Deprecated: mysql_connect(): The mysql extension is deprecated and will be removed in the future: use mysqli or PDO instead in /home/studb20/public_html/index.php on line 4
 Сутність і принципи використання природно-ресурсного потенціалу території - РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА (частина 1) - Studbook
Главная->Регіональна економіка->Содержание->Сутність і принципи використання природно-ресурсного потенціалу території

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА (частина 1)

Сутність і принципи використання природно-ресурсного потенціалу території

У багатьох довідкових виданнях поняття “потенціал” визначається як сукупність усіх можливих засобів, запасів, джерел, що є в наявності й можуть бути використані для досягнення певної мети. Ресурси визначають також як запаси, цінності, грошові запаси, можливості.

Поняття “природно-ресурсний потенціал”, незважаючи на досить широке використання в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Часто у близькому до нього значенні застосовують терміни “природний”, “природно-територіальний”, “біоресурсний” тощо. Однак сутність цих понять різна за обсягом, параметрами, а часто і за змістом.

Природно-ресурсний потенціал території - це об’єктивна реальність, що характеризує дійсний стан природних ресурсів. З одного боку, це об’єкти, сили природи, яким притаманні певні закони функціонування і розвитку, а з іншого - елементи, що відбивають економічні відносини і впливають на рівень продуктивності суспільної праці. Він визначає можливості, які можна використовувати тепер і в майбутньому з метою економічного зростання, поліпшення умов життєдіяльності населення та комплексного розвитку регіону. Однак ці та інші положення не повною мірою узгоджуються або збігаються з поняттям “природно-ресурсний потенціал”.

Продуктивність природних ресурсів визначається дією багатьох чинників, серед яких визначальна роль належить екологічним та економічним.

Термін “еколого-економічний потенціал” порівняно з попереднім поняттям повніше відображає основні процеси системи “природа - господарство - населення - територія”.

Регіонально-цілісний підхід до комплексного розвитку господарства країни можна забезпечити саме за умови врахування природно-ресурсного та еколого-економічного потенціалів (рис. 2.1).

Характер завдань регіонального розвитку продуктивних сил такий, що у кожного суб’єкта управління формується своя думка про господарський комплекс території щодо ресурсних можливостей та напрямів їхньої реалізації. Регіонально-цілісний підхід потребує, передусім, системного аналізу природних ресурсів як основи розвитку галузей промисловості, виробничої інфраструктури, сільськогосподарського виробництва, середовища життєдіяльності та рекреаційної діяльності.

Виявлення стійких зв’язків, які виникають між різними локалізованими на території елементами суспільного господарства і ресурсними джерелами, дає змогу визначити засоби планомірного впливу на природні ресурси і навколишнє середовище, регулювати природно-господарську збалансованість. Ці тенденції слід аналізувати щодо впливу на розвиток продуктивних сил і зворотного впливу виробництва на природу.

Дотримання принципів використання природно-ресурсного потенціалу пов’язане з широким впровадженням у практику управління еколого- економічного підходу. Його сутність полягає в сукупному взаємному розгляді екологічних та економічних процесів і явищ.

До основних принципів і специфічних вимог раціонального природокористування можна віднести:

о збалансованість природних ресурсів;

о  необхідність обліку взаємного впливу компонентів навколишнього середовища;

о  оптимальне співвідношення між інтенсивним та екстенсивним використанням території й природних ресурсів;

о  створення системи природоохоронних територій, які спроможні підтримувати місцевий екологічний баланс.

Рис. 2.1. Природно-ресурсна основа розвитку продуктивних сил

 

Процес формування механізму управління використанням природно- ресурсного потенціалу потребує врахування особливостей навколишнього середовища і, насамперед, його інерційності. Певний час навколишнє середовище може зовнішньо не реагувати на антропогенний вплив. Проте з нагромадженням забруднюючих компонентів можлива реакція у вигляді зміни якості навколишнього середовища. Безпосередньо з інерційністю пов’язана така закономірність природно-господарських систем, як взаємодія її підсистем за стадіями. Це зумовлено різною здатністю природного середовища до самовідновлення.

Відповідно до цієї закономірності можна сформулювати для практичних цілей принципи раціонального використання природно-ресурсного потенціалу, стадійності, територіальної диференціації, оптимальності.

