування не тільки набуває наукового значення, але й розглядається як засіб управління територіальною організацією господарства. Ідеї економічного районування набули практичного значення у зв’язку з розробкою плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), згідно з яким на території країни виділялося вісім економічних районів.
Вагомий внесок у розробку наукових засад економічного районування зробили такі відомі економіко-географи та економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Ю. Пробст, А. М. Колотієвський, Е. Б. Алаєв. Серед українських учених ідеї економічного районування розвивали П. М. Першин, М. М. Паламарчук, М. Д. Піс- тун, В. А. Поповкін, Ф. Д. Заставний та ін. Найсуттєвішими ознаками економічного району більшість цих учених вважали наявність територіально-виробничого комплексу, його цілісність, системність внутрішніх зв’язків, спеціалізацію і комплексний розвиток.
Під економічним районом розуміють частину території країни, в межах якої на основі певного способу виробництва та територіального поділу праці формується спеціалізоване господарство. За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.
Утворення мережі економічних районів — процес об’єктивний, який відображає розвиток і подальше поглиблення територіального поділу праці. Формування економічних районів — це процес, характерний для кожної країни, оскільки він зумовлений територіальним поділом праці. Саме тому цей процес є не тільки об’єктивним, але й історично необхідним.
Завдяки територіальному поділу праці між різними частинами країни розвиваються міжрайонні економічні зв’язки, посилюється процес спеціалізації окремих частин країни на виробництві тих чи інших видів продукції, що надходить у обмін. Тобто розвивається товарне виробництво, яке в свою чергу веде до спеціалізації території. А там, де існують крупні галузі спеціалізації, неминуче розвиваються допоміжні та обслуговуючі галузі. Таким чином відбувається формування економічних районів, тобто спеціалізованих у виробничому відношенні частин країни.
12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30