Главная->Регіональна економіка->Содержание->2.4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА. Тексти лекцій онлайн (частина 1)

2.4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки

 

Початок розробки теорії розміщення виробництва від­носиться до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений по­слідовниками Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промис­ловості є наслідком просторового розподілу надлишків сільсь­когосподарської продукції, яка використовувалась як продоволь­ство для робітників і як сировина для виробництва. У цей період найвідомішими в Німеччині та за її межами були теорії Й. Тюне- на і А. Вебера. Модель Й. Тюнена, опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалася для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до пев­ної міри умовною і практично могла бути використана лише в окремих районах деяких країн Західної Європи та в деяких шта­тах СІЛА. Основними передумовами для її використання автор вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне міс­то — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівни­ною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним ви­дом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фер­мери намагаються максимально збільшити прибутки й автоматич­но пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрально­го міста держави ділилася концентричними кільцями. Для вдос­коналення першого варіанта своєї моделі Й. Тюнен запропонував і другий, де покращив транспортні умови, передбачив інший ри­нковий центр менших розмірів та ін. Основними факторами, які впливають на розміщення фермерських господарств, на його дум­ку, були відстань від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалі­зував свою продукцію, і земельна рента.

Праця Й. Тюнена за характером її викладу була описовою, але економісти пізнішого періоду тією чи іншою мірою вдосконалю­вали модель Й. Тюнена, використовували її як основу для норма­тивних моделей.           ^

Схема розміщення виробництва, розроблена Й. Тюненом 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася у зв’язку з роз­витком транспорту, виникненням нової техніки тощо. І все ж тат ки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю модель в окремих ви­падках можна використовувати й у наші дні.

Модель А. Вебера (1909 р.) була визнана на той час найбільш вдалою для розміщення промисловості. Основу її, так само як і

моделі Й. Тюнена, становить ізольована держава, а природні ре­сурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, розташованих навколо визначених ринкових центрів. Природні зони поділяються А. Вебером на «локалі­зовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «розпо­всюджені» (вода, пісок, глина тощо). Виходячи з указаних перед­умов, автор вважав, що економічна перевага окремих варіантів                                    -

розміщення варіюватиме залежно від постачання і попиту про­дукції.

Враховуючи неоднорідність умов, підприємець розміщувати­ме завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою      І

силою й агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об’єктів. При цьому береться до уваги передумова, що транспор­тні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транс­портних витрат повинна знаходитися там, де сума зважених пе­ревезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продук­ції, що збувається на ринках, буде мінімальною.

З метою вдосконалення своєї моделі А. Вебер запропонував «матеріальний індекс», який являє собою відношення ваги ло­калізованих матеріалів, що поступають на завод, до ваги гото­вої продукції. Цей індекс дозволяє на основі знаходження пунк­ту мінімальних транспортних витрат визначити, де знаходиться він — ближче до джерел матеріалів (індекс > 1) чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення А. Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і до готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вар­тість робочої сили є високою, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку за умови, що економія пи­томих витрат на робочу силу компенсує вищі транспортні ви­трати.

Значну увагу А. Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов’язані з мож­ливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробни­цтва. Водночас він звертав увагу на те, що на певному рівні кон­центрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосере­дженість виробництва.

Слабкі місця в моделі А.Вебера піддавалися критиці з боку багатьох учених, які дійшли загального висновку про те, що Веберівська модель розміщення, в якій взято за основу праг­нення до мінімальних витрат, має багато вад через її відрив від реальних умов. Але незважаючи на це, деякі вчені весь час працювали над удосконаленням, перебудуванням моделі А. Ве­бера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосу­вання в різних умовах. І в цьому плані пропонувалися різні ва­ріанти.

На першому етапі створення зарубіжними вченими робіт з розміщення виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найвигідніше місце розташування одного підпри­ємства. Менша частина вчених займалася розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому на­прямку поклав В. Крісталлер (1933 р.), який розробив теорію центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними. Еконо­мічні центри, що забезпечують продукцією свою місцевість, яка може бути як сільською, так і розосередженою поселеннями місь­кого типу, він назвав центральними місцями, які розподілив за рангами: чим вищий ранг, тим більша територія, якій він поста­чає свою продукцію.

В. Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані у вершинах рівносторон- ніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного трикутника. В подальшому система центральних місць будувала­ся на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту та централь­ні місця нижчого рангу. В. Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів на прикладі південної Німеччини.

У 1944 р. і пізніше з’явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.

Він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю еконо­міку в цілому. Але разом з тим, він вважав головним районоутво- рювальним фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.

Спираючись на принципи В. Крісталлера, А. Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обгрун­туванням і повнішим використанням різних геометричних по­будов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначив мережею, яка складається з правильних шестикутни­ків. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Систему центрів А. Льош визначив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний центр.

Основні зауваження щодо моделі А. Льоша зводилися до того, що він виключив ієрархічну рангову класифікацію центрів, при­сутню у В. Крісталлера, виходив з передумов рівномірного роз­поділу попиту в просторі, тоді як визначене ним кінцеве розмі­щення центрів і галузей не відповідає умові ігнорування ним впливу транспортних витрат.

В останні роки у західних країнах популярною стала «регіо­нальна наука», найвідомішими представниками якої є У. Айзард (США) та П. Хаггет (Велика Британія). Вони використовують у своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розміщення й територіального розвитку продуктивних сил, розкривають взаємозв’язки розміщення підприємств і галу­зей за допомогою міжгалузевих балансів. У науковій літературі існують також інші теорії та моделі розміщення виробництва і населення.

Серйозні регіональні дослідження відбувалися і в СРСР. Ос­нову теорії регіонального розвитку становило розуміння регіону як соціально-економічної системи (М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст,

О. Г. Гранберг, М. М. Паламарчук, О. М. Паламарчук, Ф. Д. Зас­тавний, С. І. Дорогунцов, М. Г. Чумаченко та ін.). Це і зумовило провідну ідею й механізм розвитку регіону — теорію відтворення господарства і суспільного життя населення та збереження при­родного середовища.

В останній період все більшого розвитку набуває теорія регі­онального саморозвитку. Відповідальність за соціально-еко­номічний розвиток регіонів лежить на адміністраціях цих регіо­нів, які, враховуючи ресурсні можливості регіонів, повинні складати прогнозні плани і програми їх реалізації. Розробля­ються теорії, науково обгрунтовані положення місцевого еконо­мічного й соціального розвитку, які реалізуються органами міс­цевого самоврядування і базуються на використанні місцевих ресурсів.

Все більшого значення в наукових дослідженнях набуває ідея про економічний простір, проблеми якого привертали увагу ще античних філософів, а в XVII—XVIII ст. постійно входили в структуру економічних теорій. Потім, майже до кінця XIX ст., фактор простору не став предметом економічних теорій. Ігнору­вання економічного простору позбавило економічні теорії на­лежної спільності і гармонійності, призвело до викривлень та спрощень. Останнім часом ідея про економічний простір як об’єкт і предмет економічної науки набуває особливої актуаль­ності.

 

15