Принцип стадійності в освоєнні природник ресурсів полягає в диференційованому підході до їхнього використання, охорони і відтворення на різних етапах взаємодії. Його можна застосувати при розгляді питань охорони навколишнього середовища від забруднення та оцінюванні допустимих норм порушення екологічної рівноваги. Оцінка тривалості освоєння природних ресурсів для різних галузей визначається їх допустимим впливом на стан навколишнього природного середовища.

Принцип територіальної диференціації природно-ресурсного потенціалу країни означає урахування ступеня впливу регіональних чинників на розвиток економіки регіону. Застосування цього принципу дає змогу:

■                      визначати пріоритетні сфери в економіці кожного регіону і на цій основі вибудувати систему природоохоронних заходів;

■                      користуватися методом порівняння при вивченні аналогічних регіонів;

■                      застосовувати методи картографування і статистики для кількісного вимірювання перетворень природи та господарства окремих регіонів.

Принцип оптимальності регулює співвідношення антропогенних змін навколишнього середовища. Під ними слід розуміти такий обмін речовин між виробництвом і навколишнім природним середовищем, який здійснюється для задоволення потреб суспільства в природних ресурсах за умови мінімальних витрат суспільної праці, раціонального розподілу і використання природних ресурсів та збереження задовільного стану навколишнього природного середовища.

Реалізація цих принципів можлива тільки за умови врахування усіх функціональних і структурних зв’язків природно-ресурсного потенціалу території як об’єкта управління.

2.1.                    Мінеральні ресурси галузей промисловості

В Україні з розвідкою, видобутком і використанням мінеральної сировини безпосередньо або опосередковано пов’язано до 48 відсотків її промислового потенціалу, майже 20 відсотків трудових ресурсів, 25 відсотків національного доходу. Україна належить до провідних мінерально- сировинних країн світу, а за запасами основних видів корисних копалин вона посідає одне з провідних місць в Європі.

У промисловості України використовується понад 80 різних видів мінеральної сировини. Тут розробляється близько 8 тис. родовищ корисних копалин. Найбільшими з них є родовища залізних, марганцевих та титано­магнієвих руд, сірки. Велике промислове значення мають також уранові, берилієві та поліметалеві руди рідкісних металів, істотні запаси будівельних матеріалів, каолінових і бентонітових глин, ртуті, калійної та кухонної солі, нафти, газу і багатьох інших видів мінеральних ресурсів (табл. 2.1).

У геології вирізняють чотири категорії запасів корисних копалин: А - докладно розвідані та вивчені; В і С1 - розвідані менш докладно; С2 - оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин за категоріями А + В + С, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси.

До промислових запасів належать вивчені й розвідані запаси, готові до експлуатації. Гірничорудні підприємства будують за умови наявності запасів мінеральних ресурсів категорій А, В, С1 Відношення промислових запасів до обсягу щорічного їх видобутку вказує на забезпечення ними в роках.

На базі використання сформувалися такі великі галузі промисловості, як чорна і кольорова металургія, вугільна, коксохімічна і нафтохімічна, будівельних матеріалів, електроенергетика, важке машинобудування тощо. Для України актуальною є проблема забезпечення комплексного використання сировини та утилізації відходів; будівництва очисних споруд і організації виробничо-територіальних комплексів з маловідходним або безвідходним виробництвом. Як правило, супутні компоненти є дуже цінними, і навіть неповне вилучення їх з мінеральної сировини дає можливість суттєво розширити сировинну базу промисловості, зменшити відходи виробництва, підвищити його економічну ефективність і поліпшити екологічну ситуацію. Особливо важливе значення для економіки України матиме вилучення з попутних відходів цінних і рідкісних металів, цінність яких є дуже високою.

Корисні копалини, млн. т

Балансові запаси на 1 січня 1986 р. за категоріями

Забезпечення запасами, роки

А+В+С1

промислові

С2

Вугілля:

48600

8600

200

кам’яне

6800

2800

 

буре

3100

200

 

Торф

870

720

40-50

Залізна руда

27400

5000

90-100

Марганцева руда

2200

300

90-100

Флюсові вапняки

2847

372

60-70

Вогнетривкі глини

326

575

75-85

Первинні каоліни

94

30

30-35

Вторинні каоліни

297

83

200

Калійні солі

9,17

17,7

100

Кухонна сіль

 

 

 

Цементна сировина: карбонатна

2237

538

 

глиниста

559

248

90-100

Таблиця 2.1. Запаси корисних копалин України

 

Досить порівняти їх з прийнятою за одиницю ціною 1 т рафінованої міді: селен - 21, телур - 21, кадмій - 34, кобальт - 38, літій - 90, цирконій - 230, ніобій - 286, талій - 714, германій - 2860, індій - 7140. Це свідчить про те, що одночасне вилучення металів-супутників у поєднанні з раціональним використанням мінерально-ресурсного потенціалу може бути величезним здешевлюючим чинником.

