Главная->Філософія->Содержание->4. Філософія України XIX - початку XX ст.

Лекції з Філософії (частина 2)

4. Філософія України XIX - початку XX ст.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця у галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії О. П. Потебні (1835-1891).

О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою у цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення.

П. Юркевич (1827-1874) як філософ за вічно змінними явищами природи, що сприймаються нашими органами чуття, намагався (у дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; у цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й «серцем», оскільки пошук Істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка у процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської ідеї добра.

Далі слід звернути увагу на те, що значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX - початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих учених, таких як М. П. Авенаріус, М. С. Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, Г. Г. Де-Метц, В. П. Єрмаков, Й. Й. Косоногов, Т. Ф. Осиповський, М. В. Остроградський, С. М. Реформатський, О. М. Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об'єктне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони мотивували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії.

Цінний внесок у розвиток української філософії другої половини XIX - початку XX ст. зробили М. П. Драгоманов (1841-1895), І. Я. Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

Найсуттєвішою рисою філософії М. П. Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності, як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень не можливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація усіх суспільних і державних порядків. Розглядаючи соціальні питання, М. Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також урахування не тільки фактора часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того чи іншого явища.

Аналізуючи філософію І.Я. Франка, потрібно зазначити, що він перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляв тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство - то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, письменник формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Франківська філософія породжує досить важливу й актуальну ідею: людяне носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Необхідно засвоїти, що оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г. Сковороди і Т. Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди. Розглянуті надбання філософської думки в Україні дають змогу зробити ряд узагальнень і висновків.

Отже, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального її спрямування. Український народ створює філософію, у центрі якої людина з її внутрішнім світом, котра перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія - це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя.

 

 

46