Економічна ефективність комплексного використання мінеральної сировини виявляється в різних напрямах. Передусім попутне вилучення цінних компонентів значно розширює мінерально-сировинну базу промисловості. Найважливіше значення це має для кольорової металургії, де в рудах основних металів міститься величезна частина рідкісних елементів. У спеціальних же родовищах їх набагато менше. При комплексному використанні мінеральної сировини створюються умови для збільшення обсягу виробництва продукції при значно менших капітальних витратах. Багато розсіяних елементів взагалі не мають власних мінералів. Селен, телур, індій, талій і реній видобувають тільки з відходів виробництва кольорових металів, що й зумовлює єдину можливість їх одержання шляхом комплексної переробки багатокомпонентних руд.

Майже в усіх галузях промисловості необхідним є багатопродуктовий підхід до мінерально-сировинних ресурсів. Важливо приділяти увагу максимальному використанню не тільки основного, а й усіх інших компонентів, які можуть бути використані. Наявність великої кількості відвалів, териконів і флотаційних хвостів, гори з відвальних шлаків і відходів деревини - все це наслідки некомплексного використання сировини і відсутності переробки відходів основного виробництва. За умови комплексного використання мінерально-сировинних ресурсів кількість відходів, за даними наукового дослідження, можна зменшити більш ніж на половину. Наприклад, при комплексному використанні вугілля можна одержати понад 100 різних видів продукції, нафти - відповідно понад 200, відходів металургійного виробництва - 50, деревної сировини - 170, кухонної солі - 45, тваринницької сировини - 200 тощо.

Підвищення стійкості еколого-економічного потенціалу країни потребує посилення природовідновного, відтворюючого циклу в природокористуванні; зниження ресурсо- і енергомісткості продукції; встановлення позитивного балансу на користь природи та якості життя людини в результаті компенсації негативних наслідків її діяльності. Як захід щодо підвищення стабільності слід встановлювати орієнтири у кожному регіоні. Такими орієнтирами можуть бути показники рівня життя населення, економічний розвиток, екологічне благополуччя.

При орієнтації на вимоги відповідності та збалансованості у системі “природа - господарство - населення - територія” важливе значення для її стійкості в умовах, що змінюються, мають такі чинники: структура та організація господарства, його інтенсифікація при зменшенні розмірів виробництва; створення резервних фондів на випадок надзвичайних ситуацій; поглиблення поділу праці між регіонами з різними поєднаннями природних ресурсів; збільшення міжрегіонального товарообміну при мінімізації відходів та втрат і скороченні обсягів нераціональних перевезень; вертикальне комбінування виробництва на базі джерел сировини та енергії при широкому використанні відходів; повторне використання видобутої сировини і заміщення невідновлюваних ресурсів відновлюваними.

Проблема сталості функціонування промисловості не стільки екологічна, скільки ресурсомістка. Вона пов’язана з її докорінним структурним перетворенням, де найважливіша роль належить ряду регіонів. Природні та соціально-економічні умови і диференціація їх за територією, чисельністю населення та його розселенням значною мірою зумовлені мінерально-сировинним потенціалом. Динамізм його використання залежить від гнучкості системи управління: здатності управлінців та місцевих адміністрацій знаходити вдалі економічні напрями використання ресурсів кожної місцевості для забезпечення її максимального внеску в досягнення поставлених кінцевих цілей довготривалого розвитку регіону; спрямування інтересів різних територій та населення, що на них проживає, на реалізацію прийнятої стратегії розвитку, оскільки саме від населення, його працездатної частини залежить ресурсомісткість та обсяг товарів і послуг відповідного асортименту та якості, який може бути вироблений при наявних ресурсах.

Науково-технічний прогрес відкриває дедалі більші споживчі цінності мінеральної сировини, що значно розширює природно-економічну основу промислового виробництва. Зростання потреби у нових видах продукції, розширення технічних можливостей для одержання їх з уже освоєних ресурсів та корисних копалин створюють сприятливі умови для зростання рівня комплексності та комбінування виробництва, що розвивається на загальній сировинній базі.

Індустріальний комплекс України впродовж тривалого часу було зорієнтовано на розвиток ресурсо-, енерго-, фондо-, праце- і природомістких галузей промисловості. Через це його структурна переорієнтація матиме дуже важливе значення для раціонального й економічного використання природних багатств, оздоровлення природного середовища, підвищення економічної ефективності виробництва і життєвого рівня населення.

2.2.  Природні ресурси сільськогосподарського виробництва

Природно-ресурсний потенціал сільського господарства України представлений земельними, водними, кліматичними і біологічними ресурсами. Серед них найважливіше значення має земля, що є основним засобом виробництва в сільському господарстві. Протягом останніх десятиліть розвиток цієї галузі відбувався саме на основі максимального залучення до виробництва земельних угідь.

Сприятливий клімат і родючі землі - основа продовольчої безпеки держави та нарощування експортного потенціалу її агропромислового комплексу. При цьому особливо важливе значення має те, що біокліматичний потенціал України здатний забезпечити високу стійкість виробництва продукції рослинництва та тваринництва. Останнє пов’язане з веденням сільського господарства в трьох природно-кліматичних зонах, що певною мірою пом’якшує негативні наслідки посухи та інших несприятливих погодних умов, які нерідко трапляються в нашій країні.

На початок 2002 р. площа сільськогосподарських угідь становила 40,8 млн. га, у тому числі 32,5 млн. га ріллі.__________________________

Площа

Роки

1960

1980

1990

1995

2000

2002

Сільськогосподарських

угідь

1,01

0,85

0,81

0,81

0,84

0,87

Ріллі

0,80

0,69

0,65

0,65

0,66

0,67

Таблиця 2.2. Площа сільськогосподарських угідь і ріллі на душу населення України в гектарах

 

Упродовж останніх п’яти років площа сільськогосподарських угідь зменшилася на 178 тис. га (ріллі - н 285 тис. га), переважно з переведенням у категорію несільськогосподарських угідь, виходячи з екологічних міркувань та завдяки здійсненню землеохоронних заходів. Частково землі відводилися різним землекористувачам для несільськогосподарської діяльності. Ці вилучення зумовили деяке зниження освоєності земельного фонду і сільськогосподарських угідь.

У сільському господарстві України використовується 16507,8 тис. га; дефляційно небезпечних орних земель, з них 7223 тис. га, середньо 293 тис. га сильно дефляційно небезпечних, у тому числі 1515 тис. г; еродованої ріллі. Водна ерозія має місце на площі 10583 тис. га ріллі; якої 2238 тис. га середньо-

і 477 тис. га сильнозмиті орні землі. Очевидно, що не тільки з екологічних, а й з економічних міркувань орні землі ще піддаються деструктивному впливу природного і господарського характеру, доцільно трансформувати в інші угіддя (сіножаті, пасовища) або заліснити з метою зменшення деградації та екологічного оздоровлення довкілля, включаючи водойми.

Одним з найважливіших показників, що характеризують наявність придатних для ведення сільського господарства земель, є землезабезпеченість (площа продуктивних земель у розрахунку на душу населення). Впродовж 35 років у зв’язку зі збільшенням чисельності населення і зменшенням площі угідь землезабезпеченість в Україні знижувалась (табл. 2.3).

Серед європейських країн за рівнем забезпеченості сільськогосподарськими угіддями Україна посідає друге місце. Площа сільськогосподарських угідь на душу населення в середньому по Європі становить 0,43 га, в Україні - 0,87, площа ріллі в Європі та світі становить 0,24 га на душу населення. Отже, Україна належить до найбільш землезабезпечених країн світу. Однак продуктивні землі слід використовувати ефективно та оберігати від розбазарювання і шкідливих впливів, що руйнують ґрунти і знижують їхню родючість, оскільки у багатьох випадках втрачені для використання в аграрному виробництві площі не відновлюються, а відтворення корисних властивостей ґрунтів потребує великих витрат.

Значні площі продуктивних земель утрачені назавжди через аварію на ЧАЕС, будівництво каскаду гідроелектростанцій, інших господарських ком­плексів та військових полігонів. Певна стабілізація землезабезпеченості в останні роки пояснюється переважанням темпів зменшення чисельності населення над темпами скорочення площі продуктивних угідь. У подальшому слід очікувати зниження землезабезпеченості в Україні у зв’язку з передбачуваним виведенням частини малопродуктивних угідь з господарського обігу. Це спонукає вести пошук шляхів екологобезпечної інтенсифікації землеробства, збереження і розширеного відтворення родючості ґрунтів.

Нераціональне сільськогосподарське виробництво завдає навколишньому середовищу взагалі та земельним ресурсам зокрема великої шкоди. Так, у XIX ст. розвиток землеробства в Україні здійснювався екстенсивним шляхом. У результаті маємо найвищу розораність земель в Європі, яка становить 57 відсотків. Сільськогосподарська освоєність території України зросла до 70, а в ряді районів - і до 90-95 відсотків.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ, а також освоєнням схилових земель відбувалося затоплення значних площ внаслідок будівництва водосховищ на Дніпрі та інших річках. Усього за повоєнний період було затоплено майже 1,2 млн. га сільськогосподарських угідь. Це порушило екологічну рівновагу між окремими видами угідь (орними землями, луками і пасовищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Отже, причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та економічної ефективності використання природно- ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва стала неправильна система природокористування.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, перенасичення посівів дуже природомісткими і грунтовиснажливими сільськогосподарськими культурами, розміщення їх без достатнього врахування природних умов, зведення до мінімуму грунтовідтворювальних сільськогосподарських куль­тур (зернобобових, одно- і багаторічних трав), багаторазовий обробіток землі дуже важкими машинами, що утрамбовують грунт, призвели до його інтенсивного руйнування та деградації.

За 100 років ґрунти України втратили майже 25 відсотків гумусу. Зростання ж антропогенного навантаження в періоди реалізації політики інтенсифікації сільського господарства не стільки забезпечувало досягнення запланованих світових рівнів урожайності сільськогосподарських культур та продуктивності поголів’я худоби, скільки знижувало родючість земель. Так, тільки за останні 30 років вміст гумусу в ґрунтах України зменшився майже на 9 відсотків.

Ефективне й екологобезпечне використання біокліматичного потенціалу та природної родючості земель є визначальним стратегічним чинником виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площ, земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, не збільшується а швидше навпаки - зменшується. Родючість земель легше втратити, ній відновити. До того ж останнє потребує значних зусиль, коштів, ресурсів часу.

У сільськогосподарському виробництві поряд із землею виключне велику роль відіграє вода у вигляді атмосферних опадів, ґрунтової вологи поверхневих і підземних водних джерел.

За останні 50 років в Україні спостерігалася стала тенденція швидкого зростання обсягів агропромислового водоспоживання, а також підвищення його частки у загальному сільськогосподарському споживанні води включно до 1994 р.

Високі темпи зростання аграрного водопостачання в Україні зумовили збільшення водомісткості сільськогосподарського виробництва та одержуваної продукції. Водночас істотно знизилася водовіддача - кількість валової сільськогосподарської продукції у розрахунку на одиницю використаних в аграрному виробництві водних ресурсів, забраних з поверхневих і підземних джерел.

Порівняно з 1970 р. водомісткість аграрного виробництва у 1985 р. збільшилась на 34,5, а в 1995 - на 10,3 відсотка. Водовіддача ж відповідно зменшилась.

Зниження водомісткості сільськогосподарської продукції й істотне підвищення водовіддачі у 1995 р. стали результатом, передусім, значного скорочення обсягів аграрного водоспоживання. Так, забір води з поверхневих

і   підземних водних джерел для сільського господарства, включаючи зрошення земель, у 1995 р. зменшився порівняно з 1985 р. майже на 2 км .

В Україні по областях існує досить велика диференціація обсягів загального сільськогосподарського водоспоживання, у тому числі витрат водних ресурсів для зрошення земель та сільськогосподарського водопостачання і темпів їхнього зниження. Так, порівняно з середніми даними за 1989-1990 рр. у 1995 р. значно зменшилося споживання водних ресурсів у Херсонській області (на 818 млн. м ), Автономній Республіці Крим

33

(на 732 млн. м ) та Одеській області (на 485 млн. м ).

Проблема зниження водомісткості сільськогосподарської продукції та підвищення водовіддачі в аграрній сфері значною мірою залежить від того, як використовуються водні ресурси у зрошуваному землеробстві України. Для нашої країни реальним є зменшення середніх поливних норм, як мінімум, на 20-25 відсотків за рахунок зменшення втрат водних ресурсів з розподільно-провідної мережі, впровадження прогресивної поливної техніки

і технології зрошення земель тощо.

 

13